Свято наближається!

Останнім часом дописи у блозі - це не стільки мої спостереження, враження і думки, скільки настрій, який виливається у творчість... Такий, значить, період настав.
Цього разу буде мало тексту і багато картинок, бо я хочу показати листівочки до зимових свят. Деякі зовсім простенькі, інші - трохи складніші, хоча я все ще не володію багатьма дивовижними техніками і дещо заздрю більш вправним майстриням кардмейкінгу та скрапбукінгу. Та все ж це мене не зупиняє...
Цього року я підготувалася заздалегідь: купила кілька тематичних дирокольчиків (невеличкі ялиночку та сніжинку), штамп із написом Merry Christmas та набір крихітних пластикових підвісок (усілякі рукавички, оленятка, пряничні чоловічки), проштудіювала купу сайтів, підписалася на журнал Paper Crafts -  перший номер якраз був присвячений різвяним листівкам! - і вибрала кілька мотивів, які сподобалися найбільше. Та коли почала перебирати папір, щоб обрати найбільш вдалий фон, виявила, що з минулого року лишився чудовий набір для виготовлення адвентського календаря. Купила я його на розпродажі, уже після свят, і навіть почала використовувати - зокрема маленькі конвертики. А тепер-от якраз прийшов час того набору, і чимало моїх ідей так і лишилися нереалізованими, бо висічки з набору самі навіювали композицію листівок.
Ну що ж, досить моєї балаканини, передаю слово листівкам.

А тепер крупніші портрети сьогоднішніх героїнь. Почну з простеньких, а на завершення лишу ті, що найбільше подобаються мені самій.
Ялинкові прикраси, зв'язані вощеним шнуром, та кулька з традиційними різдвяними листочками.

Цю невеличку листівочку я зробила для Маріччиних подружок із Балтимора. Лишилося її підписати і відправити. Одна з небагатьох, де я використала-таки сніжинки і пластмасові підвіски з рукавичками. Дуже подобаються мені ці підвісочки!

Яке Різдво без candy canes - традиційних смугастих смоктунців? Ні, це просто неможливо! Тому вони і з'явилися на одній із листівок, зв'язані докупи бантиком, прикрашеним стразом. І штамп із привітанням нарешті став у пригоді.

Ідею з ялинками у засніженому лісі запозичила з журналу Paper Crafts. От тільки там ялинки були схематичними трикутничками. А у моєму чарівному наборі знайшлися чудові, посипані глітером ялиночки, тож я не могла лишити їх сумувати до наступної зими.

А тепер надійшла черга іншого формату. Останні три листівки я робила під великі конверти, а то наче якось несолідно вкладати у них крихіток.

Дві останні - мої фаворити. Навіть не знаю, яка подобається більше...
Олень, Санта і чималенький пакунок із подарунком...

...чи шкарпеточки на мотузці, готові приймати подаруночки. На кінцях нитки - підвіски з ялинкою і сніжинкою, тільки їх, здається, не дуже добре видно...

Сподіваюся, мої листівочки додали вам святкового настрою. Свята наближаються!

І знову про школу: харчування, заохочення до читання та інше

Свого часу я неодноразово писала про школу в Балтиморі. Марічка ходила туди у підготовчий і перший клас. Як виявилося, школи у різних містах, а тим паче штатах, дещо відрізняються. Відмінності помітні на різних рівнях. Це стосується і навчання (так, наприклад, Маріччин клас додатково займається з математики за експериментальною програмою, розробленою Чикагським університетом), і відвідування, і харчування тощо.

Айова – один із перших штатів, який почав боротися за здоров’я нації на рівні садочків і шкіл, увівши у меню здорові продукти, як-то овочі, фрукти. Та й основні страви у шкільних їдальнях досить здорові, як на американську кухню. Звісно, часом трапляються і гамбургери чи картопля фрі – куди ж без них? – та в цілому меню виглядає набагато здоровіше, ніж у Мерілендській школі.

Наведу кілька зразків шкільних ланчів:

1.  Спагеті, часникова грінка, латук із дресінгом, персики.

