вівторок, 19 березня 2013 р.

Про мишей і людей



На початку вересня минулого року, напередодні Маріччиного дня народження, ми купили двох мишок-піщанок, бо доця давно просила про тваринок. Я тоді писала про наших мишок і викладала фотографії.
Хоч піщанки – це не кіт і не собака, з ними особливо не пограєшся, ми звикли до них. До того, як вони кумедно-очікувально всідаються, коли хтось проходить повз клітку. До того, як вони бігають між поверхами, коли їм поміняють підстилку: перекушують травинки чи соснові голочки, носяться з ними, мостять собі гніздечко. До того, як бігають у колесі, або – одна за одною, намагаючись забрати собі смачний шматочок.
У них різний характер. Чорна Лілька жвава, допитлива, активна. Спочатку пробувала кусатися і навіть цапнула за палець Маріччину подружку (а нічого було на руки брати на другий день після приїзду з магазину, якщо продавець казала дати мишкам три дні на звикання до нового помешкання!). Це Лілька днями бігає в колесі. Вона перша хапає смаколики, які потрапляють у клітку. Це вона днями шкребе куток клітки, намагаючись зробити підкоп. Це вона погризла усі пластикові доріжки і колесо, яке продавалося з кліткою. Залишки доріжок довелося викинути. Колесо замінили залізним. Саме Лілька намагається вилізти з клітки, коли відчиняються дверцята. І це вона ледь не вискочила з коробки, де сиділа з Челсою, поки Рома з Марічкою чистили клітку.
Бура Челса зовсім інша. Спокійна, лінива і товста. Був навіть період, коли ми думали, чи вона, бува, не вагітна. У той час, коли Лілька риє черговий підкоп або прогризає додаткові ходи, вона спить, дрімає або сидить у мисці з кормом і випорпує звідти щось, бо перебірлива. Якщо залазить у колесо – то щоб трішки поперебирати лапками, а не крутити сонечка і вилітати на швидкості, як Лілька. Навіть якщо щось їстівне падає їй прямісінько під носа, вона його ніби не бачить, аж поки Лілька не вхопить – о, це інша справа: ану дайте й мені тієї смакоти!
Не один раз і не двічі ганялися наші мишки одна за одною, прагнучи дістати найсмачніше. Спали, притулившись одна до одної, чистили шерсть, разом мостили гніздо і гризли хатку… А потім щось сталося…
Два тижні тому під ранок я чула, що піщанки якісь дуже активні: товклися у клітці і не знали спокою. Вранці ми побачили, що Лілька бігає за Челсою. Насварили Лільку, пожаліли Челсу, та й лишили їх.
Протягом дня я бачила, що Челса весь час сидить або в куточку біля миски з їжею, або в куточку під колесом. Якщо спускалася на нижній рівень – тут же буквально злітала нагору. Тоді я ще не розуміла, що відбувається.
Коли Лілька підповзала до Челси під колесо чи наближалася до миски з їжею – та її зіштовхувала, ніби просила лишити в спокої. Тоді я написала Ромі, що, може, Челса захворіла і хоче побути сама.
А потім сталося жахливе. Не знаю, як Челса опинилася внизу, але піднятися нагору у рятівний куточок вона вже не змогла: Лілька стала її товкти. Я спочатку кричала, потім стала трусити клітку, та мої дії не мали жодного ефекту, окрім того, що розплакалася Юля. Я пробувала ще чимось штрикати їх, щоб вони розійшлися, але це також не дало жодного результату.
