Казкові печери Вірджинії

Цього разу на нас чекала досить довга мандрівка. До перших печер, Skyline Caverns, ми їхали дві з половиною години, а потім ще близько півгодини до Luray Caverns. День виявився дуже насиченим – подій і вражень вистачило б на кілька поїздок, – але я все ж спробую вмістити все в одну оповідку.
У «Лінії неба» (це, мабуть, найкращий варіант перекладу Skyline) ми оглянули сувенірний магазинчик, поки збиралася група. Потім підійшов наш екскурсовод, молодий веселий чолов’яга в окулярах, і розпочалася годинна мандрівка печерами. «Нічого руками не чіпати! Від групи не відставати, бо я вмикатиму світло перед нами і вимикатиму за нами. І не курити! Це я говорю до вас, молодий чоловіче», – сказав Джеймс, вказуючи на малюка в колясці. Усі дружно розсміялися і одразу зрозуміли, що нудно не буде.
Перший зал, до якого ми потрапили, – камінний. Так його назвали, бо попід стінами туляться природні каміни. Це виявив Уолтер Емос, дослідник, який у 1937 році відкрив ці печери. Коли він запалив вогонь в одній з природних ніш, помітив, що дим піднімається вгору і виходить назовні. Ще там є зал-собор, у якому уже відбулося сто п’ятдесят весіль, але чи тому, що молодята почувалися там як між молотом і ковадлом, чи тому, що церемонія відбувалася не на твердому ґрунті, багато шлюбів виявилися неміцними.
У печерах світло здебільшого кольорове, бо біле сприяє розвитку цвілі, яка шкодить печерним формаціям. Окрім того, кольорове освітлення додає чарівності сталактитам, сталагмітам, сталагнатам (це сталактити, які зрослися зі сталагмітами і утворили колону). Гра світла часом творить дива. Коли ми підійшли до об’єкту, позначеного як «усипальниця», Джеймс показав нам фокус: один і той самий сталагміт у різному світлі і освітлений під іншим кутом виглядає по-різному. В одному випадку це постать сумної жінки, закутаної у балахон; в іншому – чоловік, який сидить на унітазі, повернутий до стіни обличчям, а до нас – самі розумієте чим.
Далі в печерах на нас чекав сталактит-орел, крила якого росли зі стелі. І можна було добре роздивитися кожну пір’їнку на його могутніх крилах і велетенському хвості.

В одному з залів стояв, ні, не сталагміт, а сталактит, який колись упав. А раз упав – значить, більше не росте, тому йому вже не зашкодять доторки відвідувачів. Це єдиний об’єкт, якого можна торкатися у печерах. Назвали його «каменем удачі». Охочих піймати удачу за хвіст багато, бо камінь як відполірований. Окрім того, набув шоколадного відтінку. І якийсь чи то дуже голодний, чи дуже цікавий відвідувач спробував його вгризти. Відгризти хоча б шматочок йому не вдалося, але сліди зубів залишилися.
У Skyline Caverns є три потічки. Дослідники цих печер вирішили перевірити, чи питна в них вода, і взяли проби в одному з них. На дослідницькій станції виявилося, що у тій воді плавало чотири жуки. І жуки ті були не звичайні – сліпі й не відомі науці. Учені повернулися до потічка і привезли з собою ще три жуки. Дали їм хитромудре назвисько. Але з того часу ніхто, ніде й ніколи не бачив таких комах.
Найбільша гордість «Лінії неба» – рідкісні кристали-антодити. Їх називають «орхідеями королівства мінералів». Зовні вони трохи нагадують корали, які ростуть зі стелі. Ці кристали – загадка для науки. Учені так і не знають, як вони ростуть, і продовжують дискутувати на цю тему. Але дійшли згоди щодо стадій росту: перша – дрібнюсінькі білі крупинки, як цукрова пудра; друга – як борошно; третя – як наморозь; ну а четверта – уже власне кристали.

Антодити уже не ростуть. З того часу, як відкрили печери і запустили туди повітря. Тому кристали дуже бережуть – під ними розтягнуті сітки, щоб цікаві відвідувачі не пробували відламати собі шматочок на пам’ять. Ці кристалічні квіти за сім тисяч років виростають усього лише на дюйм! У той час як сталактити чи сталагміти додають собі дюйм кожні сто двадцять років. З антодитами пов’язана ще одна цікавинка. Хоч яким світлом на них не світи – кристали лишаються білими! Навколо усе зелене, блакитне чи рожеве, а антодити завжди білі!
Вмикаючи і вимикаючи світло, Джеймс одного разу пожартував: зачинив за собою двері до наступної зали і вимкнув світло! Група опинилася у цілковитій темряві. «Що? Страшно? – наступної миті з’явилося світло і усміхнений екскурсовод, – а уявіть собі, як почувалися дослідники цих печер». Іншого разу трюк зі світлом був підготовлений. Джеймс вимкнув світло, щоб ми побачили абсолютну темряву. Ключове слово – «абсолютна». Тому що не видно нічогісінько. Джеймс сказав піднести пальці до очей – видно? Ні. Можна торкнутися пальцем носа, але не помітно ані тіні, ані крихти світла. Знову з’явилося світло. Усі з полегшенням зітхнули. А Джеймс тим часом говорив: «Спочатку атрофуються зорові нерви. Потім, через чотири тижні, людина божеволіє. А ще через два гине». Мені здається, що чотири тижні – це забагато. У цілковитій темряві, не бачачи ні себе, ні стін, абсолютно нічого, можна втратити розум набагато раніше. Але спеціалісти, звичайно, краще знають…
Підсумовуючи розповідь про Skyline Caverns, скажу, що мені сподобався американський підхід до екскурсій. Це не занудний фактаж, раз і назавжди вивчений сумлінним працівником музею, а жива бесіда, коли екскурсовод періодично звертається до когось з групи, жартує. Час минає непомітно, і лишаються тільки гарні враження і спогади.
Ми ще раз пробіглися магазинчиком сувенірів, сфотографувалися на вулиці біля динозавра і сіли в машину. На нас ще чекають Luray Caverns, найпопулярніші печери на Сході США.
Уже на підході до печер помітно, що інфраструктура тут більш розвинена, ніж у Skyline Caverns. Набагато більша парковка, більше відвідувачів. Окрім того, поруч із печерами є музей транспорту, краєзнавчий музей і садовий лабіринт. Відвідини музеїв входять у вартість квитка до печер (дорослий – $23, дитячий – $11), а щоб поблукати лабіринтом, потрібно купувати окремий квиток ($6 і $5).
Тим, хто придбав квитки, персонал видає «спецобладнання» – навушники з плеєром. Ще два роки тому історію печер і усілякі цікавинки розповідали екскурсоводи, а тепер у Лурей практикують аудіотури. І це дуже зручно! Не треба бігти за екскурсоводом і переживати, що ти чогось не почуєш, якщо зупинишся сфотографувати якийсь дивовижний камінь. Кожен сам вибирає собі темп маршруту. Стежка, ні, справжня дорога, для відвідувачів викладена плиткою.