2.  Сосиска з сиром, горошок і морква, апельсин, печиво.

3.  Запечена картопля з шинкою, броколі з сиром, хліб із маслом, суміш із консервованих фруктів.

4.  Курка з кукурудзою і латуком, загорнута в лаваш; яблуко, сандвіч із арахісовим маслом.

5.  Гуляш, боби, банан, печиво.

6.  Пюре з індичою підливкою, кукурудза, консервовані фрукти, гарбузовий пиріг.

Окрім того, у дітей завжди є вибір – замість основної страви можна взяти миску салату і до власне салату додати кубики сиру, шинки, полити таким соусом, який тобі до вподоби. От тільки дивним мені видається те, що запивати усе це пропонується молоком…

Є ще й «молочна перерва». Якщо ланчують школярі перед дванадцятою, то близько другої п’ють молоко – просте або шоколадне. Ланч коштує $2.20, молоко оплачується окремо – раз на півроку чи рік.

До речі, про оплату. І не тільки про оплату. У школі діє система, куди заносяться дані про всіх дітей. Батькам надають пароль доступу, і через інтернет можна заплатити за ланчі, подивитися табель успішності. Більше того, учителі щодня заносять туди оцінки з усіх предметів, тобто запросто можна прослідкувати, якого саме дня і з якого предмета дитина завалила тест чи отримала чергову «А+». Можна також побачити середній бал з кожного предмета, відвідування. Причому у таблиці зазначено, коли саме дитини не було у школі і чи була на це вагома причина (про запізнення чи відсутність треба повідомляти в офісі, там і вирішують, чи вагома причина).

Поки ще не відійшла далеко від теми харчування, зауважу ще дещо. Якщо у школі в Балтиморі підноси і прибори були одноразові, то у Вест Юніон – багаторазові. Окрім того, залишки їжі діти викидають не в один контейнер, а в різні. Я, звісно, не знаю, але, можливо, їх використовують для годування тварин на фермах. Якщо так – то дуже правильно: а чого добру пропадати?

Ще один момент: розкладати ланчі на підноси кухареві допомагають четвертокласники. Таким чином вони заробляють собі безкоштовні ланчі. Щоб потрапити у помічники, потрібно заздалегідь записатися і дочекатися своєї черги. Кожна дитина чергує тиждень, а тоді уступає своє місце іншим.

Чергують діти, але трохи старші – 5-6 клас – також на перехрестях. Разом із crossing guard (людиною, яка контролює рух, допомагаючи школярам переходити дорогу) вони роблять «коридор», щоб дітлашня могла спокійно перейти дорогу біля школи.

Раз уже почала писати про школу, розповім і про систему заохочення до читання. У Балтиморі також намагалися запровадити щось подібне, але у Маріччиниму класі це не прижилося – тільки вона й виконувала умови програми: читала не менше 20 хвилин на день, а потім звітувалася учительці. За це двічі отримувала сертифікат на безкоштовну піцу, а потім учителька махнула рукою – мовляв, не варто затівати цю справу заради однієї дитини.

У школі у Вест Юніон трохи інша система. По-перше, діти ведуть своєрідний щоденник читача, де записують автора, назву книжки, дату і кількість сторінок, які вони прочитали за день. Коли листок заповнений з обох сторін – здають учительці і мають змогу вибрати собі приз: книжку, наклейки, ручки тощо. Але не це головне.

Третьокласники за чверть (два місяці) мають прочитати чотири книжки, написати по них звіти (назва, автор, головні герої, стислий переказ сюжету, чи сподобалася книжка і чому) і скласти тести. Тільки після написання звіту і складання у бібліотеці за комп’ютером тесту книжка зараховується. Активних читачів у кінці чверті чекає винагорода.

Минулої чверті це було морозиво. На великій дошці у класі діти чіпляли зароблені «елементи» десерту. За одну прочитану книжку учителька давала картонну мисочку, за другу – власне морозиво, третю – ложечку, четверту – зацукровану вишеньку. Марічка заробила собі ще вершки і кольорову присипку. Та були й такі діти, у яких на дошці красувалася лише мисочка. І, незважаючи на американську політкоректність, на морозивній вечірці перед деякими стояла лише мисочка. «Що заслужили, те і маєте», – прокоментувала вчителька.

