Альбом для вчительки

Досі я лише викладала фото своїх скрап-робіт у фейсбуці чи на "однокласниках", але цього разу хочеться похвалитися, бо це перший досить великий і завершений проект - альбомчик для Маріччиної вчительки.
Ідея народилася, коли я побачила ось цей альбом, створений американською мамою для вчительки своєї доньки до тижня подяки вчителям. http://wipkits.blogspot.com/2011/05/teacher-appreciation-mini.html Там сторінки з фотографіями дівчинки з учителькою чергуються з записами малої. Тиждень подяки був минулого місяця, але кінець навчального року - не менш важлива і вартісна подія, тож потроху у голові стали ворушитися думки і народжуватися ідеї.
Ще одне джерело натхнення - альбоми для учителів, які зробила моя однокурсниця Маша. Проглянувши її фотографії, я остаточно вирішила: беруся!
Ідеї оформлення перших сторінок приходили вночі, коли я прокидалася від спеки і ніяк не могла повернутися у світ снів. Та мені нічого б не вдалося без допомоги мого секретного агента, Марічки. У той час, як я виношувала ідеї і підбирала під них папір, вона трудилася у школі. Над чим трудилася? Мені заманулося зробити альбом з фото і записками не лише від Марічки, а від усього класу. Тому Марічка отримала завдання - щоб усі однокласники  щось написали для вчительки. За моїм задумом, діти мали написати "Місіс Луїс - найкраща учителька, тому що...", "Я дякую місіс Луїс за те, що" або "Бажаю місіс Луїс..." Та не так сталося, як гадалося. За перші кілька днів Марічка принесла лише записочки від своїх найближчих подруг і заручилася їхньою підтримкою у проведенні цієї секретної операції. Переговорити з рештою ніяк не вдавалося, бо ж учителька завжди поруч. Зате вдалося залучити до таємної операції бібліотекарку, і вона пообіцяла, що допоможе організувати дітей, коли вони прийдуть до неї класом. І справді, у "бібліотечний" день Марічка принесла зі школи блокнот, де усі діти її класу щось понаписували. Правда, здебільшого одне й те саме: "Я люблю місіс Луїс" або "Я сумуватиму за вами" - та ще й по три-чотири записи на сторінці... Я не зовсім на це сподівалася. Але Марічка справилася, записки були у мене на руках, і нарешті почався процес творення. На виготовлення альбомчика пішов  тиждень.  Якогось дня народжувалася одна сторінка, іншого - дві. Але часу було обмаль, тому я старалася не розслаблятися.
Ну добре. Думаю, досить слів, пора уже картинки показувати.
Для першої сторінки я взяла такий ось папір (30 на 30 см).

  Вирізала з нього прямокутник потрібного мені розміру (21 на 24 см). За допомогою бордюрного дирокола зробила ажурну підложку під фото, роздрукувала на кольоровому папері кілька прикладів - і сторінка про перший день у школі готова. (Одна з моїх улюблених у цьому альбомі.)

 На наступній сторінці треба було розмістити частину дитячих записочок. Оформлення сторінок з нотатками було важче придумати, бо вони усі різних розмірів, і нічого з тим не поробиш.
На цьому папері мені хотілося зробити будиночок з віконечками, у кожному віконечку - записка.

Та після невдалих спроб прилаштувати записи до "вікон" довелося відмовитися від ідеї з будиночком. В результаті вийшла ось така сторіночка:

Трошки квіточок, звіряток і шматок алфавіту.
Наступною мала бути сторінка з фотографією з церемонії нагородження. Звісно, церемонія була не одна, та я вибрала осінню, бо фото було найчіткішим. Довго вибирала папір, зупинилася на такому.

