Рік жука

Рік, коли ми переїхали у штат Айова, можна назвати роком сонечок. Це, звісно, дуже милі жучки, але коли по тобі повзає не одне випадкове сонечко, а десяток, і ще з десяток б’ється об твого лоба, перебирає лапками волосся і приземляється на твій бутерброд, перестаєш вважати їх гарними жучками, вони переходять у категорію літаючих потвор.

Особливо багато їх було у міському парку, який межує з полями. Пізніше ми дізналися, що того року було багато тлі, і сонечок спеціально розводили. А коли з полів зібрали врожай, вони масово полетіли в місто – обсідати невинних людей.

Та, як виявилося згодом, сонечка – то все ж таки милі створіння. Принаймні вони не дуже великі, та не такі вже й нахабні. З нахабними жуками ми познайомилися цього року. Точніше, не так. Перша наша зустріч відбулася минулої осені, а коли вони почали пробуджуватися після зимової сплячки, ми відчули на собі усю паскудність їхнього характеру, чи що там може бути у жуків.

Восени минулого року було кілька днів, надзвичайно багатих на жуків – чорних, довгих, з червоними смужками на підкрилках. Найбільше вони схожі на солдатиків, от тільки крила чорні, а червону свою сутність вони ховають. Та, думаю, це все ж вони. Тільки маскуються, собаки дикі.

Так от, жуками цими були обліплені двері і вікна нашої хати. Рома розповідав, що на кампусі робилося таке саме жахіття: за жуками не було видно ні вікон, ні дверей. Ба більше – вони пробиралися досередини і лазили по аудиторіях, анітрохи не соромлячись перебивати викладачів своїм дзижчанням.

Це тривало кілька днів. А потім жуки зникли так само раптово, як і з’явилися. І ми про них забули. Аж до середини січня, коли вони вирішили, що вже настала весна, і почали потихеньку вилазити зі своїх сховків. Де вони ховалися – ми так і не знаємо. Може, в підвалі. Може, у щілинах віконних рам. Але вони з’явилися саме на тій стороні, де восени обліплювали вікна і двері.

На тій стороні, найближче до вхідних дверей, знаходиться наша спальня. Саме на неї і здійснювався напад. Спочатку «врожай» був невеликий – ми збирали трьох-чотирьох жуків на день. Потім їх побільшало, і ми з Ромою змагалися, хто більше назбирає (рахунок доходив до п’ятнадцяти – сімнадцяти). Дуже активно реагувала на них Юля. Як тільки бачила десь, одразу починала гарчати, кричати і тицяти пальчиком: «Зюсь!» Так що це чи не перше слово після «мами». Доня не заспокоювалася доти, доки ми не помічали жука і не прибирали його.

Азарт зник. Чим далі – тим ставало огидніше, бо ці паскудні жуки вилазили не лише вдень, а й вночі. Їхнє прагнення долізти до вікна (там їх завжди найбільше) було настільки сильним, що вони не гребували жодними способами – і лізли, лізли, лізли. Страшенно неприємно, коли ти прокидаєшся від того, що по тобі щось повзе. Неймовірно гидко, коли це повторюється кілька разів за ніч. Ти скидаєш огидну комаху, тобою теліпає, плентаєшся сонна мити руки, бо сама собі стаєш неприємною через доторк до жука. Неймовірно шкода недоспаних хвилин, особливо коли знаєш, що будь-якої миті може прокинутися дитина і треба буде її заспокоювати і віддавати дорогоцінні хвилини сну. А вранці прокидаєшся зла: нехай недосипаєш через своє маля, але ж паскудні жуки не мають жодного права порушувати твій сон.

Кудою ж вони лізуть, ці мерзенні комахи? Звідки починається їхній шлях до сонячного вікна? З-під плінтусів? Через решітку опалювальної системи? З віконних щілин? Жодного разу ми не засікли, звідки з’являються солдатики.

Терпець урвався, коли одного дня я втратила рахунок задавленим жукам. На моєму рахунку було вже поза тридцять задушених ворогів, коли я зайшла у спальню і побачила те, від чого мені просто мову відібрало. На рамі вигрівалося ціле жучине гніздо! Ви ж знаєте, солдатики люблять грітися на сонечку: збираються групами, вилазять один на одного і підставляють свої спини під сонячні промені. А того дня було дуже сонячно, не тепло, бо ж січень надворі, але сонячно.

У голові одна одну ганяли думки про те, як зібрати це кодло пошвидше, одним махом, та ще й щоб вони не всідалися на мене чи на малятко. Поки я намагалася знайти рішення, Юля також побачила жуків і стала в бойову позу: зюсь! Все, придумала: зберу їх у одноразовий стаканчик! Та все виявилося не так просто. Коли я пробувала підсунути під них стаканчик, вони стали розлітатися по всій хаті! Тож усе одно довелося чимало визбирувати по одному. Я перестала їх рахувати. Це вже занадто, стільки жуків у хаті! Та ще й одночасно!

Та жучине сімейство не перестало мене катувати. Наступної ночі невтомні чорні воїни знову будили, повзаючи по мені. Здавалося, ще трохи, і я зійду з розуму: я прокидалася від доторку волосини до щоки чи піжами – до руки. Коли в четвертій ранку я зняла з себе чергового жука і побачила, що по стіні за нашим ліжком повзе ще кілька, сказала собі: досить, треба негайно ж щось придумати!

Звідки ж ви лізете, гади повзучі? Може, таки крізь решітку опалювальної системи? Я пішла у ванну, відрізала шматок марлі і по периметру обклеїла решітку скотчем: не пролізете, гади! Почекала, поки підніматиметься повітря, підклеїла скотч у тих місцях, де його зірвало потоком тепла. Тепер добре. Повернулася у ліжко. Можна і поспати. Та сон уже минув. Може, піти і записати по свіжих слідах усе, що я думаю про цих капосних жуків? Я вже майже вилізла з-під ковдри, та знову глянула на годинник: пів на п’яту. Скоро маля почне крутитися і пхинькати, а попереду – довгий день, коли ні секунди не буде на те, щоб стулити повіки. Ні, жуки почекають, а я краще усе ж трохи посплю.

Не знаю, чи спрацював мій оборонний трюк, чи просто основна маса жуків уже покинула місце зимівлі, та після того вони не вилазили цілими загонами, а тільки по одному, по два. І чим ближче була весна, тим менше ми бачили жуків у хаті. Останні кілька днів я взагалі їх не зустрічала, а сьогодні таки впіймала одного агента.

***

Мені подобається Вест Юніон – містечко, де ми зараз живемо, тихе і спокійне. Подобається Айова. Вона схожа на Україну: невеликі річки, верби, поля, подекуди навіть зустрічаються ґрунтові дороги… Не подобається лиш те, що тут просто рай для усілякої комашні і вона не розбирає, куди лізе і на кого сідає…