Парк розваг Six Flags

Не встигла закінчити розповідь про гірські канікули, як треба вже писати оповідку про нову подорож – до парку розваг Six Flags. Ми спеціально поїхали в будній день, бо у вихідні тут забагато народу. Вхідний квиток коштує $50. Один раз платиш – і хоч цілий день можеш кататися на різноманітних американських гірках, човниках, каруселях та інших атракціонах. Правда, є кілька атракціонів, де треба платити додатково, але їх мало, та й без них розваг вистачає.
Часом можна придбати річний абонемент у Six Flags (а це ціла мережа парків розваг, які розкидані по всій території США, абонемент дійсний для усіх парків) за ціною денного квитка, що й зробив мій мудрий чоловік. Навіть не так, він зробив ще мудріше: купив два абонементи – для себе і для мене. З кожним річним абонементом видається книжечка з купонами на додаткові безкоштовні квитки (на певні дні чи тижні), квитки зі знижками. Один такий купон ми вже витратили – це був Маріччин квиточок.
Марічка вже давно чекала на цю поїздку, бо Рома не раз розказував їй про цей дивовижний парк. Вони разом розглядали карту і обговорювали атракціони. Те, що ми побачили, нас не розчарувало. Навпаки. Спочатку вражають розміри – здається, його й за день не можна весь обійти. Майже біля входу нас зустріли герої мультфільмів – кролик Банні і його товариші: Кіт і Курча. Можна було б сфотографуватися з ними, але ми не могли зупинитися ні на секунду – попереду чекало багато чудес.
Я все ще продовжувала захоплено роззиратися навколо, коли мене зупинила працівниця парку. Я не одразу зрозуміла, що вона від мене хоче, бо її забаганка видалася мені дуже дивною. Вона питала, чи є у мене інакший топ. Я була в гіпюровій майці – чим її не влаштовує моя майка? Повернувся Рома, який не одразу помітив, що виникло непорозуміння. «Ви повинні вдягнути щось інакше. Чи є у вас ще якийсь одяг?» Добре, що Рома попередив нас про те, що деякі атракціони влітають у воду, і сказав взяти запасний одяг. То я таки витягла з надр рюкзака інакший топ. Але без бретельок. Може, такий теж не підходить? Підходить? Ну й ладно. Оце так правила…
З цими порядками ми зіткнулися ще раз. Коли Рома пішов на великий човен, який з висоти різко скидають і пропускають через стіну води, був свідком того, як старші менеджери вичитували персонал атракціону за те, що ті пропустили відвідувачку у купальнику, але без футболки. «Купальники допускаються тільки в аквапарку. Це парк сімейних розваг, тому усі мають бути вдягнуті пристойно». Але ж у них своєрідні уявлення про пристойність! Гіпюрова майка видалася їм непристойною, хоча усе «непристойне» було сховане під непрозорим верхом, а от короткі шорти чи спідниці, які нічого не прикривають (не забувайте про американські габарити!!!), нікого не бентежили. Здається, тільки нам було неприємно споглядати целюліт, який поширюється до самих п’яток. Але ладно, хай собі ходять, як їм хочеться, але чого ж тоді прискіпуватися до моєї майки?!?!
Зрештою, це був лише один неприємний момент за весь день. Уже після американських гірок я перестала думати про ту вредну тітоньку і переключилася на іншу емоційну хвилю. Рома відправив мене разом із Марічкою на дитячі гірки, сказавши, що це, можливо, будуть мої єдині гірки. «Чому?» – щиро здивувалася я. Лише проїхавшись, зрозуміла, що це справді були перші й єдині гірки. Я не підозрювала, що на дитячому атракціоні буде так трусити, а ми з Марічкою ще й всілися у перший вагончик. Звісно, я намагалася і сама триматися, і дитину підтримувати. А вийшовши, сказала, що Рома був правий. Потім Марічка пішла на дитячу вежу, де сидіння піднімають вгору, а потім за кілька прийомів опускають вниз.

Це, звичайно не дорослий атракціон, де різко кидають з шаленої висоти, але досить екстремально. Керувала цією «вишкою» мила дівчина. Почувши, що ми говоримо українською, вона неймовірно втішилася. Виявилося, це наша землячка, студентка із Луцька, яка приїхала на літо за програмою Work&Travel. Потім у парку ми бачили ще кількох українських хлопців. І один із них сказав, що у парку зараз працює близько двадцяти українських студентів.
Чи можна дитині на атракціон, працівники визначають, приставивши мірку – дорослá до відповідної позначки – значить, можна. Марічка дорослá до багатьох екстремальних розваг, але далеко не всі наважилася спробувати. За Роминою рекомендацією ми пішли на «падаючу зірку». Хотіли усі разом, але там потрібно було сидіти по двоє, мені не вистачало партнера, то Рома уступив своє місце біля Марічки і приєднався до глядачів. Ми з Марічкою пошкодували, що виявилися такими довірливими. Спочатку зірка розхитувалася зі сторони в сторону: вправо – вниз – вліво – вниз – а потім двічі робила повний оберт навколо своєї осі. Моя дитина була готова розплакатися, але, на наше щастя, усе швидко скінчилося.
Надалі ми вже не були такими довірливими. Марічка погралася-полазила-побігала-пострибала у дитячому павільйоні, де можна було кидатися кульками, завантажувати їх у спеціальні рушниці і велетенські гармати – а потім уся ця машинерія плювалася м’якими кулями під захоплені крики дітлахів.
Рома тим часом випробовував по-справжньому адреналінові розваги. Спочатку він пішов на «вежу фатуму». Це вже не дитячий стовпчик, а вишка висотою 50 метрів.

