Мишка, Дора і Наташка

Я взагалі-то не пишу в блозі про прочитані книжки (можливо, даремно…), але про цю мушу сказати хоч кілька слів, і не тільки тому, що це справді хороша книжка, яка піднімає питання, про які зазвичай мовчать, а й тому, що вона викликала спогади і дозволила по-новому подивитися на людей.

Так-от, ця книжка – «Мишка» Дороти Тераковської, яка вийшла у видавництві «Грані-Т». Книжка мала вийти ще минулої весни, і я її дуже чекала. Вийшла ж аж восени, а до мене добралася наприкінці зими, але чекання було того варте.

Адам і Єва, успішні молоді люди, вирішують, що у них все готове для поповнення сім’ї: є статки, є новий великий дім із садом. Вони хочуть дати своїй дитині все найкраще – умови життя, освіту. От тільки їхні плани руйнуються вщент, коли у них народжується Мишка – дівчинка з найтяжчою формою синдрому Дауна. Спочатку вони хотіли відмовитися від доньки, та все ж материнська любов перемогла огиду. Єві дуже складно, та все ж вона потихеньку вчить Мишку всьому, чому та може навчитися, а це не так багато. Адам же намагається уникати і дружини, і доньки, відразу до якої не може перебороти. Та саме він підозрює, що внутрішній світ дівчинки набагато більший, ніж вона може показати чи розповісти. Бо замість слів виходить булькання, і лише Єва розбирає деякі її слова; рухи Мишки незграбні, хоча їй хочеться… танцювати.

Це книжка про любов, співчуття, людяність, доброту і жертовність. Вона може допомогти по-новому подивитися на світ навколо.

Та я ж казала, що писатиму не лише про книжку. Хто така Мишка – ви вже знаєте. Тепер про Дору. Може, її звали інакше, але ім’я прозвучало лиш раз, тому я не впевнена.

Я зустріла її, коли ми купували нову машину. Поки Рома тестував потенційно наші авто, ми з Юлею зайшли погрітися у приміщення автосалону. Там, серед диванів, поличок із книжками, журналами та іграшками була симпатична трійця – мама з двома донечками. Одній 2,5 рочки, іншій – вісім місяців. Мама активно займалася обома дітьми: менша постійно стрибала у неї на руках, але вона ні на хвилину не забувала про старшу. То давала їй якесь завдання з іграшками, то вони разом марширували, то стрибали. Запрошувала й Юлю до їхніх забав, та Юля йшла не дуже охоче – вона ж у нас ще англійської не знає (окрім категоричного No, яке вона каже Маріччиним подружкам, коли вони дуже вже їй набридають). Коли Рома повернувся і пішов оформляти документи, Дора запропонувала подивитися за Юлею, щоб я також була присутня при оформленні. Я відмовилася, бо не знала, як Юля на це відреагує.

Приємна усміхнена жінка з довгим хвилястим волоссям, весела і життєрадісна. Вона мало чим відрізнялася від інших. Лиш помітно трохи дефект мовлення. Але зовсім трохи, бо абсолютно всі слова можна розібрати і зрозуміти.

Ми ще лишалися, коли з глибин автосалону вийшло двоє чоловіків – чоловік і тато Дори. Вони ремонтували її авто. Чоловік узяв переноску з меншою донечкою, усі вони дружно нам помахали і пішли. А Дорин тато дивився їм услід. «Це моя донька. У неї дес, але вона великий молодець!» Я посміхнулася і кивнула, хоча не розібрала, що ж воно за «дес». Та було зрозуміло, що мається на увазі якесь порушення розвитку, тому перепитувати було незручно.

Що мені говорив тато Дори, я зрозуміла, коли через кілька днів почала читати «Мишку». Англійською синдром Дауна – DC, тобто оте «дес», що мені почулося. Уже аж тоді я зрозуміла, який молодець Дора, її батьки і її чоловік. Певне, у неї не тяжка форма DC, та це в жодній мірі не зменшує заслуг ні її, ні її оточення.

А тепер ще трошки про Наташку. Вона жила у нашому будинку, за кілька під’їздів від моїх батьків. Розповідали, що батьки її не хотіли, і мама запивала її таблетками. Але ж синдром Дауна – це зайва хромосома, тож, якщо я правильно розумію, мала бути якась інша причина.

