Смерть у дитячій літературі

«З любов’ю, Обрі»

Сюзен ЛаФлер

Love, Aubrey

Suzanne LaFleur

Уже кілька років я читаю здебільшого дитячу літературу. Не тому, що вона мені видається легкою і безпроблемною, зовсім ні, адже у дітей проблем не менше, ніж у дорослих, а подолати їх часом набагато важче, бо ж вони не мають ні досвіду, ні відповідних знань. Я читаю книжки, написані для дітей та підлітків, щоб не відставати від доньки, мати уявлення, чим цікавляться і живуть сучасні підпідлітки (preteens). Щоправда, мушу визнати, що, якщо україномовна література здебільшого проходить спочатку через мене, то за потоком англомовної я не встигаю. І читаємо ми з чоловіком те, що Марічка нам «дуже радить».

«З любов’ю, Обрі» Сюзен ЛаФлер чоловік взяв у бібліотеці для Марічки, бо вона збиралася на якусь скаутську здибанку з ночівлею і не встигала забігти в бібліотеку. Першим книжку прочитав він. І сказав мені: «Раджу». Потім прочитала Марічка і збиралася написати по ній відгук. Посиділа над зошитом і сказала: «Ні, я не можу». На моє «чому?» відповіла: «Знаєш, мамо, є такі книжки, які тебе зачіпають, але про які важко і писати, і говорити». Я зрозуміла, що мушу прочитати цю книжку.

Дебютну повість Сюзен ЛаФлер я читала довго, потроху. Хоча вона й невелика за об’ємом, це не та книжка, яку «ковтаєш» чи читаєш «на одному диханні».

Читач знайомиться з одинадцятирічною Обрі, коли вона насолоджується абсолютною свободою – цілими днями дивиться телевізор і їсть бутерброди з сиром. Вона сама вдома. Щоправда, не хоче, щоб про це хтось дізнався, бо ж діти не повинні лишатися вдома самі.

Та зрештою Обрі виявляє, що не так це вже й пречудово – весь час дивитися телевізор і їсти самі бутерброди і суп з бляшанки.

Чому ж Обрі сама вдома? Її тато і менша сестричка Саванна загинула в автокатастрофі, а мама пішла з дому, бо винуватила себе в цій трагедії, і не могла сама собі дати раду, не те що доньці. Насправді вини мами немає жодної, бо в їхню машина в’їхала вантажівка, яка втратила керування, але мама була за кермом…

Обрі намагається не думати про те, що сталося. Ні з ким не хоче про це говорити. Ні з бабусею, яка забирає її у Вермонт, ні з Бріджет, яка мешкає поруч із бабусею і з якою в Обрі складаються дружні стосунки. Та Обрі посеред гри може втекти, якщо їй раптом щось нагадає її минуле.

Звісно, смерть близьких – трагедія для будь-якої людини, а дитині впоратися з переживаннями надзвичайно тяжко. Обрі погано аж до болю в животі. Та поступово вона вчиться жити з тим, що сталося. Вчиться ділитися своїм болем з іншими, щоб її могли зрозуміти.

У Бріджет також є менша сестричка, і Обрі просить, щоб та була до неї добрішою, бо сама вона дуже шкодує, що не завжди гралася з Саванною, не дослухалася до її вигадок. Тепер же пише листи до вигаданої подружки Саванни, Джиллі. Можливо, саме ці листи допомагають дівчинці пережити горе.

Бабуся не втрачає надії знайти маму – шукає її по родичах і друзях. І врешті знаходить. І хоч яка Обрі ображена на маму, що та її покинула, а пробує втекти зі школи, щоб встигнути додому раніше за маму. Та бабуся перехоплює її і просить дати мамі трохи часу – підлікуватися і прийти до тями.

Завдяки бабусі, яка не нав’язує Обрі свою опіку, та все ж таки повертає її в реальний світ, завдяки підказкам шкільного психолога і завдяки новим друзям дівчинка потихеньку вчиться знову радіти життю. Вона навіть знаходить слова підтримки для Маркуса, в якого розлучаються батьки, для Бріджет, молодша сестричка якої отруїлася сиропом від кашлю, і для мами, яка зациклилася на минулому.