І то праворуч, то ліворуч стоять таблички з номерами, які потрібно ввести у програвач, щоб прослухати інформацію про конкретний об’єкт. І, що цікаво, розповіді для дорослих і дітей відрізняються. Американці вміють зацікавити дітлахів! І в Longwood Gardens, і в Luray Caverns для дітей розроблені спеціальні програми, щоб вони не нудилися, щось шукали і в той же час пізнавали світ і розглядали дива природи. Так, уже після першого прослуханого запису Марічка знала, що їй треба шукати: замерзлий водоспад, два смажені яйця, співаючу скелю і привида. Чесно кажучи, це їй трохи заважало роздивлятися навкруги, вона періодично підганяла нас, бо їй нетерпеливилося усе це познаходити.
А ми не поспішали. Те, що було навколо, зачаровувало. Як тільки спускаєшся у печери – просто дух захоплює! Чудернацької форми сталактити й сталагміти, дивовижні колони, у які вони поєднуються. Але ці три слова – сталактит, сталагміт, сталагнат – дуже наукові й занадто скупі, щоб описати ними те, що відкривається погляду відвідувачів Лурей.
Luray Caverns відкрили у 1878 році. Ці печери значно більші і більш розроблені, ніж Skyline Caverns. Якщо у Skyline ми ходили вузенькою піщаною стежинкою, часом пригинаючись, щоб не зачепити стелю головою, то Luray дуже глибокі, багаторівневі, і деякі формації, як наприклад привид Плутона, про який я ще згадаю, видно з різних точок.
Скажу одразу: нас вражало все. Тому що усе навколо можна описати двома словами – краса неймовірна. Або так: краса незбагненна. Рома зупинявся ледь не на кожному кроці, щоб зафіксувати фотоапаратом дива природної творчості. Ось і заморожений водоспад – сталагміт, з верхівки якого нібито котяться вниз струмені води. А ондечки й привид – велетенський білий сталагміт, який наче світиться зсередини.

Це привид Плутона, який дивиться вгору на інший сталагміт, дуже схожий на нього за формою. Може, це його брат? Може, вони тисячоліттями ведуть бесіди у цих печерах?
Ой, а це що? Театральні куліси? Голос у навушниках повідомляє, що це – душова шторка. Справді схоже, хоча варіант з кулісами мені все ж подобається більше. Але за «кулісами» висить щось, схоже на рушники. Ну добре, нехай буде душова шторка. А он «молодята» – сталактит зі сталагмітом, які чомусь не зрослися у колону (сталагнат), і тепер з ніжністю туляться одне до одного.

А тепер перед нами велетенська колона – цьому формуванню сім мільйонів років! Коли стоїш поруч із таким давнім жителем Землі, почуваєш себе мушкою-одноденкою. Скільки поколінь таких мушок було, є, буде, а ця колона й далі стоятиме на своєму місці…

 
Нарешті дійшли й до смажених яєць! Два сталагміта справді дуже схожі на яєчню: добре видно і білок, і жовток. Хто ж це готував собі вечерю? Чи не привид Плутона?

А на десерт можна взяти кексики чи морозиво – таких сталагмітів тут також чимало. Маленькі кексики мостяться один на одному, вибудовуючи цілі гори. А про таке велетенське морозиво мріє не одна дитина…
Проходили ми також повз «криницю бажань», куди відвідувачі кидають гроші і загадують бажання. Не знаю, чи здійснюються їхні мрії, але деякі бажання усе ж втілюються у життя, тому що щороку криницю чистять, а видобуті кошти йдуть на доброчинність. Наприклад, за 2009 рік назбиралося близько $150 000.
Те, що у дитячому варіанті називалося «співаючою скелею», виявилося органом зі сталактитів. Музичний інструмент під’єднаний до сотень сталактитів на різних рівнях печер і видобуває з них ніжні й тонкі звуки, які поєднуються у зворушливу мелодію, яка проймає до глибини душі.
Подивував нас також сталактит, який впав багато тисяч років тому і з часом зрісся з сусіднім сталагмітом. Але особисто мене найбільше вразило «Озеро мрій» (Dream Lake).

Подібне «Казкове озеро» (Fairyland Lake) ми бачили у печерах Skyline, але «Озеро мрій» набагато більше, і краса його нікого не лишає байдужим. Здається, що воно дуже глибоке, а на дні ростуть сталагміти. Насправді ж воно мілке, але вода кришталево-чиста, прозора-прозора, і у ній відбиваються сталактити. Це просто казкове видовище! І я рада, що ми побували у казці, у підземному королівстві чарівних печер.
На цьому можна було б закінчити оповідь. Але є ще декілька моментів, про які я б хотіла згадати. Обидва музеї – і транспорту, і краєзнавчий – невеличкі, тому ми швиденько по них пробіглися. Цікаво (краще було б сказати: підступно), що і з печер, і з музеїв неможливо вийти, не зайшовши до сувенірних магазинчиків. Експозиція завершується виходом у сувенірні лавки, так що відвідувачі ну ніяк не можуть вийти звідти з порожніми руками. Після довгих пошуків і тяжких роздумів Марічка вибрала для себе камінчик на шнурочку. Їй, звичайно, хотілося купити багато чого, але вирішили не зважати на іграшки, а підібрати щось, що нагадувало б про цю подорож. Футболки, чашки, бокали, брелоки з усіх боків кричали про те, що Virginia is for lovers. Не знаю, чи справді це найкраще місце для закоханих (чи коханців?), але точно знаю, що я закохалася у печери Вірджинії. І ще обов’язково сюди повернуся, щоб знову побачити казкову красу печерного королівства і зробити нові відкриття.

