20 червня
Другий візит до лікаря
Насправді я мала відвідати лікаря минулого четверга, але коли я вже наводила марафет і досушувала голову, подзвонили з її офісу і сказали, що лікарка приймає пологи у двох своїх пацієнток, тому переносить зустріч на понеділок, тобто сьогодні. Ну що ж, хай так і буде.
Так само ми спочатку сиділи у приймальні, причому там зібралося на диво багато народу і в усіх був той самий час – 10.00. «Це, мабуть, тому, що сьогодні поприходили і ті, хто кому було призначено на четвер, і сьогоднішні пацієнти», – вирішили ми, і Рома пішов на роботу. Домовилися, що я йому подзвоню, коли звільнюся.
Сидячи у приймальні, я трохи читала книжку, а трохи розглядала присутніх. Досить молода російськомовна дівчина зі старшим за неї чоловіком, також російськомовним. Пара чорних з крихітною дитинкою у переносці. Ще одна біла жіночка з малятком.
На малят реагують зовсім не так, як у нас. Побачивши, що до приймальні зайшли жінки з немовлятами, увесь персонал, окрім власне лікарки, вибіг їх роздивлятися: «Які гарнюні! Ой, які чудові!» У нас, по-перше, не прийнято отак-от відверто витріщатися на чужих діток, а по-друге, мами також не надто охоче показують своїх чад публіці. А тут мами втішилися, подякували, а тоді вже усміхнені дівчата-медсестрички повернулися до праці.
Одному з тих немовлят був лише тиждень! І мама сама приїхала до лікаря, захопивши з собою свою крихітку. Чорненьке малятко було не набагато більше. Коли воно почало крутитися і пхинькати в автомобільному кріслі, мамця витягла його і посадила собі на коліна. Так, саме посадила! Дитинчаті було пару тижнів, ну максимум місяць! Я вже звикла, що в Америці ніхто малятам не підтримує голівку, здається, це нове віяння вже поширилося і в Україні, але садити таку крихітну дитину! Воно й не сиділо, звісно, – бо як може сидіти місячний малюк? – швидше було схоже на ганчір’яну ляльку чи мішок, набитий чимось м’яким… Потримавши так дитя, диво-мамця поклала його собі на плече і запитала у дівчат, де вона може його погодувати.
Поки я міркувала-дивувалася, мене покликала знайома вже медсестричка. Зважила. Я знову згадала про те, що «для цього інститутів кінчати не треба», але спробувала відігнати набридливий спогад. За цей місяць я набрала півтора фунти, тобто 600-700 г. Ну й добре. Тиск знову низькуватий. Але ж це краще, ніж високий. «Лікар скоро прийде. Почекайте трішки, будь ласка».
Лікарка й справді скоро прийшла і одразу почала вибачатися. Бо зазвичай по понеділках вона працює з 11.00 і зовсім забула, що на сьогодні перенесені зустрічі з четверга. Та нестрашно, усе ок.
Аналізи хороші, показники УЗД в нормі. Лікар послухала серцебиття дитини. Приклала щось на зразок стетоскопа до живота, а потім стала «приймачем» ловити «хвилю». І коли потрібні частоти знайшлися, я почула серцебиття! Маленьке сердечко гупало часто-часто!
«Сьогодні ще зробимо мазок, а потім я поставлю тобі тисячу запитань про попередню вагітність».
Питань було набагато менше. Про стан здоров’я до вагітності, про спадкові хвороби, про перенесені захворювання, які передаються статевим шляхом, тощо, тощо, тощо. Зрештою, майже на усі ці питання я вже відповідала, заповнюючи анкети при першому візиті, але нехай, раз так треба.
Детально розпитала про першу вагітність, про те, чому мені робили кесарів розтин, яку використовували анестезію. Здивувалася, коли я сказала, що операцію робили під загальним наркозом, і повідомила, що тут роблять кесарів під епідуральною анестезією. Тут уже здивувалася я: «А це безпечно?» Бо я пам’ятаю журнальні статті про те, що епідуралка – класна штука, от тільки треба точно знати точку, куди колоти, один-два міліметри вбік – і породілля навіть може лишитися інвалідом, бо паралізує нервові закінчення. «Це набагато безпечніше для дитини, ніж загальний наркоз», – почула я у відповідь. Хотілося запитати: а для мене? Але я промовчала. По-перше, після моїх перших пологів минуло уже майже вісім років. А по-друге, я ж зараз в іншій країні. Сподіваюся, що усе буде добре.
Коли лікар знову заговорила про попередню дату пологів, я вирішила, що пора розповісти їй про наш переїзд і про те, що я, відповідно, народжуватиму в іншому місці. Я чомусь чекала реакції на зразок «То чого ви мені тут голову морочили?» Але це, мабуть, стара звичка… Лікарка запитала, куди ми переїжджаємо. Зауважила, що в Айові зовсім інакший ритм життя і що доведеться вивчити англійську, бо ж там точно немає російськомовних лікарів. «Може, це й на краще, бо, відвідуючи україномовного стоматолога і російськомовного гінеколога, можна й забути, у якій країні ти знаходишся», – подумала я.
Ще запитала, коли саме ми переїжджаємо, і попередила, що одразу слід шукати лікаря, бо в 20 тижнів обов’язково треба зробити УЗД. А з свого боку вона зробить усе, що треба, – передасть мені копії усіх паперів та аналізів.
От і чудово. А наступного разу слід знову здати аналіз крові. Аналізи робляться через раз. До зустрічі!