«Я також була зациклена. Я була зациклена, коли повернулася додому, сама. Я зациклилася, тому що не могла повернути того, що було, і не могла рухатися вперед, бо не хотіла почати забувати. Але потім з’явилася бабуся, яка змусила мене рухатися вперед. Навіть якщо я не хотіла. А ще в мене є Бріджет і Маркус, які змушують мене хотіти рухатися вперед. Моє життя може бути розділеним на два через ту аварію, але я більше не зациклююся».

Мама потихеньку повертається до життя і знову стає ближчою до Обрі, хоча дівчинка поки що лишається з бабусею, а мама їде додому у Вірджинію. Там вона знаходить роботу – допомагає у притулку для вагітних, яким нема куди піти або від яких усі відмовилися. Мама готова до повернення Обрі, та дівчинка просить трохи зачекати…

Думаю, у них все буде гаразд, бо ж вони знайшли в собі сили рухатися вперед.

Чому я вирішила написати саме про цю книжку? Тому що мене вразила глибина і щирість, із якою автор вустами одинадцятирічної дівчинки говорить про втрату близьких людей.

Українській сучасній дитячій літературі не раз закидали безпроблемність і солодкавість, хоча певні зрушення все ж є – принаймні побільшало книжок, орієнтованих на підлітків із усіма їхніми проблемами. Та все ж тема смерті, втрати близьких і далі лишається табуйованою. Принаймні я можу згадати лише «Хто зробить сніг» Тараса і Мар’яни Прохасько і перекладену з польської «Позолочену рибку» Барбари Космовської. Може, підкажете ще щось?

На жаль, хвороби і смерть – така ж невід’ємна частина життя, як свята та подарунки, і про них також треба писати. В тому числі й для дітей. Навіть якщо вони самі не зустрінуться з горем, то знатимуть, як почуваються їхні друзі чи родичі. 

P.S. Мені б хотілося перекласти цю повість. Так що, якщо раптом на мою сторінку навідається видавець - дайте мені знати! :) 

Один день із життя Юлі. Замальовка

Настав той час, коли з Юлиних уст сиплються всуціль перли. Можна просто ходити і записувати. Щоправда, то поки що не історії (ех-ех, як шкодую, що майже не лишилося Маріччиних історій, а вона ж цілу країну вигадала, та я тоді ще була молода та зелена – здавалося, що не забудеться…), але часом як видасть щось – хоч стій, хоч падай. Спробую відтворити учорашній день, він видався багатим на цікаві вислови.

Уранці Юля прокинулася і стала розповідати про сусідську дівчинку Кейлін.

-      Кейлін ходи ночі вузі (Кейлін ходить уночі на вулицю).

-      Та ні, Юля, уночі Кейлін спить, – заперечуємо ми з Ромою.

Юля стоїть на своєму:

-      Кейлін уночі ходи вузі!

-      І що вона там робить?

-      Гає мама і пес (гуляє з мамою і псом).

Треба сказати, що у сусідів справді є пес. Тож історія виглядає майже правдоподібно.

-      Кейлін кажьє песу: но-но-но! Будь чема! (тобто будь чемний).

За версією Марічки, Юля була права, бо Кейлін з мамою і псом гуляли, коли вона лягала спати, та нам з Ромою це видалося просто кумедною вигадкою, а не правдивою історією.

За обідом їмо борщ. Я якось Юлі пояснювала, як розрізняти, де права рука, а де – ліва. Казала: у якій руці ложка – та права. Це так, передісторія. Так-от, їсть Юля борщ. Тримає ложку, як і має бути, правою рукою. До нас приєднується тато, приносить хлібні палички.

-      І мені палю, – просить Юля. Тато дає. Юля бере її в праву руку, а ложку перекладає в ліву і продовжує їсти. Кажу:

-      Юля, переклади ложку в праву руку, тобі буде зручніше.

Юля піднімає ліву руку з ложкою і каже:

-      Це – пава!

Потім піднімає праву:

-      То – іва!

Усе логічно, що тут скажеш, навіть нічого й не заперечиш… Тим паче мама сама казала: в якій ложка – та і права…

Після обіду Юля з Марічкою і Маріччиною подружкою Кейтлін гуляла на подвір’ї. Потім їй набридло, і вона повернулася додому, а дівчата лишилися надворі. Юля спостерігала за ними з вікна. Потім пішла по печиво – і побачила Марічку і Кейтлін з іншого боку будинку.