Майже весь рік Наташка була у спецінтернаті і лише на літо приїздила до батьків. Водилася вона переважно з Танькою з першого під’їзду, у тої також були якісь порушення в розвитку. Наташка дуже любила дітей і страшенно хотіла з нами гратися. А от ми її не надто любили. Над нею насміхалися, хлопці її ганяли… Я її просто уникала, бо вона мені здавалася страшною. А їй хотілося спілкування. З дітьми, бо вона й сама була як дитина. Вона завжди була готова допомогти піднятися тому, хто впав, або підсадити на турнік того, хто не дістає. А коли той хтось падав, не вхопившись вчасно за турнік, винною, звісно, була вона.

Наташка дуже переживала, коли її ображали. Вона ж не винна, що така вродилася. І, думаю, ніхто навіть і не пробував зрозуміти її внутрішній світ, ба, навіть не припускав, що він може існувати. А може, Наташка була всередині легеньким метеликом із кольоровими крильцями?

Наташка не дожила до тридцяти років, як більшість людей із синдромом Дауна. І зникла з моєї пам’яті, аж поки я не прочитала «Мишку» Тераковської. Мені ніби відкрилися дверцята розуміння того, якими нещасними є люди з особливими потребами, якщо вони не потрібні своїм близьким… Якщо ж їх люблять – вони щасливіші за нас, повноцінних і повносправних…

Шкільні Олімпійські ігри

Розповідь я почну з того, що якось, на початку лютого, Марічка не пішла до школи. Був дуже сильний мороз, і тому початок занять перенесли на дві години. Якщо мороз більше -20ºС, то не заводяться шкільні автобуси, які працюють на дизельному паливі. Та якщо зазвичай Рома підвозить Марічку або до автобуса, або й до школи (5-6 класи вчаться зараз у Файєт, там же знаходиться й університет, де у якому Рома викладає), то коли уроки починаються пізніше, їй доводиться чалапати до автобуса самій. А хто ж пустить дитину у двадцятиградусний мороз? Ну то й лишилося дитя вдома.

А ввечері дівчата-танцюристки з Just for Kix виступали на баскетбольній грі, яка проходила у старшій школі. Рома завіз Марічку на виступ, а повернувшись, вона вивалила на мою голову купу новин. По-перше, через тиждень у школі проходитиме імпровізована Олімпіада – змагання між 5-6 класами. І кожен клас представляє якусь країну. Маріччин клас, хоч Марічки і не було в школі, проголосував за Україну. А тепер «по-друге»: учителька погуглила «українську їжу» і виявила борщ і вареники. Борщ Маріччиних однокласників не надихнув, а вареники їх зацікавили. Тож наступного четверга прийдуть дівчата ліпити вареники.

Марічка вже лягла спати, а я все ще переварювала останню новину: дівчата прийдуть ліпити вареники. На весь клас. Як уявила собі – так і захотілося кудись втекти на пару тижнів, поки пройде ця їхня Олімпіада.

Думала я, думала… І чого їм тих вареників захотілося? Є ж купа всього іншого… Деруни, наприклад. Смачнючі, а мороки все ж менше. Я дала клич на фейсбук, хто які страви порадить, враховуючи, що їстимуть американці і готуватимуть дівчата. Окрім згадуваних уже вареників і дерунів, порадники додали ще налисники з різними начинками… Та все ж деруни перемогли.

Уранці дала Марічці завдання переконати всіх, що деруни не гірші за вареники, і, на моє щастя, дітлахи на «картопляні оладки» погодилися.

Мала бути чимала делегація помічників – спробувати себе в ролі кухарів визвалися троє дівчат, та зрештою прийшла одна (чому я особисто втішилася, бо що ми вп’ятьох робили б біля однієї плити? :) ), а ще одна приєдналася пізніше, уже ближче до процедури поїдання дерунів, після чого трійця скоренько вдягнула танцювальні костюми і знову гайнула виступати.

Як виявилося, утрьох смажити деруни дуже весело.

 Дівчата перемішували тісто, потім лили його на сковорідку (я поставила дві – для себе і для них), перевертати боялися, а от знімали вправно – одна лопаткою піднімає, інша миску підставляє.