Лаву з міцно пристебнутими сміливцями поступово піднімають вгору, а потім різко кидають вниз. Скажу чесно, на це навіть дивитися страшно, а випробовувати цю штуку особисто не виникає ніякого бажання. Ми з донею крутилися на спокійних каруселях, хоча деякі з них піднімалися досить високо в повітря – наш татусько трусився на американських гірках. Він спробував і «дику штучку» – класичні дерев’яні американські гірки, і «рик» – гірки, які перехрещуються багато разів, а через якийсь час пішов ще й на «стирача мозку». Назва останнього атракціону буквально пояснює його суть: це не поїзд, а крісла, які зверху кріпляться до доріжки, і ці крісла під час руху на шаленій швидкості неодноразово перевертають догори ногами!!! Рома уже «стирав» собі мозок минулого року, але, мабуть, не повністю стер, раз пішов удруге. Коли розказував про свої враження, казав, що поки висів у кріслі до початку шалених перегонів, у голові гупала лише одна думка: «Нащо я сюди поліз? Чи можна ще вийти?» Потім уже думок в голові не було ніяких, часом навіть не розрізняв, де верх, а де низ, коли висів догори ногами, а коли – догори головою. Ні, я на таке ніколи не піду. А Рома збирається з силами, щоб іншого разу спробувати ще крутіші гірки. У них і назви «круті»: бетмен і супермен. Супермен – найвища і найкрутіша, і підкоряти цю вершину наважуються лише найкрутіші хлопці. Не хочу навіть думати про те, що є й дівчата, які здатні на такий «подвиг».
Прогулянка поїздом була спокійною: приємно усвідомлювати, що за наступним поворотом на тебе не чекає якась небезпека… Поїзд проїжджає майже крізь увесь парк, тож можна гарненько роздивитися, де що є, прислухатися, де найголосніше верещать, і не йти туди (це, звісно, моя особиста думка :) ).
Ще одного разу ми з Марічкою таки втратили обачність, і Рома вмовив нас піти на піратські човники. Сказав, що човники просто плавають у воді і що там мокро. Спочатку усе було дуже спокійно: човники один за одним пливли тунелем, то справа, то зліва були стилізовані піратські каюти, лунали піратські пісні. І я, і Марічка запідозрили якусь капость, коли човники по ескалатору стали підніматися вгору. Ні! Цього не може бути! Тільки не це! Човники шуснули вниз. Страшно саме ті пару секунд, коли починається падіння, потім уже можна відпускати поручні, розціплювати зуби і розслаблятися. «Тату, ти ж казав, що човники тільки плаватимуть!» – «А вони й плавають. Хіба тобі не сподобалося?» – «Сподобалося, але трохи страшно». Не встигла Марічка договорити, коли ми зрозуміли, що це ще не все! Нас піднімав ще вищий ескалатор! Учепившись в поручні і одна в одну, ми знову полетіли вниз. Тепер уже все, ще трохи погойдалися на хвильках і – ура! – можна виходити, точніше, виповзати, бо ноги й руки тремтіли не на жарт... Виповзли ми з човників мокрі і щасливі, тому що нарешті все уже позаду. Повторювати не хотілося, хоча пізніше, коли ми їхали додому, і кожен складав свій рейтинг розваг, я поставила човники на перше місце…
Вмовити нас на ще одну аферу Ромі так і не вдалося. Тож на великому кораблі він падав у воду без нас, ми спостерігали «корабельну аварію» збоку, ховаючись від велетенського фонтану бризок. Марічка категорично відмовилася, хоча з кораблика сходили мокрі, але щасливі дітлахи навіть менші за неї. А одна сімейка – татусько і троє хлопчаків різного віку – мокли на кораблику як мінімум двічі. Доня сказала, що піде туди, коли їй буде вісім або дев’ять років, принаймні аж ніяк не раніше цієї осені. Я б, може, і спробувала, як це – падати разом із кораблем у воду, але самій йти не хотілося, а саму дитину лишати не можна.
За додаткову плату можна спробувати виграти одну з іграшок-персонажів мультиків Warner Brothers: кидати м’ячі у сітку, дертися по мотузяній драбині, підвішеній майже горизонтально, тощо. Певне, Warner Brothers і Coca Cola мають домовленість із Six Flags. Бо герої мультиків Warner Brothers – це не тільки призи за платні ігри, вони розгулюють парком і спілкуються з відвідувачами, а окрім того, посміхаються намальованими мордочками з дитячих атракціонів. Щодо Coca Cola – то можна придбати велику пластикову ємність (близько літра) з кришкою і трубочкою за $13 і безкоштовно наповнювати його протягом дня незчисленну кількість разів. А Pepsi ми там так і не бачили…
Перед тим як піти в аквапарк, ми вирішили підкріпитися. Поділили дві маленькі піци на трьох і запили кока-колою. Не найкращий варіант, знаю, але зрідка усе ж не так і страшно. Справа в тому, що ні їжі, ні напоїв у Six Flags проносити не можна – вміст сумок і рюкзаків перевіряє охорона при вході. Точний розрахунок – люди захочуть і пити, і їсти, бо приїжджають сюди на півдня, а то й на цілий, та ще й влітку. Лотків і кіосків із їжею та напоями – хоч греблю гати, але, навіть зголоднівши, далеко не все захочеться їсти. Ми вже купували дві невеликі пляшечки кока-коли (одна коштує $3.50), але їх вистачило ненадовго. Тож разом із піцою купили велику склянку з фантою, а потім разів п’ять наповнювали її фантою та кока-колою. Ну що ж, тепер не помремо від спраги, хоча краще, аби це була проста вода…
Аквапарк сподобався усім, хоча ми й не встигли спробувати більшість розваг, бо небо затягнули хмари, і персонал став швиденько збирати усі гумові круги, рятівні жилети та інші водні причандали. Але ми встигли гарно побавитися в одній із секцій аквапарку, де посеред басейну стояла фортеця і корабель.

Зверху скрізь лилася вода – з гармат, бійниць, стелі, і оминути її було просто неможливо: одинокі крапельки, тоненькі цівочки і неймовірно потужні потоки! Часом здавалося, що почалася злива, бо вода лилася на голову звідусіль. Але було весело! Я скрізь лазила з Марічкою і тішилася, як дитина, особливо коли ми спускалися водяними гірками.
В іншій частині аквапарку були гігантські гірки – прямі й покручені, з яких треба було спускатися на надувних кругах; круговий потічок, який ніс людей у кругах за течією; «ураган» - велетенська воронка, якою, знову ж таки на кругах, на шаленій швидкості несе вниз, періодично кидаючи зі сторони в сторону. Був також атракціон, на якому у воді можна спробувати те, що виробляють скейтбордисти на рампі (споруді з плоским дном і закругленими догори стінками). А ще – один із найбільших у США басейнів зі штучною хвилею.
У всьому парку – більше ста різновидів атракціонів, цього разу ми не спробували навіть третини… Що це значить? Що це був лише перший раз, один із багатьох. Щойно ми всілися в машину, як почався дощ, але нам він уже був нестрашний…

Канікули в Аппалачах. День перший

Одразу після сніданку розпочалася культурна програма – ми поїхали на Deep Creek Lake. Це найбільше рукотворне озеро у гірській частині Мериленду, улюблене місце відпочинку жителів довколишніх територій і не тільки. Багато хто, як і ми, долає чималу відстань, щоб помилуватися тутешніми краєвидами, поплавати на човниках, порибалити чи поніжитися на сонечку на пляжі.
Саме на березі озера ми вперше побачили бурундуків. Хоча ні, з вікна будинку також бачили одного, який бігав по торішньому листі. Але в лісі біля озера мали змогу ближче роздивитися родичів Чіпа та Дейла. Бурундуки не дуже великі гризуни – розміром десь із хом’яка, але на спинці мають гарненькі чорні й білі смужки. Діснеєвські мультиплікатори трохи погрішили проти істини – у бурундуків аж ніяк не куці обрубки замість хвостиків. Вони мають досить довгі волохаті хвостики, хоча й не такі пишні, як у білок. Якщо у Балтиморі і на подвір’ях, і на вулицях скачуть сірі білки, то у Окленді – симпатюльки бурундуки.