Цієї чверті на дошці замість мисочок кріпили стаканчики для гарячого шоколаду та інші прибамбаси – ложечку, зефір тощо. У третій чверті планується десерт із жувальними хробачками. У стаканчик треба буде насипати земельки (шоколадного печива), ще там чогось, ну і посадити самих хробачків.

Звісно, діти можуть з’їсти морозиво чи випити гарячого шоколаду і вдома, але ж то не те відчуття! Зароблене своєю працею набагато смачніше!

Ще трохи про їжу. У контексті запровадження у школах здорового харчування учителям забороняється проводити різноманітні вечірки з піцою (морозиво за прочитані книжки – виняток!) тощо. Тобто піца справедливо зарахована до нездорової їжі. Але це визнають не всі штати. У листопаді Конгрес прирівняв кетчуп на шматку піци до порції овочів. Звісно, це набагато дешевше. Дав дитині шматок піци – і не заморочуєшся, що треба ще й якісь овочі. Але я дуже рада, що Айова дотримується іншої думки.

Наприкінці – інформація для роздумів. Наближаються свята, і в одному з останніх листів від директора школи було прохання нічого не дарувати учителям, щоб не ставити їх у незручне становище. Якщо вже дуже хочеться щось подарувати – подаруйте річ у клас, щоб нею могли користуватися усі діти. Ось такий-ось підхід…

Осінній настрій

Учора був день народження в моєї тітки Олі. Хоча насправді я ніколи не називаю її тіткою. Чому? По-перше, не така вже у нас велика різниця у віці - якихось дванадцять років. А по-друге, ми завжди були дуже близькі, і я ділилася з нею і радощами, і прикрощами, які траплялися за часів студенства. Так було добре приїхати в гості, вихлюпнути усе, що накопичилося, і отримати заряд позитиву - Олічка завжди знаходила потрібні слова, саме ті, які піднімали бойовий дух, надихали і давали сили йти далі. Шкода, що зараз ми спілкуємося дуже рідко, але все одно я відчуваю тепло і підтримку.
Хотілося зробити для Олічки якусь особливу листівку. За вікном - сиро, похмуро, неприємно...  З дерев злітають останні листочки... За вікном... Листочки... Це ж воно і є!

Так на листівці з'явилося вікно, крізь яке видно дерево і листя. Червоний і жовтий кленові листочки додають трохи барви, роблять картинку яскравішою. Хтось народився навесні, хтось - влітку, а що робити, коли ти народився пізньої осені, коли холодно і сумно?..

У осені теж є свої переваги. Похмура картинка за вікном здаватиметься не такою вже й похмурою, якщо закутатися у теплий картатий плед і випити чашку шоколаду чи гарячої кави зі спеціями. А якщо поруч б'ються гарячі люблячі серця, то може виявитися, що пізня осінь - найкраща пора. Пора ніжності, тепла і любові.
З днем народження, Олічко!

Класні фотографії

Класні фотографії та фотографії класу - це одне й те саме чи ні? Добре, коли фотографії класу справді класні!
Не знаю, чи вдало я скаламбурила, але хочу показати сторінки з фотографіями Маріччиного класу, зроблені навесні і восени цього року (рік той самий, а класи - абсолютно різні). Нарешті дійшли руки і до них, і я заскрапила групові фото і Маріччині персональні. Цікаво, що на обох знімках  вона у тому самому сарафані (от їй так захотілося!), але вираз обличчя зовсім інший.
Ну що ж, поїхали. Для початку - фото першого класу, зроблене цієї весни.

Фото велике, майже на всю сторінку, тому я не заморочувалася з папером. Зате трошки пофантазувала з декором. Зістарила папір із зошита у чаї, побризкала на нього горіховим спреєм, що додає відтінку старовини, за допомогою дироколів вирізала з цього поплямованого паперу квіточки і прикріпила їх брадсами. Старовинний "папірус" також зроблений із цього паперу. Ось так він виглядає зблизька.

