Справи медичні

Готуючись у вересні до візиту в посольство, ми з Марічкою проходили медогляд. У спеціально визначеному американським посольством закладі – Клініці нафтової промисловості у Києві. Очевидно, це єдиний медичний заклад, якому довіряє посольство. Результат медогляду у великому запечатаному конверті потрібно подати у посольство разом з іншими документами. У разі отримання візи цей конверт присилають разом із паспортом, тому що його потрібно віддати офіцеру міграційної служби при перетині кордону зі США.
Я чомусь наївно думала, що на цьому перевірка нашої фізичної форми завершиться. Але ні. Як виявилося, щоб отримати тут сякий-такий статус, потрібно знову назбирати купу документів, заповнити пачку анкет, які без адвоката просто неможливо заповнити правильно, а також пройти медогляд. Де ж та міграційна служба поділа наші конверти? Адже медогляд знову потрібен цій самій службі!
Тут, мабуть, зупинюся детальніше. Порівнюватиму не стільки зі стандартним медоглядом в Україні, скільки з тим, що проходили у згадуваній уже мною Клініці нафтової промисловості. У Києві нас із Марічкою зважувала-змірювала медсестра, потім мені зробили рентген, взяли кров з вени на СНІД та інші хвороби, які не згадуються у пристойному товаристві, потім нас оглянув терапевт, а через три години ми забрали конверти з результатами. Ніяких тобі лорів, хірургів, гінекологів… Але це все одно тривало довго.
Медогляд по-американськи, як і будь-який інший візит до будь-якого лікаря, починається з нудного заповнювання анкет. Окрім П.І.Б. та адреси, треба поставити незчисленну кількість галочок про те, чи ти палиш, п’єш алкоголь (якщо так, то скільки разів на тиждень), чи є у тебе або твоїх родичів (якщо так – у кого саме) хвороби серця, діабет (якщо так, то чи інсулінозалежний), чи приймаєш якісь ліки, чи хворіла коли-небудь на бронхіт (коли?), чи були операції (коли і з якого приводу?), чи жила на територіях, забруднених свинцем чи якимись хімічними речовинами (коли, де саме?), чи є алергія на медикаменти або щось інше. Одним словом, безліч питань, окремі з яких видаються як мінімум дивними… Таким чином лікарі економлять собі час і перестраховуються, але це забрало багато нашого часу.
Після заповнення усіх цих форм до нас прийшла приємна коротко стрижена чорна медсестричка. Поміряла зріст, зважила. Щоб поміряти температуру і тиск, використовувала апарат цікавої конструкції, під’єднаний до електромережі. Градусник, звісно, ніхто тут під рукою не тримає. На довгастий циліндр медсестра вдягнула одноразовий наконечник, пара секунд – і температура висвічується на невеличкому екранчику. Далі – манжет тонометра на руку – і на екранчику вже видно тиск і пульс.
Маніпуляції зі шприцами для Марічки закінчилися лише манту. А мені цього разу не пощастило. Знову пили мою кров, і знову, щоб зробити той самий аналіз на СНІД та інше. Довелося також згадати дитинство – мені теж зробили манту, а ще на додачу щеплення, якого мені не вистачало, – від дифтерії і правця. Його роблять кожні десять років, а я якраз була вагітна, коли приходило запрошення на щеплення. Потім якось руки не доходили, та й ноги не несли у поліклініку… Але уникнути не вдалося… «Сировину» для інших аналізів не приносять у баночці з дому, а здають на місці – в одноразовий пластмасовий стаканчик.
Після усіх цих маніпуляцій медсестра провела нас до іншого кабінету, де на кушетку постелила свіжий папір (так роблять у всіх клініках – кожному пацієнту з рулону відмотують чистий папір, а потім його викидають), сказала Марічці роздягнуся до пояса, а мені – до білизни і дала мені паперовий халатик. Через цей самий халатик і слухала мене потім лікарка. Вона послухала наше дихання, позаглядала у рота-носа-вуха, ще раз проглянула анкету, уточнюючи деякі дані, потім сказала пройтися і нахилитися, щоб дістати руками до пальців ніг, – очевидно, перевіряла хребет.
Після цього нас нарешті відпустили (минуло майже три години відтоді, як ми відчинили двері клініки), сказавши прийти через два дні, щоб перевірити манту. Якщо манту велике – тоді роблять рентген. А забрати конверт з результатами огляду можна буде днів через сім, коли будуть готові усі аналізи.
Коли ми повернулися на перевірку манту, нас чекав неприємний сюрприз: виявилося, що треба ще зробити щеплення від сезонного грипу – це вимога міграційної служби. Якби ми подавали документи навесні або влітку – не треба було б цього робити, а взимку ще триває грипозний сезон. Якого дідька робити щеплення у січні, коли немає епідемії, – працівники клініки пояснити не змогли. Більше того, у них уже й вакцини не було! Так що наші медичні митарства ще не скінчилися… Треба знайти вакцину, зробити щеплення, принести довідку, що ми його зробили, у клініку, а потім тільки забрати конверт із результатами… Тоді ще цей конверт разом з іншими довідками-анкетами відправити в міграційну служба і чекати… Чекати…
На цьому можна було б закінчити, але хотілося додати ще декілька слів. Ми вважаємо, що в Україні страшна бюрократія. Не тільки в Україні – скажу я вам. В Америці усе взагалі дуже заплутано. Хочеш влаштуватися на роботу/у школу – потрібен ідентифікаційний номер (social security). Хочеш отримати цей номер – потрібен статус. Хочеш отримати статус – збирай документи і проходь медогляд. Йдеш до лікаря – потрібна страховка (або великі гроші), а для отримання страховки потрібен… правильно! ідентифікаційний номер. Просто замкнене коло якесь! Звичайно, для робочої візи процедура трохи інша, але я говорю про загальний принцип… І якщо у якійсь анкеті буде пропущена якась клітинка чи не поставлена галочка у потрібному місці – ваші документи знову повернуться до вас. У кращому випадку потрібно лише щось дослати, у гіршому – подавати заново і, відповідно, платити заново… Отака вона, країна американської мрії…