Перед тим, як вертатися до машини, зайшли у дослідницький центр. Він цікавий тим, що там є багато опудал місцевих звірів. Чорні американські ведмеді барибали, олені, сови, яструби, змії… Звісно, найбільше вражають ведмеді. Хоча барибали й не найбільші представники ведмежого роду, але зустрітися у лісі з таким ведмедиком бажання не виникає – достатньо подивитися на його міцні пазуряки. Ведмедів у тутешніх лісах ніхто не зачіпає, тому вони живуть по сусідству з людьми. Тут, наприклад, сміття не виставляють біля будинків, щоб забрав сміттєвоз, а звозять у спеціальне місце, інакше у пакетах зі сміттям похазяйнує барибал. Часом біля хат люди помічають сліди непроханого гостя. Трохи ближче до лісу, ніж будинок пані Іри, у якої ми гостювали, має хату ще один виходець з України. Так йому ведмідь на пам’ять лишив відбиток своєї бруднючої лапищі і пошкрябини на склі. Над вікном було гніздо диких ос, тож, мабуть, клишоногий хотів до нього добратися.
Ведмеді – своєрідні символи Окленду: дерев’яні скульптури Мишків і Михайликів можна побачити біля кафе і сувенірних крамничок, у парках. Окрім того, місцеві майстри пропонують гостям міста придбати вирізьблених клишоногих різних розмірів, кольорів та форм.

Після відвідин барибалів ми об’їхали озеро, щоб скуштувати розрекламоване пані Ірою домашнє морозиво. До Lakeside Creamery можна під’їхати авто, що ми й зробили, а можна приплисти на човнику – унизу біля кафе є спеціальний причал. Lakeside Creamery пропонує натуральне, без барвників і консервантів, морозиво, яке кладуть у щойно спечену вафлю або звичайний вафельний стаканчик. Правда, задоволення це не з дешевих – 200 г морозива у свіжоспеченій вафлі коштує $6, але це того варте! Ми довго придивлялися, яке ж морозиво вибрати. В результаті Марічка вибрала ванільне зі шматочками шоколаду і полуничне, я – шоколадне і зі смаком дині, а Рома – зі шматочками шоколаду і солодкої вати. Останнім часом я не дуже полюбляю морозиво – можливо тому, що воно зараз не дуже смачне? Але це смакувало надзвичайно! Смачнішого морозива я ще не їла…
Наступним пунктом програми був підйом на гору. З гори добре видно лижні траси. Пані Іра розповіла, що раніше містечко було лише лижним курортом, а щоб привабити відвідувачів і влітку, на горі зробили водойму для рафтингу. Тепер сюди стікаються пошановувачі греблі. За $60 можна дві години гребтися у бурхливому потоці, долаючи на каяку або надувному човні перешкоди, перестрибуючи камені. Умілі веслярі за цей час роблять кілька кіл, а початківцям аби хоча б одне осилити, та й то з допомогою інструктора. Може, колись і ми спробуємо цей екстремальний вид спорту, а поки що лише спостерігали за тим, як течія несла човники на камені, як уміло веслярі скеровували свої каяки. Ну, не всі вміло, звичайно… Дехто намагався уникнути каменів, весь час зупинявся, щоб якимось мирним способом обійти небезпечні перепони.
Надивившись на змагання людини та стихії, ми пішли оглядати околиці. Пані Іра показала нам міні-готельчики, у яких здаються кімнати з усіма зручностями. Будинки стоять на краю гори, а щасливчики, які там мешкають, можуть хоть весь час милуватися дивовижними переливами гір.

Щось у цій оповідці я весь час пишу «милуватися», «краєвиди», «дивовижні»… Але околиці Окленду й справді дуже красиві, тому й хочеться весь час милуватися, милуватися й милуватися…
Біля одного з будинків ми побачили зарості квітучої папороті. Так, я не помилилася, саме квітучої. Скільки ми чули легенд про цвіт папороті, про неймовірну силу цієї квітки! А цвіт виявився схожим на рудуватий віник… Пам’ятаєте, які квіти у подорожника? Так у папороті такі самі довгі пагони, на яких угорі кучерявиться руденьке «волоссячко»…