-      І там Мімі! – сказала вона здивовано.

Коли верталася з печенюшкою, побачила Марічку і Кейтлін на подвір’ї сусідів, які живуть через дорогу. Там стоїть великий батут, на якому постійно товчуться діти, і Юля любить за ними спостерігати.

-      Вжьє там Мімі! – знову здивувалася Юля. – Вжьє там ізе (лізе).

Трохи постояла, а потім голосно так:

-      Чого ізеш, Мімі?

Як виявилося, Юлина присутність біля вікна не лишилася непоміченою. Дітлахи питали Марічку, що то за голова постійно стирчить у нашому вікні – їм аж лячно. Марічка заспокоїла їх, що то всього лиш Юля спостерігає, бо їй дуже цікаво. Вона завжди зауважує, хто там стрибає – дівчата чи хлопці, великі чи малі. Не проходить повз її увагу, що вони поступово роздягаються (бо їм стає жарко) – це її найбільше обурює (чи захоплює? J )

-      Сьопа галяка! – показує вона мені. (Хлопчик голяка.)

Коли Марічка повернулася нарешті з гульок – одразу побігла в душ. І Юля, яка до того гралася собі зі своїми Міні, Дейзі та іншими качками-мишами, обурена полетіла в ванну:

-      Мімі, ні! Вазь! (вилазь) Я баднА! (я брудна) Ба вузі! (була на вулиці) Мені теба душь!

І так вопило це мале сонечко, що Марічка скоренько й вийшла.

Помившись, Юля у піжамі стояла на голові і демонструвала інші акробатичні трюки, які дивилися по скайпу бабуся з дідусем. Дідусь сміявся, а бабуся хапалася за серце. Повправлявшись, Юля попрощалася і сказала:

-      Будь чема, буся! (будь чемна, бабуся).

Дідусь обіцяв проконтролювати.

Та ви помиляєтеся, якщо думаєте, що після цього невгамовна акробатка нарешті пішла спати. Ні, вона пішла товктися на ліжко до Марічки, яка хотіла ще трохи почитати. Разом вони ганяли маму то по яблуко, то по воду, то по яблуко, то по воду. А вже остаточно зібравшись спати, Юля потягнула з собою і Маріччиного великого м’якого пса, Мані. Раніше Марічка спала з двома псами – Мані і Роджером. Але маленького Роджера Юля вже давно присвоїла, а тепер і перейменувала. Тепер він – Ковбаса. Коли Юля забирала Мані, ми запитали її, наскільки вона його бере.

-      На день, – відповіла Юля, притискаючи пса і цілуючи його в носа.

Надурила, бо сьогодні знову засинала разом з ним. Правда, замість нього віддала Марічці Ковбасу.

Мишка, Дора і Наташка

Я взагалі-то не пишу в блозі про прочитані книжки (можливо, даремно…), але про цю мушу сказати хоч кілька слів, і не тільки тому, що це справді хороша книжка, яка піднімає питання, про які зазвичай мовчать, а й тому, що вона викликала спогади і дозволила по-новому подивитися на людей.

Так-от, ця книжка – «Мишка» Дороти Тераковської, яка вийшла у видавництві «Грані-Т». Книжка мала вийти ще минулої весни, і я її дуже чекала. Вийшла ж аж восени, а до мене добралася наприкінці зими, але чекання було того варте.

Адам і Єва, успішні молоді люди, вирішують, що у них все готове для поповнення сім’ї: є статки, є новий великий дім із садом. Вони хочуть дати своїй дитині все найкраще – умови життя, освіту. От тільки їхні плани руйнуються вщент, коли у них народжується Мишка – дівчинка з найтяжчою формою синдрому Дауна. Спочатку вони хотіли відмовитися від доньки, та все ж материнська любов перемогла огиду. Єві дуже складно, та все ж вона потихеньку вчить Мишку всьому, чому та може навчитися, а це не так багато. Адам же намагається уникати і дружини, і доньки, відразу до якої не може перебороти. Та саме він підозрює, що внутрішній світ дівчинки набагато більший, ніж вона може показати чи розповісти. Бо замість слів виходить булькання, і лише Єва розбирає деякі її слова; рухи Мишки незграбні, хоча їй хочеться… танцювати.