 А їли ще вправніше, що мене дуже втішило, бо я ж переживала, чи їм сподобається.

Сподобалося і нашим з Марічкою помічницям, і всьому класу також. Перед змаганнями дівчата роздали усім по два деруни зі сметаною. Хто хотів – міг взяти добавки. Хтось із хлопців сказав, що й сметана якась дуже смачна – мабуть, до неї додали якийсь секретний інгредієнт. То він просто не здогадався, що цей інгредієнт – деруни!

Марічка принесла ще бублики з маком і «сливки-лінивки». Усе пішло «на ура». Я зітхнула з полегшенням.

Як виявилося, національні страви куштували лише представники України та Китаю. Зрештою, то й недивно, бо лише ці класи мали у своєму складі «аборигенів». Китаянка Келлі, батьки якої мають у нашому містечку свій ресторанчик, пригощала однокласників вунтонами – обсмаженими конвертиками з сирною начинкою.

А потім почалися змагання. Коли Марічка повернулася, то словесний потік не можна було зупинити: «У нас друге місце. Після Росії. Але це нечесно! Вони махлювали!» Тут мені вдалося вставити репліку: «І не сумніваюся. Усе, як у житті». – «І приз за найбільшу підтримку мав дістатися нам! Учитель фізкультури дивився на наш клас, коли мав оголосити переможця за найкращу кричалку, а потім підійшла завучка, і він сказав: «Китай». Бо вони, бачте, нічого не отримали… Келлі потім до нас підходила і сама казала, що це було несправедливо, бо наші кричалки кращі і кричали ми найголосніше!»

Марічка була обурена, та все ж було видно, що Олімпіада вдалася, попри те, що судили її не зовсім чесно. От, наприклад, треба було бігти, тримаючи на витягнутій руці ложку з тенісним м’ячиком. Якщо м’ячик падав, треба було вертатися на початок і починати знову. Такі правила оголосили на початку естафети. Останніми її закінчили команди, які… дотримувалися правил! І отримали за це найнижчий бал. Хіба ж це справедливо?

До закриття Олімпіади також готувалися. Цього разу треба було оригінально прикрасити двері, використовуючи символіку Олімпійських ігор і країни, яку представляв клас. Обов’язково мали бути олімпійські кільця, прапор, гімн і герб країни. А далі – що фантазія підкаже.

Найкреативнішими були двері класних кімнат Китаю та України. (Знову Україна на другому місці!) 

Усе вирішив китайський дракон. Хоча футболка з тризубом (вона три роки чекала свого часу – Марічка її отримала на дні народження американки українського походження, де гості розмальовували кожен свій тризуб), розписана закликами «Go, Ukraine!», «Ukraine rules» тощо та підписана усіма «олімпійцями» – це також круто.

А ось так виглядають двері повністю (тризуб, звісно, можна було вище почепити):

Зрозуміло, що класам без «аборигенів» було трохи складніше. Шестикласники, які представляли Росію, ніяк не могли написати російською «Россия». Буква «я» так і не піддалася. Тож писати довелося вчительці. Ідея з лижниками та конькобіжцями із обличчями школярів була гарною, але виявилося, що і це робила вчителька. Тому російські двері не здобули нагород.

Але нагородження найкраще прикрашених дверей не було останньою подією для Маріччиного класу, бо вона вирішила влаштувати ще одну церемонію нагородження. Раз так сталося, що їхній клас скрізь посів друге місце, Марічка вирішила сама нагородити однокласників. Усі вони отримали монети по 50 копійок. Ті, кому найбільше сподобалися деруни, – ще й монету в 1 гривну. Досі не можу для себе вирішити, чи це випадковість, що у цій трійці – наш сусід, Маріччин бойфренд і хлопець, якому вона подобається. Можливо, й збіг… Також відзнаки у вигляді дрібніших копійок отримали Маріччині подружки, які допомагали смажити і роздавати деруни, ну і вчителька – як організатор.

