На цю тему мене наштовхнули статті в американських жіночих журналах. Проглянувши першу, я просто похіхікала: таки в чомусь правий Задорнов, коли говорить про американців. Але наступні місяці мені уже перехотілося сміятися: усі журнали, які мені приходять, піднімали тему економії. Публікації виходять під назвами на зразок «Зеконом $2010 у 2010 році» або «Як я заощаджую $262 за місяць» тощо.
Люди серйозно шукають, де можна урізати витрати. Деякі американські «ноу-хау» видаються кумедними, деякі – дивними. Я маю на увазі, з погляду українського спостерігача, адже українці в більшості своїй багато років економлять, на чому тільки можуть. Ех, якби ж моїх знань англійської було достатньо не тільки для того, щоб читати, але й щоб гарно і грамотно писати, я б написала їм короткий курс з виживання у скрутних умовах, тим паче, що умови тут не такі вже й скрутні. Але не буду більше відволікатися на сторонні роздуми, переходжу нарешті безпосередньо до викладу ідей, на чому ж може зекономити середньостатистичний американець.
Харчування
1. Відмовитися від знежирених вершків і додавати в каву молоко, яке купується дітям. Заощадження за місяць – $6.
2. Замість дієтичного хліба, рекомендованого дієтологом для схуднення, купувати хліб з таким самим складом, але іншого виробника і за нижчою ціною. Заощадження за місяць – $10.
3. Хліб на сандвічі (вони ж бутерброди) купувати на розпродажах і заморожувати – так на довше вистачить. Заощадження за місяць – $10.
Не можу утриматися від коментарів, тож часом додаватиму свою в’їдливу думку у голий виклад порад з американських журналів.
Українці на всьому економлять, купують цукор і борошно мішками, а хліб не додумалися заморожувати! Мабуть тому, що він у нас все ще доступний і знижок на хліб не буває… Хоча… Напередодні подорожчання можна заморозити пару хлібин і батонів. Так що і в американських ідеях є раціональне зерно. :)
4. Замість купувати овочі і фрукти у супермаркеті їх можна придбати безпосередньо на фермі. Заощадження за місяць – $15.
А можна самостійно вирощувати – влаштувати у внутрішньому дворику хоч невеличкий городик – ще більша економія буде. :)
5. Змінити одноразові коробочки на ланчі на багаторазові. Додатковий плюс – відчуття, що ти робиш щось для збереження планети. Заощадження за місяць – $3.
6. За використання багаторазових торбинок для покупок замість поліетиленових пакетів у магазинах дають знижку по 2-3 центи за кожну торбинку. Заощадження за місяць – $1.
Чесно кажучи, не знаю, чи це правило діє у всіх магазинах… А які неймовірні заощадження!
7. Коли діти просять піцу, не замовляти її по телефону, а купити тісто в піцерії – $3 за «кулю» (не уявляю її розмірів). $4 – за фунтову «кулю» моцарели (приблизно 450 г, автор стверджує, що цього вистачає на чотири великих піци) і $1 – бляшанка соусу (вистачає на дві піци). Тобто велика сирна піца обходиться в $5, і ніяких чайових! Заощадження за місяць – $9.
Не варто порівнювати ціну на українську й американську піцу, зрештою, як і на все інше, тому що переважно продукти тут значно дорожчі.
Ех-ех-ех… А наші господині самі й тісто замісити можуть на піцу… А до піци хочеться ще якогось м’яска чи ковбаски, грибочків, кукурудзи, перцю… Бідненька у них вийшла піца. На тому й зекономили… Та й не кожна піцерія роздає отак направо і наліво тісто…
Розваги
1. Відключитися від кабельного телебачення і брати DVD з улюбленими шоу у бібліотеці або дивитися їх по он-лайн телебаченню. Заощадження за місяць – $50.
Про всяк випадок пишу адресу: hulu.com. Може знадобитися тим, хто хоче дивитися фільми і телепередачі англійською.
2. Замість того, щоб витрачати $9 на один квиток у кінотеатр на новий фільм (це без врахування напоїв і попкорну), почекати кілька місяців, взяти DVD на прокат і подивитися кіно усією сім’єю. Заощадження за місяць – $40.
Бідні, бідні, бідні люди! Не треба навіть DVD брати на прокат чи купувати. Наші люди уже через пару днів після прем’єри можуть скачати новий фільм, а через пару місяців – так у суперовій якості. Знову згадався Задорнов… Тільки «тупі» – це все ж занадто… Я б сказала: занадто чесні і правильні.
3. Замість купувати п’ять-шість книжок на місяць, обмежитися одною-двома, а потім обмінювати їх на спеціальному сайті. Заощадження за місяць – $50.
Так багато читають, звичайно, аж ніяк не всі американці. Але якщо вже економити, то по повній програмі: є ж електронні версії книжок, заходьте у мережу – і читайте на здоров’я. Саме для таких віртуальних читачів придумали й кишенькові пристрої для читання.
4. Фітнес – це, звичайно, не розвага, а серйозне заняття, але нехай усе ж буде тут. Скасувати заняття у спортзалі. Замість цього займатися вдома – інтернет пропонує цілу купу різноманітних тренувань різної складності. Заощадження за місяць – від $35 (залежно від вартості абонементу у фітнес-клуб).
Дім
1. Скоротити використання паперових рушників. Середня американська сім’я за тиждень використовує 1,5 рулони рушників (як мінімум по $1,25 за рулон). Якщо скоротити витрати паперу до одного рулону на місяць, сховавши паперові рушники у шафу і зробивши таким чином менш доступними, і замість паперу використовувати звичайні рушники, перучи їх, а не викидаючи, можна за місяць заощадити $4.
Яке важливе уточнення: тканинні рушники треба прати, а не викидати! А то й економії ніякої не буде.
2. Використовувати акумулятори замість батарейок. За рік американці купують 3 мільйони батарейок (в середньому – по 32 на господарство, як мінімум по 75 центів за штуку, це якщо купувати на розпродажі), а акумулятори допоможуть зберегти гроші і скоротити забруднення навколишнього середовища. Заощадження за місяць – $2.
Американці дуже турбуються про навколишнє середовище. І на це є просто причина: споживацьке суспільство мусить розплачуватися за спожиті ресурси природи. А стільки, як тут споживають того ж паперу (рушники, серветки, безконечна реклама), одноразового посуду, батарейок тощо, мабуть, не споживають більше ніде.
3. Зменшити кількість візитів у хімчистку. Виявляється, третину речей, які американці несуть у хімчистку, спокійно можна прати. Автор радить читачам скоротити кількість речей, які конче потребують хімчистки, до двох на місяць. І запевняє, що якщо написано dry clean – це означає, що суха чистка бажана, але можна й у машинку закинути, а хімчистці лишити лише речі з приписом dry clean only. Також автор пояснює, що сорочки і светри також можна прати! Оце відкриття! А ми й не здогадувалися! Заощадження за місяць – $10.
4. Для прибирання за собакою використовувати не спеціальні дорогі пакетики, а ті, у яких приносять газети. Заощадження за місяць – $6.
5. Менше роздруковувати на домашньому принтері, а якщо роздруковувати, то без картинок. Заощадження за місяць – $10.
Інше
1. Оплачувати рахунки за електрику, телефони, страховку тощо через інтернет, а не поштою. Таким чином можна зекономити на марках і конвертах. Заощадження за місяць – $5.
2. Ремонтувати взуття ($25) замість купувати нову пару ($100).
З цим твердженням я б посперечалася: на розпродажах в інтернет-магазинах можна знайти гарне і недороге взуття.
3. Купувати святкові листівки не перед святами, а після, зі знижкою 75%.
Отакі-от ідеї пропонують американські журнали. Сподіваюся, було не нудно. :)
неділя, 21 лютого 2010 р.
понеділок, 15 лютого 2010 р.
Дитячий музей
Перед тим, як розпочати оповідь про дитячий музей, треба розказати, як і завдяки кому ми туди потрапили. Тиждень тому подзвонила знайома наших знайомих, ні, уже друзів, бо за той час, що ми з Марічкою у США, кілька разів вони до нас приїздили, кілька – ми до них, тож можна сказати, що дружимо сім’ями. Так от, подзвонила Оленка і запросила Марічку (і нас разом з нею) на день народження до своєї доньки Катрусі, якій виповнилося шість років. На цьому дитячому святі ми завели нові цікаві знайомства. Мирослава й Марко народилися тут – це відчутно по мові: їхня українська якась трохи рубана, окрім того, періодично збиваються на англійську, так само, як і двоє їхніх дівчаток. Інша пара, Уляна та Юрко, у США вже вісім років. Із своїм синочком Яремою вдома говорять українською, але він ходить до садочка і добре говорить також англійською. Взагалі, Марічка казала, що діти періодично переходили на англійську, що й не дивно, адже нею вони послуговуються у школах. З присутніх дітей Марічка була найстаршою, найвищою і при цьому найменше жила у США, бо решта дітей народжені вже тут. Малюки натхненно щось ліпили з кольорового тіста, потім оглядали Катрусину кімнату, а потім дружно дивилися «Ну, постривай!». Дорослі тим часом активно спілкувалися. Хрещений Катрусі Петро приїхав із Філадельфії. Також народжений тут. Коли розказував анекдот, періодично консультувався з Оленкою, щоб підібрати потрібне слово. Мова діаспорських українців часто калькована з англійської, їм просто не вистачає словникового запасу і знання усіх мовних нюансів. Ще одна дивовижна пара – хрещена іменинниці Мар’яна з чоловіком-хорватом Герою, які приїхали разом зі своїми волохатими улюбленцями – тер’єркою Мімі і пуделихою Б’янкою. Гера виявився напрочуд привітним, хоча, мабуть, почувався трохи не у своїй тарілці, бо ж спілкувалися переважно українською. Зате Рома, почувши, що він хорват, привітався до нього хорватською (таки недаремно вчив мову в Академії!). Цуцики веселили і дітей, і дорослих. Старша Мімі буквально на льоту ловила м’ячики. Білява Б’янка до м’ячиків була абсолютно байдужою, зате проявляла надзвичайну дружелюбність. Раніше ми з Марічкою говорили, що заведемо (колись!) таксу, тепер я вже не так впевнена щодо породи, бо ці песики мені також дуже сподобалися.