Знову про школу, батьків і дітей

Давно я не писала про школу. Тож буду виправлятися. Сьогодні 22 квітня, День Землі. Цього дня не тільки у навчальних закладах, а й у багатьох компаніях проводять щось на зразок наших суботників: прибирають територію, висаджують дерева, квіти. Повідомлення про цю акцію вчителька поклала у Маріччину папку ще на минулому тижні. Батьків також запрошували приєднатися, якщо можна – принести гумові рукавички і пакети на сміття. Цей день особливий ще й тим, що замість шкільної форми діти можуть вдягнути зелену футболку або щось, пов’язане з тематикою землі. Марічка з радістю вдягнула зелененьке платтячко з квіточками – якраз ніби до цієї нагоди куплене. І просто-таки бігла до школи. Ми з Ромою також вирішили приєднатися, наш татусько заради благородної справи навіть встав рано-раненько.
Напередодні Дня Землі на комп’ютерному занятті діти «прибирали Землю». Суть гри полягала у тому, що треба було очистити планету від сміття і посортувати його: окремо пластик, окремо бляшанки з-під консервів, окремо папір. Марічці гра так сподобалася, що вона вдома демонструвала її і мені, і Ромі. Отак дітей змалечку привчають прибирати сміття і не змішувати те, що можна переробити, з тим, що вже ні на що не годиться.
Коли ми зайшли до класу, діти сиділи за столиками у рукавичках. Хтось малював, а хтось намагався олівцем проколупати в гумі дірку, що непогано вдавалося. Та ці маніпуляції не лишилися непоміченими міс Малер, і досліди довелося припинити. Малюки з цікавістю чекали, що ж буде далі, не щодня ж відбуваються такі незвичайні події. На жаль, учора був дощ, а сьогодні вранці – туман, тому більшість заходів перенесли на завтра. Сьогодні дітлахи трохи позбирають сміття з асфальту біля школи, а садити квіти будуть іншого дня, коли буде сухо, тепло і сонячно.
Ну що ж, значить, нашої допомоги не треба. Але добре, що ми прийшли. Міс Малер вкотре розхвалювала Марічку. Вона дуже гарно читає, краще, ніж багато дітей, які народилися в Америці. Якщо ніхто не хоче читати, зголошується Марічка і читає цілий абзац. Окрім того, вона гарно рахує (хто б сумнівався, адже вони досі рахують у межах десяти, а вдома ми вирішуємо набагато складніші приклади). Але що просто вражає міс Малер, і вона не втомлюється це повторювати знову і знову, так це те, як швидко Марічка навчилася говорити. Коли прийшла, могла сказати лише go to the bathroom (йти до туалету), а тепер активно спілкується на будь-яку тему.
Рома розпитав міс Малер, коли закінчується навчальний рік і як відбувається перехід у наступний клас. Навчання закінчується у середині червня, але міс Малер запевнила нас, що якщо ми збираємося в Україну, то спокійно можемо летіти й раніше. Report card (щось на зразок нашого табеля успішності) вона зробить нам раніше, та й у останні дні мало дітей ходить до школи. Потім учителька розповіла, що зараз усю звітність треба робити на комп’ютері, і вона, у свої шістдесят років, активно освоює нову техніку. Що має трьох синів, але у них все не було часу навчити її працювати з комп’ютером, тож зараз вчиться самотужки. Рома підтримав тему, зауваживши, що розуміє ситуацію, бо також на мамині прохання ознайомити з певними програмами не раз відповідав: «Не зараз. Іншим разом…» Ми з Ромою щиро подивувалися вікові міс Малер, адже вона завжди така активна, енергійна: і співає з дітьми, і танцює, весь час придумує щось веселе і цікаве. Але раз виникла ця тема, Рома запитав, чи не збирається вона на пенсію. Міс Малер відповіла, що через два роки могла б піти, але вони з чоловіком ще виплачують позику на будинок і навчання синів. На них іще висить борг у $36 000. Вона працює вчителькою у школі, він – різником у магазині, тож статки мають не такі й великі. А до сімдесяти вона ще може працювати, тим паче що дуже любить свою роботу. Зрештою, це видно. І діти також дуже її люблять. Міс Малер – із тих педагогів, про яких кажуть «талант від Бога». Вона має підхід до кожної дитини, заохочує малят до навчання, допомагає знайти вихід із конфліктних ситуацій.
Потім ще поговорили про перехід у перший клас. Міс Малер запитала, чи ми збираємося в іншу школу, чи продовжуватимемо відвідувати Woodhome school. Відповіли, що поки що лишаємося тут. «У нас є два перші класи, обидві вчительки – мої хороші подруги, але одна з них часто кричить. Щоб не травмувати дитину (мається на увазі Марічку), я запишу її до іншої. Із майбутньою вчителькою познайомлю дітей у червні».
Повертаючись додому, ми з чоловіком обговорювали почуте. У шістдесят років людина не може вільно дихати, бо ще має борги. А коли ж їй жити? Я не маю відповіді на це питання… Мене ця інформація просто приголомшила. Для чого я це пишу? А для того, щоб розповісти, що й американцям живеться не так уже й солодко. Бо коли людина у такому віці прив’язана боргами, це не назвеш щастям… Хоч у неї і є улюблена робота і вдячні учні, хороший чоловік і люблячі діти…
Виникає логічне запитання: а чому вже дорослі діти не виплачують позику, взяту на їхнє навчання? Думаю, вони також уже щось виплачують… Живуть окремо, купують будинки, працюють і виплачують свої будинки.
Часто говорять про те, що у вісімнадцять років американці відпускають своїх дітей у широкий світ, щоб вони самі себе забезпечували. Не можу говорити за всіх чи навіть за більшість. Історія міс Малер заперечує цей стереотип. Батьки – у будь-якій країні батьки. І роблять для своїх дітей те, що діти потім зроблять для своїх дітей…