Ще хочу сказати ось що: Маріччин клас справді зацікавився Україною. Вони обговорювали Євромайдан. У суботу, 22 лютого, Маріччина подружка підбігла до неї на танцях: «Я знаю, в Україні вже немає президента!» Вона, правда, переймалася, кого ж буде представляти їхня вчителька на закритті Олімпіади, але Марічка її заспокоїла: «Краще бути повітрям, ніж Януковичем». Потім дітлашня обговорювала золотий унітаз. А куди ж без нього? Чим би ще яник прославив Україну? А хлопці бігали по класу і кричали «Тупий, поганий Янукович». Спеціально погуглили і знайшли англійську транскрипцію цієї фрази. Як сказала Марічка, їм довелося підправити вимову, але все ж…

Я щиро тішуся, що кілька десятків американців знають про Україну більше, ніж раніше, бо, що не кажи, а дивитися новини про якусь далеку невідому країну – то одне, а про країну, з якої ти когось знаєш, – то вже інше. Шкода лише, що про Україну заговорили через кровопролиття і ймовірність війни… Хотілося б, щоб був інший інформаційний привід…

P. S. Я ніби вже закінчила цей допис, але Марічка, повернувшись зі школи, розповіла дещо, чим я хочу поділитися. Цей тиждень замість постійної вчительки з класом працює місіс Бойл, учителька на заміну, яка ще до минулого року вчили п’яті класи, а тепер на пенсії і часом підміняє своїх колег. Двері усе ще жовто-блакитні, тож зрозуміло, що мова зайшла про Україну. «Я взагалі не розумію, що хочуть росіяни і чому вважають себе «старшими» і кращими? Київ був центром могутньої держави ще тоді, коли Росії взагалі не було», – сказала обурено місіс Бойл. Так що якщо ще хтось колись питатиме мене, чи правда, що американці тупі, я навіть не буду відповідати. Вони різні. Як українці, поляки, німці чи англійці. А перед тим, як ставити такі питання, треба подивитися в дзеркало…

Не хочу! Не чую! Не наю…

Давно не писала. Зрозуміло, чому… Не тому, що немає про що, а тому, що було зовсім не до того. І досі так неспокійно і тривожно за Україну…

У Юлі зараз саме період «Я сама». Вдягатися хоче сама і від допомоги здебільшого відмовляється. Запхає дві ноги в одну дірку, вдягаючи трусики, а потім питає: «Так?» Чи так само пробує обидві ніжки запхати у штанину, а воно не виходить. Тоді сердиться, скидає. Та перш ніж попросити про допомогу, знову пробує вдягнути неслухняні штанці сама. З футболками і платтями легше. Тільки часом виходить задом наперед.

Хоча не все хоче робити сама. Як просиш щось принести чи викинути – те, що недавно робила охоче, – часто каже: «Ні, мама». І мусить мама йти з Юлею, щоб взяти якусь книжку з полички чи ковдру, щоб постелити на підлогу.

Так само і з їжею – чудово сама собі дає раду, але часом просить: «Мама Юлю ам-ам». От що цікаво, Юля вже говорить реченнями, але деякі слова так і лишилися спрощеними – ам-ам, а-а (черепаха, від черепахи ахи). А коли просить, щоб я її погодувала, то сама каже: Таню (тобто за Таню, хрещену, завжди починає з неї), Юлю, Ину (Ярину, двоюрідну сестричку), Мімі, маму, тата, Паву (Павлика, двоюрідного брата), Дина (Андрія). Якщо ще лишається – тоді згадуємо бабусь, дідусів, кота і Юлину подружку Еву. До речі, про бабусь і дідусів. Юля чітко розділяє дві пари – Віта і буся (Вітя і бабуся) та Мана і дусь (Тамара і дідусь).

Бабусям і дідусям Юля сама дзвонить по скайпу. Тільки я відкрила ноутбук, уже біжить: «Я сама дзонить бусі». А ще більше їй подобається виключати, натискати на червоний кружечок. І знає ж, паця мале, куди саме тицьнути, щоб подзвонити бусі.

Якось наш татусько посмажив смачне м’ясо. Сидимо, їмо. Рома сам себе нахвалює: «І хто ж це приготував таке смачне м’ясо?» Юля радісно: «Я сама». Тато не знайшовся, що відповісти.