Але досить вступу, треба нарешті переходити до основної частини, а то досі не ясно, до чого тут дитячий музей. Після перекуски і тортиків шановне товариство розсілося по машинах і поїхало у центр міста, де знаходиться Port Discovery: Children’s museum. Власне, незрозуміло, чому цей заклад називається музеєм. Вдаліше було б охарактеризувати це як «Центр дитячих розваг». Щастя потрапити туди коштує $12,95 з носа, річний абонемент на сім’ю – $95. Оленка приклеїла на груди усім – від найменшого до найстаршого – перепустки до музею, і ми зайшли у дитяче царство. Коли вражень забагато і перехоплює подих, важко віднаходити слова для опису відчуттів, але я все ж спробую…
Як тільки ми зайшли у дитяче царство, погляду відкрилося футбольне поле, ні не в натуральну величину, але досить велике. Футбольний м’яч – стандартних розмірів, але легенький і м’якенький, таким не страшно отримати у вухо. Оминувши футболістів, у центрі побачили складну конструкцію з гірок, труб, сіток. Вона займає центральну частину приміщення на усіх трьох поверхах. Зайшовши на першому рівні, можна вийти у будь-який бік на другому чи третьому і навпаки. От тільки спочатку дуже непросто зрозуміти, куди ж веде та чи інша «стежка».
Центральна гірка-труба у кілька разів ширша і більша за гірки на рошенівських майданчиках, які проти неї видаються забавками для ляльок. Я з цієї труби не з’їхала і тепер шкодую, бо деякі батьки також мандрували дитячими «катакомбами». Зате я лазила по тунелях із сітки, а у тому, що був під нахилом, навіть з’їхала, бо йти усе одно не могла – каблуки чіплялися за мотузки. У цих «катакомбах» часом треба було лізти кудись по прямій дошці, на якій то тут, то там розташовувались якісь «підніжки». Одним словом, діти тут пропали. Спочатку вони полізли туди усі разом, але повернулися не всі. Уже дорослі й діти перемістилися до інших цікавих об’єктів, а Марічки не було видно. Безслідно зник і мій чоловік. Добре, що я здогадалася, що вони разом, хоча певні сумніви усе ж були… А шукати їх самотужки також не хотілося: а що, як і я загублюся? Бо ж, як ми виходили з гардеробу, щосили ревла дівчинка років дев’яти: вона загубила сестру. Але сестра знайшлася, бо перед виходом ми запитали про це у службі охорони, куди відвели заплакане дівча. Але це я відволіклася. Мені хотілося розділити радість перебування тут із Марічкою і Ромою, а не стовбичити, дивлячись на чужих дітей, тож я попросила знайому подзвонити Ромі на мобільний. Виявилося, що він нас бачить! Покрутившись за його вказівками, побачила його і я. Поки я на них чекала, Марічка встигла пограти у гольф, побути будівельником: натягнувши на голови каски і вдягнувши жилети, діти складали «цеглини» на рухому стрічку, інші крутили кермо, щоб підняти вантаж вгору, звідки цеглини спускалися по стрічці на коліщатках вниз, де дітлахи могли їх брати, щоб щось будувати.
Можна було також розвантажувати вагони за допомогою спеціального крану. На гачку крана був магніт, який притягував цеглинки. Їх треба було з одного вагона поскладати в інший. Ще там була корова з телям у натуральну величину. Корову можна було «подоїти»: вим’я гумове, м’яке, а під ним стоїть відерце. Марічка не подолала спокусу вилізти на теля, на корову не змогла. Шукаючи ще щось цікавеньке, розчесали хвоста коневі, задок якого був причеплений просто до стіни, а поруч лежала спеціальна щіточка. Далі на нашому шляху постала оаза – тихий куточок, де можна було спокійно посидіти чи полежати на подушках, роздивляючись чи читаючи книжки, змайструвати щось з конструктора, поскладати пазли тощо. Там Марічка склала людський скелет – на тканині намальований силует людини, і до нього треба чіпляти кістки на липучках – і змайструвала з чудернацького конструктора не менш чудернацьку істоту-квітку з двома парами лупатих очиць. Але доці там було не дуже цікаво – їй хотілося активних розваг, тому наступною точкою, яку ми відвідали, був музичний зал, точніше, барабанний. Відвідувачі брали палички і гатили по різноманітних і різнобарвних барабанах і тарілках. Уявляєте цю шалену музику? Один із працівників музею задавав ритм то на одному, то на іншому барабані, але кому потрібен загальний ритм, якщо кожен лупить, як хоче і як може?
Боюся, що не зможу перерахувати усіх ігор і куточків, які є у дитячому музеї, але деякі все ж назву. Там є як мінімум два магазини з овочами і фруктами, неймовірно схожими на справжні і за розмірами, і за забарвленням. Ще є ферма і магазин домашніх тварин; ковбойський куточок; комп’ютери, за якими можна гратися і малювати; куточок, де можна змайструвати вітрячок і кораблик (на столиках є усе потрібне: детальна інструкція, папір, ножиці, трубочки, нитки тощо). Нарешті ми усі дружно добралися до кафе. Ні, не до справжнього. Точніше, не так. Кафе якраз найсправжнісіньке: є столики для відвідувачів, є кухня. Ми з Марічкою кілька разів проходили повз нього і не заходили саме тому, що не збиралися їсти. Але їсти там і не треба. Батьки з полегшенням всілися за столиками, бо вже стомилися мандрувати за своїми малятами. А дітлашня в цей час радісно складала на підноси усе, що траплялося під руку, і гордо подавала таці батькам.
Марічка навіть примудрилася заробити долар чайових – за те, що принесла саме те, що замовляв хрещений іменинниці, а не чергову капустину чи яєчню. Хтозна, скільки ще б ми перебували у цьому дивовижному царстві дитячих розваг, але у кафе нам повідомили, що музей зачиняється (о 17.00). Яка радість! Для батьків, звичайно, які помітно заморилися. Поки вдягалися, побачили чимало дітлахів із саморобками: виявляється, у якомусь із залів діти щось майстрували з картонних тарілок і готували подарунки до Дня Валентина. Але ми не шкодували, що не потрапили туди, – всюди ж не встигнеш. Та й потім – раз іще не все бачили, не все випробували, значить, обов’язково ще повернемося сюди. От приїде в гості племінник – покажемо, як розважаються американські діти. Марічка з нетерпінням чекатиме, бо готова хоч зараз пірнути з головою у світ дитячих розваг.
Але досить вступу, треба нарешті переходити до основної частини, а то досі не ясно, до чого тут дитячий музей. Після перекуски і тортиків шановне товариство розсілося по машинах і поїхало у центр міста, де знаходиться Port Discovery: Children’s museum. Власне, незрозуміло, чому цей заклад називається музеєм. Вдаліше було б охарактеризувати це як «Центр дитячих розваг». Щастя потрапити туди коштує $12,95 з носа, річний абонемент на сім’ю – $95. Оленка приклеїла на груди усім – від найменшого до найстаршого – перепустки до музею, і ми зайшли у дитяче царство. Коли вражень забагато і перехоплює подих, важко віднаходити слова для опису відчуттів, але я все ж спробую…
Як тільки ми зайшли у дитяче царство, погляду відкрилося футбольне поле, ні не в натуральну величину, але досить велике. Футбольний м’яч – стандартних розмірів, але легенький і м’якенький, таким не страшно отримати у вухо. Оминувши футболістів, у центрі побачили складну конструкцію з гірок, труб, сіток. Вона займає центральну частину приміщення на усіх трьох поверхах. Зайшовши на першому рівні, можна вийти у будь-який бік на другому чи третьому і навпаки. От тільки спочатку дуже непросто зрозуміти, куди ж веде та чи інша «стежка».
Центральна гірка-труба у кілька разів ширша і більша за гірки на рошенівських майданчиках, які проти неї видаються забавками для ляльок. Я з цієї труби не з’їхала і тепер шкодую, бо деякі батьки також мандрували дитячими «катакомбами». Зате я лазила по тунелях із сітки, а у тому, що був під нахилом, навіть з’їхала, бо йти усе одно не могла – каблуки чіплялися за мотузки. У цих «катакомбах» часом треба було лізти кудись по прямій дошці, на якій то тут, то там розташовувались якісь «підніжки». Одним словом, діти тут пропали. Спочатку вони полізли туди усі разом, але повернулися не всі. Уже дорослі й діти перемістилися до інших цікавих об’єктів, а Марічки не було видно. Безслідно зник і мій чоловік. Добре, що я здогадалася, що вони разом, хоча певні сумніви усе ж були… А шукати їх самотужки також не хотілося: а що, як і я загублюся? Бо ж, як ми виходили з гардеробу, щосили ревла дівчинка років дев’яти: вона загубила сестру. Але сестра знайшлася, бо перед виходом ми запитали про це у службі охорони, куди відвели заплакане дівча. Але це я відволіклася. Мені хотілося розділити радість перебування тут із Марічкою і Ромою, а не стовбичити, дивлячись на чужих дітей, тож я попросила знайому подзвонити Ромі на мобільний. Виявилося, що він нас бачить! Покрутившись за його вказівками, побачила його і я. Поки я на них чекала, Марічка встигла пограти у гольф, побути будівельником: натягнувши на голови каски і вдягнувши жилети, діти складали «цеглини» на рухому стрічку, інші крутили кермо, щоб підняти вантаж вгору, звідки цеглини спускалися по стрічці на коліщатках вниз, де дітлахи могли їх брати, щоб щось будувати.