Звуки музики

Любов до рок-опер і мюзиклів почалася ще зі школи. За це треба подякувати нашому учителю світової літератури і культури Павлові Васильовичу – його уроки ніколи не були сухими і формальними, він намагався познайомити нас, зелених школярів, із справжніми шедеврами світової культури і таким чином вплинути на формування наших смаків. Не можу говорити за усіх своїх однокласників, але на мене звуки музики, що линули зі старенького магнітофона, (а може, він і не був стареньким?..) таки вплинули. То була рок-опера «Ісус Христос – суперзірка». Спочатку Павло Васильович поставив нам російський варіант, а потім – англійський. І хоча, як я тепер знаю, над російською версією працювали справжні монстри російського року (чого вартий хоча б Валерій Кіпєлов з «Арії»), та оригінал усе ж справляв сильніше враження.
Знайомство з наступним знаковим мюзиклом також пов’язане з учителем. Цього разу – Роминою викладачкою французької мови в університеті. Вона принесла студентам аудіо-диски з Notre-Dame de Paris, і ми з Ромою просто потонули у чарівній музиці. Я могла слухати Нотр-Дам знову і знову. Пам’ятаю, якось на літніх канікулах тато запитав мене: «Скільки можна його слухати, уже й мені набридло, а я ж не весь час вдома». А мені не набридало…
З «Привидом Опери» пов’язаний наступний етап мого життя, уже самостійного. Знайомство з Привидом відбулося після виходу у 2004 році однойменного фільму, який викликав нову хвилю захоплення цим мюзиклом. А найбільш вдалі композиції час від часу продовжують з’являтися у найрізноманітніших концертах і шоу.
Велетенський плакат з рекламою вистави з’явився ще на початку року. Щоразу, як ми виїздили в місто, проїжджали повз нього і замріяно зітхали. Потім таки зайшли на сайт театру, де мали відбуватися вистави, і ознайомилися з цінами. Кусаються! Ми продовжували ледь не щодня проїздити під таким заманливим щитом, але намагалися стримувати мрійливе зітхання. А потім я вирішила: якщо мені на день народження подарують гроші, то це буде мій внесок у вартість квитка. Добрі люди, звісно ж, знайшлися, але коханий чоловік відмовився від такої жертви. Йому в голову прийшла просто геніальна ідея – зробити похід на «Привида Опери» подарунком для нас обох до десятої річниці з дня знайомства. Саме така незвичайна подія і може бути особливим подарунком до особливої дати!
Зрештою, ціни квитків на бродвейську постановку знаменитого мюзиклу не дуже відрізняються від цін заїжджих московських зірок першого ешелону, які так люблять навідуватися до України. А порівнювати рівень тих та інших навіть не хочеться – саме тому, що перші другим аж ніяк не рівня.
Перше, що ми побачили в Hippodrome at France-Merrick Performing Arts Center, – восьмирівнева парковка. Одразу з парковки ліфт везе відвідувачів у фойє театру, а там уже – кому куди. Кому – в партер, кому – на балкони. Ми сиділи не дуже близько до сцени, але видно було добре, театральним біноклем я скористалася лише для того, щоб розгледіти привида без маски – дуже вже мені було цікаво: чи то грим, чи ще одна маска. Додивилася, що таки маска, бо в актора темне волосся, а коли з нього зривали білу маску, яка закривала півобличчя, волосся було якесь брудно-сиве і стирчало в усі боки. Але це вже я забігла далеко наперед.
Маючи таке-сяке уявлення про місцеві звичаї, я вирішила не вдягати вечірню сукню, обмежилася блузкою і брюками від костюму. Рома також вдягнувся демократично, але й не повсякденно. І ми правильно зробили! Я, правда, бачила двох чи трьох панянок у платтях з відкритими плечима, але вистачало і суб’єктів у джинсах, шортах, кросівках… Взагалі, кросівки для більшості американців є просто універсальним взуттям на усі випадки життя. Один з наших сусідів на Великдень убрався у строгий костюм з краваткою, але з-під штанів при цьому виглядали пошарпані кросівки.
Повертаюся до театру. Заради справедливості зауважу, що більшість глядачів була вбрана небуденно. Хоча як тільки ми увійшли до залу, Рома сказав: «Таке враження, що персонал вдягнутий краще за глядачів». І це правда. Усі у костюмах, готові допомогти по першому твоєму зову, а то й без нього. Ми забігли до залу буквально за кілька хвилин до початку вистави, то одна дама, бачачи, що ми шукаємо свої місця, все бігла за нами: «Я можу вам допомогти! Я можу вам допомогти!» І таки допомогла.
Нарешті ми всілися. Ще є трошки часу роззирнутися навколо. Зал не дуже великий, але гарний і затишний. Гасне світло, і починається дійство, заради якого усі зібралися.
Починається усе з аукціону, на якому продають речі колись знаменитого оперного театру. Серед них – афіша, музична скринька і велетенська люстра. «Ця люстра пов’язана з привидом опери, бо колись він розгнівався і скинув її на сцену». Після цих слів розпорядника аукціону люстра спалахує феєрверками, лампи в ній загораються, і вона раптом різко летить у зал. У той момент я подумала: добре, що над нами балкони, а то б люстра могла зависнути прямо над нами… Люстра повернулася на своє звичне місце у залі, і глядачі перенеслися у минуле, у часи розквіту оперного театру.
Звісно, я не буду переказувати сюжет мюзиклу – навіщо? Я описала пролог, бо трюк із люстрою справді вразив. Зі спецефектів ще згадаю легкий туман, як у мультику «Ну, постривай», де Заєць був Аллою Пугачовою і співав про айсберг. Спочатку на сцену напустили туману, потім у тому тумані загорілися свічки, а ще через якийсь час свічки ніби відсунулися на задній план, бо на передньому плив човник із Привидом і його ученицею Крістін. Протягом вистави ще кілька разів несподівано вибухали феєрверки. Високий рівень гри акторів, неперевершені голоси, уже згадувані спецефекти, складні багаторівневі декорації, непомітні зміни й перетворення цих самих декорацій, яскраві костюми – ми ні на секунду не пошкодували, що зробили собі такий подарунок. А тим часом на сцені директори театру не виконують вимог Привида, Крістін закохується, а розлючений Привид Опери зриває прем’єру нової вистави і скидає люстру. Вона швидко летить вниз, але в останню мить змінює траєкторію польоту і падає на сцену, а не в зал. Перший акт завершено.
Час пролетів непомітно. Ніби тільки сіли – а уже й антракт. Ми прогулялися театром. Можна було купити якусь перекуску, бокал шампанського чи вина. Щодо цього навіть висіло спеціальне оголошення: «Під час цієї вистави дозволяються алкогольні напої». Значить, на деяких забороняються… Можна було також купити собі пам’ятний сувенір: білу маску на півобличчя, як у Привида Опери, футболку «Примадонна» (жіночу) чи «Привид опери» (чоловічу), різноманітні чашки, брелоки та інші дрібнички з символікою мюзиклу.
Другий акт почався з розкішного балу-маскараду. На якийсь момент мої думки трохи відволіклися від сюжету. Останнім часом, коли я бачу щось варте захоплення, чи то на черговій експозиції у Садах Дюпона, чи в якомусь музеї, чи от зараз, у театрі, я думаю про те, скільки праці і зусиль покладено, щоб потім люди прийшли й тішилися: «Ах-ах, яка краса!» Щоб отак невимушено танцювати, легко співати, ніби спів – проста мова, звична для усіх. Скільки репетицій, скільки тренувань… Ми захоплюємося акторською грою, пластикою, силою голосу, а для них це робота. Бродвейська труппа приїхала на гастролі у Балтимор майже на місяць. Щодня вистави, у суботу-неділю – по дві. Це ж просто титанічна праця! Сподіваюся, емоції й захоплення глядачів передалися акторам, і гучні аплодисменти були достойною винагородою за те, що артисти віддали публіці частинку своєї душі, своїх переживань.
Дивно, але тут не прийнято дарувати акторам квіти… Навіть Привид не отримав ані малюсінького букетика, самі лише овації…
А от що приємно вразило, так це те, що після вистави ніхто не біг поперед батька в пекло, не штовхався, усі цивілізовано потихеньку просувалися до ліфтів і сходів, щоб добратися до парковки. І з парковки також виїздили, не поспішаючи, пропускаючи інші машини, ніхто не сигналив і не передавав жестами свої нецензурні думки… І це не тільки тому, що усі ще були під впливом звуків музики, а й тому, що люди звикли поважати й інших, і себе.