Оце так розчарування… Марічка йшла і згадувала казки і книжки, де йшлося про квітку папороті. Чарівна квітка з казок виглядала зовсім інакше! Лишається тішити себе думкою, що це американська папороть. Вона зовсім не чарівна, то наша, українська, цвіте лиш раз, у купальську ніч, і дарує тому, хто її знайшов, дар ясновидіння...
На сьогодні було заплановане ще одне місце – ферма. По дорозі на ферму ми зупинилися, бо побачили гамірну юрбу на просторій галявині. Окрім людей, на галявині товклося багато собак. Майже при вході стояв манеж із величезним собацюрою і двома малими дітьми. Такого велетня я бачила уперше: далматинці поруч із ним виглядали дрібними цуциками. Не дуже знаюся на породах собак, але здається, то був датський дог. Принаймні картинки, знайдені в інтернеті, схожі на того пса. Не менше, ніж розміри пса, вражало те, що його господиня лишила разом із ним у манежі малих дітей - півторарічного хлопчика і ще меншу дівчинку! А якби цей велет необережно сів на дитину! Легко б поламав не одну пару кісток…
Незважаючи на те, що навколо було багато цуциків різних порід і мастей, це не була виставка собак, це був пивний фестиваль. На вході за $10 давали рулончик квиточків і пивний кухлик. Ці квиточки можна було витратити на пиво чи на розваги на зразок кидання м’яча у кошик, кілець на гвіздки тощо. Художники за ті ж таки квиточки розмальовували бажаючим обличчя. Але ми нічого не кидали і не розмальовували. Ми навіть квиточків не купували. Просто подивилися, як розважається народ, повставляли у дірки на плакаті свої голови замість котячих і собачих, та й вирушили далі.
На фермі нас чекали лами, віслюк і багато низькорослих козликів. Правда, в загорожі лежала тільки одна лама, інші відпочивали у хліві, зате її рогатих товаришів було чимало, і вони були дуже активні – просували свої голови з досить кремезними рогами поміж дерев’яну огорожу і випрошували їжу. Корм можна було придбати тут же. Поруч із їхньою загорожкою стоїть автомат: кидаєш 25 центів – і у лопатку сиплеться зерно. Марічка з задоволенням гладила і годувала козлів (саме козлів, кіз не виставляли на показ), намагаючись нікого не обділити. Мені найбільше сподобався сіренький. Хоча вони усі дуже смішні: невисокі, десь по коліно, але при цьому дуже пузаті! Видно, гостей на ферму приїздить чимало, і всі хочуть погодувати симпатичних козликів.
Годування тварин – не єдина родзинка цієї ферми, є ще й цікава крамничка, де можна спробувати і придбати різні смаколики і не тільки. Смаколики виявилися дуже доречними, бо на свіжому повітрі ми вже встигли нагуляти апетит, то ж із задоволенням пригощалися печивцем, вмочуючи його у різні соуси і пасти. Дуже смачною також виявилася кава, але одноразові стаканчики, у які її треба було наливати, були такі крихітні, що я ніяк не встигала насолодитися нею. Добре, що можна наливати самому, і я цим нахабно скористалася і випила кілька порцій. Звичайно, можна придбати собі банку кави і вдома пити хоч літрами, але вона була досить дорога, тож я обмежилася тим, що випила у крамничці. У цьому маленькому магазинчику – просто дивовижна концентрація унікальних речей: прикраси, годинники, сувенірчики, гарненькі дрібнички для дому. Поки ми це все оглядали, пані Іра купила собі два гарних червоних браслети з коралами і бісером – добре пасуватимуть до вишиванки. На мій жаль, таких більше не було. Був гарний блакитний, але подібний у мене вже є, ніжно-фіолетовий, але його ні до чого вдягати… Тож із браслетами цього разу не склалося. Зате ми купили два корки-грибочки – закорковувати відкрите вино – і суміші до вершкового сиру (cream cheese) – одну солону, яку ми спробували і яка нам найбільше прийшлася до смаку, і одну солодку, яку вибрала Марічка. Якось при нагоді змішаємо суміші з вершковим сиром і маслом, вмочатимемо печиво і згадуватимемо цю поїздку в гори…

Канікули в Аппалачах

Дорога
Наша дорога до Окленду (того, що в Мериленді, бо практично кожен американський штат має своє містечко під такою назвою, а то й не одне) була довшою, ніж ми розраховували. Без пробок і тягучок можна доїхати десь за три з половиною години, а наша мандрівка тривала близько шести годин. Виявилося, не одні ми такі розумні – виїжджаємо на відпочинок на довгі вихідні. Довгі, тому що до вікенда додається Memorial Day – день вшанування пам’яті американських військових, загиблих у всіх війнах. У США немає Дня перемоги, як у нас. Є Memorial Day і Veterans’ Day, коли вшановують ветеранів.
Це був ліричний відступ, який мав пояснити, чому у п’ятницю по обіді дороги в напрямку гірської частини штату були забиті машинами. На машинах верхи їхали велосипеди, каяки – одразу видно, що люди збираються відпочивати активно. З вікон визирали собаки різних порід і розмірів. І увесь потік сунув у напрямку Апалачів.
Ми двічі зупинялися – щоб поїсти і щоб пройтися місточком на гірському перевалі. Це місце цікаве тим, що близько століття тому американці стесали великий шматок гори, щоб прокласти дорогу.

Раніше гору доводилося довго об’їжджати, от і вирішили зробити коротший шлях. На перевалі можна вийти, помилуватися краєвидами, пройтися містком, який пролягає понад трасою і з’єднує дві частини розрубаної гори, відвідати restrooms. (Скільки я тут, стільки й дивуюся, чому туалети так називаються. Якщо перекласти буквально – «кімнати відпочинку»…) Для домашніх тварин передбачено окремі туалети. А що? У чотирилапих товаришів такі самі потреби, як і у двоногих…
Двічі ми з’їжджали з основної траси, щоб хоч трішки об’їхати пробку. Але ці маневри були не аж надто дієві, бо все одно доводилося повертатися на трасу. Але чим ближче до пункту призначення, тим чистішою ставала дорога – машини потроху роз’їжджалися в різні боки, їхати було легше. Та й краєвиди за вікном ставали усе розкішнішими: гори, за ними – ще гори і ще. Або симпатичні маленькі містечка у видолинках. Одне нам дуже сподобалося – з високими шпилями, незвичною архітектурою – воно одним лиш своїм виглядом запрошувало в гості. І ми би з радістю завітали, але була вже пізня година, і страшенно хотілося приїхати і розкласти речі. Ми вирішили, що заїдемо сюди по дорозі додому.
Коли ми минали інше містечко, споглядали захопливу картину: то тут, то там майже на дахах будинків лежали клапті туману. До цього мені не зовсім зрозумілим було значення вислову «клубочиться туман». Але тепер, після побаченого, я розумію, наскільки точним є цей вираз. Навкруги усе було оповите тонким шаром туману, а місцями літали туманні клубки, хмарки. Тільки у хмар зазвичай округлі, плавні форми, а туман – наче порвана клаптями пухова ковдра. І усі ці клапті з нерівними краями живуть незалежним одне від одного життям і створюють враження казковості, несправжності.
Занадто справжнім усе було для Роми, який сидів за кермом і мужньо продирався крізь туман, який не скрізь літав клаптями, часом просто падав завісою, ховаючи від цікавого ока увесь довколишній світ. На щастя, то була лише смуга туману, і скоро ми виїхали на чисту дорогу.
Коли ми добралися до пункту призначення, було вже темно, але на нас чекали: біля вогню сиділи наші добрі знайомі, які мешкають у Балтиморі на сусідній вулиці. Після вечері пані Іра, господиня затишної хатинки у горах, яка й запросила нас на гостину, ознайомила нас з пунктами культурної програми, яку вона для нас запланувала на наступні два з половиною дні. Виглядало, що на нас чекає багато цікавого…
Далі буде...

