Учора відбулася важлива подія у Маріччиному житті, ну і в нашому, звісно, також. Перший виступ із ансамблем українського танцю «Лиман».
Ми ходили на тренування минулої весни, потім була досить довга перерва, потім – повернення. І ось нарешті перший виступ.
Колектив виступав на заході, організованому для всиновлених дітей з України та Росії. Усе це дійство відбувалося на території старшої школи у місті Бетезда, що під Вашингтоном. Ми мали приїхати за годину до виступу. До Бетезди від нас – трохи більше години їзди. Більшість танцюристів їхали автобусом разом із хореографами, ми ж – на власному авто.
Потрапивши у жахливу тягучку на дорозі, ми з Ромою почали нервувати: не встигаємо! Перший виступ нашої донечки, а ми запізнюємося! Я кілька разів пробувала додзвонитися до керівника ансамблю – він не відповідав. Потім лишила йому повідомлення – за нормальних умов він би передзвонив. Рома мовчки сопів, лаючи про себе і машини, і водіїв, і самого себе, що не виїхали заздалегідь. Добре, що Марічка була спокійна, а ми вже намагалися не нагнітати атмосферу. Коли приїдемо – тоді приїдемо. Навіть якщо встигне станцювати один танець із трьох – уже буде дуже добре. Один із танців був зав’язаний на Марічці – вона мала танцювати з Андрійком та Антоном, трохи старшими за неї хлопчиками, або з кимось одним із них, якщо інший не приїде. Але ж без неї і танцю не буде, бо поки що вона наймолодша серед дівчат, решті – 14-16 років.
Коли ми вже наближалися до школи, поперед нас з’явився білий мікроавтобус. «А раптом це вони? – припустив Рома. – Вони так само мали б потрапити у тягучку». – «Та ні, тоді все було б занадто добре», – відповіла я. Навіщо тішити себе примарними надіями? Та мікроавтобус уперто рухався у тому ж напрямку, що й ми. Рома під’їхав до нього збоку – оце так диво! – за кермом сидів Ендрю, один із хореографів, той самий, якому я безуспішно намагалася додзвонитися. Він радісно помахав нам рукою. Ура! Ми не спізнилося! Відлягло, камінь впав з плечей, і накотила хвиля неймовірного щастя! Як мало часом треба для того, щоб відчути себе щасливими!
Тільки-но усі зайшли до школи, як ведуча вечора оголосила, що приїхали танцюристи з Балтимора і що за кілька хвилин вони будуть виступати.
Минуло, правда, не кілька хвилин, поки усі переодягнулися. Марічку ми похапцем переодягнули ще в машині, коли думали, що безнадійно запізнюємося і що треба буде одразу летіти на сцену.
Молодіжний твіст, дует Марічки та Андрійка (Антон із сестрою так і не приїхав, загубившись у щільному потоці машин),
танок хлопців із шаблями, танець чумака у виконанні Андрійка, соло надзвичайно вправного парубійка Стефана і на солодке – коронний номер: гопак. Уже після першого танцю на очах виступили сльози розчулення і зворушення. Ну а як інакше? Наше малятко вперше виступає на публіці! Глядачі приймали дуже тепло: аплодували, підтримували вигуками, а викрутаси Стефана – шаленими вересками. Є у цьому і заслуга Джона, який не тільки танцював, а й оголошував номери, знаходячи теплі слова для кожного учасника. Особливої підтримки він просив у глядачів для найменшої дебютантки – Марічки: «Аплодуйте так, як ніколи в житті не аплодували!» А після виступу той таки Джон подарував дебютанткам квіти. Вручаючи букет із жовтих троянд і рожево-білих лілій Марічці, він став на одне коліно і сказав, що ця маленька дівчинка дуже важлива для нього, а Марічка, приймаючи квіти, присіла у реверансі.
А ми ж із Джоном лише цього тижня познайомилися ближче. Його мама підвозила нас із Марічкою додому після танців. Дуже милий хлопчина. І дуже мила жіночка. Вона – американка, чоловік – син вихідців із Росії. А Джон – на жаль, не українець, як він сам сказав, оголошуючи один із номерів.
Танцюристи ще трохи повчили гостей танцювати гопак, а потім усі дружно поїхали на піцу. Поруч зі мною сидів Фернандо. Минулого року він був в Україні, об’їздив сиротинці. Найяскравіші враження – від церков, Музею голодомору і Музею Чорнобиля. Незвичайний вибір пам’яток як на американця. Щоправда, Фернандо і сам незвичайний. Мексиканець, всиновлений американкою та українцем, який не уявляє свого життя без українських танців.
Поки чекали піцу, жлуктили пепсі. Взагалі-то, можна було наповнити склянки й іншими напоями, але пепсі з того всього видалося найкращим. Раз зайшла мова про піцерію, додам ще кілька деталей. Більшість піцерій у США працюють лише «на винос», тобто можна замовити піцу і доставку або забрати її самому, а у самій піцерії немає де посидіти. Але є й більш звичні для нас піцерії – зі зручними столиками і приємним інтер’єром. Та в меню ви там не побачите ні чаю, ні кави, ні пива з вином, лише газовані напої. Зате – у необмеженій кількості. Тобто платиш раз, а наповнюєш свою склянку, поки не луснеш.
Хлопці змагалися, хто з’їсть більше піци, дівчата тихенько гомоніли. А хореограф Ендрю розповів нам про причину тягучки на дорогах до Вашингтону. Виявилося, що загорілася придорожня смуга – трава, кущі. І ми згадали, що бачили кілька пожежних машин. Уже вертаючись додому, ми бачили дим, що здіймався над полями, і якийсь час навіть їхали крізь нього, вдихаючи горіле повітря.
Хлопці змагалися, хто з’їсть більше піци, дівчата тихенько гомоніли. А хореограф Ендрю розповів нам про причину тягучки на дорогах до Вашингтону. Виявилося, що загорілася придорожня смуга – трава, кущі. І ми згадали, що бачили кілька пожежних машин. Уже вертаючись додому, ми бачили дим, що здіймався над полями, і якийсь час навіть їхали крізь нього, вдихаючи горіле повітря.
Усе ж таки добре, що ми добралися до місця виступу і навіть вогонь не зміг нас зупинити! Перший виступ і перші квіти бувають лише раз у житті!
А тепер, любі читачі, бонус – запис від Марічки! (Авторський стиль збережено, нечисельні помилки виправлено. :) Ну не могла я стриматися…)
Вчора був мій 1 виступ!
Я отримала букет від Джона!
Нарешті мені танці приносять задоволення!
Один з танців залежав від мене!
Мені треба було приїхати.
Антон з Каріною не змогли приїхати.
Мені подобається «Лиман»!