Мистецтво і пристрасть аромату

Так називається нова експозиція у Longwood gardens. І хоча у п’ятницю ввечері вже не дуже хотілося будь-куди їхати, і на дорогах були тягучки, ми все ж вирушили потренувати свої носи у царстві ароматів. На відкриття експозиції запрошували тільки членів клубу, окрім того, потрібно було зарезервувати місця.
Ми вже звикли, що в Садах Дюпона щоразу можна побачити і дізнатися щось нове, і щоразу на гостей парку чекає щось вражаюче і захоплююче. Зізнаюся, чому мені хотілося потрапити саме на цей клубний захід – в анонсі писалося, що кожен зможе не тільки ознайомитися з історією парфумів, а й створити свій власний аромат. Але не буду забігати наперед, спробую викласти все по порядку.
Ароматні сюрпризи почалися вже у центрі відвідувачів, через який проходять усі гості парку. На кількох стелажах стояли горщики-букетики з бузком, фрезіями і якимись невідомими мені білими квітами. «У моєму ароматі обов’язково буде фрезія», – думала я, вдихаючи аромат своєї улюблениці.
Скоренько пробігшись до консерваторії, де мало відбуватися найцікавіше, ми подумки дякували організаторам, бо вони збиралися влаштовувати дійство на вулиці, навіть якщо буде легенький дощик… Дощу не було, але сильний холодний вітер пронизував до самої душі і ніби насміхався з тих, хто не простежив за зміною погоди – тридцятиградусну спеку змінив десятиградусний холод. Ми хоч і постаралися вдягнутися відповідно, але все одно зіщулювалися від поривів вітру.
Але ось і гостинна консерваторія. Не минуло й місяця відтоді, як ми тут були востаннє, а вже все змінилося. Інші квіти, інші аромати. То тут, то там серед квітів таблички I am fragrant («Я пахну»). Спочатку ми подумали, що можна було обійтися й без написів, адже й так ясно, що більшість квітів пахне, але пізніше зрозуміли, для чого вони: такі таблички мали деякі рослини без квітів, але з сильним ароматом.
У великій залі, де за часів П’єра Дюпона проводилися світські прийоми, на столиках горіли свічки, а на багатоповерхових тацях чекали свого часу закуски. Зазвичай ця ділянка залита водою, але цього разу можна було пройтися між столиками, неквапом куштуючи овочі, хумус, печені чіпси чи міні-піцу з овочами (то, власне, була не зовсім піца, піцу це нагадувало тільки зовні: округлої форми прісне тісто з запеченими овочами). Подивувала мене одна начинка, яка виглядала як варення. Добре, що я прочитала, що це: карамелізована цибуля з вишнею. Я не наважилася спробувати, а Марічка рішуче поклала на свою тарілку. Правда, так і не доїла… Були також столики з водою, а ще – з гаспачо у маленьких стаканчиках і спиртними напоями. Якщо закуски були безкоштовні, то за алкоголь треба було платити. Було там ще картопляне пюре, яке насипали у вазочки на зразок десертних. До нього можна було додати на вибір сметану, сир, гриби, квасолю, бекон, а чи й усе разом. Спочатку до столиків із картоплею вистроїлася черга, але коли ми вже обійшли експозицію, можна було підійти вільно, що ми з Марічкою і зробили. Щось я затрималася на закусках. Але це був вечір, усі були голодні, тому перекуска виявилася дуже доречною.
Повертаюся до теми експозиції. Серед рослин то тут, то там стояли стенди, присвячені історії парфумерії: видатні парфумери, королеви й імператори, завдяки яким було здійснено прорив у мистецтві ароматів, дивовижні апарати, за допомогою яких із пелюсток добувають аромат.
Для дітей приготували захопливу пригоду. Їм видали книжечку «Пошуковці ароматів», у якій пропонували здійснити десять ароматних подорожей. Кожна мандрівка передбачала зустріч із людьми з різних країн і епох, які щодня професійно послуговувалися своїм носом. І, скажу я вам, більшість цих персонажів були мені незнайомі. По консерваторії розкидані пости пошуковців. На них міститься фотографія та інформація про певну особу, її внесок у парфумерію, а збоку – трубка з ручкою. Посмикавши кілька разів за ручку, можна почути аромат, який піднімається по трубці. А потім перевірити, чи правильно визначив запах, подивившись на екранчик поруч. Визначившись із запахом, треба знайти у книжечці наклейку з його назвою і приклеїти на сторінку поруч із пов’язаною з ним особою.
Зараз наведу кілька прикладів. Приклад перший.
«Нехай ніс веде тебе у мандрівці Китаєм разом із англійським «мисливцем за рослинами» Ернестом Вілсоном. Твоя мета – знайти нові види пахучих рослин для садівників Європи. Вілсон відомий тим, що любить пригоди, і пригоди не раз заводили його у найвіддаленіші куточки світу. Будь готовий до довгих сходжень, запилених черевиків і найпрекрасніших картин природи, які ти коли-небудь бачив.
Багато поширених садових рослин колись були відкриті людьми, які, як і Ернест Вілсон, подорожували світом, шукаючи нові ароматні рослини.
Завдання.
1. Знайди дослідницький пост.
2. Понюхай аромат. Чи чув ти його раніше? Чи він тобі подобається? Знайди назву цього квітучого дерева.
3. Чи ти погоджуєшся з Ернестом Вілсоном, що цей запах сподобається садівникам?
4. Знайди наклейку з запахом із подорожі Вілсона».
Цим пахучим деревом виявилася магнолія.
Далі не буду переписувати сторінки книжки, а лише пробіжуся по деяких із них. Дітлахам пропонувалося відшукати аромат мирри для єгипетської цариці Хатшепсут, єдиної жінки-фараона. Сік миррового дерева цінувався у Давньому Єгипті нарівні з золотом, і єгиптяни вірили, що це – аромат богів. Саме тому його так цінувала Хатшепсут – він допомагав їй відстоювати її царський статус і владу. На іншому посту пошуковця малюки мали відшукати аромат-компонент одеколону Наполеона. Будучи імператором, він так звик одеколонитися, що дуже страждав без парфумів на острові святої Єлени. Тому був змушений шукати схожі запахи. Потрібним йому складником виявився лимон.
А чи знаєте ви, що є люди (rose rustlers), які спеціально займаються тим, що відшуковують давні сорти троянд? «Старовинні» троянди (heirloom roses) мають більш сильний і насичений аромат, ніж їхні сучасні сестри – більші, яскравіші, з ледь чутним запахом. На цьому пошуковому посту треба було вдихнути два аромати ружі і визначити, де давній, а де сучасний. Heirloom rose пахне трояндовим варенням, а аромат її сучасної родички можна почути у будь-якому квітковому магазині чи на базарі… Нeirloom roses лишилося не так і багато…
Фінальна подорож – у Париж, до дизайнерки Ельзи Скіапареллі, яка у тридцятих роках минулого століття створила не тільки плаття з лобстерами замість прикрас, а й парфум Shoking. Флакон у формі жіночого силуету, що повторював обриси фігури Мей Уест, знаменитої акторки і музи Скіапареллі, був схований у яскраво-рожевій коробочці. Одним із інгредієнтів цього революційного на той час парфуму виявився мед.
Трубок з ароматами було набагато більше, ніж вказано у путівнику для дітей. І ми вдихнули кожен із пропонованих ароматів. Квіти, які пахнуть тухлим м’ясом, щоб привабити до себе певний вид мух у якості запилювачів (цей запах – чи не найяскравіше враження, яке лишилося у Марічки від цієї поїздки). Різні види м’яти. Запахи, які викликають певні асоціації: перець чилі (їжа), лілія (емоції; Марічка сказала, що пахне милом), хвоя (ліс, зимові свята)…
Побачила я нарешті і рослину, якій у рекламних замітках про парфуми завжди співають осанну. Це складник багатьох ароматів, і через написання назви цієї рослини я не раз сварилася з рекламним відділом, коли працювала в редакції жіночого журналу. Щоб ви довго не сушили голову над тим, що ж це, скажу одразу: це пачулі. Непримітна рослинка, яка пахне, як сказав Рома, вазонком, а коли викидає цвіт, схожа на нашу рідну щирицю… Можливо, ефірна олія пачулі має більш виражений аромат, ніж сама рослина. Але, чесно кажучи, ні «зовнішність», ні аромат цього дива природи мене аж ніяк не вразив.