PTA і тиждень подяки учителям

Минулий тиждень був тижнем подяки учителям – Teacher Appreciation Week. Точніше, день учителя у календарі позначений 4 травня, але насправді цілий тиждень був присвячений вшануванню праці вчителів. PTA (Parent Teacher Association, Асоціація батьків і вчителів) збирала кошти на святковий обід для учителів. Але якщо тут на щось збирають гроші – це абсолютно добровільно. Хочеш – здаєш, не хочеш – не здаєш. І ніхто не називає суму – хто скільки зможе. Раз зайшла мова за PTA, скажу пару слів про цю організацію. Це асоціація батьків і учителів, які спільними зусиллями працюють над оптимізацією навчального процесу, піднімають питання безпеки учнів, харчування тощо. Тобто займаються питаннями, які в Україні вирішуються на батьківських зборах. У США вчителі не проводять батьківських зборів. Усю інформацію, яку потрібно донести до батьків, кладуть дитині у її персональну папку. Якщо це звіт про успішність, він запакований у конверт, який батькам потрібно підписати і повернути до школи. Якщо планується якийсь захід, наприклад, поїздка класу до зоопарку чи фотодень, то батькам передають конверт, куди вони мають покласти гроші, і дозвіл, у який вони мають вписати ім’я своєї дитини і поставити підпис. Ну, або написати, що не дозволяють дитині їхати у зоопарк чи прибирати територію школи в День Землі. Таким чином і відбувається комунікація учителів з батьками. Але якщо у батьків є якісь питання щодо успішності/поведінки дитини, учитель завжди відгукнеться і радо все розповість.
Участь у PTA добровільна, там збираються батьки-активісти, якщо бути точною, переважно матері-активістки... Щороку вибирають президента шкільної організації і секретаря. Наскільки я розумію, це дуже почесні посади. Десь раз на кілька місяців PTA влаштовує збори і запрошує до обговорення питань, що накопичилися, усіх бажаючих. Повідомлення про збори PTA кладуть дітям у папки, а окрім того, дублюють інформацію по телефону. Телефонна розсилка (секретар робить запис для батьків усіх учнів школи) сповіщає також про короткий день у школі (навчання закінчується в 11.15; учителі цього дня мають загальні збори), фотодень та інші важливі шкільні події.
Так от, PTA збирала кошти, щоб вшанувати шкільних учителів. У одному з журналів були підказки про подарунки учителям. «Ой, потрібно робити якісь подарунки?!!» – жахнулася я, бо ж невідомо, які презенти люблять американські учителі. Журнал пропонував дві ідеї подарунків від класу: набір усяких різних причандалів для саду (американці просто помішані на садівництві, з початком весни у всіх магазинах продається розсада, насіння, цибулини, рослини у горщиках, які потім можна висаджувати у грунт) і горщик, де поруч із рослиною увіткнуті саморобні квіточки з посланнями учителеві на зразок «Учителеві №1», «Дякуємо за гарний рік!» і подарунковими картками. Цей приклад нас зовсім спантеличив… Якщо дарують подарункові картки, скільки грошей на них кладуть? Але батьки у класі мовчали, значить, спільного подарунка не задумували. Може, це й добре. Ми вирішили, що купимо квітку в горщику. Спочатку нею можна помилуватися, а потім пересадити у садок.
Висловлювати свою вдячність міс Малер діти почали вже у понеділок. Якраз коли ми ще були у класі, зайшов Ерік з татом. Тато тримав у руках високу вузьку вазу з ірисом. Ерік по-діловому поклав свою папку на стіл, сумочку з ланчем – на етажерку і рішуче попрямував до свого місця. Але сісти не встиг. «Ерік, ти хотів мені щось дати?» – запитала міс Малер. Ерік повернувся до тата. «Це, мабуть, подарунок до тижня подяки вчителям?» – продовжувала міс Малер. Ерік мовчки взяв вазу з рук тата і так само мовчки передав її міс Малер. Одразу після цього попрямував до свого місця. «Ой, як гарно! Дякую тобі, Еріку, мені дуже приємно!»
Марічка розповідала, що того дня ще хтось приніс квіти. Доця вирішила, що треба подарувати квітку не тільки міс Малер, а й міс Коул. Міс Коул не основна їхня вчителька, але часом допомагає міс Малер. Міс Коул сувора, але справедлива. Вона за найменшу провину пересуває машинки на поле нижче, але у той же час не скупиться на похвали, якщо дитина їх заслужила. Саме міс Коул старанно повторювала слово «зупинис», коли ми вперше прийшли до школи.
Ми з Марічкою вирішили використати журнальну ідею з паперовими квіточками, тільки подарункових карток не чіпляли. Міс Малер на листівочці, прикріпленій до квітки, Марічка написала: «Ви – найкраща вчителька!», а міс Коул: «Дякую за гарний рік!» Протягом тижня діти ще приносили знаки уваги і вдячності своїм учителям.
Мені здається, це правильно – робити день учителя наприкінці навчального року. Тим паче, що у США учителі ведуть клас лише один рік. Я маю на увазі молодшу школу. Тобто кожен учитель має дуже вузьку спеціалізацію. Prekindergarten, kindergarten, перший клас, другий, третій, четвертий – щороку інший учитель. Провчившись із ним рік, дитина може подякувати (чи не подякувати) за знання, увагу, турботу.
Міс Малер так втішилася жовтим герберам у горщику! І кольоровій паперовій квіточці, зробленій Марічкою. Вона дякувала у вівторок, коли Марічка вручила їй горщик, дякувала у середу. У четвер і п’ятницю донечка сиділа вдома через кашель. У понеділок міс Малер знову дякувала нам за квіти! Мені уже було якось аж незручно. У понеділок у Маріччиній папці був конверт, адресований їй і її батькам. Там була листівка з подяками від міс Малер і міс Коул. І не просто два слова, а ціле послання про те, як вони втішилися, які вони раді і вдячні. Так, подібна реакція для нас незвична. А для американців – природна. Якщо тебе запрошують на вечірку, то потім дякують, що ти прийшов, – або у той же день вручають спеціальну листівочку, або наступного дня посилають поштою. Після дитячих вечірок діти обов’язково повертаються додому з якимись дрібненькими подаруночками. І навіть коли святкують дні народження у школі, то роздають однокласникам не тільки cupcakes (невеличкі кексики), а й наклейки, перстеньки чи маленькі іграшки. Звісно, іменинники також не лишаються без подарунка – міс Малер має невичерпний іграшковий запас. Усі втішені і задоволені.
Виявляється, це так приємно – комусь дякувати! Дякувати за увагу до своєї персони, турботу, витрачений час (в американських детективах слідчі обов’язково дякують свідкам за їхній час, коли збирають інформацію). Ритуал подяки – це ще один елемент американської ввічливості, про яку я вже писала. Коли оточуючі тобі дякують, а не просто сприймають твої вчинки чи слова як належне, і дякують щиро, а не з пісною міною чи зверхнім поглядом, ти розумієш, що те, що ти робиш, правильно і комусь потрібно.