Можна було також розвантажувати вагони за допомогою спеціального крану. На гачку крана був магніт, який притягував цеглинки. Їх треба було з одного вагона поскладати в інший. Ще там була корова з телям у натуральну величину. Корову можна було «подоїти»: вим’я гумове, м’яке, а під ним стоїть відерце. Марічка не подолала спокусу вилізти на теля, на корову не змогла. Шукаючи ще щось цікавеньке, розчесали хвоста коневі, задок якого був причеплений просто до стіни, а поруч лежала спеціальна щіточка. Далі на нашому шляху постала оаза – тихий куточок, де можна було спокійно посидіти чи полежати на подушках, роздивляючись чи читаючи книжки, змайструвати щось з конструктора, поскладати пазли тощо. Там Марічка склала людський скелет – на тканині намальований силует людини, і до нього треба чіпляти кістки на липучках – і змайструвала з чудернацького конструктора не менш чудернацьку істоту-квітку з двома парами лупатих очиць. Але доці там було не дуже цікаво – їй хотілося активних розваг, тому наступною точкою, яку ми відвідали, був музичний зал, точніше, барабанний. Відвідувачі брали палички і гатили по різноманітних і різнобарвних барабанах і тарілках. Уявляєте цю шалену музику? Один із працівників музею задавав ритм то на одному, то на іншому барабані, але кому потрібен загальний ритм, якщо кожен лупить, як хоче і як може?
Боюся, що не зможу перерахувати усіх ігор і куточків, які є у дитячому музеї, але деякі все ж назву. Там є як мінімум два магазини з овочами і фруктами, неймовірно схожими на справжні і за розмірами, і за забарвленням. Ще є ферма і магазин домашніх тварин; ковбойський куточок; комп’ютери, за якими можна гратися і малювати; куточок, де можна змайструвати вітрячок і кораблик (на столиках є усе потрібне: детальна інструкція, папір, ножиці, трубочки, нитки тощо). Нарешті ми усі дружно добралися до кафе. Ні, не до справжнього. Точніше, не так. Кафе якраз найсправжнісіньке: є столики для відвідувачів, є кухня. Ми з Марічкою кілька разів проходили повз нього і не заходили саме тому, що не збиралися їсти. Але їсти там і не треба. Батьки з полегшенням всілися за столиками, бо вже стомилися мандрувати за своїми малятами. А дітлашня в цей час радісно складала на підноси усе, що траплялося під руку, і гордо подавала таці батькам.
Марічка навіть примудрилася заробити долар чайових – за те, що принесла саме те, що замовляв хрещений іменинниці, а не чергову капустину чи яєчню. Хтозна, скільки ще б ми перебували у цьому дивовижному царстві дитячих розваг, але у кафе нам повідомили, що музей зачиняється (о 17.00). Яка радість! Для батьків, звичайно, які помітно заморилися. Поки вдягалися, побачили чимало дітлахів із саморобками: виявляється, у якомусь із залів діти щось майстрували з картонних тарілок і готували подарунки до Дня Валентина. Але ми не шкодували, що не потрапили туди, – всюди ж не встигнеш. Та й потім – раз іще не все бачили, не все випробували, значить, обов’язково ще повернемося сюди. От приїде в гості племінник – покажемо, як розважаються американські діти. Марічка з нетерпінням чекатиме, бо готова хоч зараз пірнути з головою у світ дитячих розваг.
пʼятниця, 5 лютого 2010 р.
Про безпосередність, манеру вдягатися. Деякі супутні роздуми
Ми знаємо сталий вираз «дитяча безпосередність». Але американці лишаються безпосередніми протягом усього життя. Вони говорять, що думають, роблять, як хочеться, вдягаються, як їм заманеться, і не сушать собі голову: «А що про це скажуть інші?» (Я, звичайно, говорю про переважну більшість, бо не можу знати про всіх абсолютно…)
Американці запросто можуть підійти і сказати комплімент щодо одягу. Будь-де і у будь-якій ситуації. Одного разу касирка вихваляла Маріччине пальтечко. Іншого – незнайомка захоплювалася моїм зеленим шкіряним піджаком. Але найбільше мене вразила жіночка, яка вигулькнула за мною, коли я прийшла робити відбитки пальців. Я трохи нервувалася, не знаючи нюансів процедури, а вона не встигла зайти, як тут же вигукнула: «О! Яке гарне у вас пальто! Мабуть, ви не в США його купували!» – «Так, не в США». (Приталена куртка була куплена у Черкасах, у Домі моди «Ніна Владі».) – «Помітно, що не тут. Тут таких не знайдеш. Виглядає, як у Парижі». Приємно, звичайно, дуже приємно. Я навіть не знала, що аж так відрізняюся… Але ця розмова у серйозній державній установі видалася мені якоюсь не дуже доречною. А жіночка помахала якимись паперами, запитала щось у службовців і пішла на інший поверх.
Цікаво, що компліменти щодо одягу зазвичай роблять чорні. І вони ж, за моїми спостереженнями, більш слідкують за своїм виглядом. Хоча це, звичайно, як хто… Розхристаними можуть бути як білі, так і чорні… Зрештою, про американську манеру вдягатися я якраз і хочу сказати кілька слів.
Панує абсолютна свобода самовираження. Хтось може на заправку чи у Макдональдс приїхати у піжамі. Інші взимку до шуби взувають в’єтнамки. Хтось бігає біля затоки пізньої осені у шортах, з голими ногами, але у шапці і рукавичках. Чом би й ні?
Татусько приходить до школи забирати дитину у густо поплямованих фарбою джинсах. Інший – у туфлях на босу ногу і короткій куртці, яка ну ніяк не може прикрити його чималий живіт. Він чемно вітається, з задоволенням чухаючи при цьому своє пузце, яке так і не вдалося приховати ні светру, ні куртці.
Американці – дуже загартована нація. Вони взимку можуть ходити у футболках і шортах – і не здригатися при цьому! Я вже не кажу про застуду… Ну не бере їх! Я на пару хвилин вискочила у гольфі забрати з двору дитину – і майже тиждень шмигала носом і виполіскувала горло. А сусід лише раз за зиму вдягнув куртку – розчищати сніг – і не чхає!
Якщо у нас зимове взуття – це чоботи і черевики, то тут далеко не всі ходять у чоботях… А якщо й ходять, то здебільшого для створення образу. Більшість носить туфлі чи кросівки. Дуже багато ходить у шльопанцях, закритих спереду. Вони можуть бути утеплені, але тоді здебільшого – на босу ногу. І так вбираються не лише ті, хто їздить на машині. А й ті, хто, наприклад, відводить дитину до школи чи чекає її, щоб відвести додому, – я б не вийшла взимку у туфлях чи шльопанцях, хоча тут і немає таких морозів, як в Україні.
Довгий час шкільна подружка Марічки вибігала з машини до школи з голими ногами. Вітер, холод, а шестирічна дитина гола бігає! Я була в шоці. Через деякий час Хлоя прийшла до школи у колготках. Нарешті! У мами прорізався здоровий глузд! Але ні… Через пару днів дівча знову вибігало голоноге на шкільне подвір’я. У довгій теплій куртці, у шапці, яка лишала відкритими лише очі, – і з голими ногами! Я намагалася відшукати закономірність. Вирішила, що при плюсовій температурі Хлоя бігає у самих носочках, але коли стовпчик термометра показує «мінус», вона все ж вдягається тепліше. Ранок. -4ºС. Упросила Марічку взути теплі черевики замість її улюблених ковбойських чобітків, тепле пальто, теплішу шапку. І що я бачу? З машини вибігає Хлоя з голими ногами (моя теорія розвалюється на очах), у половини дітей неприкриті голови, якийсь хлопець біжить у футболці (правда, дрижить, значить, йому все ж таки холодно)… Дивлюся на напівголих дітей і утеплену з ніг до голови Марічку – з кимось не все гаразд… Невже зі мною?
Американці дітей не кутають, як українці. Часто батьки вдягнуті тепло, а дитина ледь-ледь прикрита… Та сама мама Хлої завжди ходить у джинсах і кофті з Дінь-дінь (стиль – особиста справа кожного, ну любить вона диснеївську анімацію, то й що?), менший братик Хлої лише недавно перейшов на кросівки, а то весь час бігав у літніх капцях на босу ногу, і завжди без шапки… Вітер, сиро, холодно. Я мерзну і у шапці, і у рукавичках, а цей малюк качається по снігу – і хоч би що!
Не раз бачила, що мама кутається і мерзне, а при цьому дитина у колясці з голими ногами чи без шапки…
І голівку тут дітям до трьох місяців ніхто не тримає… Як були у зоопарку, я ледь не зомліла від жаху: малюсінька дитина, аж ніяк не більше двох місяців, теліпається у кенгурушці. Спинка вигнута дугою, голова метляється зі сторони в сторону. Звернула Ромину увагу на цю картину. Рома спокійно зауважив: «І що ти думаєш? Все з нею буде добре, не переживай». А з якими крихітками американки ходять по магазинах! Дитина, малюсінька, як лялька, лежить у візочку серед одягу, поки мама полює за знижками…
Мабуть, на цьому сьогодні зупинюся… Але ще обов’язково повернуся до змалювання картин із життя мешканців великої та не дуже зрозумілої для нас країни.