Він і сам по собі досить яскравий, але ще трішки квіточок не завадить. Озброївшись цією думкою, я вирізала кілька квіток із залишків паперу, кілька зробила з допомогою дирокола. Зі смугастого паперу вирізала круглі підложки і повитискала на них метеликів. Тиснення, правда, на фото майже і не видно. Зате видно дирокольних метеликів, які "обіймають" фотографію. Я трохи познущалася над фото - обрізала, бо в кадр потрапив ще й паралельний клас, а він нам ні до чого. Ось що вийшло.

Далі, за моїм задумом, знову іде сторінка з записочками. Я знову довго перебирала папір із різних наборів, поки не зупиналася на сторінці з різнокаліберними рамочками.

Дитячі нотатки не дуже вписувалися в рамки, та все ж я вибрала кілька і таки втиснула. :) Щоб зробити сторінку трішки яскравішою - додала шматочок алфавіту, приклади, кількох веселих метеликів і квіточку.

На черзі - останнє фото. Не надто вдале, бо сиділи далеченько в залі, але з дуже цікавої події - вистави за казкою Г. Х. Андерсена "Соловейко", яку ставив Маріччин клас. Для цієї сторінки я обрала такий ось папір і вирізала з нього прямокутник 23 на 24 см (усі сторінки, окрім першої та останньої, мають такі розміри).

Над цією сторінкою я довго не думала - подія підштовхнула до ідеї. В результаті вийшло лаконічно, але, на мою думку, дуже симпатично.

Вгорі назва вистави - The nightingale - "Соловейко". Розмальована акриловою фарбою (вперше випробовувала!) пташка наспівує свою пісеньку: "Tra-la-la. Tra-la-lee". А внизу - шматок оповіді: "Колись давно, у далекій країні, що називається Китаєм, у лісі жив соловейко..."
Над передостанньою сторінкою з записками я думала, мабуть, найдовше, бо робила її останньою, і на той момент усі ідеї вичерпалися. Куди причепити ще шість папірців, прикрашених написаними дитячою рукою літерами? Думала я, думала, та все ж таки придумала. Куди ж можна запхати дитячі репліки школярів, як не у шкільний автобус? Знайшла потрібний малюнок, роздрукувала, розмалювала акриловою фарбою та підмалювала гелевими ручками, і от уже з вікон виглядають дітлахи і розказують, як сильно вони люблять свою вчительку і як сильно за нею скучатимуть.

Ця сторінка дуже сподобалася Марічці, і вона навіть пошкодувала, що попросила її записочку розмістити на іншій, останній, до якої ми нарешті і добралися. Ідею для цієї сторінки я побачила також в одному з блогів. Прості, але яскраві дерево з пташкою мені сподобалися, тож я їх перенесла у свою роботу.

От тільки у мене не одна пташка, а цілих чотири. Дві говорять, інші дві працюють поштарями - переносять цінні повідомлення. Та й хмарки не просто хмарки, а з інформацією замість крапельок. Ця сторінка найбільша - 30 на 24 см. Вона складається: якщо придивитися - справа видно лінію згину.
Що ще лишилося? Найголовніше! Обкладинка! Я точно знала, що хочу, щоб там були квіточки, тим паче якраз недавно прийшла посилочка з новими дироколами - цвіт сакури різних розмірів. Так що тепер я сама можу робити об'ємні квіти. На обкладинці ще має бути заголовок. От і вийшло, що заголовка і квітів, з'єднаних вощеним шнуром, цілком досить. Так виглядає готовий альбомчик.

А на цій фотографії краще видно деталі, але альбом ще не зшитий.