Ще раз про шопінг

Я вже зачіпала цю тему в листопаді, але тоді сама ще не дуже добре орієнтувалася, тож тепер хочу повернутися до неї. Звісно, найбільші розпродажі відбуваються напередодні Різдва, але є й сезонні сейли, коли, наприклад, перед початком весняного сезону розпродують теплі речі або речі з минулорічної колекції, щоб звільнити місце для нових. На таких розпродажах часом можна купити одяг чи взуття вдвічі, втричі, а часом навіть ще дешевше. Але то вже треба цілеспрямовано полювати. Вистежувати у магазинах або в інтернеті. В інтернеті набагато зручніше, бо не треба їздити/ходити на шопінг, а лише гортати сторінки, та й вибір часто більший, бо товар відправляють зі складу, а не з конкретного магазину. Окрім того, на інтернет-сайті, як правило, нижчі ціни, бо ж не треба платити за оренду магазина. Так, наприклад, на сайті Barnes&Noble, популярної мережі книжкових магазинів, книги можна придбати десь на третину дешевше, ніж власне у магазинах. У магазин Barnes&Noble можна прийти, вибрати, сісти й переглянути чи почитати книжку, а потім купити її на їхньому сайті.
Якщо замовити товар через інтернет, то пошта чи служба доставки принесе посилочку прямо під двері. Не треба нікуди йти, нічого заповнювати. Повертаєшся додому – а перед дверима кілька коробок, у поштовій скриньці – журнали і листи. Випереджаючи можливе запитання, відповідаю: посилки не пропадають, журнали також.
Окрім сезонних знижок та розпродажів існує правило «шести тижнів». Такі марки, наприклад, як Old Navy, Banana Republic, Kohl’s та інші, роблять знижки на свої товари через шість тижнів після того, як вони вперше з’явилися у магазині. На полювання потрібно виходити у четвер ввечері, бо саме четвер – перший день знижок у більшості магазинів одягу. А якщо дочекатися вихідних, можна й не знайти омріяного сарафанчика чи босоніжок потрібного розміру.
У січні чи липні можна вигідно придбати меблі, тому що у лютому та серпні в магазинах з’являються нові колекції. Ціни також нові, а самі ліжка чи шафи від «старих» можуть відрізнятися лише кольором чи аксесуарами. З іграшками інакше. Асортимент кардинально змінюється у вересні, але найкращий час купувати ляльки/машинки та інші цікаві дрібнички не напередодні, а у жовтні-грудні.
Шукати найдешевші авіаквитки краще у вівторок після третьої години дня. Більшість авіакомпаній оголошують про знижки вночі у понеділок, потім дані заносяться у загальну систему, тож час Х настає у вівторок по обіді. Найдешевші дні – вівторок, середа і субота, бо у ці дні здійснюється менше ділових подорожей, тож лишається більше вільних місць. Найдешевші рейси – перші ранкові, бо не всі хочуть покидати тепле затишне ліжечко заради жорсткого крісла в літаку.
Найкращий час для придбання нової машини – останні вівторок і середа місяця. Дилерам потрібно підтягувати квоту, тож вони легше спускають ціну. А якщо нове авто не конче потрібно прямо зараз, можна почекати до вересня. З вересня до грудня можна придбати минулорічну модель на 10-20% дешевше.
Цікава математика, правда? Але навряд чи вона працює в Україні, адже у нас і закони економіки не діють…
Власне, збираючись писати про шопінг, я хотіла зачепити цю тему трохи з іншого боку. Але прочитавши статтю у свіжому номері свого улюбленого журналу Woman’s Day, захотіла поділитися інформацією. Американські журнали часто піднімають тему економії, розповідають, як дешевше купити якісні речі (маю на увазі не тільки одяг, а й техніку, машини, квитки на літак чи концерт – власне, те, про що я писала вище). Цим вони дуже відрізняються від української жіночої періодики, де зірки різної величини хизуються тим, хто, що і де найдорожче купив.
І ще кілька слів про журнали. У середньому, передплата на рік коштує $30-50, але досить легко можна знайти за $10-15, а якщо добре пошукати, можна оформити річну передплату за $5-7, а часом навіть не річну, а кількарічну. Потім можна дочекатися подібної акції і знову недорого передплатити. Окрім того, в якості подяки за передплату, видавництво може запропонувати замовити безкоштовно чи за символічну плату одне чи два видання додатково. Або, поновивши передплату, можна отримати можливість передплатити видання і для друзів – за особливою, подарунковою ціною. Але можна і промахнутися. Кілька місяців тому Рома натрапив на пропозицію передплатити Woman’s Health на три роки за $3. Приваблива пропозиція! І тематика, яка мене цікавить… Але журнал виявився паршивенький. Багато картинок, мало інформації – я такого не люблю. Тепер стою перед дилемою: відписатися, чи хай приходить – а раптом трапиться і там щось цікавеньке? Мої улюблені видання: Woman’s Day, Parents, Health, Family Fun. Не буду навіть говорити про тематику цих видань – усе зрозуміло з назв.
Окрім власне знижок і розпродажів, дуже розповсюджена у США система купонів. Купони можуть бути у газетах чи власне самих магазинах і передбачають знижки на певні товари. Це, наприклад, може бути мінус $10 від покупки на суму від $25. Або якщо ти накупиш на певну суму товару, то, скажімо, картоплю або паперові рушники можна купити за спеціальною, зниженою ціною. Подібні купони дійсні не тільки у магазинах. Так, коли ми ходили у боулінг зі знайомими, частину вартості вони «оплатили» купонами – спеціально збирали для такої події. А коли ми їздили у печери, то завдяки купонам квитки у Skyline Caverns нам обійшлися дешевше.
Різні магазини також проводять заохочувальні акції. Купуєш дитячі йогурти – до чека додається купон на знижку наступного разу. Купуєш зубну пасту – на наступний раз видають купон на $2, а до нього – купон на покупку гелю для душа чи молочка для тіла зі знижкою у 20%. Так потроху, потроху – та й назбирається на щось корисне. А може, не корисне, але дуже бажане.
До речі, про корисне. Компанія Tropicana, яка виробляє натуральний апельсиновий сік, окрім користі від самого соку пропонує ще дещо. Кожен пакет чи пляшка соку (ми купуємо галонові (1 галон = 3,78 л) пластикові пляшки) має код під кришечкою. Зареєструвавшись і ввівши код, отримуєш бали, а вже за ті бали можна вибрати собі винагороду: знижку на заняття фітнесом, безкоштовний похід у боулінг, квиток у музей, зоопарк, дитячий розважальний центр (купуєш один квиток, другий – безкоштовно), морозиво у Baskin Robbins (купуєш одне морозиво, друге – безкоштовно) тощо. Інша компанія, Stonyfield, виробник різноманітних йогуртів, пропонує за зароблені бали вибирати свою продукцію, різноманітні чаї, каву, журнали про здоровий спосіб життя, органічну косметику, посуд та сумки, вироблені за дружелюбною до навколишнього середовища технологією. Одним словом, раз любиш натуральні йогурти, маєш право на «натуральні» подарунки.
Я взяла за приклад дві компанії, але їх, звісно, набагато більше. Це лише ті, продукцію яких ми часто купуємо. Українським компаніям непогано було б узяти подібну практику на озброєння. Може, заодно б і популяризували вітчизняні музеї, зоопарки, театри. А то акції ніби й проводяться, але або виграти там пристойний приз практично нереально, або такі подарунки, що й задарма не потрібні…
Збиралася писати про одне, по ходу розповіді впліталося інше, так що такий-от вийшов допис про шопінг…