Поруч із «я сама» усе частіше чути «не хочу», «не чую», «не наю». З «не хочу» все зрозуміло. Але його досить легко подолати протидією: «Ти не хочеш викинути сміття, а я не хочу з тобою гратися». Сміття одразу ж несеться у смітник. «Не чую» Юля використовує, якщо їй не подобається те, що я кажу, «чую» – синонім «добре» або «зрозуміло». «Спочатку передягнися, а тоді подивишся мультик». – «Чую». Щодо «не наю», думаю, також усе зрозуміло. «Для чого ти книжку помалювала?» – «Не наю». – «Не роби так більше, не можна малювати в книжках. Для цього є зошити й альбоми». Юля відповідає: «Нікої!» Дуже емоційно, переконливо. Хоча занадто часто, щоб через якийсь час знову не повторити якусь капость.

У кабінеті, а за сумісництвом – ігровій кімнаті, на стіні висить велика карта світу. Місяці два тому Юля стала нею цікавитися. Спочатку було лише дві точки – «Юля», тобто США, і «мама, тато, Мімі», тобто Україна. Поступово додавалися нові – Зій (Алжир), Гипи (Єгипет), Ні (Нігер). Зауважила Юля і велетенську Росію – вона проходить під кодом «Зєне», тобто «зелене», бо справді на карті зелена. З останніх вивчених країн – Панда, тобто Китай. Юля показала, де народилася Юля, потім – батьки і сестричка, а тоді сказала: «Панда!» Тато показав, де живе панда, доця запам’ятала. А ще ми завдяки Юлі виявили нову для себе країну – Кірібаті. Доні дуже подобається прапор країни з хвильками – «плю-плю» (плюх-плюх). Острівна країна знаходиться у Тихому океані.

Марічка у два рочки знала усі букви. Мабуть, я про це уже писала. І тоді мені здавалося, що нічого дивного в цьому немає: дитина показувала на букви, ми разом їх називали і читали віршики. Тепер я розумію, чому навколо всі дивувалися, бо не так багато дітей так рано знають абетку. З Юлею ми також час від часу читаємо абетку. Маріччиною улюбленою була абабагаламагівська. Зрештою, тоді якісних їх було не так і багато. Юля більше любить «Звірячу абетку» Андрусяка. Знає вже кілька букв, тільки називає їх по-своєму. М – мама, т – тато, і – палі (бо я необережно сказала, що це паличка з крапочкою), ю – Юля, я – Ини (Ярина), а – Адин (Андрій), в – Віта. О, у – просто собі букви, аж дивно. Шкода, що Тамара і Тарас – також на «т», а то б Юля уже знала на дві букви більше. Наступною буде, мабуть, «н» – Надя.

Якщо Марічку цікавили букви і вона дуже любила, щоб їй читали, то Юля любить розглядати малюнки і відтворювати зображені на картинках емоції: радість, здивування, страх – і відтворює напрочуд точно. Слухати віршики і невеличкі історійки вона, звісно, також любить, але відтворення емоцій – це для мене в новинку. А ще вона на всіх малюнках шукає нашу сім’ю. Починає, звісно, з себе: Юля, Мімі, мама, тато. Часом ми можемо бути тваринами чи навіть вазонами, але обов’язково маємо бути присутні. Якщо ж зображено лише двох діток чи звірят – то це Юля і Мімі. Юля – мека (маленька), Мімі – вика (велика).

Традиційний словничок

Юля дуже балакуча і говорить уже майже як доросла – з правильними закінченнями. Я запишу лише цікаві вирази й слова, бо ж «панда» й «кабан», наприклад, в усіх просто «панда» й «кабан».

Пити пецет – плести браслет.

Не пай мене – не чіпай мене. (Цей вираз ми в Юлі запозичили і активно використовуємо, як досі вживаємо Маріччине «добне» і «Бантімон».)

Ди відти – йди звідси (адресується Марічці, коли Юлі не подобається, що та робить).

Вичи кулі – «виключити» бульки, які з’являються у тата на моніторі, коли комп’ютер засинає. Причому робиться це терміново, щойно Юля побачить бульки на екрані. Бувало, біжить на горщик – побачила бульки, підбігла, поворушила мишкою і лише тоді вертається до початкового маршруту.

Вичи бини – виключи будильник. Ця фраза адресована татові або Марічці, які ставлять на телефоні будильник.

Коки – колготки.

Кука – куртка.

Пока – футболка.

Миця – спідниця.

Манік – купальник.

Сьоки – шорти.

Веки – вельветки.