Американці запросто можуть підійти і сказати комплімент щодо одягу. Будь-де і у будь-якій ситуації. Одного разу касирка вихваляла Маріччине пальтечко. Іншого – незнайомка захоплювалася моїм зеленим шкіряним піджаком. Але найбільше мене вразила жіночка, яка вигулькнула за мною, коли я прийшла робити відбитки пальців. Я трохи нервувалася, не знаючи нюансів процедури, а вона не встигла зайти, як тут же вигукнула: «О! Яке гарне у вас пальто! Мабуть, ви не в США його купували!» – «Так, не в США». (Приталена куртка була куплена у Черкасах, у Домі моди «Ніна Владі».) – «Помітно, що не тут. Тут таких не знайдеш. Виглядає, як у Парижі». Приємно, звичайно, дуже приємно. Я навіть не знала, що аж так відрізняюся… Але ця розмова у серйозній державній установі видалася мені якоюсь не дуже доречною. А жіночка помахала якимись паперами, запитала щось у службовців і пішла на інший поверх.
Цікаво, що компліменти щодо одягу зазвичай роблять чорні. І вони ж, за моїми спостереженнями, більш слідкують за своїм виглядом. Хоча це, звичайно, як хто… Розхристаними можуть бути як білі, так і чорні… Зрештою, про американську манеру вдягатися я якраз і хочу сказати кілька слів.
Панує абсолютна свобода самовираження. Хтось може на заправку чи у Макдональдс приїхати у піжамі. Інші взимку до шуби взувають в’єтнамки. Хтось бігає біля затоки пізньої осені у шортах, з голими ногами, але у шапці і рукавичках. Чом би й ні?
Татусько приходить до школи забирати дитину у густо поплямованих фарбою джинсах. Інший – у туфлях на босу ногу і короткій куртці, яка ну ніяк не може прикрити його чималий живіт. Він чемно вітається, з задоволенням чухаючи при цьому своє пузце, яке так і не вдалося приховати ні светру, ні куртці.
Американці – дуже загартована нація. Вони взимку можуть ходити у футболках і шортах – і не здригатися при цьому! Я вже не кажу про застуду… Ну не бере їх! Я на пару хвилин вискочила у гольфі забрати з двору дитину – і майже тиждень шмигала носом і виполіскувала горло. А сусід лише раз за зиму вдягнув куртку – розчищати сніг – і не чхає!
Якщо у нас зимове взуття – це чоботи і черевики, то тут далеко не всі ходять у чоботях… А якщо й ходять, то здебільшого для створення образу. Більшість носить туфлі чи кросівки. Дуже багато ходить у шльопанцях, закритих спереду. Вони можуть бути утеплені, але тоді здебільшого – на босу ногу. І так вбираються не лише ті, хто їздить на машині. А й ті, хто, наприклад, відводить дитину до школи чи чекає її, щоб відвести додому, – я б не вийшла взимку у туфлях чи шльопанцях, хоча тут і немає таких морозів, як в Україні.
Довгий час шкільна подружка Марічки вибігала з машини до школи з голими ногами. Вітер, холод, а шестирічна дитина гола бігає! Я була в шоці. Через деякий час Хлоя прийшла до школи у колготках. Нарешті! У мами прорізався здоровий глузд! Але ні… Через пару днів дівча знову вибігало голоноге на шкільне подвір’я. У довгій теплій куртці, у шапці, яка лишала відкритими лише очі, – і з голими ногами! Я намагалася відшукати закономірність. Вирішила, що при плюсовій температурі Хлоя бігає у самих носочках, але коли стовпчик термометра показує «мінус», вона все ж вдягається тепліше. Ранок. -4ºС. Упросила Марічку взути теплі черевики замість її улюблених ковбойських чобітків, тепле пальто, теплішу шапку. І що я бачу? З машини вибігає Хлоя з голими ногами (моя теорія розвалюється на очах), у половини дітей неприкриті голови, якийсь хлопець біжить у футболці (правда, дрижить, значить, йому все ж таки холодно)… Дивлюся на напівголих дітей і утеплену з ніг до голови Марічку – з кимось не все гаразд… Невже зі мною?
Американці дітей не кутають, як українці. Часто батьки вдягнуті тепло, а дитина ледь-ледь прикрита… Та сама мама Хлої завжди ходить у джинсах і кофті з Дінь-дінь (стиль – особиста справа кожного, ну любить вона диснеївську анімацію, то й що?), менший братик Хлої лише недавно перейшов на кросівки, а то весь час бігав у літніх капцях на босу ногу, і завжди без шапки… Вітер, сиро, холодно. Я мерзну і у шапці, і у рукавичках, а цей малюк качається по снігу – і хоч би що!
Не раз бачила, що мама кутається і мерзне, а при цьому дитина у колясці з голими ногами чи без шапки…
І голівку тут дітям до трьох місяців ніхто не тримає… Як були у зоопарку, я ледь не зомліла від жаху: малюсінька дитина, аж ніяк не більше двох місяців, теліпається у кенгурушці. Спинка вигнута дугою, голова метляється зі сторони в сторону. Звернула Ромину увагу на цю картину. Рома спокійно зауважив: «І що ти думаєш? Все з нею буде добре, не переживай». А з якими крихітками американки ходять по магазинах! Дитина, малюсінька, як лялька, лежить у візочку серед одягу, поки мама полює за знижками…
Мабуть, на цьому сьогодні зупинюся… Але ще обов’язково повернуся до змалювання картин із життя мешканців великої та не дуже зрозумілої для нас країни.
вівторок, 2 лютого 2010 р.
Про ввічливість і доброзичливість
До 7.45 вранці Марічка має бути в школі. Вставати так рано важко, йдемо сонні. Назустріч крокує мама, яка вже відвела свого школярика: «Good morning!» Підходимо до перехрестя, де стоїть crossing guard (спеціальна людина, яка зупиняє машини, коли школярі переходять дорогу): «Good morning!» Біля входу до школи зустрічають завучі (принаймні я для себе так визначила їхні посади): «Good morning!» Вони ще можуть зауважити, що Марічка сьогодні особливо гарна. І для кожного не шкода вітання і щирої посмішки.
Виходжу з Маріччиного класу. У коридорі молодшої школи чергує ще одна завуч: «Have a good day!» Додому йду вже не така сонна. Так, ранок і справді добрий, а на мене чекає гарний день. Біля перехрестя прощаюся з crossing guard, яка обов’язково каже, що ще сьогодні побачимося: «See you later». Обмінюємося побажаннями гарного дня. І коли я вдень забиратиму Марічку, вона знову привітається, незважаючи на те, що ми вже бачилися, бо ж нескладно зробити людині приємне, посміхнутися.
Завжди вітаються касири, консультанти в магазинах. Якщо не потрібна їхня допомога, просто бажають гарного полювання.
Так, це усе дрібниці. Але тепер спробуємо уявити іншу картину. Ранок, маршрутка, усі сонні й злі. Якщо хтось комусь наступив на ногу – чудово, є на кому відігратися. А якби водій усім казав: «Доброго ранку!» І кожен, хто заходив у автобус, вітався і бажав гарного дня, дні справді не здавалися б такими похмурими.
Так, у США зовсім інші реалії, але й інша культура сприйняття світу та інших людей.
Усім відома американська посмішка і ввічливість. Чомусь її вважають награною, неприродною. Такою вона здається неамериканцям, для яких не властиво дарувати свій гарний настрій іншим. А американці змалечку привчені з усіма вітатися і питати, як справи. Так, це питання не передбачає розлогої відповіді, але ж і українські «Як ся маєш?» чи «Як справи?» також переважно формальні, якщо, звичайно, не стосуються родичів чи друзів. А такі ніби дрібниці, як «Good morning!» або «Hi! How are you?», з самого ранку піднімають настрій.
А тепер про неамериканців. Точніше, про тих, хто отримав громадянство у дорослому віці, а не народився тут. Звичайно, дорослим важко звикати до іншого способу життя, мови, звичаїв. Частині це вдається, а частина лише часом «вдягає» посмішку, щоб привітатися з кимось, а проминувши людину, одразу знімає незручну маску. А дехто і не намагається вдягати…
Цю думку проілюструю двома замальовками. Перша: забігайлівка Subway. По місту таких розкидано багато. У тій, яку відвідали ми, працювали лише індуси. І, знаєте, було відчуття, що з Америки ми перенеслися в іншу країну: стомлені змучені обличчя, ані найменшого натяку на посмішку. Окрім того, важко було зрозуміти їхню англійську, зрештою, як і їм – нашу.
Замальовка друга: російський магазин. Такі магазинчики є по всій Америці. У містах, де багато вихідців з колишнього СРСР, відповідно, більше і таких торгових точок. Заходиш у магазин – і таке враження, ніби машина часу перенесла тебе років на 20-25 назад, у минуле. Перше, що кидається, ні, не в очі, у ніс – це запах. «Аромат» напівпідвальних овочевих магазинів 80-х років минулого століття… Обслуговування також приблизно таке саме, як і у радянських овочевих магазинах… Немає тут навіть натяку на посмішку, ніхто й не збирається її зображати. Навіщо? Своїх клієнтів вони все одно не втратять. Бо такого вибору круп, маринованих огірків-помідорів-грибів, шинки-ковбаси усе одно ніде в США не знайдеш. То для чого щось із себе зображати? Навпаки, ще й нагрубити злегка можуть. А то раптом ви зайшли сюди з ностальгією за старими добрими часами?