До дня матері

Напередодні Дня матері шкільна газета надрукувала роздуми учнів kindergarten про своїх мам: висловилося по вісім дітей із класу міс Малер і класу міс Лемонз. Я хочу навести ці місцями смішні, але завжди щирі слова.
Мила білява Еббі, Маріччина однокласниця, сказала таке: «Моя мама справді хороша і гарна. У нас восьмеро дітей, і вона дуже любить нас. Вона робить смачні макарони». Від себе додам, що у них не тільки вісім дітей, а й ще вісім котів і дві собаки. Весела сімейка, чи не так?
Улюбленець дівчат, завжди усміхнений кучерявий Бред: «Моя мама – це веселощі. Вона допомагає мені у школі. Вона весела. Вона водить нас у парк». «Нас» – мається на увазі «з братом». Брат Бреда – його трохи збільшена копія – вчиться у другому класі.
Сором’язлива афроамериканка Кортні: «Моя мама допомагає мені та моїм сестрам. Вона добре піклується про нас. Вона гарний кухар».
Активна афроамериканка Торі: «Мама тяжко працює і хоче, щоб ми були хорошими і розумними». А яка мама цього не хоче?..
Крихітна Шарлотта, схожа на ляльку: «Мама – медсестра у шоковій терапії. Вона дає мені і Лайлі хороші речі. Вона їздила на Гаїті допомагати пораненим людям. Я люблю, коли вона читає нам книжки!»
Пампушкувата афроамериканка Найя з дивним як для чорної прізвищем White: «Мама допомагає мені з домашнім завданням. Я люблю, коли вона обіймає й цілує мене!»
Кеннеді (це не прізвище, а ім’я, і не хлопчика, як можна було б подумати, а дівчинки): «Мама готує смачну курку. Мені подобається ходити з нею до церкви».
Чорнявий розбишакуватий Деймон: «Я люблю маму. Вона працює в магазині, щоб ми мали усілякі речі. Вона готує чудовий квасоляний суп і макарони з сиром».
Дітей з класу міс Лемонз я бачу щодня, коли приводжу чи забираю Марічку зі школи. Але не знаю, хто є хто, тому коментуватиму хіба що висловлювання.
Ламарі: «Я люблю тебе, мамо. Ти така гарна. Твій дім гарний. Люблю тебе, мамо».
Кінан (не маю уявлення, це дівчинка чи хлопчик, ніколи не можна сказати напевне…): «Я люблю мою маму дуже сильно, бо вона купила мені велосипед. Ось чому я люблю мою маму дуже сильно. Вона купила мені DS. Вона купує мені усе». Довідка: Nintendo DS - маленький ігровий комп’ютер з двома сенсорними екранчиками. Тож Кінан, мабуть, таки хлопчик…
Аріадна: «Вона добра до мене. Моя мама дає мені їсти здорову їжу. Ми робимо печиво зі шматочками шоколаду. Ми ходимо у дім до моїх кузенів. Нам весело разом».
Нійя: «Я люблю мою маму, бо вона купує мені одяг і взуття. Дякую тобі, мамо. Я люблю тебе! До побачення». Не знаю, що б писала про мене моя дитина, але сподіваюся, не прощалася б отак…
Емія: «Я люблю мою маму. Коли приношу поганий звіт (звіт про успішність, аналог нашого табеля), йду спати раніше. Вона моя улюблениця у сім’ї. Коли я добре поводжуся, я їду в подорож. Вона робить мене щасливим, коли я сумний. Я люблю мою маму». Хоча, можливо, щасливОЮ. Не впевнена щодо статі цього дописувача…
Кімберлі: «Я люблю мою маму. Вона допомагає мені. Вона вчить мене. Вона дозволила мені мати кімнату з Дінь-дінь. Вона добра до мене. Вона дозволяє мені гратися на комп’ютері».
Крістіан: «Я люблю мою маму. Вона найкраща. Мама любить мене. Ти молодець, мамо. Я також люблю тебе».
Тіана: «Я люблю мою маму, тому що вона піклується про мене і любить мене. Вона завжди мене любитиме. Вона також любила мене, коли я була дитиною. Вона бере нас на пляж. Вона – найкраща мама».
Що тут ще додати? Діти розказали про своїх мам щиро й лаконічно. Збірний портрет хорошої мами: піклується про своїх малят, допомагає робити домашні завдання, добре готує, купує усілякі гарні речі, дозволяє гратися за комп’ютером, возить у парк чи на пляж, у проміжках між усім цим читає, цілує й обіймає.
Я намагалася максимально зберегти авторський стиль і перекласти якнайближче до оригіналу.
Вітаю усіх мам зі святом!