На внутрішній стороні обкладинки я приклеїла фігурний листочок із такою фразою: "Найкращий учитель вчить не з книги, а з серця". Це було зроблено в останній момент, тому фото немає.
Свою частину роботи я зробила вчасно. Чоловік також доклався - зшив альбомчик і зробив більшість фотографій. З вручення альбому і плакату (його дітлахи також зробили у бібліотеці) малеча зробила цілий ритуал. Трійка з дарами вискочила за двері, у той час двоє у класі оголосили, що на місіс Луїс чекає подарунок. Двоє занесло розгорнутий плакат, ну а альбомчик, звісно, Марічка.
Після школи учителька підійшла до мене подякувати. Сказала, що альбом розчулив її до сліз. І це добре! Не те, що вчителька плакала, звісно, а що їй сподобалося і вона оцінила.
Чесно кажучи, мені альбом також дуже-дуже подобався! Аж шкода, що я не зможу його більше погортати... Але щось схоже я планую зробити й Марічці. Може, вийде ще краще?.

Війна з білками

Восени свекор взявся за втілення своєї давньої мрії – добудувати веранду. Накупив матеріалу і взявся до роботи. До зими уже й дах зробив і утеплив скловатою. От тут і знайшлися претенденти на нашу веранду. Коли свекор поїхав на роботу, ми з Марічкою побачили білку, яка завзято шматувала скловату і, очевидно, майструвала собі кубло. Я кілька разів її ганяла, але вона все одно поверталася до свого заняття. І скловата то тут, то там звисала обтріпаними смужками.

Свекор підбив дах, але білку не вигнав – пожалів: зима ж, холодно, де вона, бідна, житиме? Вирішив, що вижене її з-під даху ближче до літа, коли вже буде тепло.

Веранда ставала все благороднішою. Одна за одною стали виблискувати на сонці засклені рами. От тільки про присутність білки забути було неможливо: свекор стукав, щось прибиваючи, припасовуючи, і білка йому відстукувала зсередини.

От уже і весна настала, і тепло стало, прийшов час виганяти білку і закривати дірку, через яку вона шастала туди-сюди. Довго свекор її звідти виганяв, стукав їй, стукав, підстерігав цілий день, щоб скоренько закрити дірку, коли вона звідти вилізе. І йому це таки вдалося. Заспокоєний і задоволений, він поїхав на роботу.

 Якщо придивитися - справа на краю даху видно білку.  "Вхід" тільки-но забито, він був зліва. Очевидно, білка якраз шукає запасний вхід.

Зате не була спокійною білка. Вона весь час крутилася навколо забитого входу до своєї хатки. («Ну як же так? Хатку побудували, гарненьку, тепленьку, а тепер туди й добратися ніяк! Та як посміли мене від моєї ж житлової площі відлучати?!») А потім стала гризти і шматувати усе, що бачила. Ну добре, не все, лише те, що, на її думку, заважало їй залізти всередину.

Вона пошматувала руберойд, пообгризала дошки, аж трава була встелена відгризеними щепками. Вона просто казилася!

 А тут якраз видно і подертий руберойд, і обгризену дошку... А ще вчора усе було ідеально (див. попереднє фото)

З вікна мансарди добре видно дах веранди. І коли я визирнула у вікно, побачила шматок хвоста білки. «Ану йди геть! Чому гризеш нашу веранду?!» – суворо насварилася я з вікна. Білка мене почула. І швидко-швидко побігла по даху до вікна. Я ніколи ще не бачила білку так близько, якщо не рахувати дитячого досвіду, коли у парку можна було погодувати білочку з рук. Вона зупинилася буквально сантиметрах в десяти від мене. Стала на задні лапки, передні притиснула до серця, ну, так мені здалося, і з благанням дивилася мені прямісінько в очі. Ніби просила про щось. Мовчки. Вона не видала жодного звуку. Постояла так трошки, склавши лапки, і знову побігла по даху.

Через якийсь час я знову з вікна побачила її хвіст і пробувала прогнати. І знову вона підбігла під вікно, і знову благально складала лапки. Цього разу я покликала Рому, щоб він це також побачив.