Це книжка про любов, співчуття, людяність, доброту і жертовність. Вона може допомогти по-новому подивитися на світ навколо.

Та я ж казала, що писатиму не лише про книжку. Хто така Мишка – ви вже знаєте. Тепер про Дору. Може, її звали інакше, але ім’я прозвучало лиш раз, тому я не впевнена.

Я зустріла її, коли ми купували нову машину. Поки Рома тестував потенційно наші авто, ми з Юлею зайшли погрітися у приміщення автосалону. Там, серед диванів, поличок із книжками, журналами та іграшками була симпатична трійця – мама з двома донечками. Одній 2,5 рочки, іншій – вісім місяців. Мама активно займалася обома дітьми: менша постійно стрибала у неї на руках, але вона ні на хвилину не забувала про старшу. То давала їй якесь завдання з іграшками, то вони разом марширували, то стрибали. Запрошувала й Юлю до їхніх забав, та Юля йшла не дуже охоче – вона ж у нас ще англійської не знає (окрім категоричного No, яке вона каже Маріччиним подружкам, коли вони дуже вже їй набридають). Коли Рома повернувся і пішов оформляти документи, Дора запропонувала подивитися за Юлею, щоб я також була присутня при оформленні. Я відмовилася, бо не знала, як Юля на це відреагує.

Приємна усміхнена жінка з довгим хвилястим волоссям, весела і життєрадісна. Вона мало чим відрізнялася від інших. Лиш помітно трохи дефект мовлення. Але зовсім трохи, бо абсолютно всі слова можна розібрати і зрозуміти.

Ми ще лишалися, коли з глибин автосалону вийшло двоє чоловіків – чоловік і тато Дори. Вони ремонтували її авто. Чоловік узяв переноску з меншою донечкою, усі вони дружно нам помахали і пішли. А Дорин тато дивився їм услід. «Це моя донька. У неї дес, але вона великий молодець!» Я посміхнулася і кивнула, хоча не розібрала, що ж воно за «дес». Та було зрозуміло, що мається на увазі якесь порушення розвитку, тому перепитувати було незручно.

Що мені говорив тато Дори, я зрозуміла, коли через кілька днів почала читати «Мишку». Англійською синдром Дауна – DC, тобто оте «дес», що мені почулося. Уже аж тоді я зрозуміла, який молодець Дора, її батьки і її чоловік. Певне, у неї не тяжка форма DC, та це в жодній мірі не зменшує заслуг ні її, ні її оточення.

А тепер ще трошки про Наташку. Вона жила у нашому будинку, за кілька під’їздів від моїх батьків. Розповідали, що батьки її не хотіли, і мама запивала її таблетками. Але ж синдром Дауна – це зайва хромосома, тож, якщо я правильно розумію, мала бути якась інша причина.

Майже весь рік Наташка була у спецінтернаті і лише на літо приїздила до батьків. Водилася вона переважно з Танькою з першого під’їзду, у тої також були якісь порушення в розвитку. Наташка дуже любила дітей і страшенно хотіла з нами гратися. А от ми її не надто любили. Над нею насміхалися, хлопці її ганяли… Я її просто уникала, бо вона мені здавалася страшною. А їй хотілося спілкування. З дітьми, бо вона й сама була як дитина. Вона завжди була готова допомогти піднятися тому, хто впав, або підсадити на турнік того, хто не дістає. А коли той хтось падав, не вхопившись вчасно за турнік, винною, звісно, була вона.

Наташка дуже переживала, коли її ображали. Вона ж не винна, що така вродилася. І, думаю, ніхто навіть і не пробував зрозуміти її внутрішній світ, ба, навіть не припускав, що він може існувати. А може, Наташка була всередині легеньким метеликом із кольоровими крильцями?

Наташка не дожила до тридцяти років, як більшість людей із синдромом Дауна. І зникла з моєї пам’яті, аж поки я не прочитала «Мишку» Тераковської. Мені ніби відкрилися дверцята розуміння того, якими нещасними є люди з особливими потребами, якщо вони не потрібні своїм близьким… Якщо ж їх люблять – вони щасливіші за нас, повноцінних і повносправних…

Шкільні Олімпійські ігри

Розповідь я почну з того, що якось, на початку лютого, Марічка не пішла до школи. Був дуже сильний мороз, і тому початок занять перенесли на дві години. Якщо мороз більше -20ºС, то не заводяться шкільні автобуси, які працюють на дизельному паливі. Та якщо зазвичай Рома підвозить Марічку або до автобуса, або й до школи (5-6 класи вчаться зараз у Файєт, там же знаходиться й університет, де у якому Рома викладає), то коли уроки починаються пізніше, їй доводиться чалапати до автобуса самій. А хто ж пустить дитину у двадцятиградусний мороз? Ну то й лишилося дитя вдома.