Про клініку і кошенят

Насправді клініка не пов’язана з кошенятами, хіба тим, що візит до лікаря і зустріч із котиками відбулися в один день. У клініку ми поїхали, бо Марічка після печер захворіла. Якраз незадовго перед тим я хвалилася подрузі, що чи то завдяки зміні клімату, чи то завдяки місяцю, проведеному на морі, доця цього року майже не хворіла. Досі не пропустила жодного дня у школі! Не встигла я поділитися цією радісною новиною – опа – і вже другий тиждень Марічка нездорова. Почалося з нежитю, потім – сильний кашель. Сиропчики і народна медицина виявилися безсилими, тож учора ми пішли до лікаря. Звернулися у ту саму клініку, де проходили медогляд, і медсестра, яка того разу нас обмірювала і робила щеплення, Марічку впізнала і дуже зраділа. Але цього разу дитиною займалася не вона. Після заповнення чергової пачки анкет, вимірювання тиску і температури прийшла нарешті й лікарка. Оглянула, розпитала і призначила інгалятор і антибіотик. Антибіотик, що цікаво, від отиту, бо виявила, що одне вухо червоне, хоча прийшли ми з кашлем… Із тим антибіотиком ще були проблеми у аптеці. Мало того, що антибіотики тут продають лише за рецептом (що, зрештою, дуже правильно: щоб люди не займалися самолікуванням, а то потім ніякий лікар не вилікує), у рецепті обов’язково має бути вказане дозування і термін лікування. Наша лікарка чомусь забула написати, скільки днів приймати препарат, і фармацевт не продав нам ліки. До аптеки ми приїхали вже ввечері, тож клініка була зачинена (працює до п’ятої). Рома сказав, що вранці передзвонить лікарці і запитає про термін лікування. «Ні, так не годиться, я сам зателефоную і запитаю», – сказав фармацевт. Отак. Уявляєте собі таку ситуацію в Україні? І я – ні, тому й вирішила про це написати.
Фармацевт запитав нас, чи ми не з Росії. Ні, з України. «О, з України! А що таке мачуча?» Рома: «Не знаю. Ви думаєте, це якесь українське слово?» – «Так. Я працював з Іриною і ще однією українкою, то вона називала мене «мачуча». Казала, що це crazy українською». Не знаю, наскільки він crazy (божевільний, навіжений), але прізвисько Мачуча йому дуже пасує. Тож Рома сьогодні знову поїде до Мачучі по ліки…
Раз зайшла мова про аптеку, напишу трохи про відмінності між американськими й українськими аптеками. Відмінність не тільки у тому, що у США дуже багато ліків продається виключно за рецептами. Рецептурний відділ знаходиться у глибині аптеки (найпопулярніші мережі – CVS і Rite Aid). Безрецептурні препарати розсортовані по стелажах: застуда, кашель; протиалергійні препарати; вітаміни; догляд за ротовою порожниною; засоби гігієни тощо. Так клієнтам легко знайти те, що вони шукають; можна неквапно почитати інструкції, нікому при цьому не заважаючи і не створюючи черги в аптечному кіоску, як в Україні. Бо це, власне, не кіоск, а досить великий магазин. І окрім ліків і засобів гігієни там можна придбати косметику, спорттовари, іграшки, аксесуари (заколки, обручі, резинки для волосся), товари для тварин (іграшки, хатки), цукерки, деякі продукти та напої, а ще – тапочки, в’єтнамки (взимку – шарфи, рукавички), журнали та інші корисні дрібнички. Пані Іра, яка працює в CVS, казала, що компанія збирається скорочувати кількість супутніх товарів і зосередитися власне на ліках. По-перше, усі ці іграшки-цукерки відволікають увагу власне від ліків, а по-друге, компанія багато втрачає на сезонних товарах, які розпродує після свят за дуже низькими цінами. А ми якраз за це любимо CVS: після Різдва купили симпатичних цуциків донечці і хрещениці, а після Великодня – класнючого м’якесенького кролика, якого придивилися задовго до свята.
До клініки причепилася аптека, але де ж кошенята? А кошенята були у зоомагазині Petco. Ми хотіли купити нашому котові щітку, щоб чухати йому спинку, але гарної не знайшли. Зате довго стояли біля кліток з котами. Це коти і котенята, від яких хтось відмовився. Їх можна «усиновити» за $125 (котам роблять усі потрібні щеплення, а також стерилізацію, вживляють мікрочіп, щоб їх можна було знайти, якщо загубляться). Була там одна розкішна пухнаста кішка з важким поглядом. Спочатку вона сиділа на своїй хатці, відвернувшись від відвідувачів, а потім повернулася до нас мордою. Одразу видно, що кішка з характером, і характером дуже непростим. Коли вона подивилася мені просто у вічі, одночасно хотілося сховатися від того погляду і продовжувати дивитися – навіть не в очі, а набагато глибше: зелені очі розповідали про життя своєї власниці і повідомляли, що образити вона себе не дасть, добре вміє захищатися. Шкода тварину, адже швидше розберуть кошенят, яких можна хоча б спробувати виховати під себе, а взяти дорослу тварину зі сформованим характером і звичками не кожен наважиться. Я більше не насмілилася дивитися їй в очі, мені здавалося, що вона читає мої думки. Ця кішка не просила про ласку чи допомогу, вона повідомляла, що знає собі ціну. Про ласку і любов благали малята – двомісячні кошенята. Дві дівчинки – сіренька і рябенька – сиділи у верхній клітці, а у клітці під ними настирливо вимагав уваги до своєї персони жвавий чорний хлопчик. У сіренької кішечки були дуже сумні очі. Вона зазирала прямісінько у душу і самим поглядом благала: «Візьміть мене! Я хороша! Ну будь ласочка! Я так хочу тепла і ласки!». Хотілося пригорнути її до себе і ніколи-ніколи не спускати з рук… А грайливий чорнушка зачіпав лапою усіх, кого міг дістати: «Чому ви дивитеся на дівчат? Я тут! Давайте гратися!» Так, він хотів гратися, але й по ньому було видно, що не дуже солодко сидіти в клітці, самому, без мами. Хочеться знайти надійного друга, який захистить від голоду-холоду, розрадить у смутку і просто даруватиме свою любов. Про тварин у Petco турбуються: вони ситі, доглянуті, але дуже сумні… Точніше, сумні коти, бо хом’яки жваво бігають у колесах; морські свинки дрихнуть або не відходять від миски, запихаючись, ніби їх взагалі не годують і при цьому мають неймовірних розмірів зади.
Марічка ніяк не могла відійти від котів. «Ех, якби у мене зараз були гроші, я б купила оцю сіреньку кішечку і оцього чорного котика. Буду збирати гроші на кота», – врешті-решт виголосила своє рішення дитина. Яка до цього жила мрією про собаку, потім хотіла хом’яка, морську свинку чи кроля. «Так у нас же є кіт», – резонно зауважив Марічці тато. «Так то не мій кіт. А я хочу свого. Маленького. Щоб ріс разом зі мною…»
Маленька рябенька кішечка учора знайшла господарів (чи то вони її знайшли?). Сімейна пара стояла біля кліток з котами так само довго, як і ми. І кішечка встигла заприятелювати з жінкою, лапкою куйовдила їй волосся.
От я пишу зараз про це, а перед очима – благальні мордочки двох кошенят і горделивий погляд кішки-аристократки…