Фат – шарф.

Сяпа – шапка.

Туси – труси.

Сіни – лосіни.

Келя – тарілка.

Геля – виделка.

Осі – ложка. Друге значення «осі» – волосся. Тоді воно може бути коке (коротке) і доге (довге).

Пати – спати.

Вати – ховати, дарувати та ще деякі інші дієслова, які закінчуються на «вати».

Блю – люблю. Мама блю, тата блю, Мімі блю.

Изати – лежати.

Кипити – купити.

Буся – бабуся.

Дусь – дідусь.

Чиця – сестричка.

Озінь, Ему та мукин

За зимовими святами і канікулами, з тими ж таки святами пов’язаними, зовсім не було часу писати. Ну ні хвильки! Зате ми багато грали у настільні ігри і подивилися кілька мультиків. Тільки Юля вдень вкладалася спати – ми з Ромою та Марічкою одразу збиралися за столом у їдальні – і грали! Нові ігри (дякуємо Санті!), нові додатки до вже знайомих ігор – канікули були насичені. А тепер Рома з Марічкою роз’їхалися по школах-роботах, і поки Юля сопе у дві дірочки, я можу нарешті щось і наклацати. А вже назбиралося – аж руки сверблять!

Вам, мабуть, цікаво, що ж то за штуки такі винесено у заголовок? Зараз розповім, тільки не думайте, що знаєте щось про Ему. Це зовсім не австралійський страус, про якого ви щойно згадали.

Так-от, почнемо розшифровувати з першого слова. «Озінь» – це, звісно, день народження! Юля, ще не знаючи, яке ж це гарне свято, дуже на нього чекала. Ми за кілька тижнів до події говорили про те, що вона вдягне гарне плаття, отримає подарунки і буде задувати свічки та тортику. «Ві!», тобто «дві» – нагадувала Юля. «Озінь! Патті! Пф-пф! Сік!» Чомусь сік згадувався із таким самим захопленням, як і свічки з платтям, хоча сік Юля п’є щодня.

Свічки Юля задувала за сніданком – а чого тягнути? Двічі, бо їй сподобалося. А наступного дня – ще двічі: коли збиралися їсти тортик і разом із Ему.

То хто ж це – Ему? Більше не буду мучити вас і скажу: це дівчинка. І насправді її звати не Ему, а Ева, але Юля саме так вимовляє її ім’я. І, повірте, дуже важко стриматися, щоб і самим так само її не називати. :)

Ева з батьками приходила наступного дня після Юлиного дня народження. Вони гарно вдвох гралися під наглядом Марічки. Так що наша старшенька запросто може бути бебісітером. Бо ж возитися з сестричкою – то одне, а розважати двох малюків – зовсім інше. Марічка, правда, казала, що вони самі себе розважали, але це все одно не применшує її заслуг.

Коли Юлю питали, чим вона пригощала свою гостю, Юля з готовністю відповідала: «Кеки, сінкен, кем, сік». Перекладаю: крекери з шинкою, капкейки з кремом, ну і сік, куди ж без нього. Соком Юля залила собі плаття, тож мала змогу продемонструвати гостям ще одне. А потім розповідала: «Патті вікінь – сік, сє патті – кем!» Вкинула в прання плаття, бо одне залите соком, а інше запацькане кремом.

Ну а тепер розшифруємо останнє слово з заголовку – «мукин». Це мультик! Так, Юля потихеньку втягується… Ми довго трималися, але вже як один раз показали, то тепер вона вимагає мукина перед розмовою з бабусею. Я запускаю ноутбук, а Юля: «Баба – ні, мукин!»

Перший мультик, який Юля подивилася, Рома показував взагалі-то Марічці. За Юлиними словами, там було таке: кіт, плюх (впав у воду), ко (молоко), сьопа (хлопчик), міка (змійка), дядя і тьотя. Якщо врахувати, що замість кота був мангуст – то все правильно! Це був «Рікі-Тікі-Таві». Ще в одному мультику виявилася «сама мисі» (така сама миша – справді, для чого казати «такий самий», якщо можна скоротити до «самий»?). І в неї були «самі» патті, бакин (бантик) і цьоби (чоботи). Насправді у тієї миші, а це була Мінні, були туфлі, як і в Юлиної, яку їй подарувала Марічка.