Мене колотило, мені було страшно, але я розуміла, що маю розборонити їх. Я витягла Лільку і посадила її в коробку з вирізаними дірками, де миші сиділи, коли чистили їхню клітку. А потім цю коробку поставила у більшу коробку, бо ж пам’ятала, що піщанки – істоти стрибучі, а Лілька до того ж ще й дуже допитлива і якось уже майже вилізла з меншої коробки. Накидала їй їжі і перевіряла періодично, що вона там робить. Мене було неспокійно і тоді, коли вона товклася і шаруділа: може, уже прогризла меншу коробку і гризе тепер велику? Коли ж із коробок не долинало жодного звуку – неспокій виростав у рази: може, уже вилізла і треба її шукати по хаті?
Бідна Челса сиділа собі там, де я її залишила. Колись товста і розкішна, вона здавалася маленькою, худенькою і нещасною. Шерсть збилася, вона тяжко дихала. Тоді я написала Ромі, що її треба відвезти до ветеринара.
Рома з Марічкою взяли обох піщанок – в різних коробках. Правда, ветеринар на Лільку навіть не дивився. Челса виявилася страшенно покусаною – на спині і животі – і зневодненою, що не дивно, адже поїлка причеплена на нижньому рівні, а Лілька її туди не пускала. Лікар наколов тваринку антибіотиками і підтримуючими ліками, хоча порадив не тішити себе ілюзіями, бо стан дуже важкий. І сказав прийти наступного дня. На наступний день обіцяли великий сніг. «Я піду пішки, якщо треба буде, але віднесу Челсу до лікаря», – сказала Марічка. А ще вона сказала, що не зможе більше любити Лільку, якщо Челса помре. І я її розумію. Марічка з самого початку Челсу любила більше, а мені подобалася чорна баламутка.
Увесь вечір і всю ніч ми приглядалися до Челси. Вона сиділа майже весь час на одному місці – маленький бурий клубочок. Часом підповзала попити.
Я вирішила, що, раз вона дожила до ранку, то видужає. Навіть встигла озвучити цю свою думку Марічці, а потім з кухні прийшов Рома і сумно похитав головою. Я не вірила, бо ще якусь годину тому Челса дихала. Я сама бачила! Пішла перевірити. Не підіймається шерстка – жодного руху…
Минуло два тижні, і емоції ніби трохи вляглися, але пишу оце зараз, і знову клубок у горлі стоїть. А тоді кілька днів душила якась пустка. Так, ніби зникло щось важливе. Ти його і не помічав, доки воно було, а як зникло – не вистачає. Ніби щось зламалося і в світі довкола тебе, і в тобі…
З того часу усе змінилося. Немає тепер веселих перегонів у клітці. Тихо стало. Ніхто не бігає в той час, коли я засинаю. Мені здається, що Лілька стала якоюсь сумирнішою. Менше гризе, менше копає, менше бігає.
Спочатку мені взагалі не хотілося заглядати до клітки. І розуміла, що треба кинути якісь овочі миші, щоб не на самому сухому кормі жила, але перед очима з’являлася нещасна Челса, і я не могла пробачити Лільці те, що вона зробила. Дурна тварина. Так, ніхто від мишей-піщанок особливого розуму не чекав. Але ми купили саме їх, бо нам сказали, що одностатеві піщанки можуть жити разом, на відміну від хом’яків, які майже одразу починають битися за територію. І битви ці тривають, поки залишиться один господар.
Вони ж півроку жили мирно! Що ж сталося?
Немає відповіді на це питання. Але є ще одне: що робити далі? Віддати Лільку назад у зоомагазин і взяти нову мишку чи лишити все, як є? Марічка без особливого ентузіазму ставиться до Лільки. І наші з Ромою почуття до неї також змінилися…
Я так само, як і раніше, даю їй шкірки від овочів і фруктів. Але немає тієї радості, що була. Причому, мені здається, з обох боків клітки. Але це, мабуть, уже я фантазую…