І на ньому досить добре видно різнокаліберні ляпки. Подобається мені працювати з цим спреєм. Дуже цікавий ефект! Шкода, що маю флакончик лише з коричневою фарбою. Хоча, певне, можна придумати щось і самій, щоб розпилювати фарбу на папір.
Того ж дня, що й першокласне групове фото, була зроблена й ось ця Маріччина світлина.

Щойно підрізаний власноруч, а потім підрівняний татом, коротенький чубчик, беззуба посмішка...
Це весна, тому вибір я зупинила на рожево-зеленій сторінці з рамочкою. Квіточки і планка для підпису уже були, тож я, власне, зосередилася на написах. Доповнила сторіночку висічками cute i sweet, позначила час - весна 2011.
То були ще балтиморські фотографії, а тепер настала черга світлин уже з нової школи, що у Вест Юніон. Тут групові фото роблять на початку навчального року, а за розміром вони значно менші, тож є де розгулятися фантазії.

Для цієї сторінки я також вибрала уже підготовлений папір - з рамочкою та бордюрами. Доповнила гудзиками, підписом (осінь 2011) і тегом зі списком Маріччиних однокласників. Мені подобається кольорова гама сторінки і, здається, фотографія органічно в неї вписується.
Ну і нарешті остання сторінка. Так само, як і групове фото, персональні менші, ніж були у попередній школі, тому однієї фотографії мені видалося замало, і я приклеїла аж три!

Ця сторіночка мені подобається найбільше. Вона вийшла світла й ніжна, і зовсім не осіння. Знову ж таки в рожево-зеленій гамі, але не яскравій, а приглушеній. Порозкидавши по сторінці полунички, захотілося написати, яка ж солоденька у мене дівчинка, і я пошкодувала, що вже використала висічку sweet. Та не відмовилася від своєї ідеї. Добре, що ще не закінчилися наклейки з буквами. Хоча, якщо їх використовувати такими темпами...
Та сама дівчинка, у тому самому сарафані, але вже з іншою зачіскою й іншою посмішкою. Подорослішала. Третій клас як-не-як.

Гарячий шоколад для гарячого серця

Сьогодні день народження у моєї любої кумасі, дорогої подруги і просто близької людини Альони. У мене немає рідної сестри, але, думаю, якби вона у мене була, у нас були б якраз такі теплі стосунки, як із Альончиком.

Коли я робила для неї цю листівку, згадувала, як ми пили каву у редакційній кафешці. І хоча Альона не дуже любить каву (це я періодично перетворююся на нестримну кавоманку), вона часто складала мені компанію. І тепер ці короткі теплі розмови посеред гарячого робочого дня згадуються як найкращі миттєвості тих років, коли ми разом працювали.
Кажуть, що у дорослому віці важко знайти близьких друзів. Мабуть, це так. Але ми з Альоною познайомилися уже сформованими особистостями і лишаємося близькими, незважаючи на те, що зараз ми далеко одна від одної і нас розділяють тисячі кілометрів. Сподіваюся, так думаю не лише я.
Ще я згадувала, як познайомилася із Альониним чоловіком, Юрою, моїм нинішнім кумом. Ми тоді разом ходили у кіно. Альона переживала, чи сприйму я його особливий гумор. Почуття гумору у мене ніби є, хоча зізнаюся, часом і досі попадаюся у Юрині пастки.
Пригадувала також, як уперше побачила свою хрещеницю Катрусю - крихітний рожевий комочок - Альона з донечкою тоді лише пару днів як повернулися з пологового будинку.
Одним словом, до мене приходили лише теплі спогади, тому й кольори на листівці осінньо-теплі, а у чашці - гарячий шоколад для гарячого серця.
Альонко, вітаю тебе з днем народження! Нехай усі твої дні будуть наповнені теплом, добром і любов'ю!