«Мабуть, там лишилися білченята, бо навряд чи вона б так шаленіла через втрату запасу жолудів, – сказав мій чоловік. – Хоча хто тих білок знає…»

Але все ж таки схоже було на те, що білка намагається прорватися до своїх малят. Бо ж якщо вони зовсім крихітні, то не зможуть дати собі ради, та ще й ніяк вилізти. Шкода було білку. І свекра шкода, бо ж білка нищила його працю, причому нищила швидкісними темпами.

Поки усі дружно сушили голову над тим, що ж робити далі, з-під даху почулося якесь шкряботіння. То білка там була не одна! Довелося відкривати дірку, щоб звідти повилазили усі мешканці піддашшя.

Нашою війною перейнялися й сусіди. Один із них чергував, поки у нас нікого не було на подвір’ї. Повідомив, що звідти вилізло двоє білченят. Не таких уже й маленьких, лише трохи менших за дорослу білку. А як уже тішилася мама-білка! Терлася носиком зі своїми дітками, гралася з ними. Материнська любов – велика сила! І перегризти пару-трійку брусків для неї – ніщо.

Дірка на даху досі не закрита. Хтозна, може, там ще хтось лишився? Але боротьба триває – на веранді увімкнений пристрій, який своїми коливаннями відлякує білок. Тож сподіваємося, що білки залишать нашу хату нам.

Сніданок в подяку батькам

За традицією, на початку травня в американських школах вшановують вчителів. Цілий тиждень так і називається «Тиждень подяки вчителям». Здається, минулого року я про це вже писала. Діти приносять своїм вчителям якісь подаруночки – листівочки, цукерки, квіти чи ще якісь дрібнички. Але тут здебільшого дарують квіти у горщиках – їх потім можна висадити у саду, а садівництво – улюблена справа усіх американців.

Минулого року Марічка подарувала міс Малер горщик із герберами. Учителька неймовірно втішилася, сказала, що то її улюблені квіти. Підписала в подяку листівку – тут так прийнято – письмово дякувати за подарунки – і потім ще з тиждень щодня, побачивши мене, дякувала за квіти. Мені було аж незручно. Ми ж до такого не звикли.

Окрім того, що учні дякують учителям від себе, цілий тиждень їм влаштовують сніданки й ланчі. Цим займається такий собі батьківський комітет по-американськи – PTA. Тільки це не батьки з конкретного класу, а батьки-активісти з усієї школи. Щорічно організація обирає президента, віце-президента, секретаря і скарбничого. Та зараз не про це. Скажу чесно, як правило, я ігнорую усілякі заклики PTA, та цього разу Марічка мене вмовила спекти шарлотку на честь тижня подяки вчителям. Можна було спекти щось на десерт, приготувати щось солоне або принести напої, печиво, чіпси, одноразовий посуд тощо. Але приносити це все, окрім свіжоприготованих страв, треба було заздалегідь, а Марічка мене переконала уже перед самим тижнем подяки.

Тож я спекла шарлотку в неділю, у понеділок віднесла до школи – краще одразу, щоб потім не нав’язували мені якийсь конкретний день. На піднос треба було почепити записку з іменами дитини, її учителя та мами, яка витворила кулінарний шедевр. Це робиться для того, щоб витвір поставили на стіл саме тоді, коли буде їсти конкретна вчителька.

Місіс Луїс подякувала мені того ж дня і сказала, що було дуже смачно. А наступного дня, коли ми з Марічкою йшли додому, від дверей школи по траві до нас бігла Маріччина минулорічна вчителька, міс Малер. Вона так розхвалювала шарлотку, ніби нічого смачнішого в житті не їла – я, мабуть, почервоніла від п’яток до маківки: було одночасно і дуже приємно, і трохи незручно, адже я не зробила нічого надзвичайного!