А ввечері дівчата-танцюристки з Just for Kix виступали на баскетбольній грі, яка проходила у старшій школі. Рома завіз Марічку на виступ, а повернувшись, вона вивалила на мою голову купу новин. По-перше, через тиждень у школі проходитиме імпровізована Олімпіада – змагання між 5-6 класами. І кожен клас представляє якусь країну. Маріччин клас, хоч Марічки і не було в школі, проголосував за Україну. А тепер «по-друге»: учителька погуглила «українську їжу» і виявила борщ і вареники. Борщ Маріччиних однокласників не надихнув, а вареники їх зацікавили. Тож наступного четверга прийдуть дівчата ліпити вареники.

Марічка вже лягла спати, а я все ще переварювала останню новину: дівчата прийдуть ліпити вареники. На весь клас. Як уявила собі – так і захотілося кудись втекти на пару тижнів, поки пройде ця їхня Олімпіада.

Думала я, думала… І чого їм тих вареників захотілося? Є ж купа всього іншого… Деруни, наприклад. Смачнючі, а мороки все ж менше. Я дала клич на фейсбук, хто які страви порадить, враховуючи, що їстимуть американці і готуватимуть дівчата. Окрім згадуваних уже вареників і дерунів, порадники додали ще налисники з різними начинками… Та все ж деруни перемогли.

Уранці дала Марічці завдання переконати всіх, що деруни не гірші за вареники, і, на моє щастя, дітлахи на «картопляні оладки» погодилися.

Мала бути чимала делегація помічників – спробувати себе в ролі кухарів визвалися троє дівчат, та зрештою прийшла одна (чому я особисто втішилася, бо що ми вп’ятьох робили б біля однієї плити? :) ), а ще одна приєдналася пізніше, уже ближче до процедури поїдання дерунів, після чого трійця скоренько вдягнула танцювальні костюми і знову гайнула виступати.

Як виявилося, утрьох смажити деруни дуже весело.

 Дівчата перемішували тісто, потім лили його на сковорідку (я поставила дві – для себе і для них), перевертати боялися, а от знімали вправно – одна лопаткою піднімає, інша миску підставляє.

 А їли ще вправніше, що мене дуже втішило, бо я ж переживала, чи їм сподобається.

Сподобалося і нашим з Марічкою помічницям, і всьому класу також. Перед змаганнями дівчата роздали усім по два деруни зі сметаною. Хто хотів – міг взяти добавки. Хтось із хлопців сказав, що й сметана якась дуже смачна – мабуть, до неї додали якийсь секретний інгредієнт. То він просто не здогадався, що цей інгредієнт – деруни!

Марічка принесла ще бублики з маком і «сливки-лінивки». Усе пішло «на ура». Я зітхнула з полегшенням.

Як виявилося, національні страви куштували лише представники України та Китаю. Зрештою, то й недивно, бо лише ці класи мали у своєму складі «аборигенів». Китаянка Келлі, батьки якої мають у нашому містечку свій ресторанчик, пригощала однокласників вунтонами – обсмаженими конвертиками з сирною начинкою.

А потім почалися змагання. Коли Марічка повернулася, то словесний потік не можна було зупинити: «У нас друге місце. Після Росії. Але це нечесно! Вони махлювали!» Тут мені вдалося вставити репліку: «І не сумніваюся. Усе, як у житті». – «І приз за найбільшу підтримку мав дістатися нам! Учитель фізкультури дивився на наш клас, коли мав оголосити переможця за найкращу кричалку, а потім підійшла завучка, і він сказав: «Китай». Бо вони, бачте, нічого не отримали… Келлі потім до нас підходила і сама казала, що це було несправедливо, бо наші кричалки кращі і кричали ми найголосніше!»