Коли Рома вперше повернувся в Україну зі Штатів, його питали про відмінності між країнами, про славнозвісну американську ввічливість. І він відповів: «Краще награна ввічливість, ніж щире хамство». Важко не погодитися з цими словами. Підписуюся під кожним із них. Але від себе додам, що американська посмішка і ввічливість усе ж таки не награні, а щирі. Американці так виховані, так звикли, вони просто не можуть інакше. І якщо людина впаде на вулиці, чи на дорозі загрузне автомобіль – обов’язково хтось зголоситься допомогти, а потім ще й сто разів перепитає, чи все ОК?
Звісно, і тут є різні люди, але сьогодні хочу закінчити на оптимістичній ноті. Про інше – наступного разу.
Виходжу з Маріччиного класу. У коридорі молодшої школи чергує ще одна завуч: «Have a good day!» Додому йду вже не така сонна. Так, ранок і справді добрий, а на мене чекає гарний день. Біля перехрестя прощаюся з crossing guard, яка обов’язково каже, що ще сьогодні побачимося: «See you later». Обмінюємося побажаннями гарного дня. І коли я вдень забиратиму Марічку, вона знову привітається, незважаючи на те, що ми вже бачилися, бо ж нескладно зробити людині приємне, посміхнутися.
Завжди вітаються касири, консультанти в магазинах. Якщо не потрібна їхня допомога, просто бажають гарного полювання.
Так, це усе дрібниці. Але тепер спробуємо уявити іншу картину. Ранок, маршрутка, усі сонні й злі. Якщо хтось комусь наступив на ногу – чудово, є на кому відігратися. А якби водій усім казав: «Доброго ранку!» І кожен, хто заходив у автобус, вітався і бажав гарного дня, дні справді не здавалися б такими похмурими.
Так, у США зовсім інші реалії, але й інша культура сприйняття світу та інших людей.
Усім відома американська посмішка і ввічливість. Чомусь її вважають награною, неприродною. Такою вона здається неамериканцям, для яких не властиво дарувати свій гарний настрій іншим. А американці змалечку привчені з усіма вітатися і питати, як справи. Так, це питання не передбачає розлогої відповіді, але ж і українські «Як ся маєш?» чи «Як справи?» також переважно формальні, якщо, звичайно, не стосуються родичів чи друзів. А такі ніби дрібниці, як «Good morning!» або «Hi! How are you?», з самого ранку піднімають настрій.
А тепер про неамериканців. Точніше, про тих, хто отримав громадянство у дорослому віці, а не народився тут. Звичайно, дорослим важко звикати до іншого способу життя, мови, звичаїв. Частині це вдається, а частина лише часом «вдягає» посмішку, щоб привітатися з кимось, а проминувши людину, одразу знімає незручну маску. А дехто і не намагається вдягати…
Цю думку проілюструю двома замальовками. Перша: забігайлівка Subway. По місту таких розкидано багато. У тій, яку відвідали ми, працювали лише індуси. І, знаєте, було відчуття, що з Америки ми перенеслися в іншу країну: стомлені змучені обличчя, ані найменшого натяку на посмішку. Окрім того, важко було зрозуміти їхню англійську, зрештою, як і їм – нашу.
Замальовка друга: російський магазин. Такі магазинчики є по всій Америці. У містах, де багато вихідців з колишнього СРСР, відповідно, більше і таких торгових точок. Заходиш у магазин – і таке враження, ніби машина часу перенесла тебе років на 20-25 назад, у минуле. Перше, що кидається, ні, не в очі, у ніс – це запах. «Аромат» напівпідвальних овочевих магазинів 80-х років минулого століття… Обслуговування також приблизно таке саме, як і у радянських овочевих магазинах… Немає тут навіть натяку на посмішку, ніхто й не збирається її зображати. Навіщо? Своїх клієнтів вони все одно не втратять. Бо такого вибору круп, маринованих огірків-помідорів-грибів, шинки-ковбаси усе одно ніде в США не знайдеш. То для чого щось із себе зображати? Навпаки, ще й нагрубити злегка можуть. А то раптом ви зайшли сюди з ностальгією за старими добрими часами?
Коли Рома вперше повернувся в Україну зі Штатів, його питали про відмінності між країнами, про славнозвісну американську ввічливість. І він відповів: «Краще награна ввічливість, ніж щире хамство». Важко не погодитися з цими словами. Підписуюся під кожним із них. Але від себе додам, що американська посмішка і ввічливість усе ж таки не награні, а щирі. Американці так виховані, так звикли, вони просто не можуть інакше. І якщо людина впаде на вулиці, чи на дорозі загрузне автомобіль – обов’язково хтось зголоситься допомогти, а потім ще й сто разів перепитає, чи все ОК?
Звісно, і тут є різні люди, але сьогодні хочу закінчити на оптимістичній ноті. Про інше – наступного разу.
вівторок, 12 січня 2010 р.
Конвокація по-американськи
Останній допис змалював досить песимістичну картину, тож тепер треба додати щось веселіше. Двічі на рік, взимку і наприкінці весни, американські університети випускають у широкий світ своїх вихованців: бакалаврів, магістрів, докторів. І цієї неділі ми були присутні на такій церемонії у Towson University, де Рому офіційно оголосили доктором наук у галузі прикладних інформаційних технологій.
Ми приїхали майже за годину до початку конвокації, а у залі лишалося зовсім небагато вільних місць! А ми наївно думали, що будемо сидіти недалеко від сцени… Зрештою, ми сиділи хоч і далеченько, зате на підвищенні, і добре усе бачили. Зала, де проходили урочистості, просто величезна! Вмістила, мабуть, близько п’яти тисяч гостей. Кожен випускник мав шість запрошень для сім’ї чи друзів. Ромина група підтримки складалася з його батьків, мене і Марічки.
Не знаючи, який дрес-код передбачають подібні заходи, я довго думала, що ж вдягнути. Зупинилася на класичних брюках і чорно-білій приталеній блузці. В результаті потрапила в яблучко. Головне – не переборщила. Бо серед гостей були і чоловіки в костюмах, і у джинсах. Так само і жінки – у платтях і на підборах, і у стоптаних черевиках з джинсами.
Урочиста церемонія розпочалася американським гімном. Промови президента університету, кількох професорів і двох випускників були досить короткі – десь по 5-7 хвилин. Не було тривалого занудного читання, як часом у нас буває. Президент університету ніби зійшов на сцену з якоїсь американської комедії – кремезний чолов’яга з добродушною посмішкою. Це була друга конвокація за день (бо усім випускникам одночасно просто неможливо вручити дипломи – їх дуже багато, близько півтори тисячі), але він тримався молодцем.
Після промов вручали відзнаки докторам наук. Їх було всього шестеро. Від решти випускників їх вирізняли бонети і мантії: на бонетах були золотисті китички, а мантії мали оксамитові вставки. Декан факультету виголошував прізвище, називав університети, де випускник отримував бакалаврський і магістерський ступінь, а потім на мантію новоспеченому доктору вдягали яскравий жовтий «капюшон» – докторську відзнаку. Декан – кореєць, вимова у нього відповідна. І прізвище мого чоловіка прозвучало ну дуже оригінально – Роумен Яшіновські. Я з нетерпінням чекала, як же він вимовить назву нашої рідної Могилянки. Але він не виправдав моїх сподівань – прочитав практично правильно. Зате було дуже приємно чути у США, з вуст корейця, згадку про український університет. Приємно, але не дивно, бо заклад міжнаціональний. Вчаться студенти з усього світу. І тому сцена була прикрашена прапорами різних країн.
Після вручення відзнак докторам стали вручати дипломи магістрам, а за ними й бакалаврам. Вони піднімалися по сходах на сцену з двох боків, щоб пришвидшити процес. Усе було дуже організовано і відпрацьовано. А ми тим часом розважали себе, як могли, – вслухалися у імена і прізвища випускників. Деякі звучали дуже дивно, як на наше слов’янське вухо. Але були помічені і Наталія Івонна П’ятровська, і Наталія Ольшинські (чи якось так), і Люда Лєбєдь.
Бакалаври вражали своїми розмірами… Серед магістрів наче не було аж таких об’ємних екземплярів. А серед бакалаврів ледь не кожен другий мав помітну навіть здаля надлишкову вагу.
Після того, як було вручено останній диплом і завершено церемонію гімном Меріленду, викладацький склад у кольорових мантіях покинув залу, потім вийшли випускники, і аж потім настала черга гостей.
Ми одразу не поїхали додому, Рома показав нам університетський корпус, у якому працює. Не можу говорити про всі університети чи навіть корпуси, але той, що я побачила, дуже відрізняється від наших вищих навчальних закладів. Скрізь скло і шкіра: вікна на усіх поверхах практично до підлоги, усі меблі обтягнуті шкірою. Кожен викладач має окремий кабінет, аспіранти – один на двох-трьох. Відповідно, кафедра займає ледь не цілий поверх. А наші професори усі туляться в одній маленькій кімнатці…
Щось знову на сумне потягнуло… Тоді перейду до ще веселішого, заключної частини святкового дня – китайського ресторанчика. Ці ресторанчики тут дуже популярні і вирізняються тим, що за певну суму ($10-15, залежно від закладу) можна протягом двох годин брати усе, що заманеться, і у будь-якій кількості. Ми вже якось відвідували подібний заклад, тому цього разу я навіть не намагалася спробувати усе – тим паче що це просто неможливо. Я скерувала себе на морепродукти (смакувала креветки у чотирьох іпостасях, мідії і восьминоги), хоча по дорозі прихопила і курячий шашличок, і суміш овочів, і ще якісь мішечки з тіста з сирною начинкою. Рома пробував курятину, приготовану різними способами, не обійшов і пампушки й інші смаколики, але ж я була зайнята власною тарілкою, тому не дуже заглядала, що брав чоловік і свекри. А от один друг сім’ї цілеспрямовано наїдався раками – брав одну тарілку за іншою. Можна було також взяти суші або набрати різного м’яса, яке тут же, при тобі, смажить кухар. Можна було спробувати ще багато чого, але ж шлунок не гумовий. Ми з Марічкою лишали ще місце для солодкого. Скуштували лише бісквіт з кремом, два види желе, банан у солодкому соусі і банан у заварному кремі, консервовані персики, свіжі ананаси і кілька видів морозива… Ну і на завершення трапези – традиційне печивце удачі. Виявилося, що у спілкуванні з дітьми зміцнюється мій дух, Марічка подолає усі перешкоди і досягне мети, а Рома зустріне когось знайомого у магазині. Дуже мудрі секрети досягнення успіху.:)
Ми приїхали майже за годину до початку конвокації, а у залі лишалося зовсім небагато вільних місць! А ми наївно думали, що будемо сидіти недалеко від сцени… Зрештою, ми сиділи хоч і далеченько, зате на підвищенні, і добре усе бачили. Зала, де проходили урочистості, просто величезна! Вмістила, мабуть, близько п’яти тисяч гостей. Кожен випускник мав шість запрошень для сім’ї чи друзів. Ромина група підтримки складалася з його батьків, мене і Марічки.