Але й це ще було не все. Через пару днів Марічка зі школи принесла конверт на мою адресу. А в ньому – запрошення на сніданок в подяку батькам. Запрошували не усіх батьків, а тільки тих, хто тим чи іншим чином був задіяний у тижні подяки вчителям. Тобто батьки дякували вчителям, а тепер вчителі дякують батькам. Окрім власне запрошення, була приписка «Дайте знати місіс Луїс чи міс Малер, чи ви прийдете». Ну як я могла відмовитися? Після того, як отримала такі щедрі подяки…

От і ходила я сьогодні на той сніданок. Він проходив у бібліотеці. На кількох столах була розкладена їжа і напої. З солоного – три різновиди запеченого омлету – з овочами, грибами і м’ясом, – тушкована картопля і до неї крихітні котлетки чи сосисочки. Були ще здобні бублики, кексики, пиріг із джемом, фруктовий салат. З напоїв – кава та різні соки. Досить здоровий сніданок, скажу я вам.

Наповнивши тарілку і сівши за столик, думала, що трошки посиджу і піду, бо мені тут особливо нема чого робити. Міс Малер мене вже бачила. Я привіталася й подякувала за запрошення.

Мами Маріччиних однокласників (цього- й минулорічних) або сиділи окремо, жваво щось обговорюючи, або були відсутні – а на присутність однієї балакучої мами я дуже розраховувала, тоді мені було б зовсім не нудно. Хтось, як я вже сказала, щось жваво обговорював, хтось сидів тихенько, як і я. Та мій блискучий план швидкої втечі провалився. Спочатку до мене підсіла одна жіночка, потім – ще одна. Якийсь час усі сиділи мовчки. А потім одна про щось запитала іншу – і пішло-поїхало… Спочатку вона розповідала про те, що у неї дорослі діти, вже вчаться в коледжі, а у цю школу ходить її племінник, бо діти сестри живуть з нею. Що вона дуже любить дітей і тому ними опікується. А ще – інвалідами. Що раніше вона працювала чи то в поліції, чи то в системі страхової медицини (тут я щось не зовсім зрозуміла), але їй хотілося допомагати людям, а система не давала такої можливості, їй доводилося відмовляти людям у наданні допомоги, тому вона послала ту систему куди подалі і стала займатися малими дітьми та інвалідами.

Тим часом у бібліотеці з’явилася місіс Луїс, обійшла усі столики, де сиділи мами її учнів, з кожною перекинулася кількома словами. «Прекрасно – подумала я, – тепер спокійно можу йти». Та не так сталося, як гадалося… За наш столик підсіла директриса. І вже просто так встати й піти було ніяк… Тож я продовжувала слухати балакучу тітку…

Писала я про це не для того, щоб пожалітися, як мені там було некомфортно, зрештою, активні комунікабельні мами з гарною англійською мали про що поговорити, а для того, щоб показати, наскільки відмінний американський менталітет від нашого. Тобі зробили щось приємне? Ти дякуєш усно, дякуєш письмово, а потім ще влаштовуєш якусь приємну подію для хорошої людини. І головне – усе це щиро, невимушено. Є чому повчитися…

Ой, ледь не забула! Я ще отримала грамоту і квіточку в горщику!

Тюльпани у Longwood Gardens

Давно я не робила записів про Longwood Gardens, хоча ми туди навідуємося, можна сказати, регулярно. Дещо стало звичним, але експозиції постійно змінюються, і щоразу ми відкриваємо для себе щось нове. Минулого року ми пропустили цвітіння тюльпанів, тож цього року нас не зупинив ні дощ, який лив напередодні запланованого візиту, ні сильний вітер, який намагався позбутися нас уже на місці. Наші жертви були виправдані: те, що ми побачили у Садах Дюпона, нас не розчарувало.

Та перед тим, як ми донесхочу намилувалися тюльпанами та нарцисами різних видів, кольорів та розмірів, на нас чекала екскурсія виробничими приміщеннями Longwood Gardens. Раніше нам не траплялося такої нагоди, тож ми з радістю приєдналися до невеличкої групи, яку запустили у саме серце парку.

