Віра

Так звали мою бабусю. Маю досить приводів, щоб поринути у спогади про неї саме в лютому. У лютому вона народилася, у лютому померла. Та не тому я весь час думаю про неї кілька останніх днів.

Оленка, моя подруга і кума, попросила переглянути вірші її дідуся. Ні, помилок там не було, хіба загубилося кілька ком. Коли дочитувала добірку – в очах стояли сльози. Не тому, що поезія сумна, зовсім навпаки, вона життєствердна. А тому, що вірші ці нагадали мені про бабусю.

Бабуся Віра також писала вірші – виважені, влучні. Їх свого часу друкували у місцевій газеті. Та, на жаль, я не можу їх зараз прочитати, бо усі вони згоріли. Так само, як і бабусині медалі, фотографії… Мабуть, добре, що бабуся уже не застала ту пожежу – прикро, коли згорають усі матеріальні згадки про твоє життя…

Чому, читаючи вірші Оленчиного дідуся, якого я бачила лише одного разу, до мене навідалися спогади про мою бабусю? Тому що вони належать до одного покоління. І це особливе покоління. Таких людей уже майже немає і більше не буде. Сильні духовно і фізично, хоча зараз уже, звісно, здоров’ям не похваляться, але ж, щоб пройти війну, потрібні і фізичні сили, і міцний внутрішній стержень. А ще вони справді вважали представників інших радянських республік своїми братами. Це зараз у нас неоднозначне ставлення до сусідів, та й у першій половині минулого століття вони принесли нам чималу торбу лиха, але ті, хто воювали пліч-о-пліч, вірили одне одному навіть більше, ніж братові. Довіра мала бути абсолютною, адже ця довіра коштувала життя.

Окрім сили волі, внутрішнього стержня і довіри до ближнього нам не завадило б повчитися грамотності. З усіх усюд чути, що українці вільно послуговуються двома мовами, та насправді аби хоч однією оволоділи. Безграмотність лізе з телевізора, газет та журналів, причому це не залежить від того, якою мовою написана стаття чи зроблена передача. Прикро визнавати, та безграмотних людей зараз набагато більше, ніж грамотних.

Чому я пишу про безграмотність? А тому, що могла б вибачити помилки бабусі чи дідусеві. Але вони їх не роблять! Якщо пишуть вірші, то вивірено усе до коми. А сучасні письменники й журналісти часто не знають, де ставити коми, як писати те чи інше слово. Можете налітати на мене, що люди є й були різні. З усім погоджуюся. Та й я не без гріха – також продукувала і пропускала помилки. Але не про те зараз йдеться.

Люди, які пройшли війну, мали іншу шкалу цінностей. За одне життя вони прожили стільки, що вистачило б на кілька, якщо не на кільканадцять життів.

Коли почалася війна, чоловік моєї бабусі пішов на фронт. Бабуся народила дитинку. І їх обох евакуювали. У поїзді немовлятко застудилося і досить скоро померло від запалення легенів. Після того бабуся також пішла на фронт. Пройшла усю війну, заробила собі купу болячок, зокрема виразку шлунку.

Чесно кажучи, я дивуюся, що після втрати чоловіка, дитини, після усього побаченого за роки війни бабуся змогла знайти себе у цьому житті. Вона вдруге вийшла заміж, хоча той шлюб і не можна назвати щасливим, бо мій дід любив чарчину, а випивши, ставав некерованим. Народила й підняла на ноги трьох дітей. Можна сказати, сама, бо досить скоро після народження найменшого сина, Володі, розлучилася з дідом. Працювала вчителькою фізики, а потім – бібліотекаркою. І писала вірші.

Бабусю, пробач, що я так мало про тебе знаю! Ми приїздили влітку щороку, та все ж більше часу я проводила в іншої бабусі, бо ми жили ближче до неї. А потім захворіла мама, і ми стали приїздити рідше. А потім я вчилася в Києві і зовсім не приїздила. А потім ти впала з драбини і лежала… А мене навіть на похоронах не було, бо я була вагітна… А ти, бабусю, навіть не дізналася, що у тебе має бути правнучка… Вона народилася того ж року, коли ти пішла від нас…

Так, життя і смерть ходять поруч. Бог і дає щось людині, і забирає. Ми маємо бути вдячні за те, що отримуємо, але й відпускати те, що у нас забирають. Тільки «відпускати» не означає «забувати».

Коли бабуся була жива, вулиця, де стояв її будинок, була найзеленіша у райцентрі. А все тому, що вона нікому не дозволяла заїжджати туди машиною. Вона виходила з хати і махала ціпком. І ніхто не смів ослухатися старої жінки. Хтось із сусідів незадоволено бурчав, але більшість хвалили і підтримували, бо ж такої високої і м’якої трави не було більше ніде. А ще у бабусі Віри був надзвичайно плодючий сад: яблука й вишні, порічки й абрикоси. Найсмачнішою була малина! І її було так багато! Справжні зарості! Червона і жовта – і солодка-солодка! А восени достигали горіхи. Тільки я ніколи не була там восени, тому мені так ніколи і не вдалося наїстися молодих горіхів…

Бабуся дуже насторожено ставилася до усього нового. Любила солодке, але максимум, що могла з’їсти, – шматочок шоколаду. Але без наповнювачів. Неможливо було вмовити її спробувати якусь шоколадну цукерку.

Коли бабуся була ще досить молода, я була дитиною і не цікавилася подробицями її життя, тепер мені б дуже хотілося знати, про таке життя можна й книжку написати, та нема в кого спитати…

Як і більшість старих людей, бабуся не хотіла полишати своє обійстя, хоча діти пропонували забрати її до себе. Вона казала, що живе доти, доки працює на землі. І справді, до останнього сама обходила город. Довго тримала кроликів, розмовляла з ними. Можливо, ті кролики знали про мою бабусю більше, ніж я…

Бабусю, я не забула тебе! Ти завжди зі мною. Ти – Віра, мама – Надія, ще одна бабуся – Любов. Щаслива та людина, у якої в серці живуть Віра, Надія та Любов. Тож я щаслива.