субота, 16 березня 2013 р.

Радіти життю


У четвер їздили у коледж, де проходив науковий фестиваль для дітей. Різні навчальні заклади й освітні організації робили для школярів якісь цікаві презентації. Рома представляв Університет верхньої Айови (Upper Iowa University), де він працює, якщо точніше – програму комп’ютерних наук. Біля університетського стенду можна було пограти у комп’ютерні ігри, переробити їх на свій смак, а також запрограмувати робота: робитиме те, що ти йому скажеш.
Запам’яталися також стенди з комахами. У пробірках були різні мухи і жуки, які мешкають у воді. Треба було уважно роздивитися їх і розпізнати на малюнку. А жіночка потім пояснювала, які комахи невибагливі, а які живуть лише в чистій воді. Саме за тим, які види мешкають у водоймах, спеціалісти визначають якість води.
Були комахи й біля іншого стенда. Цього разу – у склі. Поруч із метеликами та жуками стояв ноутбук. Поводивши по комахах спеціальним датчиком (мені це нагадало УЗД), можна було побачити зображення на екрані. Ми з Марічкою надовго зупинилися біля цифрового мікроскопа – найдовше розглядали крила метелика і голову богомола. Богомол і так був чималенький, але збільшена голова видавалася ще більш химерною, ніж була насправді.
Я не буду переповідати усього, що там було. Не буду розказувати про надувний планетарій, тим паче, що Марічка там була без мене; про модель людини, з якої можна було витягти усі органи, а потім запхати назад; про роботів, зроблених з лего і не тільки, які їздили по намальованих лініях чи якими можна було керувати за допомогою пульта; про навчальні ігри для ай-подів тощо. Мені захотілося написати не про саму подію, хоча вона варта окремого допису, а про двох людей, яких я там побачила і які мене вразили.
Спочатку скажу кілька слів про президента коледжу. Я вже четвертий рік живу в США і ніби звикла до ввічливості і дружелюбності, які американці виявляють до оточуючих. Та часом усе ще дивуюся, бо не можу уявити чогось подібного в Україні.
Фестиваль уже наближався до кінця. Учасники, які три години поспіль розважали натовпи дітей (а людей було справді дуже багато, організатори самі не чекали такого успіху), нарешті могли відсапатися – під кінець відвідувачів стало менше. Президент коледжу ходив із кімнати у кімнату, від стенда до стенда і всім дякував. Я з Юлею стояла біля Роми. Пан президент не тільки посміхнувся і заговорив до Юлі, а й запитав, чи нам не потрібно води чи молока для дитини. Ми спочатку відмовилися, а потім сказали, що пляшка води не завадила б, так він ще перепитував, чи точно не треба молока для маляти. Він нікого не кликав, не давав жодних доручень, а пішов і приніс воду. От хоч що кажіть мені, а я не уявляю собі президента українського навчального закладу, який сам носить комусь воду…
Коли ми йшли до виходу, він знову нам дякував за те, що прийшли. Я йому дякую, а він: «Та ні, це вам спасибі!»
Тепер трохи повернуся назад, коли фестиваль був у розпалі. Я носилася-возилася з Юлею, так що особливо не мала змоги роздивлятися, що відбувається навколо, та того, про кого ще хочу розповісти, не могла не зауважити. Хоча спочатку я побачила дівчинку, яка сиділа на капоті машинки. Я одразу подумала, що то якийсь атракціон на зразок роботів, аж потім побачила, хто керує транспортом. Це був хлопчик років восьми-десяти. От я зараз пишу, а на очі навертаються сльози. У малого не було ні рук, ні ніг… Лише дуже рухлива культя – там, де мала бути ліва рука, саме нею хлопчик і керував своєю машиною. Так, це не був звичайний інвалідний візок, це була справжня машина, і малий із задоволенням катав свою подругу. Він не тільки вправно керував своїм транспортом, він запускав роботів, користуючись пультом.
І мені пригадалося, що тут, в Америці, я вже бачила незвичайного хлопчика-інваліда. У того хлопчини не було ніг, але він спритно їздив рядами сувенірного магазину (якщо не помиляюся, це було в одному з музеїв Вашингтону і, здається, я вже про це колись писала) і грався з братом і сестрою. Його ніхто не віз, не супроводжував, не заглядав йому в рота, він прекрасно обходився сам.
Звісно, у США дбають про потреби інвалідів. Для них є спеціальні туалети, підйомники у басейнах, доріжки у печерах тощо. Вони такі ж члени суспільства, як і звичайні люди. Але мене все одно дивує життєрадісність цих хлопчаків: вони тішаться тому, що мають, насолоджуються всім, що дає їм життя. Це нам здається, що вони обділені. Насправді обділені ми. У нас є руки-ноги, голова теж ніби на місці, але нам усе одно чогось бракує для щастя. Може, Бог посилає на землю таких янголят, щоб ми нарешті побачили, що у нас є все, щоб бути щасливими?
Цим знаком питання можна було б закінчити допис. Та я бачила маму цього хлопчика. Гарна жінка з добрими очима виглядала трохи стомленою, але не змученою! – і дивилася на юрми дітей з теплою посмішкою. Вона заговорила до Юлі: «Яка ж ти маленька красунька!» Мені хотілося щось їй сказати, якось підтримати, але я направду не знала, що говорити. Можливо, їй і не потрібна підтримка. Вона сама знає, що її дитина – особлива, і її місія – нагадати усім нам, що щастя не треба шукати, воно – в кожній миті життя, просто треба навчитися помічати його і радіти тому, що маємо тут і зараз…

вівторок, 29 січня 2013 р.