Дещо вражаюче чекало попереду. Обійшовши всю експозицію, ми пристроїлися у хвіст черги з бажаючих створити свої власні парфуми. При вході у цю чарівну залу стояв парфумерний орган, де пляшечки із ефірними оліями розподілилися за «нотним» принципом: верхні (45-50% складу парфуму), середні (30-40%), базові (15-25%). Інструменти парфумерів вражали своєю тендітністю.

Не залишала байдужими й вітрина із знаменитими ароматами в ексклюзивних флаконах. Можна було відшукати творіння Jean Paul Gaultier і Chanel, Guerlain і Moschino, Carolina Herrera і Chopard, Hermes і Jean Patou, Pacco Rabanne і Yves Saint Laurent, уже згадуваний аромат Shoking від Elsa Schiaparelli, а також багато інших парфумів. Думаю, перерахованих імен уже достатньо для того, щоб зрозуміти, що відвідувачі насолоджувалися спогляданням справжніх шедеврів парфумерного мистецтва. Усього було представлено 173 аромати, назв більшості я ніколи не чула, я вже не кажу, що їх самих не бачила і не нюхала… Флакони просто заворожували своїми дивовижними формами: жіночі силуети у платтях і намистах, жіночі ніжки у модельних туфельках на підборах, місяць, сонце, вітрильник, метелик, зайчик… Усіх форм і фігур і не переказати, тим паче що деякі з них просто неможливо описати словами. Ароматні рідини виблискували різними кольорами і пробуджували фантазію.

Нарешті ми підійшли впритул до чудо-машини, яка створює парфуми. Тут на мене чекало розчарування. Точніше, аж два. Створений парфум – це не пляшечка, а лише аромат на картонній смужці, яку випльовує ароматна машина. (А чого ти чекала? Що усіх обдарують літровими банками ними ж наколочених парфумів?) І серед запропонованих нот немає фрезії! Зрештою, розчарування не тривало довго, ми захоплено спостерігали за тим, як інші створюють аромати. А потім дійшла черга й до нас. Першим творив Рома, далі – Марічка, а вже потім я. «Ароматна» машина – це великий сенсорний екран і столик із пляшечками-інгредієнтами. Усього їх було дев’ять: ваніль, сандал, мускус (базові ноти); жасмин, троянда, іланг-іланг (середні); лимон, бергамот, альдегід (верхні). Компонентів, звичайно, малувато, але якби було більше, процес затягнувся б на довше. І так кожен спочатку нюхав усі запахи, ті, які вибирав для власних парфумів, виставляв на доріжку по центру.

Потім на екрані натискав кнопочку «змішати» і – опля – машина уже випльовує смужку картону, на якій намальована гарна пляшечка, а на пляшечці – усі зазначені компоненти. Якщо потерти пляшечку – чути аромат. Рома змішав ваніль, жасмин і бергамот; Марічка – ваніль, троянду і бергамот, а я – мускус, жасмин і бергамот. Наші аромати хоч і мали спільні компоненти, але звучали по-різному.
Так ми створили свої власні парфуми. От тільки назв ще не придумали. Одним словом, добре, що ні втома, ні пробки не завадили нам набути такого цікавого досвіду, адже не щодня випадає нагода поринути у світ пахощів і створити аромат свого імені. До речі, цікава ідея! Чому б не назвати парфум Natalie? Правда, мене міг випередити якийсь більш досвідчений парфумер. Зараз подивлюся в інтернеті…

Екстремальне схуднення

Харчування фастфудом, генетична схильність плюс малорухливий спосіб життя (максимум руху – від машини до офісу чи магазину і назад) дають плачевні результати. У гірших випадках люди втрачають здатність пересуватися самостійно і отримують інвалідність і повне державне забезпечення своїх потреб. У кращих – намагаються боротися зі своїм ворогом за допомогою ліпосакції, фізичних навантажень і спеціальних продуктів для схуднення. Чи варто говорити, що продукти ці або без смаку, або просто гидкі на смак, але при цьому досить дорогі. Це ціна за переїдання і надмірне захоплення їжею.
Жіночі журнали один поперед одного пропонують рятівні дієти та комплекси вправ. Кожен телеканал має власних тренерів, які безперестанку придумують і демонструють публіці усе нові й нові вправи. А найбільш винахідливі створюють спеціальні plus-size programs. Так, наприклад, реаліті-шоу The biggest loser не збавляє обертів уже вісім сезонів. Вісім жінок і вісім чоловіків з надлишковою вагою приходять за другим шансом: вони хочуть позбавитися від зайвих кіло, змінити себе і своє життя. У цьому їм допомагають дієтологи, які розробляють меню для кожного, і тренери. Хочу сказати, що у перших епізодах шоу цих людей дуже шкода: закомплексовані, скуті, тренери немилосердно ганяють їх, примушують робити просто нелюдські зусилля, не соромлячись нецензурної лексики, яку в ефірі заміняють на «пі…». Але вже за кілька тижнів це зовсім інші люди, навіть якщо вони схудли лише на пару кілограмів: впевнені у своїх силах і можливостях. Перемагає той, хто схудне більше за інших. Протягом трьох місяців учасники шоу живуть разом, їдять під наглядом лікарів і займаються з тренерами. Чотирьох фіналістів на два місяці відпускають додому і тільки після закінчення цього терміну визначають переможця. Переможець останнього сезону з двохсоткілограмового товстуна перетворився на дев’яностокілограмового симпатичного чолов’ягу. І отримав бонус – $100 000.
За подібним принципом створено і шоу Dance Your Ass Off («Відтанцюй свій зад»). Схоже воно і на наші «Танці з зірками» і «Танцюю для тебе», тільки учасники танцюють заради самих себе. Поки триває шоу, конкурсанти живуть разом, як у «Останньому герої» чи «Домі». Меню підбирають лікарі, тренери розробляють для кожного учасника спеціальний комплекс вправ, ну а крім цього, звичайно, – танці. Танцюють товстуни у парі з професіоналами, а журі ставить оцінки. Так що мають подвійне завдання – скинути вагу і сподобатися членам журі. Переможець отримує $10 000.
Шоу ці дуже популярні, і хоча в інтернеті та на сторінках журналів дискутують щодо того, чи потрібні вони у такому форматі, що вони досить жорстокі, все ж, думаю, вони мають право на існування. По-перше, подібні проекти показують, що навіть дуже товстим людям не варто ставити на собі хрест, що, зібравши сили і волю в кулак, можна змінити своє життя. А по-друге, раз існує проблема надлишкової ваги, не треба її уникати. Адже у супермаркети ходять не тільки дівчата з модельною зовнішністю, так чому їх не можна пускати на телебачення?! Проблема існує. І вирішувати її потрібно усіма можливими шляхами.