Не знаючи, який дрес-код передбачають подібні заходи, я довго думала, що ж вдягнути. Зупинилася на класичних брюках і чорно-білій приталеній блузці. В результаті потрапила в яблучко. Головне – не переборщила. Бо серед гостей були і чоловіки в костюмах, і у джинсах. Так само і жінки – у платтях і на підборах, і у стоптаних черевиках з джинсами.
Урочиста церемонія розпочалася американським гімном. Промови президента університету, кількох професорів і двох випускників були досить короткі – десь по 5-7 хвилин. Не було тривалого занудного читання, як часом у нас буває. Президент університету ніби зійшов на сцену з якоїсь американської комедії – кремезний чолов’яга з добродушною посмішкою. Це була друга конвокація за день (бо усім випускникам одночасно просто неможливо вручити дипломи – їх дуже багато, близько півтори тисячі), але він тримався молодцем.
Після промов вручали відзнаки докторам наук. Їх було всього шестеро. Від решти випускників їх вирізняли бонети і мантії: на бонетах були золотисті китички, а мантії мали оксамитові вставки. Декан факультету виголошував прізвище, називав університети, де випускник отримував бакалаврський і магістерський ступінь, а потім на мантію новоспеченому доктору вдягали яскравий жовтий «капюшон» – докторську відзнаку. Декан – кореєць, вимова у нього відповідна. І прізвище мого чоловіка прозвучало ну дуже оригінально – Роумен Яшіновські. Я з нетерпінням чекала, як же він вимовить назву нашої рідної Могилянки. Але він не виправдав моїх сподівань – прочитав практично правильно. Зате було дуже приємно чути у США, з вуст корейця, згадку про український університет. Приємно, але не дивно, бо заклад міжнаціональний. Вчаться студенти з усього світу. І тому сцена була прикрашена прапорами різних країн.
Після вручення відзнак докторам стали вручати дипломи магістрам, а за ними й бакалаврам. Вони піднімалися по сходах на сцену з двох боків, щоб пришвидшити процес. Усе було дуже організовано і відпрацьовано. А ми тим часом розважали себе, як могли, – вслухалися у імена і прізвища випускників. Деякі звучали дуже дивно, як на наше слов’янське вухо. Але були помічені і Наталія Івонна П’ятровська, і Наталія Ольшинські (чи якось так), і Люда Лєбєдь.
Бакалаври вражали своїми розмірами… Серед магістрів наче не було аж таких об’ємних екземплярів. А серед бакалаврів ледь не кожен другий мав помітну навіть здаля надлишкову вагу.
Після того, як було вручено останній диплом і завершено церемонію гімном Меріленду, викладацький склад у кольорових мантіях покинув залу, потім вийшли випускники, і аж потім настала черга гостей.
Ми одразу не поїхали додому, Рома показав нам університетський корпус, у якому працює. Не можу говорити про всі університети чи навіть корпуси, але той, що я побачила, дуже відрізняється від наших вищих навчальних закладів. Скрізь скло і шкіра: вікна на усіх поверхах практично до підлоги, усі меблі обтягнуті шкірою. Кожен викладач має окремий кабінет, аспіранти – один на двох-трьох. Відповідно, кафедра займає ледь не цілий поверх. А наші професори усі туляться в одній маленькій кімнатці…
Щось знову на сумне потягнуло… Тоді перейду до ще веселішого, заключної частини святкового дня – китайського ресторанчика. Ці ресторанчики тут дуже популярні і вирізняються тим, що за певну суму ($10-15, залежно від закладу) можна протягом двох годин брати усе, що заманеться, і у будь-якій кількості. Ми вже якось відвідували подібний заклад, тому цього разу я навіть не намагалася спробувати усе – тим паче що це просто неможливо. Я скерувала себе на морепродукти (смакувала креветки у чотирьох іпостасях, мідії і восьминоги), хоча по дорозі прихопила і курячий шашличок, і суміш овочів, і ще якісь мішечки з тіста з сирною начинкою. Рома пробував курятину, приготовану різними способами, не обійшов і пампушки й інші смаколики, але ж я була зайнята власною тарілкою, тому не дуже заглядала, що брав чоловік і свекри. А от один друг сім’ї цілеспрямовано наїдався раками – брав одну тарілку за іншою. Можна було також взяти суші або набрати різного м’яса, яке тут же, при тобі, смажить кухар. Можна було спробувати ще багато чого, але ж шлунок не гумовий. Ми з Марічкою лишали ще місце для солодкого. Скуштували лише бісквіт з кремом, два види желе, банан у солодкому соусі і банан у заварному кремі, консервовані персики, свіжі ананаси і кілька видів морозива… Ну і на завершення трапези – традиційне печивце удачі. Виявилося, що у спілкуванні з дітьми зміцнюється мій дух, Марічка подолає усі перешкоди і досягне мети, а Рома зустріне когось знайомого у магазині. Дуже мудрі секрети досягнення успіху.:)
понеділок, 11 січня 2010 р.
Справи медичні
Готуючись у вересні до візиту в посольство, ми з Марічкою проходили медогляд. У спеціально визначеному американським посольством закладі – Клініці нафтової промисловості у Києві. Очевидно, це єдиний медичний заклад, якому довіряє посольство. Результат медогляду у великому запечатаному конверті потрібно подати у посольство разом з іншими документами. У разі отримання візи цей конверт присилають разом із паспортом, тому що його потрібно віддати офіцеру міграційної служби при перетині кордону зі США.
Я чомусь наївно думала, що на цьому перевірка нашої фізичної форми завершиться. Але ні. Як виявилося, щоб отримати тут сякий-такий статус, потрібно знову назбирати купу документів, заповнити пачку анкет, які без адвоката просто неможливо заповнити правильно, а також пройти медогляд. Де ж та міграційна служба поділа наші конверти? Адже медогляд знову потрібен цій самій службі!
Тут, мабуть, зупинюся детальніше. Порівнюватиму не стільки зі стандартним медоглядом в Україні, скільки з тим, що проходили у згадуваній уже мною Клініці нафтової промисловості. У Києві нас із Марічкою зважувала-змірювала медсестра, потім мені зробили рентген, взяли кров з вени на СНІД та інші хвороби, які не згадуються у пристойному товаристві, потім нас оглянув терапевт, а через три години ми забрали конверти з результатами. Ніяких тобі лорів, хірургів, гінекологів… Але це все одно тривало довго.
Медогляд по-американськи, як і будь-який інший візит до будь-якого лікаря, починається з нудного заповнювання анкет. Окрім П.І.Б. та адреси, треба поставити незчисленну кількість галочок про те, чи ти палиш, п’єш алкоголь (якщо так, то скільки разів на тиждень), чи є у тебе або твоїх родичів (якщо так – у кого саме) хвороби серця, діабет (якщо так, то чи інсулінозалежний), чи приймаєш якісь ліки, чи хворіла коли-небудь на бронхіт (коли?), чи були операції (коли і з якого приводу?), чи жила на територіях, забруднених свинцем чи якимись хімічними речовинами (коли, де саме?), чи є алергія на медикаменти або щось інше. Одним словом, безліч питань, окремі з яких видаються як мінімум дивними… Таким чином лікарі економлять собі час і перестраховуються, але це забрало багато нашого часу.
Після заповнення усіх цих форм до нас прийшла приємна коротко стрижена чорна медсестричка. Поміряла зріст, зважила. Щоб поміряти температуру і тиск, використовувала апарат цікавої конструкції, під’єднаний до електромережі. Градусник, звісно, ніхто тут під рукою не тримає. На довгастий циліндр медсестра вдягнула одноразовий наконечник, пара секунд – і температура висвічується на невеличкому екранчику. Далі – манжет тонометра на руку – і на екранчику вже видно тиск і пульс.
Маніпуляції зі шприцами для Марічки закінчилися лише манту. А мені цього разу не пощастило. Знову пили мою кров, і знову, щоб зробити той самий аналіз на СНІД та інше. Довелося також згадати дитинство – мені теж зробили манту, а ще на додачу щеплення, якого мені не вистачало, – від дифтерії і правця. Його роблять кожні десять років, а я якраз була вагітна, коли приходило запрошення на щеплення. Потім якось руки не доходили, та й ноги не несли у поліклініку… Але уникнути не вдалося… «Сировину» для інших аналізів не приносять у баночці з дому, а здають на місці – в одноразовий пластмасовий стаканчик.