Як ми хату шукали Частина четверта


Сьогодні розкажу ще про дві хати, які ми оглядали у різні дні, і додам посилання, щоб ви могли побачити те, про що я розповідаю.
Обидві хати знаходяться на Walnut street, тобто Горіховій вулиці. :) Перша, коли ми прийшли її дивитися, була вже продана, та Джанет усе одно показала її нам. З нею була така історія: продавець і покупець ніяк не могли домовитися про ціну. Продавцеві було мало, а покупець не готовий був запропонувати більше – класика жанру, що тут скажеш. Хата знову повернулася на ринок, Джанет запросила нас її оглянути, а вони взяли і домовилися. Та менше з тим.
Будинок не дуже великий, але має два поверхи. Описувати детально не буду, бо, по-перше, враження вже дещо затерлися, а по-друге, раз він уже не продавався, ми до нього пильно й не придивлялися. На першому поверсі – кухня, їдальня, вітальня, одна спальня і ванна. Ще дві спальні – нагорі. Одна з них могла б бути Маріччиною – у ній є ще дверцята у крихітну кімнатку зі зрізаною стелею – дорослому треба було б нагинатися, а для дитини – те, що треба. Це могла б бути ігрова кімната або ляльковий палац. Так ми з Ромою між собою говорили. Що ще цікавого і гарного було в тому будинку, так це sun room – така собі веранда з велетенськими вікнами, на якій можна вмоститися влітку і споглядати захід сонця, а чи весною чи восени – дивитися на дощ, а якщо провести опалення, то можна і взимку милуватися снігом і пити глінтвейн чи гарячий шоколад. Бейсмент звичайний, недороблений, з незвичайного хіба що заглиблення – такий собі погрібець.
Досить гарний будинок, і ціна притомна, хоча там треба було б теж докластися – скрізь жахливі кольорові шпалери з крупними узорами. Але навіть якби він все ще продавався, навряд чи ми б на ньому зупинилися, Джанет розповіла, що у цієї вулиці є певна особливість. Справа в тому, що по Горіховій двічі на день, вранці і ввечері, ходять непевні суб’єкти – місцеві в’язні йдуть у центр міста, на роботу, ну і, відповідно, з роботи. Раніше, за словами Джанет, це створювало проблеми, тож навіть видали постанову про те, щоб вони ходили не більше, ніж по двоє. «Дітей, звісно, треба навчити, як поводитися з незнайомцями». Звісно, треба навчити, але краще, якщо подібні незнайомці не ходитимуть повз нашу хату.
Другий будинок на Горіховій ми оглядали разом з Марічкою, і ми всі погодилися, що він більше достойний ціни в $100.000, ніж цегляний, який раніше був нашим фаворитом.
У цій хаті раніше жив один із заступників президента університету, де викладає Рома. І хата відповідає статусу. Ми зайшли з боку двору (нагадаю, що у США у всіх будинках два входи – з вулиці, тобто парадний, і з внутрішнього двору) і опинилися у велетенській кухні, найбільшій з тих, що ми бачили тут, у Вест Юніон, коли оглядали хати. На цій кухні можна і дискотеки влаштовувати, а не тільки розмістити обідній стіл. А от їдальня і вітальня не дуже великі. У вітальні камін – тільки не вмонтований, а просто поставлений на кам’яну плиту у кутку кімнати.
Високі стелі, багато натурального, гарно виробленого дерева – самі тільки сходи на другий поверх чого варті – чи не тому Юлі так сподобалося ними підніматися-спускатися.
Та я трохи поспішила. З кухні ми одразу пішли не кімнати розглядати, а бейсмент. І він таки вразив. Стіни покриті каменем. «Мені подобається, це круто», – сказала Марічка. Воно ніби стильно виглядає, але камінь неймовірно холодний. У такому бейсменті не зробиш сімейну кімнату чи кабінет, зате гарно зберігати вина – якраз потрібна температура. Стіни декорувала каменем колишня власниця будинку, що жила тут ще до помічника президента. У неї помер чоловік, і роботою вона відволікалася від сумних дум.