Батьківсько-учительська конференція

Так називався захід, який ми на днях відвідали у школі. У попередній школі, у Балтиморі, відвідування таких конференцій було за бажанням. Дитина приносила запакований конверт із табелем і папірцем, у якому треба розписатися, що ти ознайомився з оцінками свого чада, і зголоситися на зустріч із учителем, якщо бажаєш (чи учителями, наприклад фізкультури, музики тощо).

У Балтиморі ми не призначали зустрічей, бо й так могли про все розпитати у вчительки: бачили її щодня (бо ж діти до дванадцяти років у Меріленді не можуть ходити до школи самі, тож я Марічку водила і забирала), і після уроків запросто можна було підійти до місіс Луїс і поговорити, бо вона виводила свій клас зі школи і слідкувала, щоб дітей розібрали батьки.

У школі Вест Юніон трохи інша система. По-перше, учительку не так просто зловити. Вранці вона зайнята з паперами, і просто не хочеться її відволікати (хоча, звісно, вона з радістю відповідає на усі твої питання, раз ти вже зайшов у клас), та й часу обмаль, бо поки ми з Марічкою зберемося, поки причалапаємо, то до початку занять лишається буквально кілька хвилин.

Після закінчення уроків ще не закінчується робочий день учителя – у кожного з них є ще й додаткові обов’язки. Одні відповідають за тих дітей, котрих забирають батьки, інші – за тих, хто їде додому шкільним автобусом. На кожен автобусний маршрут припадає по два учителя-супровідника.

По-друге, батьківсько-учительські конференції обов’язкові – як підсумок чверті.

То що ж таке батьківсько-учительська конференція? Це зовсім не схоже на звичні в українських школах батьківські збори. Це зустріч учителя і тата/мами чи обох батьків однієї дитини. Якщо батьки хочуть, можуть призначити також «побачення» тому ж таки вчителю фізкультури чи музики, чи малювання. Часом хтось із вчителів може приєднатися до конференції, як було у нашому випадку – до розмови долучилася викладач малювання, вона ж – керівник програми для обдарованих дітей, додатково займається математикою і психологією з дітками, яких весною тестуватимуть на цю саму «обдарованість».

Зустріч абсолютно неформальна. Можна ставити будь-які питання і отримати вичерпні відповіді у приязній, дружелюбній формі. Окрім того, міс Валватні повідомила нам, на якому рівні знаходиться Марічка з кожного конкретного предмета. Щоб визначити цей рівень, із читання, математики, мови на початку року проводилися тести. Такі ж тести будуть у кінці навчального року, тож буде змога порівняти результати і оцінити прогрес.

Звісно, міс Валватні часом робить і зауваження. Наприклад, коли Марічка читає книжку замість того, щоб слухати пояснення до завдання. Якщо вона не відкладає книжку після першого зауваження, то після другого чи третього вчителька забирає чтиво, а іноді, за її власними словами, доводиться забирати усі книжки з-під Маріччиної парти. Але й про це учителька розповідає з посмішкою, а не претензіями. Мабуть, саме тому і люблять її діти, і тішаться, що вона буде з ними не один рік, а цілих два, хоча таке рідко трапляється у американських школах. Якщо вже хтось працює з третіми (першими, четвертими) класами, то весь час. Але у даному випадку, мабуть, зробили виняток через те, що школа невелика, обслуговує три невеликих містечка, тож не завжди набирається достатня кількість дітей, щоб заповнити два паралельні класи, а учителям потрібно працювати.

Що ще я не розповіла про батьківсько-учительську конференцію? Як правило, на неї виділяється час на початку нової чверті. У призначені дні навіть навчання закінчується на годину раніше. Але, звісно, цього часу усе одно не достатньо. Тому міс Валватні зараніше опитала, хто з батьків може прийти в інший день, тож ще у середині першої чверті ми знали, на коли призначено нашу зустріч. До речі, час вибирається такий, який підходить батькам, а не просто повідомляється, коли вони мусять прийти.

Оце, мабуть, і все. Головна відмінність від батьківських зборів – учителька окремо спілкується з батьками кожної дитини, говорить про успіхи чи проблеми конкретного учня, а не порівнює його з Васею Пупкіним чи Галочкою Ложкіною. І я вважаю, що це правильно.