Після усіх цих маніпуляцій медсестра провела нас до іншого кабінету, де на кушетку постелила свіжий папір (так роблять у всіх клініках – кожному пацієнту з рулону відмотують чистий папір, а потім його викидають), сказала Марічці роздягнуся до пояса, а мені – до білизни і дала мені паперовий халатик. Через цей самий халатик і слухала мене потім лікарка. Вона послухала наше дихання, позаглядала у рота-носа-вуха, ще раз проглянула анкету, уточнюючи деякі дані, потім сказала пройтися і нахилитися, щоб дістати руками до пальців ніг, – очевидно, перевіряла хребет.
Після цього нас нарешті відпустили (минуло майже три години відтоді, як ми відчинили двері клініки), сказавши прийти через два дні, щоб перевірити манту. Якщо манту велике – тоді роблять рентген. А забрати конверт з результатами огляду можна буде днів через сім, коли будуть готові усі аналізи.
Коли ми повернулися на перевірку манту, нас чекав неприємний сюрприз: виявилося, що треба ще зробити щеплення від сезонного грипу – це вимога міграційної служби. Якби ми подавали документи навесні або влітку – не треба було б цього робити, а взимку ще триває грипозний сезон. Якого дідька робити щеплення у січні, коли немає епідемії, – працівники клініки пояснити не змогли. Більше того, у них уже й вакцини не було! Так що наші медичні митарства ще не скінчилися… Треба знайти вакцину, зробити щеплення, принести довідку, що ми його зробили, у клініку, а потім тільки забрати конверт із результатами… Тоді ще цей конверт разом з іншими довідками-анкетами відправити в міграційну служба і чекати… Чекати…
На цьому можна було б закінчити, але хотілося додати ще декілька слів. Ми вважаємо, що в Україні страшна бюрократія. Не тільки в Україні – скажу я вам. В Америці усе взагалі дуже заплутано. Хочеш влаштуватися на роботу/у школу – потрібен ідентифікаційний номер (social security). Хочеш отримати цей номер – потрібен статус. Хочеш отримати статус – збирай документи і проходь медогляд. Йдеш до лікаря – потрібна страховка (або великі гроші), а для отримання страховки потрібен… правильно! ідентифікаційний номер. Просто замкнене коло якесь! Звичайно, для робочої візи процедура трохи інша, але я говорю про загальний принцип… І якщо у якійсь анкеті буде пропущена якась клітинка чи не поставлена галочка у потрібному місці – ваші документи знову повернуться до вас. У кращому випадку потрібно лише щось дослати, у гіршому – подавати заново і, відповідно, платити заново… Отака вона, країна американської мрії…
Я чомусь наївно думала, що на цьому перевірка нашої фізичної форми завершиться. Але ні. Як виявилося, щоб отримати тут сякий-такий статус, потрібно знову назбирати купу документів, заповнити пачку анкет, які без адвоката просто неможливо заповнити правильно, а також пройти медогляд. Де ж та міграційна служба поділа наші конверти? Адже медогляд знову потрібен цій самій службі!
Тут, мабуть, зупинюся детальніше. Порівнюватиму не стільки зі стандартним медоглядом в Україні, скільки з тим, що проходили у згадуваній уже мною Клініці нафтової промисловості. У Києві нас із Марічкою зважувала-змірювала медсестра, потім мені зробили рентген, взяли кров з вени на СНІД та інші хвороби, які не згадуються у пристойному товаристві, потім нас оглянув терапевт, а через три години ми забрали конверти з результатами. Ніяких тобі лорів, хірургів, гінекологів… Але це все одно тривало довго.
Медогляд по-американськи, як і будь-який інший візит до будь-якого лікаря, починається з нудного заповнювання анкет. Окрім П.І.Б. та адреси, треба поставити незчисленну кількість галочок про те, чи ти палиш, п’єш алкоголь (якщо так, то скільки разів на тиждень), чи є у тебе або твоїх родичів (якщо так – у кого саме) хвороби серця, діабет (якщо так, то чи інсулінозалежний), чи приймаєш якісь ліки, чи хворіла коли-небудь на бронхіт (коли?), чи були операції (коли і з якого приводу?), чи жила на територіях, забруднених свинцем чи якимись хімічними речовинами (коли, де саме?), чи є алергія на медикаменти або щось інше. Одним словом, безліч питань, окремі з яких видаються як мінімум дивними… Таким чином лікарі економлять собі час і перестраховуються, але це забрало багато нашого часу.
Після заповнення усіх цих форм до нас прийшла приємна коротко стрижена чорна медсестричка. Поміряла зріст, зважила. Щоб поміряти температуру і тиск, використовувала апарат цікавої конструкції, під’єднаний до електромережі. Градусник, звісно, ніхто тут під рукою не тримає. На довгастий циліндр медсестра вдягнула одноразовий наконечник, пара секунд – і температура висвічується на невеличкому екранчику. Далі – манжет тонометра на руку – і на екранчику вже видно тиск і пульс.
Маніпуляції зі шприцами для Марічки закінчилися лише манту. А мені цього разу не пощастило. Знову пили мою кров, і знову, щоб зробити той самий аналіз на СНІД та інше. Довелося також згадати дитинство – мені теж зробили манту, а ще на додачу щеплення, якого мені не вистачало, – від дифтерії і правця. Його роблять кожні десять років, а я якраз була вагітна, коли приходило запрошення на щеплення. Потім якось руки не доходили, та й ноги не несли у поліклініку… Але уникнути не вдалося… «Сировину» для інших аналізів не приносять у баночці з дому, а здають на місці – в одноразовий пластмасовий стаканчик.
Після усіх цих маніпуляцій медсестра провела нас до іншого кабінету, де на кушетку постелила свіжий папір (так роблять у всіх клініках – кожному пацієнту з рулону відмотують чистий папір, а потім його викидають), сказала Марічці роздягнуся до пояса, а мені – до білизни і дала мені паперовий халатик. Через цей самий халатик і слухала мене потім лікарка. Вона послухала наше дихання, позаглядала у рота-носа-вуха, ще раз проглянула анкету, уточнюючи деякі дані, потім сказала пройтися і нахилитися, щоб дістати руками до пальців ніг, – очевидно, перевіряла хребет.
Після цього нас нарешті відпустили (минуло майже три години відтоді, як ми відчинили двері клініки), сказавши прийти через два дні, щоб перевірити манту. Якщо манту велике – тоді роблять рентген. А забрати конверт з результатами огляду можна буде днів через сім, коли будуть готові усі аналізи.
Коли ми повернулися на перевірку манту, нас чекав неприємний сюрприз: виявилося, що треба ще зробити щеплення від сезонного грипу – це вимога міграційної служби. Якби ми подавали документи навесні або влітку – не треба було б цього робити, а взимку ще триває грипозний сезон. Якого дідька робити щеплення у січні, коли немає епідемії, – працівники клініки пояснити не змогли. Більше того, у них уже й вакцини не було! Так що наші медичні митарства ще не скінчилися… Треба знайти вакцину, зробити щеплення, принести довідку, що ми його зробили, у клініку, а потім тільки забрати конверт із результатами… Тоді ще цей конверт разом з іншими довідками-анкетами відправити в міграційну служба і чекати… Чекати…
На цьому можна було б закінчити, але хотілося додати ще декілька слів. Ми вважаємо, що в Україні страшна бюрократія. Не тільки в Україні – скажу я вам. В Америці усе взагалі дуже заплутано. Хочеш влаштуватися на роботу/у школу – потрібен ідентифікаційний номер (social security). Хочеш отримати цей номер – потрібен статус. Хочеш отримати статус – збирай документи і проходь медогляд. Йдеш до лікаря – потрібна страховка (або великі гроші), а для отримання страховки потрібен… правильно! ідентифікаційний номер. Просто замкнене коло якесь! Звичайно, для робочої візи процедура трохи інша, але я говорю про загальний принцип… І якщо у якійсь анкеті буде пропущена якась клітинка чи не поставлена галочка у потрібному місці – ваші документи знову повернуться до вас. У кращому випадку потрібно лише щось дослати, у гіршому – подавати заново і, відповідно, платити заново… Отака вона, країна американської мрії…
субота, 9 січня 2010 р.
Про американський кінотеатр, кіно і не тільки…
Напередодні Нового року зібралися нарешті у кінотеатр, вперше тут, у США. Кінотеатри здебільшого розташовані у торгово-розважальних комплексах, таких собі містечках у місті, де можна і скупитися, і поїсти, і порозважатися на славу.
Сам кінотеатр, який ми відвідали, також величезний – 17 залів. Заходиш, бачиш кілька кас, трохи далі – купа віконечок з поп-корном, картоплею фрі, спрайтами, колами тощо… Дорослий квиток коштує $8, дитячий – 7, на дообідні сеанси у п’ятницю, суботу й неділю – 6. Якщо ви зібралися у зал з технологією 3D або Imax, додайте ще 3 або 4 долари до вартості квитка.