Та камінь – не найбільша окраса бейсмента. Уявіть собі напівкруглу скляну стіну. Уявили? А за нею – душова. Прямо тобі ексгібіціонізм якийсь. У тій хаті, що я описувала минулого разу, також у душовій не було дверей, але хоч стінки непрозорі! Мене подивував цей душ.
Тепер нарешті пройдемося основними поверхами. Окрім згадуваних уже мною кухні, їдальні і вітальні, на першому поверсі є одна спальня і туалет. Щоб добратися до туалету, треба пройти через спальню. Не дуже добре, як на мене. Якби купували цю хату, кімната дісталася б Марічці, бо ж маленька Юля має спати поруч із батьками. Звісно, Марічка була не в захваті від ідеї, що через її кімнату усі ходили б у туалет.
Коли усі підіймалися сходами нагору, ми з Юлею затрималися внизу – малятко взялося за свою улюблену справу – зачиняти двері, – і ледь не наробили шкоди. Двері так і не вдалося зачинити, бо вони зачепилися об… люстру! Значить, раніше ці двері ніхто не зачиняв…
На другому поверсі також виявилося досить дивовиж. Вони чекали на нас у ванні. Та спочатку ми оглянули спальні. Одна невелика, яка мала б стати Юлиною, інша – чимала, бо перероблена колись із двох спалень. Про це нагадує стик ковроліну посеред кімнати і два клозети (ті, що вмонтовані шафи :) ).
Ну і – нарешті! – ванна. Досить велика. У стіні – шухляда – «білизнопровід», яка доправляє брудну білизну у бейсмент. «Тільки не треба показувати це твоїй маленькій сестричці, – сказала Джанет Марічці, – бо вона захоче туди залізти». Але «ліфт» для білизни – то для нас не новина, ми вже таке бачили, та у стіні були ще одні дверцята…
І саме ці дверцята викликали найбільше здивування. За ними була крихітна кімнатка. На кого вона розрахована – важко сказати, бо стеля знаходиться на рівні пояса дорослої людини, може, навіть трохи нижче. Джанет теж дивувалася, але зауважила, що там можна складати якісь речі. Рома ж потім сказав мені, що подібні приміщення є в усіх чи майже усіх хатах. Їхнє призначення – не допускати перегріву основних приміщень, які знаходяться під ними. Для чого лишати доступ до цієї нори – незрозуміло.
Марічка зазирнула і сказала: «Моторошно!» А мені одразу пригадалися якісь фільми жахів, коли через крихітні дверцята пролізає усяка нечисть. Чи взяти ту ж «Кораліну». Подібні історії не беруться нізвідки. Так що ми не тільки собі хату шукали, а й поглиблювали свої знання: тепер я краще розумію, що навіює усілякі страшилки творцям сучасної американської культури.
Отак-от, потихеньку, я й добралася нарешті до кінця цього допису, та й серії записок про пошук хати також. Щодо останнього будинку зазначу ще пару нюансів. Заїзд у гараж – спільний із сусідами, а це аж ніяк не плюс. Думаю, кожен може пригадати купу історій сварок сусідів через якусь спільну чи спірну ділянку. До того ж, на вулиці у тих самих сусідів, із якими будинок має спільний заїзд, чималенький вольєр із немалим таким собакою. Пес був на диво миролюбним – жодного разу не гавкнув (може, замерз, бо морозець добряче хапав за щоки), але це не означає, що він завжди такий. Та й потім, там, де товчуться і галасують діти, часом і самому хочеться вити і гавкати, чого ж хотіти від тварини? Так що ці моменти також не додають хаті балів до загального рейтингу. Але я рада, що ми відвідали цей будинок – побачили багато цікавого, а ті таємничі дверцята, можливо, ще мені стануть у пригоді, з’являться у наступній книжці…
До речі, поглянути на останній будинок можна тут:
А на цегляну хату можна подивитися отут:
Посилання будуть дійсні, поки не знайдуться покупці на будинки.
Ну що ж, мені цікаво, чи вгадає хтось, на якій хаті ми зупинилися? Тих, то знає, прошу зачекати з коментарями. :)