Українські мотиви

Обіцянки треба виконувати - саме це я й роблю. Українські сторіночки до альбому готові, тож зараз я вам їх і покажу.
Першим хронологічно йде свято Миколая, хоча сторінку, присвячену цьому дню, я робила останньою. Довго над нею думала - ніяк не могла придумати, що ж додати до фото. Марічка була помічницею Миколая - ангеликом. Якби ж були висічки з янголятами - не виникало б жодних проблем і сумнівів. Але раз їх немає, треба зробити! Пошукала в інтернеті зображення ангеликів, перемалювала, замалювала волосся жовтою акриловою фарбою, на сорочечках намалювала візерунки кольоровими гелевими ручками, чорною  обвела контури - і от уже янголята розбіглися по сторінці.

Наступною знаковою подією можна назвати перший виступ із танцювальним ансамблем "Лиман". Про нього я писала у лютому http://natochka.yasinovskyy.info/2011_02_01_archive.html, викладала деякі фотографії, але думаю, що подія варта того, щоб її ще й заскрапити. Папір я взяла з альбому з заготовками для сторінок, тож декорувала по мінімуму - обшила рамочку для фото і прикріпила об'ємну квітку.

 Останньою сьогодні покажу сторіночку до Шевченківського свята. Над нею працювала найдовше - вишивала калину, малювала калину та вербу. Ніколи не вважала, що вмію малювати, але доводиться вчитися, бо не завжди під руками є те, чого потребує фантазія...

Цією сторінкою і задоволена, і не задоволена водночас... Як гадаєте, чи не потрібно у лівому верхньому кутку зробити підпис?

Згадуючи минуле

У той час, як мій ноутбук страйкував, я не мала можливості працювати з текстами, тож взялася за інший матеріал - папір. Назбиралося трохи фотографій, які я хотіла оформити у Маріччин скрап-альбом. Усі вони - за минулий шкільний рік. Кожна відображає якусь важливу подію у житті донечки.
Уже закінчила сторінки, присвячені школі, тож їх сьогодні й покажу.
Першу  можна було б назвати "Перший раз у перший клас", та вона називається Back to school, бо у мене якраз була така висічка. Приклади та скрап-папір - такі самі, як на схожій сторінці з альбому для вчительки http://natochka.yasinovskyy.info/2011/06/blog-post_7297.html. Тільки тут ще додалися літери та шкільний автобус, який везе дітлахів до школи.

 Одразу прошу вибачення за відблиски на фотографіях... Ну не знаю я, як сфотографувати, щоб фото не блікувало...
Наступна сторінка присвячена шкільній виставі за мотивами казки Г. Х. Андерсена "Соловейко". Папір сам по собі є заготовкою для сторінки, тож я не дуже його прикрашала. Додала лиш блакитну рамочку, назву вистави - The Nightingale, розмальованого жовтою акриловою фарбою соловейка і вклала йому в дзьобик початок казки.

 Звісно, не можна було оминути виставку наукових проектів. Марічка посіла друге місце серед перших класів і їздила зі своїм проектом на виставку, що проходила в університеті http://natochka.yasinovskyy.info/2011/03/blog-post_31.html. Проект називався "Вирощування базиліку" http://natochka.yasinovskyy.info/2011/03/growing-basil.html, тож, зрозуміло, що базилік просто мусив з'явитися на моїй сторінці. І він там є. У двох іпостасях. Розкішна рослина і маленький паросточок, який нещодавно пробився крізь шар землі. Той крихітний паросточок - одна з перших фотографій вирощеної Марічкою рослинки. Ну а горщик я для нього вирізала з кольорового паперу. На цій сторінці вперше "зшила" деталі. Результат сподобався.