Мабуть, про цю мишу варто написати окремо. Марічка пообіцяла Юлі, що як ми поїдемо по магазинах напередодні її дня народження, Марічка купить Юлі фею. І от ми зайшли у перший магазин (а взагалі того дня ми були на молі), ніби познаходили, хто що хотів, ідемо на касу, і тут Юля бачить мишу. Хапає її, обіймає, тулить до себе і розповідає про те, які у неї гарні патті, бакин, цьоби і пасін (памперс – так і не змогли переконати, що то у миші трусики). Усі розуміють, що виманити мишу не вдасться, і що буде великий скандал, якщо підемо без миші. Марічка каже Юлі, що купить їй Мінні, але замість обіцяної феї. Юля легко погоджується і цілує мишу. Ми їмо піцу (миша сидить біля Юлі), заходимо ще в один магазин одягу, а потім їдемо у супермакет (Target). По дорозі Юля б’є себе долонею по лобі (навчилася у Марічки) і каже: «Бін! Фей!» Можливо, хтось уже здогадався, що це означало. Якщо ні – перекладу: «Блін! Фея!» Ми з Ромою ледь стримували сміх, а Марічка образилася: «Юля, ми ж з тобою домовилися!» Наївна! Рома сказав, щоб Марічка знайшла якусь невеличку фею, і ми купимо її. Марічка запропонувала Юлі на вибір Рапунцель і невеличку ляльку-немовлятко. Юля вибрала немовля і якось пробувала ще раз нагадати про фею, але цього разу вдалося переконати, що це і є «ляля-фей». J

Ну і традиційно – словничок

Ма міця! – нема місця! Дуже популярне словосполучення, особливо часто вживається, коли Юля моститься спати, або ми всі разом валяємося на ліжку. Доця або вкладає у ліжечку песика, лялю, ведмедика і зайчика, а тоді свариться: ма міця! – або намагається залізти між мною і Марічкою – і їй також місця не вистачає.

Нозі – ніж, ножиці, ніжки – залежно від контексту.

Озі – ложка.

Фекин – светр і флейта (тільки не питайте мене, чому такі різні слова звучать однаково!)

Сьоки – щоки і шорти.

Ко – молоко.

Коки – колготки.

Мулі – малювати.
Дяку - дякую.

А взагалі, як якось зауважив Рома, Юля говорить, як іноземець, – складає докупи слова, абсолютно не зважаючи на граматику. Деякі слова вживає виключно у множині (як-то мисі, нозі), хоча вони й позначають однину. Дієслова говорить у тій формі, в якій найчастіше чує: кинь, їзь (хоча буває і «ззім, ам-ам-ам»), дай, цьий (читай). Тобто це переважно наказовий спосіб, а вживається і в інших ситуаціях.

От, наприклад, на днях, коли ми гуляли на вулиці, нас покликала сусідка і з вікна викинула у пакеті ганчір’яну ляльку для Юлі. Дитина потім розповідала: «Баба – кинь! – ляля – Юлі». Так, ще недавно Юля завжди казала про себе «я», а тепер майже виключно «Юлі».

Або таке: «Юлі цьий, Мімі цьий» – Юля читає і Марічка читає. Хоча може сказати і так: «Мама хоцє ванна, Мімі – ні!» Це Юля прийшла на горщик і виявила, що у ванні сидить Марічка, а Юля ж знає, що мама хотіла купатися.

Насправді, дієслова – то не найважливіше, як на Юлину думку. Можна запросто обійтися без них. От сьогодні Юля зі свого телефончика дзвонила татові: «Тату – дома – цяй!» Все зрозуміло, правда ж? «Тату, їдь додому! Будемо пити чай». Часом і справді здається, що ми використовуємо забагато зайвих слів. А можна ж просто підійти, обійняти і сказати: «Уууу! Сино-сино!» (Сильно-сильно!) Або спочатку стукнути когось (Марічку, бо ж вона досі не розуміє, що, якщо Юля зайнята, її краще не чіпати, бо спочатку скаже: «Ні, Мімі!» – а потім стукне), а потім, коли той хтось ображено закопилить губку, погладити і так ніжно-ніжно сказати: «Баць!» (вибач) – і цим отримати пропуск на нові капості.