середа, 23 січня 2013 р.

Як ми хату шукали Частина третя


За другу нашу зустріч із Джанет ми подивилися три будинки, а написала я тільки про один. Тож продовжую. Другою ми оглядали хату, яка у нас потім проходила під кодовою назвою «модернова». Взагалі-то, ми навіть дивитися її не збиралися, тому що вона стоїть обабіч дороги, точніше, траси. Так, Вест Юніон – містечко невелике, траса також не хтозна-яка, та все ж таки там проїжджає купа машин і немає світлофорів. Але до недоліків я ще повернуся.
Джанет наполягала, щоб ми оглянули цей будинок. Коли ми зайшли всередину, зрозуміли, чому. У невеликій за розмірами хаті кожен сантиметр використаний з максимальною користю. Сім’я, яка звідти збирається переїжджати у більший будинок, зробила справжню «лялечку» – заїжджай і живи.
Кухня нова: велика кам’яна робоча поверхня, купа шафок, тож є куди поскладати і посуд, і усілякі корисні штуки на кшталт вафельниці чи пароварки. І знову Джанет згадує Марічку: «Тут також є посудомийна машина!»
В цілому враження можна описати одним словом: зручно! Гарно, затишно, комфортно. Бейсмент просто вразив! І цього разу не великими вікнами, бо це звичайнісінький бейсмент, у якому вікна розміщені під стелею. Та нижній рівень повністю пристосований до життя, він нічим, окрім згаданих вікон, не нагадує напівпідвальний поверх. Там знаходиться одна спальня (дві – нагорі) – дитяча, точніше, підліткова. J У центрі – велике вмонтоване ліжко з купою шухлядок під низом. Ліжко стоїть біля вікна, і через нього навіть можна вийти надвір! Це вимоги пожежної безпеки, але погодьтеся: круто, коли ти можеш вилізти через вікно, особливо, якщо ти – підліток. Шкода, що Марічки не було з нами. Їй би сподобалося.
Розумію, що замало написала про цю хату, та й про наступні буде небагато, здебільшого про те, що вразило чи здивувало.
Усе добре і гарно, окрім розташування. Траса і… цвинтар ліворуч від будинку. Якщо Рома зосередився на трасі, то я аж ніяк не могла уявити, що житиму біля кладовища. Джанет усе жартувала: «Наталія, ну чим же вам не подобаються сусіди? Вони тихі і не турбуватимуть вас». Жарти жартами, але таке сусідство не для мене. Та й траса не додає будинку привабливості. Добре, до школи забирає автобус: хоча відстань від хати до школи менше однієї милі, дітей підбирають, щоб вони самі не переходили дорогу. Але ж школа – це ще не все. Зараз Марічка сама ходить до друзів, які живуть недалеко, в бібліотеку, може купити щось у фермерському магазині чи аптеці. Якщо жити обабіч траси, усе це унеможливлюється. Та й з малятком у дворі не погуляєш – що ж то за свіже повітря біля траси, хай і невеликої?
Одним словом, цю хату ми навіть не розглядали як потенційно нашу. Так, усередині все гарно зроблено, хоча, бачите, докладно уже і пригадати не можу, бо у даному випадку розташування вирішує все.
Третя хата, яку ми оглядали того дня, знаходиться неподалік від «хати старушків», але спочатку ми відвідали «модерну», бо там живуть люди, а потім повернулися ознайомлюватися з порожнім помешканням. Порожня хата справляє зовсім інше враження, скажу я вам. Так що, мабуть, праві нащадки лялькарки, що лишили речі. Вони Джанет так і пояснювали: «З меблями будинок справляє краще враження».
Хата не дуже велика, один поверх плюс бейсмент. Запам’яталося те, що до спалень треба йти через кухню. Вітальня, їдальня, кухня, три спальні, ванна з туалетом. У ванні є «ліфт», куди можна скидати брудну білизну, і вона потраплятиме у кошик, що стоїть унизу, у бейсменті. Справжній шок чекав на нас саме там.
Традиційні пральна і сушильна машини, фільтр для води, бойлер та інші технічні штуки і… несподіване виконання дуету туалет + душ. Пам’ятаєте душові кабінки та туалети у басейнах чи таборах? Ніяких дверей, унітаз відділений від душа білою керамічною стінкою. Так і уявилося: ідеш ти собі, про щось думаєш чи щось шукаєш на стелажі, а тут – опа – хтось на унітазі у тебе на дорозі: привіт! Звичайно, можна якісь шторки почепити, але все одно, такі делікатні речі потребують інтимності, а не відчуття, що будь-якої хвилини можуть залетіти діти з диким улюлюканням. Дуже дивна композиція. Саме цим і запам’яталася ця хата.
На сьогодні все. Далі буде. Та лишилося вже небагато. Розв’язка наближається…