 На десерт - яскрава сторіночка, яка мені дуже-дуже подобається. "Лев і метелик" - так називається вірш, з яким Марічка перемогла на конкурсі читців. Стомлений метелик присів на голову лева відпочити. Той спочатку розгнівався, а потім засоромився свого гніву на таку маленьку істоту і дозволив крихітці відпочивати, доки та не набереться сил.
На сторінці, звісно, є лев, є метелик. Точніше, аж два! Один, схоже, нічний, уже був на папері, а іншого, того, що всівся на сонного лева, я прикріпила на клеєвий квадратик, щоб він був об'ємним і здавалося, ніби він щойно присів і склав стомлені крильця.
На фото - переможниця з медаллю за перше місце (саме тому зліва від фото розмістилися висічки # 1) і грамотою.  Справа від фото - текст вірша. З часом забудеться, то можна буде освіжити в пам'яті.

Отаке-от поповнення до Маріччиного альбому. Але це ще не все! Трохи пізніше викладу фото сторінок, присвячених Маріччиній діяльності в українській громаді (свято Миколая, виступ із танцювальним ансамблем "Лиман", Шевченківські читання).
Далі буде! До нових зустрічей!

Різна Америка

Усі не раз і не двічі зустрічали це словосполучення. Але що ж воно означає? У чому полягає відмінність? У тому, що є райони на зразок Беверлі Хілз і чорні квартали, які дуже правдоподібно зображають у кіно? Чи, може, в тому, що є люди, які працюють на трьох роботах, і є інші – що живуть на державну допомогу і навіть не збираються робити щось для держави. Як казав товстий кіт із мультика про папугу Кешу, «нас и здесь неплохо кормят»… Що краще – хмарочоси, що линуть до неба, і тягучки на дорогах чи мирні пасторальні картинки з корівками, що пасуться, і нескінченні кукурудзяні поля?

Я, як завжди, не претендую на об’єктивність. Хочу лише поділитися своїми суб’єктивними роздумами з цього приводу. Тим паче, що тепер, змінивши місце проживання, маю право порівнювати.

Балтимор – найбільше місто штату Меріленд, разом із передмістям і прилеглими містечками його населення складає кілька мільйонів. Вест Юніон, де ми живемо зараз, – невеличке містечко, усього лише 3,5 тисячі жителів. Деякі знайомі кажуть, що в Україні є більші села. Але невелике американське містечко і невелике українське містечко – це, як кажуть, дві великі різниці.

Саме про це я і хочу написати, а ще – про плюси і мінуси великого і маленького міст. Хочу, щоб розповідь вийшла стрункою і послідовною, але ви вже вибачайте, якщо думки перестрибуватимуть з одного аспекту на інший.

Певне, найбільша перевага великих міст – розвинена інфраструктура. Багато різноманітних магазинів на різний смак та товщину гаманця, кінотеатри, виставкові зали, музеї, усілякі розважальні комплекси, фітнес-центри, ресторани та кафе. Причому працює усе це ледь не цілодобово – аби лише приходило побільше клієнтів.

У маленьких містечках час плине по-іншому. Немає шаленого ритму життя, люди нікуди особливо не поспішають. Так, неспішно, ведеться і бізнес. Наприклад, ресторанчики можуть собі дозволити працювати не цілий день. Якось ми хотіли зайти в один із них о третій годині дня – виявилося, що він зачинений. Працює до другої, а потім – з четвертої (як варіант – із п’ятої). Частина ресторанчиків у понеділок взагалі зачинена (Ну й справді, повинен же у людей бути вихідний!) Зрештою, це зрозуміло – не так багато відвідувачів, щоб тримати заклад відчиненим цілий день. Але нам це спочатку видалося дивним. У вихідні також працюють не всі магазини. Добре, що це не стосується нашого улюбленого супермаркету. Він працює з шостої ранку до десятої вечора, у неділю – до восьмої.