Марічка була обурена, та все ж було видно, що Олімпіада вдалася, попри те, що судили її не зовсім чесно. От, наприклад, треба було бігти, тримаючи на витягнутій руці ложку з тенісним м’ячиком. Якщо м’ячик падав, треба було вертатися на початок і починати знову. Такі правила оголосили на початку естафети. Останніми її закінчили команди, які… дотримувалися правил! І отримали за це найнижчий бал. Хіба ж це справедливо?

До закриття Олімпіади також готувалися. Цього разу треба було оригінально прикрасити двері, використовуючи символіку Олімпійських ігор і країни, яку представляв клас. Обов’язково мали бути олімпійські кільця, прапор, гімн і герб країни. А далі – що фантазія підкаже.

Найкреативнішими були двері класних кімнат Китаю та України. (Знову Україна на другому місці!) 

Усе вирішив китайський дракон. Хоча футболка з тризубом (вона три роки чекала свого часу – Марічка її отримала на дні народження американки українського походження, де гості розмальовували кожен свій тризуб), розписана закликами «Go, Ukraine!», «Ukraine rules» тощо та підписана усіма «олімпійцями» – це також круто.

А ось так виглядають двері повністю (тризуб, звісно, можна було вище почепити):

Зрозуміло, що класам без «аборигенів» було трохи складніше. Шестикласники, які представляли Росію, ніяк не могли написати російською «Россия». Буква «я» так і не піддалася. Тож писати довелося вчительці. Ідея з лижниками та конькобіжцями із обличчями школярів була гарною, але виявилося, що і це робила вчителька. Тому російські двері не здобули нагород.

Але нагородження найкраще прикрашених дверей не було останньою подією для Маріччиного класу, бо вона вирішила влаштувати ще одну церемонію нагородження. Раз так сталося, що їхній клас скрізь посів друге місце, Марічка вирішила сама нагородити однокласників. Усі вони отримали монети по 50 копійок. Ті, кому найбільше сподобалися деруни, – ще й монету в 1 гривну. Досі не можу для себе вирішити, чи це випадковість, що у цій трійці – наш сусід, Маріччин бойфренд і хлопець, якому вона подобається. Можливо, й збіг… Також відзнаки у вигляді дрібніших копійок отримали Маріччині подружки, які допомагали смажити і роздавати деруни, ну і вчителька – як організатор.

Ще хочу сказати ось що: Маріччин клас справді зацікавився Україною. Вони обговорювали Євромайдан. У суботу, 22 лютого, Маріччина подружка підбігла до неї на танцях: «Я знаю, в Україні вже немає президента!» Вона, правда, переймалася, кого ж буде представляти їхня вчителька на закритті Олімпіади, але Марічка її заспокоїла: «Краще бути повітрям, ніж Януковичем». Потім дітлашня обговорювала золотий унітаз. А куди ж без нього? Чим би ще яник прославив Україну? А хлопці бігали по класу і кричали «Тупий, поганий Янукович». Спеціально погуглили і знайшли англійську транскрипцію цієї фрази. Як сказала Марічка, їм довелося підправити вимову, але все ж…

Я щиро тішуся, що кілька десятків американців знають про Україну більше, ніж раніше, бо, що не кажи, а дивитися новини про якусь далеку невідому країну – то одне, а про країну, з якої ти когось знаєш, – то вже інше. Шкода лише, що про Україну заговорили через кровопролиття і ймовірність війни… Хотілося б, щоб був інший інформаційний привід…

P. S. Я ніби вже закінчила цей допис, але Марічка, повернувшись зі школи, розповіла дещо, чим я хочу поділитися. Цей тиждень замість постійної вчительки з класом працює місіс Бойл, учителька на заміну, яка ще до минулого року вчили п’яті класи, а тепер на пенсії і часом підміняє своїх колег. Двері усе ще жовто-блакитні, тож зрозуміло, що мова зайшла про Україну. «Я взагалі не розумію, що хочуть росіяни і чому вважають себе «старшими» і кращими? Київ був центром могутньої держави ще тоді, коли Росії взагалі не було», – сказала обурено місіс Бойл. Так що якщо ще хтось колись питатиме мене, чи правда, що американці тупі, я навіть не буду відповідати. Вони різні. Як українці, поляки, німці чи англійці. А перед тим, як ставити такі питання, треба подивитися в дзеркало…