Пий кока-колу, бігмаки жуй, або Дієта по-американськи

Америка – країна контрастів і парадоксів. У жодній країні світу немає такої кількості людей з надлишковою вагою, і в той же час саме у США дуже активно пропагують здоровий спосіб життя і правильне харчування. Так у чому ж річ? Чому нація не стрункішає?
За даними статистики, США посідає перше місце за кількістю людей із надлишковою вагою (64% дорослого населення і 16% дітей) і ожирінням (26% населення) у світі. До 2015 року ці показники можуть збільшитися до 75% і 41%. Часто говорять про епідемію ожиріння, а, окрім незручностей і великих габаритів, зайва вага приводить із собою своїх ліпших друзів: хвороби серця, діабет другого типу, гіпертонію, гінекологічні захворювання, проблеми з печінкою і купу інших неприємностей. На боротьбу з зайвою вагою, її попередження і підтримання здоров’я товстунів витрачаються шалені гроші – більше ста мільярдів на рік. Може, американцям не вистачає погляду збоку, щоб зрозуміти, як боротися з проблемою, яка розрослася до національних масштабів? Починати треба, звісно ж, із харчування. Але не обмежуватися рекомендаціями, а надати доступну альтернативу.
Наші уявлення про харчування американців близькі до істини. Звичайно, не всі харчуються в Макдональдсі, але здорово харчуватися у США не так просто. Чому? Наведу кілька аргументів. Перший – і найголовніший – різноманітне харчове сміття на зразок хот-догів і бігмаків з картоплею фрі набагато дешевше, ніж здорова їжа. Це стосується і забігайлівок, і магазинів.
На вуличках американських міст і містечок тулиться безліч забігайлівок – і усі вони пропонують фастфуд. Хот-доги, бігмаки, різноманітні сандвічі, паніні (обсмажений хліб із сиром всередині), піца. Можуть бути ще макарони з сирним соусом (тільки не треба думати, що хтось спеціально готує соус, це також «швидка їжа», просто до вермішелі додається порошковий «соус»). Варто зауважити, що у деяких забігайлівках усе ж таки є «салат». Я невипадково поставила лапки, бо ця страва відрізняється від салату у нашому розумінні. Це всього лише листя салату, у кращому випадку – ще морква й капуста. Як правило, без нічого, іноді пропонують якусь підливку, пардон, дресінг. Ще один варіант салату – наведені вище інгредієнти плюс холодні макарони. Що би обрала більшість? Такий от «салат» чи все ж таки теплий сандвіч з картоплею фрі? От у цій відповіді й міститься вся правда про американське харчування.
З напоями – та сама ситуація: всюдисущі автомати з колою, спрайтом. Популярні шоколад і кава (звісно, «Старбакс» – привіт Міранді Прістлі), а от чай краще пити вдома, тому що для того, що принесуть у якості чаю, важко навіть придумати назву. Якщо коротко – це міцна заварка з надзвичайною кількістю льоду. Але тут є гарний чай! Можна навідатися у китайський магазинчик і купити справжній китайський чай – чи класичний чорний, чи зелений з жасмином. Є також спеціальні відділи і навіть магазинчики для гурманів, а можна замовити і через інтернет: зелений, чорний, білий, ройбуш, ханібуш – усе, чого душа забажає. Є навіть сорт, який і тут називають «чай» (chai) – це чорний чи зелений чай із сумішшю спецій.
Більш-менш здорову їжу можна знайти у ресторанчиках національної кухні. Дуже популярні китайські. Вони вирізняються демократичністю цін і досить широким асортиментом страв не тільки китайської кухні. За $10-15 протягом двох годин можна вибирати будь-які страви у будь-якій кількості. Є тут і супи, і другі страви (рис, картопля, вермішель), м’ясо, риба і морепродукти у різних варіантах, овочі сирі й тушковані, фрукти, солодощі (пудинги, тістечка). А на прощання – маленьке печивце з передбаченням. І хоча стверджують, що ці «передбачення» не мають нічого спільного з традиційними китайськими, і їх штампує якийсь американець у Каліфорнії, усе одно це своєрідна екзотика.
Ну, з забігайлівками розібралися. Тепер про магазини. Вибирати є з чого. Але знову ж таки, напівфабрикати коштують набагато дешевше натуральних продуктів. Зокрема й тому багато американців набивають свої візочки заготовками міні-піц і солодкими газованими напоями замість м’яса та соків. Заради справедливості варто зауважити, що на упаковці обов’язково вказано, натуральний це сік чи з концентрату, чи додавали у напої, солодощі тощо ароматизатори (у таких випадках написано artificially flavored).
Американці пишаються своїми натуральними продуктами, і ця натуральність завжди заявляє про себе великими літерами: naturally flavored (натуральний смак), our farmers pledge no artificial growth hormone used (наші фермери клянуться, що не використовують гормони росту) тощо. Окрім цього, на поличках магазинів є дивовижні продукти на зразок вегетаріанських яєць. Виявляється, це яйця курей, які «дотримуються» вегетаріанства, тобто вживають виключно рослинну їжу.
Якби я була радником місцевого міністра охорони здоров’я, спробувала б переконати його, що не на те вони спрямовують державні кошти. Щоб державі не доводилося здійснювати неймовірні виплати по страховці і виплачувати пенсії людям, які страждають від ожиріння і не можуть самостійно пересуватися, потрібно не тільки пропагувати вживання здорової їжі, але й зробити її доступною. Для цього потрібно знизити ціни і зобов’язати заклади громадського харчування розширити меню. Мені, наприклад, було складно вибрати страву у кафе акваріума в Балтиморі: гамбургер, чізбургер, картопля фрі, піца чи вже згадуваний мною салат з холодними макаронами… Правда, там був ще суп, але його вигляд не викликав апетиту. А цей акваріум вважається найкращим у США!
Трохи кращим був вибір у Садах Дюпона. Там ми спробували картопляну запіканку і запечені овочі. А кафе у Ikea так просто вразило мене своїм меню – воно так відрізнялося від звичайного американського! Там можна було замовити всяку різну пасту, картоплю, у якості салату – накладати у свою тарілку будь-які овочі, були й спеціальні вегетаріанські блюда. Але ж то європейська мережа, то й страви схожі на європейські.
Смаки формуються в дитинстві. І заслуга (чи вина?) у цьому не тільки сім’ї, але й навчальних закладів. Американські школи пишаються тим, що на сніданок і ланч пропонують дітям фрукти та овочі (у тому числі й свіжі, хоча здебільшого варені чи тушковані, навіть яблука здебільшого не свіжі, а у вигляді яблучного соусу, мандарини – тушковані у власному соку) і молокопродукти. Але до цього додаються ті ж таки гамбургери! Та й взагалі дивним видається поєднання якогось сандвіча, овочів, фруктів і молока – прозоро-блакитного знежиреного, полуничного або шоколадного.
Добре те, що у дітлахів завжди є вибір, можна вибрати по одній-дві страви з кожної категорії. Заради цікавості наведу кілька варіантів шкільного ланчу. Понеділок – день без м’яса: сандвіч із арахісовим маслом і желе (дуже популярний і практично неїстівний; можна з’їсти окремо шматочок хліба для тостів, окремо желе, але все разом під силу хіба що американським шлункам) чи паніні; консервована кукурудза, суміш овочів, консервований персик, яблуко з корицею (можна вибрати 2). Попихати це все пропонують шоколадним або полуничним молоком. Вівторок – день сандвічів. Середа – курячий день. Значить, основна страва – обсмажені в паніровці шматочки курки (так звані нагетси, подібні до тих, що у Макдональдсі) або сандвіч із куркою. Окрім курки, можна вибрати щось із цього: морква, броколі, апельсин, диня. Четвер – день із особливим блюдом (це може бути пюре чи макарони). П’ятниця – піца (можна взяти улюблений вид піци чи сандвіч). Сподіваюся, ніхто не подумав, що усе це готується у школах? Усе привозиться готове, розфасоване у коробочки-стаканчики, кухарці лишається тільки підігріти те, що треба.
З одного боку, добре, що є вибір: школярі не зобов’язані їсти те, що перед ними поставили у їдальні, як в українських школах чи садочках. Але, з іншого, – українському шлунку і вибирати нема з чого. Два тижні моя донька брала ланч у кафетерії, доїдаючи також те, що лишилося від перекуски, принесеної з дому (ланч – біля 12.00, перекуска – 10.00). А потім якось повернулася зі школи і сказала: «Краще я братиму їжу з дому». Я думала, вона хоче усе перепробувати, але раз дитина сама дійшла такого мудрого висновку, я тільки за! Це ще один плюс: американські діти не тільки не соромляться брати їжу з дому, як українські, навпаки, це обов’язкова складова шкільного життя. І у шкільному рюкзаку кожного, навіть найменшого американця, обов’язково є сумочка для ланчу і термос. Або ж сумочка прив’язана до рюкзака чи сумки. А що у тій сумочці – то вже залежить від батьків. Хтось кладе печиво і сухофрукти, хтось – чіпси. Скажімо так, в міру своєї зіпсутості. Правда, у цьому моменті вбачається не тільки плюс, але й мінус: їжа майже завжди під рукою…