Тож поки що ми говорили про переваги великих міст. Двома словами – це розвинена інфраструктура. Але поруч із перевагами є й недоліки. Тягучки на дорогах у години пік. Якщо треба заїхати у кілька магазинів – можна витратити день, бо вони знаходяться у різних частинах міста, а щоб добратися з одного кінця в інший, треба їхати хвилин сорок, це якщо дорога чиста…

Вест Юніон можна обійти пішки. До школи – хвилин десять – п’ятнадцять. Стільки ж часу забирає дорога до танцювального залу чи поліклініки. (Для порівняння – у Балтиморі дорога до лікаря займала двадцять хвилин машиною.) Університет, у якому викладає Рома, знаходиться у сусідньому містечку, Файєт. Машиною від дому до роботи – 10 хвилин (у Балтиморі було 15-20, ненабагато довше…)

Але справа навіть не у відстанях. Справа у відчутті безпеки. У Балтиморі в нашій машині вночі цеглою розбили скло – а машина стояла перед самісіньким будинком! Нічні злодії, очевидно, хотіли поживитися джипіесом. Вони не додивилися, що то лише підставка, а не сам прилад. Та я зараз не про це. Витягти щось із машини могли і перед магазином чи аптекою, потрібно було контролювати себе і не лишати на сидінні навіть сумки. Яка кому різниця, що там немає грошей?

А у Вест Юніон люди лишають на парковках машини з відкритими вікнами. І перед школою, і перед магазинами, і на центральній площі. Спочатку так і хотілося їм сказати: «Народ! Що ви робите? Це ж небезпечно!» Але тут інший часопростір, інші стосунки між людьми. І хоча усі американці дружелюбні, тут, окрім привітності, присутня ще й довіра до своїх співгромадян.

І ця довіра проявляється не тільки у відкритих вікнах машин. До школи діти ходять пішки самі! Водять-забирають батьки тільки найменших. Маріччині однокласники або їздять на шкільному автобусі (хто мешкає у сусідніх містечках – Файєт і Хокай, а також ті, хто живе від школи далі, ніж за одну милю), або самі ходять додому. Я поки що воджу доню до школи і забираю. Але через якийсь час і вона сама ходитиме, тим паче що бажання таке вже має, але недалеко від нас іде ремонт дороги, то ми поки що вирішили перестрахуватися.

Ленор Скеназі, американська журналістка і письменниця, у своєму блозі недавно писала про попсікл-тест для околотку. Попсікл – це заморожений сік. Зрештою, його можна замінити на морозиво. Так от, якщо восьмирічна дитина може сама піти у магазин і купити попсікл (морозиво) і повернутися додому до того, як він розтане, значить, ви обрали гарне місце для життя. Скеназі вважає здоровою місцевість, де діти самі граються на вулиці і ходять до школи. Тож, якщо послуговуватися цим критерієм, ми обрали правильне місце.

У Меріленді дітям до дванадцяти років не можна самим ходити до школи – тільки у супроводі батьків або старших братів-сестер. Дітей «вручають» батькам на виході зі школи, самих їх додому не відпустять, навіть якщо їхній будинок знаходиться по сусідству із школою.

Та сама Ленор Скеназі пише про те, що зараз в Америці лише один з десяти школярів ходить до школи пішки. На це можна зауважити: часи змінилися, стало небезпечно. Бо ж, я знаю, що і в Україні усе частіше батьки водять і забирають дітей зі школи. А я, наприклад, сама ходила до школи з першого класу. Перші два тижні водили батьки, ще два тижні за мною назирці ходив тато (про що я дізналася через багато років), а потім я цілком самостійно ходила до школи, зі школи, сама сиділа вдома. Останній пункт, до речі, також досить небезпечний – багато штатів мають конкретні обмеження щодо віку, коли можна лишати дитину саму вдома.

І що ж я усім цим хочу сказати? Що я рада, що можу відпустити дитину до подружки саму, що вона сама зможе ходити до школи і на танці, що можна не боятися, що вночі хтось розіб’є скло у машині… А те, що до найближчого кінотеатру треба їхати 20 хвилин, у сусіднє містечко, так і у великих містах потрібно долати не менші віддалі. Тільки у мегаполісі ти їдеш по місту або об’їжджаєш по трасі, а тут – повз кукурудзяні та соєві поля. Те, що дуже далеко до деяких улюблених магазинів, також не страшно – більшість із них мають свої сайти, а інтернет-шопінг, до того ж, економить купу часу.