У грудні ми ходили усією сім’єю на новий діснеєвський мультик «Принцеса і жаба». Не буду переказувати сюжет, хто захоче, сам подивиться або уже переглянув. Скажу лише, що, як на мене, переборщили трохи з темними силами. Хто дивиться мультики про принцес? Досить обмежена категорія дітей – дівчатка 3-8 років. То хіба у такі фільми можна вводити чаклунів вуду, які спілкуються з потойбічними силами? Звичайно, у кожній казці є злий персонаж, але ж він має відповідати віку, на який розрахована ця казка. Можливо, я розумію, для чого сценаристи створили такого персонажа – аби охопити більшу аудиторію. Але підлітків, які можуть цікавитися вуду, навряд чи зацікавить історія про принцес і жаб… Одним словом, мені здається, це явний промах творців мультика. Та й взагалі, спроба ввести ще одну принцесу до сонму класичних діснеєвських принцес (Білосніжка, Попелюшка, Жасмин, Спляча Красуня, Русалонька, Бель), виявилася не дуже вдалою. Є ще, правда, Мулан і Покахонтас, але вони також не «дотягують» до решти. Звичайно, давно пора було придумати історію про чорну принцесу (а то що за така принцесяча дискримінація?), але якось не дуже переконливо вона виглядає… Мультик гарний, яскравий, добрий, але аж ніяк не претендує на класику, попри благородні задуми своїх творців. У магазинах за кілька місяців до його виходу з’явилися дитячі сумочки, шапочки, піжами тощо з зображенням принцеси Тіани, але навряд чи цій чорношкірій милій дівчині вдасться перестрибнути Попелюшку чи Жасмин, які красуються на всіх можливих і неможливих дівчачих аксесуарах. Хоча… чорній частині Америки вона, певне, припаде до душі…
Але повернуся на деякий час до кінотеатру. Йдучи в кіно з дитиною, важко, ні, не так: неможливо оминути кіоски з їжею та напоями. Зрештою, це було передбачувано, тому ми купили великий поп-корн і лимонад. У кінотеатрі діє акція: хто купує великий поп-корн чи великий напій, може цього дня ще раз наповнити свій пакет чи стакан. «Гарно!» – скажете ви, але ви собі не уявляєте американських розмірів! Ми купили великий поп-корн, з наміром наповнити пакет ще раз після фільму, але подужати його було дуже непросто, навіть утрьох. Сказати «великий» – нічого не сказати. Я здалася перша, коли повітряної кукурудзи зменшилося десь на третину. Рома з Марічкою виявилися настирнішими і продовжували боротьбу з поп-корном. І хоча героїчними зусиллями до закінчення сеансу кукурудза таки була здолана, бажання ще раз наповнити пакет не виникало.
Основна відмінність американських кінотеатрів від українських – квитки без місць. Де хочеш, там і сідаєш. І добре, коли людей небагато, бо коли збирається натовп, – вибір невеликий… На перегляді мультику зал був заповнений максимум на третину, а то й менше. Так що проблем з місцями не було, хоча ми й прийшли зараніше. Коли ми йшли до свого залу, проходили повз велетенську чергу, що чекала на «Аватара» (це при тому, що фільм Кемерона йде не в одному залі!). Люди приходили аж за годину до початку сеансу! Але це була друга половина дня напередодні Нового року.
Коли ми через тиждень знову завітали до цього ж таки кінотеатру по квиточки на «Аватар», були дуже здивовані. Кінотеатр ще взагалі був порожнім, та й усе розважальне містечко ніби вимерло – не видно було ні людей, ні машин… Ми даремно поспішали, бо на ранковому сеансі було лише десяток глядачів.
Не буду детально зупинятися на фільмі – хто хотів подивитися, уже подивився або незабаром подивиться; хто хотів написати про картину – уже написав. Та й я не є великим знавцем кіно, можу говорити лише про свої суб’єктивні враження.
Це був перший мій перегляд кіно у 3D-залі, але аж ніяк не останній. Враження просто неймовірні! Сніжинки, які хочеться зловити, коридор, що виходить прямо в кінозал, зброя, яка, здається, от-от торкнеться твого носа. Усе видається таким близьким і реальним, ніби відбувається зовсім поруч. Сюжет непримхливий, але світ, створений Кемероном, просто вражає своєю чарівністю. Картинка настільки яскрава й дивовижна, що глибокі занурення у психологію чи філософію видаються зайвими. Остання репліка адресована тим, хто закидає режиссеру відсутність глибини і поверхневість. Та й сюжет насправді класичний: боротьба добра і зла, бажань і обов’язків, а перемагає, звісно, любов. Любов не лише у значенні стосунків осіб протилежної статі, а любов до життя і всього того, що воно нам дарує.
Дві з половиною години пролетіли як мить, а те, що фільм був англійською, абсолютно не відволікало і не заважало. Зрештою, мені здається, його можна дивитися і зовсім без слів… Адже не слова там головне… Не знаю, наскільки вдалим є український і російський дубляж, але в оригіналі голоси ідеально підходять своїм персонажам.
Мабуть, на сьогодні все…
Сам кінотеатр, який ми відвідали, також величезний – 17 залів. Заходиш, бачиш кілька кас, трохи далі – купа віконечок з поп-корном, картоплею фрі, спрайтами, колами тощо… Дорослий квиток коштує $8, дитячий – 7, на дообідні сеанси у п’ятницю, суботу й неділю – 6. Якщо ви зібралися у зал з технологією 3D або Imax, додайте ще 3 або 4 долари до вартості квитка.
У грудні ми ходили усією сім’єю на новий діснеєвський мультик «Принцеса і жаба». Не буду переказувати сюжет, хто захоче, сам подивиться або уже переглянув. Скажу лише, що, як на мене, переборщили трохи з темними силами. Хто дивиться мультики про принцес? Досить обмежена категорія дітей – дівчатка 3-8 років. То хіба у такі фільми можна вводити чаклунів вуду, які спілкуються з потойбічними силами? Звичайно, у кожній казці є злий персонаж, але ж він має відповідати віку, на який розрахована ця казка. Можливо, я розумію, для чого сценаристи створили такого персонажа – аби охопити більшу аудиторію. Але підлітків, які можуть цікавитися вуду, навряд чи зацікавить історія про принцес і жаб… Одним словом, мені здається, це явний промах творців мультика. Та й взагалі, спроба ввести ще одну принцесу до сонму класичних діснеєвських принцес (Білосніжка, Попелюшка, Жасмин, Спляча Красуня, Русалонька, Бель), виявилася не дуже вдалою. Є ще, правда, Мулан і Покахонтас, але вони також не «дотягують» до решти. Звичайно, давно пора було придумати історію про чорну принцесу (а то що за така принцесяча дискримінація?), але якось не дуже переконливо вона виглядає… Мультик гарний, яскравий, добрий, але аж ніяк не претендує на класику, попри благородні задуми своїх творців. У магазинах за кілька місяців до його виходу з’явилися дитячі сумочки, шапочки, піжами тощо з зображенням принцеси Тіани, але навряд чи цій чорношкірій милій дівчині вдасться перестрибнути Попелюшку чи Жасмин, які красуються на всіх можливих і неможливих дівчачих аксесуарах. Хоча… чорній частині Америки вона, певне, припаде до душі…
Але повернуся на деякий час до кінотеатру. Йдучи в кіно з дитиною, важко, ні, не так: неможливо оминути кіоски з їжею та напоями. Зрештою, це було передбачувано, тому ми купили великий поп-корн і лимонад. У кінотеатрі діє акція: хто купує великий поп-корн чи великий напій, може цього дня ще раз наповнити свій пакет чи стакан. «Гарно!» – скажете ви, але ви собі не уявляєте американських розмірів! Ми купили великий поп-корн, з наміром наповнити пакет ще раз після фільму, але подужати його було дуже непросто, навіть утрьох. Сказати «великий» – нічого не сказати. Я здалася перша, коли повітряної кукурудзи зменшилося десь на третину. Рома з Марічкою виявилися настирнішими і продовжували боротьбу з поп-корном. І хоча героїчними зусиллями до закінчення сеансу кукурудза таки була здолана, бажання ще раз наповнити пакет не виникало.
Основна відмінність американських кінотеатрів від українських – квитки без місць. Де хочеш, там і сідаєш. І добре, коли людей небагато, бо коли збирається натовп, – вибір невеликий… На перегляді мультику зал був заповнений максимум на третину, а то й менше. Так що проблем з місцями не було, хоча ми й прийшли зараніше. Коли ми йшли до свого залу, проходили повз велетенську чергу, що чекала на «Аватара» (це при тому, що фільм Кемерона йде не в одному залі!). Люди приходили аж за годину до початку сеансу! Але це була друга половина дня напередодні Нового року.
Коли ми через тиждень знову завітали до цього ж таки кінотеатру по квиточки на «Аватар», були дуже здивовані. Кінотеатр ще взагалі був порожнім, та й усе розважальне містечко ніби вимерло – не видно було ні людей, ні машин… Ми даремно поспішали, бо на ранковому сеансі було лише десяток глядачів.
Не буду детально зупинятися на фільмі – хто хотів подивитися, уже подивився або незабаром подивиться; хто хотів написати про картину – уже написав. Та й я не є великим знавцем кіно, можу говорити лише про свої суб’єктивні враження.
Це був перший мій перегляд кіно у 3D-залі, але аж ніяк не останній. Враження просто неймовірні! Сніжинки, які хочеться зловити, коридор, що виходить прямо в кінозал, зброя, яка, здається, от-от торкнеться твого носа. Усе видається таким близьким і реальним, ніби відбувається зовсім поруч. Сюжет непримхливий, але світ, створений Кемероном, просто вражає своєю чарівністю. Картинка настільки яскрава й дивовижна, що глибокі занурення у психологію чи філософію видаються зайвими. Остання репліка адресована тим, хто закидає режиссеру відсутність глибини і поверхневість. Та й сюжет насправді класичний: боротьба добра і зла, бажань і обов’язків, а перемагає, звісно, любов. Любов не лише у значенні стосунків осіб протилежної статі, а любов до життя і всього того, що воно нам дарує.
Дві з половиною години пролетіли як мить, а те, що фільм був англійською, абсолютно не відволікало і не заважало. Зрештою, мені здається, його можна дивитися і зовсім без слів… Адже не слова там головне… Не знаю, наскільки вдалим є український і російський дубляж, але в оригіналі голоси ідеально підходять своїм персонажам.
Мабуть, на сьогодні все…
Підписатися на:
Дописи (Atom)