середу, 18 січня 2012 р.

Вагітніть по-американськи. Частина друга

26 травня, четвер 
Перший візит до лікаря
Ну нарешті! Вже й не вірилося, що ми колись потрапимо до лікаря. Учора подзвонила у клініку до російськомовної лікарки, яку порадила знайома, що недавно народила хлопчика. І на сьогодні вже й призначили візит.
Насправді Медичний центр святого Джозефа – це велетенський лікарняний комплекс, який складається з відділень швидкої допомоги і різнопланових клінік, тобто там є лікарі майже усіх профілів.
У кожного лікаря – окремий кабінет, хоча це і не кабінет, а ціле розгалуження кімнат, така собі міні-клініка у мегаклініці. Спочатку, як завжди, треба було заповнити купу анкет, хоча, чесно кажучи, я думала, що та купа буде більшою. Поки я заповнювала папери, секретарка перевіряла дані страховки. Сказала, що до наступного візиту вони зв’яжуться з нашою страховою компанією і дізнаються, скільки коштуватиме вагітність. Більшу частину видатків оплачує страхова компанія, але є так званий «копей» – певний мінімум, який щоразу платить пацієнт зі своєї кишені. З нашим страховим планом ця сума дорівнює $15 за візит до терапевта чи педіатра і $25 – за візит до профільного спеціаліста.
Я трохи погортала журнали, коли мене покликала медсестра – дала спеціальну одноразову посудину і відправила у туалет. Очевидно, щоб переконатися, що я справді вагітна, бо коли вона знову мене покликала, то стала вітати. Але перед тим завела у невеличку кімнату і сказала сісти на улюблене усіма жінками гінекологічне крісло. Але просто сісти. В одязі. Не для процедур. Мене трохи попустило. Перед тим, як всадити мене, вона зняла з крісла папір, який там був, і відмотала з рулону нову порцію – спеціально для мене.
Вона розпитувала мене про те, чи приймаю ліки, чи палила і вживала алкоголь, про кількість вагітностей тощо. Потім зважила. Я просто неймовірно здивувалася, коли побачила терези – не електронні, як можна було сподіватися, а звичайні, з гирьками. Медсестричка поштовхала гирьки і оголосила, що я важу 119 фунтів. Як і до вагітності. Значить, ще не встигла набрати вагу. Вона усе робила з посмішкою, легко і невимушено. А мені згадалася жіноча консультація, до якої я, вагітна, ходила вісім років тому. Медсестра чомусь завжди чекала, щоб вагітні самі важилися, і дуже сердилася, коли виявлялося, що вони не можуть впоратися з цією задачею. «Для цього інститутів кінчати не треба!» – завжди казала вона, і ти одразу почувала себе якоюсь дрібною мурашкою, яка не вміє елементарних речей.
Медсестра ще поміряла мені тиск – 90/60. Чудово! Мій робочий, хоча до вагітності він чомусь був трохи підвищений. Запитала також, кого я хочу. Відповіла, що любитиму дитинку незалежно від того, хто народиться. «А чоловік, мабуть, хоче хлопчика?» – усміхнулася медсестра. А який чоловік не хоче хлопчика?
Коли я переповідала цю розмову Ромі, він сказав, що для нього стать дитини також не має аж такого важливого значення, бо він уже знає, що і з дочкою може бути надзвичайно цікаво і весело: можна пограти у футбол і славно подуріти.
Перед тим, як піти, медсестричка ще раз привітала мене. Сказала, що сьогодні доведеться здавати кров, і що за пару хвилин прийде лікар.
Лікар і справді зайшла через пару хвилин, попередньо постукавши. І так вона робила щоразу, коли виходила-заходила. А мені згадалося, як в Україні у кабінет гінеколога міг зайти хтось із колег-лікарів і навіть не вибачався, якщо у той час якась жінка була розіпнута на кріслі.
Олена, так звали мою лікарку, також поставила пару питань про попередню вагітність, про останню менструацію. «Так, приблизна дата народження – 30 грудня. Ну, раз був кесарів розтин, значить, і вдруге буде операція. Тут у 39 тижнів уже призначають кесарів, так що я тобі вже можу сказати дату: 23 грудня. Перед Різдвом». Я посміхнулася. Лікар ще не знає, що народжувати я буду не тут. За два місяці ми переїжджаємо в інший штат, так що мені доведеться пережити ще одні пошуки лікаря.
Олена повідомила, що сьогодні вона ще нічого робити не буде, бо термін ще маленький. А от наступного разу, за два тижні, послухає серцебиття і візьме мазок. А сьогодні лише випише вітаміни. «Вони дуже великі, так що якщо не підійдуть – буде важко ковтати – випишемо інші». Лікар дала мені зразки – три коробочки, у кожній – по три капсули. «Пий краще на ніч, бо там залізо, може нудити, а вночі ти не відчуєш». Призначивши на вівторок УЗД і записавши на прийом рівно через три тижні, лікарка відправила мене здавати аналізи в лабораторію.
Лабораторія знаходиться через кілька дверей по коридору. Заходиш у приймальню, віддаєш направлення (точніше, аркуш із твоїми даними і довжелезним списком аналізів, серед яких обведені ті, що будуть тобі робити) у віконечко. Там тебе люб’язно просять показати картку страхування, а після введення даних припрошують сісти. Вздовж стін стоять м’які дивани та крісла, на столику – купа журналів (так само і в приймальні лікаря). Усе нічого, аби не довелося так довго чекати. Ніби і людей переді мною було небагато (якщо порівнювати з чергами в українських поліклініках, звісно), але тягнулося усе надзвичайно довго. Якщо на все перебування у клініці пішло майже дві години, то година з цього часу – чекання в лабораторії.
Нарешті викликали і мене. Всадили у спеціальне крісло. Перев’язали руку джгутом, у кулаку сказали стискати гумове серце – зрештою, це мало відрізняється від звичної нам процедури. Переді мною на столик огрядна медсестра вивалила купу округлих закритих пробірок. Вставивши голку в вену, стала по черзі набирати в них кров. Причепить до голки, набере потрібну кількість, зніме, закоркує, ставить наступну. І так вісім разів. Кров брали на визначення групи крові, рівня гормонів щитовидки, визначення, чи немає у мене гепатиту, краснухи, захворювань, які передаються статевим шляхом, туберкульозу, ну і заодно анемії. Виходить сім. Значить, про щось забула. Але пробірок точно було вісім!
Після того, як тілиста тітонька заклеїла пробоїну в моїй руці, вручила мені пластикову баночку з кришечкою, спеціальну серветку для дезінфекції і відправила до туалету. Отак-от просто. І не треба приїздити вранці з талончиком на певний час і майонезною баночкою.
На сьогодні все. І це добре. Бо за дві години у клініці прокинувся звірячий апетит. Наступного разу братиму якусь перекуску.

Немає коментарів:

Дописати коментар