Українські танці на американський лад

Ми вже не раз чули розповіді про ансамбль українського танцю в Балтиморі. Хотілося Марічку віддати на танці. У неї вже був невеличкий досвід – у Черкасах вона трохи ходила на бальні танці, але партнера нам так і не вдалося знайти, а потім доня довго хворіла, і так поступово танці зникли з її життя, хоча танцювати-вихилятися вона дуже любить. Нарешті Рома знайшов телефон керівників ансамблю, подзвонив і дізнався, що тренування проходять по середах і що Марічку радо вчитимуть танцювати. Тож у середу ввечері ми вирушили на перше тренування в україно-американський спортклуб «Дніпро».
Я багато разів чула про «Дніпро». Саме там проводяться українські фестивалі, збираються на свята українці. Те, що я побачила, не збігалося з тим, що я собі науявляла. Зрештою, нема нічого дивного, адже українська громада в Балтиморі не така вже й велика. Клуб виявився невеликим, досить скромним, але в той же час доглянутим.
Знову я забігла наперед… Коли ми підійшли до клубу, там було зачинено, хоча ми спізнилися хвилин на п’ятнадцять. На сходах сиділа дівчина в окулярах, з пишним хвостом по пояс, у кросівках, шортах і спортивці. Її ноги мені здалися дещо перекачаними як для дівчини, але ж на колір і смак товариш не всяк… До дівчини з привітаннями підійшов невисокий кремезненький мексиканець. Ми не знали, куди ж нам йти і чому досі нікого немає. Мексиканець, побачивши нашу розгубленість, запитав, чи ми прийшли на танці. А потім сказав, що хореографи у цей час зазвичай уже є. Ще через кілька хвилин повідомив: «А от і вони». До клубу під’їхав фургончик, і звідти з галасом вивалило чимало людей. Це двоє дідуганчиків-хореографів привезли частину танцюристів. Двоє дівчат років по 14-16, кілька хлопців приблизно такого ж віку, один – восьми років. Про вік цього хлопчика нам повідомив тренер. Один із них володіє тільки англійською, інший трохи говорить українською, як каже Марічка, рубаною. Поки хлопці у дворі розминалися, граючи в футбол, до Марічки приставили дівчину-куратора. Карина трохи говорить українською, хоча видно, що послуговується вона нею вкрай рідко. І щоб пояснити Марічці, що треба робити, їй не вистачало слів. «Нога має бути прОста», – казала Карина Марічці, і тільки по тому, як вона показувала, я зрозуміла, що малося на увазі «пряма». Простіше було дивитися на рухи, ніж пробувати зрозуміти пояснення. Хоча саме пояснень Марічці і не вистачало, як вона казала вже після тренування.
Поки Марічка повторювала рухи за Кариною, в іншому кінці зали за юнаком із козацькою статурою намагалася повторювати складні па дівчина з пухнастим хвостом. Ми з Ромою подивувалися, а потім задумалися: «Так то дівчина чи хлопець?» Ми так і не визначилися. Але коли усі зібралися, і дівчата й хлопці розділилися на дві окремі групки, виявилося, що то все ж таки не дівчина… Отаке-от буває…
Марічка з Кариною перемістилися в куточок залу, бо почалося загальне тренування. І тут на мене чекало чергове здивування. Що виробляв той мексиканець! То треба було бачити! Ніколи не подумала б, що такий низенький і коротконогий хлопчина може так витанцьовувати гопак! Під час тренування приїхав ще один хлопчик восьми-дев’яти років. І коли старші взяли паузу, по залу запустили навіть не пару, а тріо малюків – Марічка танцювала між двома хлопчиками. Потім повернулися дорослі, і усі пішли в танок. Марічка розгубилася, що й не дивно, адже усі добре знають, які елементи за чим йдуть, а вона прийшла вперше і вже танцює з усіма. Але були й певні плюси: якщо десь трошки затрималася і пропустила свого партнера, тут же її підхоплював хтось із старших хлопців, бо цього разу прийшли не всі дівчата, і партнерки цінувалися на вагу золота, незалежно від віку.
Відсутність жіночої частини колективу пояснили підготовкою до Великодня. «О, Paskha-bread!» – захоплено вигукнув мексиканець. Видно, що його не раз частували українськими стравами і що вони йому до смаку.
Десь через годину після початку тренування приєдналася дівчинка Маріччиного віку. Марічка запитала, як її звати, але чомусь не запам’ятала. Дівчинка говорила англійською, хоча її батьки спілкувалися російською, я чула це, бо вони сиділи за нами з Ромою. Бабуся, яка привела другого хлопчика, привіталася українською, але взагалі майже усі говорили між собою англійською. Так що недаремно клуб україно-американський. Танці – українські, мова – американська…
Я все ще цьому дивуюся… Але чому? Добре й так, що українці у другому-третьому поколінні підтримують хоч якісь традиції свого народу, хоч якось групуються, не забувають про походження своїх предків. Просто ми звикли, що основна ознака народу – це мова, але якраз рідну мову непросто передавати з покоління в покоління. Дітям, які народжені тут, важко говорити однаково добре обома мовами. Навіть якщо вони вдома з батьками послуговуються українською, це лише побутовий пласт лексики, їм не вистачає словникового запасу і нізвідки його почерпнути (а частіше немає й мотивації для цього). Так що добре, що є танці. Можливо, мова тіла, якою є танці, повторення рухів, які придумали давні українці, дозволяють американцям українського походження краще зрозуміти і своїх предків, і самих себе.