Мері Кей, так звали нашого екскурсовода, показала нам технічні приміщення, а також зали, де вирощують рослини, які потім виставляють на експозиції. Усе комп’ютеризовано й автоматизовано: комп’ютер визначає рівень вологості і запускає пульверизатори, якщо ґрунт недостатньо зволожений, чи вентилятори, якщо повітря недостатньо прохолодне, чи підігрів, якщо рослини мерзнуть. Дах у цих приміщеннях скляний, частина його прикрита захисним екраном, і якщо комп’ютер вирішить, що світла недостатньо – екрани відсунуться і не затулятимуть сонця.

Коли ми переходили з приміщення у приміщення, екскурсовод смикала за мотузочок – і двері піднімалися вгору. Опускалися вони за нами автоматично. Як у казці про Червону Шапочку: «Смикни за мотузку – двері й відчиняться»…

Бачили ми також великий «холодильник», де у малесеньких скляночках з водою зберігаються паростки різних рослин. У «холодильнику» постійне освітлення і температура – +20-23ºС (саме тому я й використала лапки, бо ж насправді там зовсім не холодно, і, як пожартувала екскурсовод, ланч на зберігання не покладеш).

Показали нам і диво-агрегат, який за лічені секунди висіює у ємність із землею насіння. І, головне, – робить це правильно: на потрібну глибину, через потрібну відстань. І тоді крихітні, а чи й не дуже, зернятка дружно проростають у визначений час.

У Longwood Gardens завжди багато різних квіткових композицій. Щоразу, гуляючи доріжками парку чи оглядаючи експозицію в оранжереї, у мене виникала думка про те, скільки праці вкладено у цю красу. Тепер таємнича завіса трохи привідкрилася, і ми знаємо деякі секрети. Наприклад, що у технічних приміщеннях та залах, де вирощують рослини, – усього одинадцять постійних працівників. Є ще, правда, студенти та волонтери, але основну роботу виконує комп’ютер, чим значно полегшує життя своїм колегам-людям. Замість стежити за температурою та вологістю, вони мають час на обдумування дизайну майбутніх експозицій.

Уже зараз вирощують пуансетію для цьогорічної різдвяної експозиції, а дизайнер творить проект різдвяної експозиції на наступний рік. Коли я працювала у жіночому журналі, ми все бурчали, що живемо на кілька місяців наперед: ще не настав Новий рік, а журналісти уже пишуть статті до 8 Березня. А тут виходить, не на кілька місяців, а на цілих півтора роки наперед!

Пуансетія – обов’язковий елемент зимової експозиції, бо поєднує у собі традиційні кольори Різдва – червоний та зелений. Виявилося, що ця принцеса рослин досить вередлива та вибаглива. Вона дуже чутлива до світла та протягів, якщо її щось не влаштовує – не буде цвісти.

Звісно, не могли ми оминути у розмові й тему тюльпанів. Мері Кей сказала, що кожні два – три роки вони замовляють нові бульби у Голандії. Щоб квіти не приїдалися відвідувачам і не вироджувалися. Бульбочки не викидають, а віддають різноманітним організаціям, щоб вони продовжували радувати око. До речі, усе, що можна переробити, у Садах Дюпона переробляється, а компост використовується як добриво.

Мабуть, досить про справи закулісні. А про квіти не буду багато писати. Краще викладу побільше фотографій, бо то треба бачити.

Найбільше мене вразили двоярусні тюльпани, які і на тюльпани не дуже схожі, швидше вже на півонії.

Запам’яталися також молочно-білі малюки на низьких кремезних ніжках зі смугастим листям.

Жовті тюльпани з загостреними пелюстками та тонким довгим листям, що стелилися по землі, були подібні на що завгодно, але не тюльпани. Ці неформали ростуть у Сибіру та інших регіонах Росії. Принаймні так писалося на табличці.

Кольорова гама – просто розкішна: білі, жовті, оранжеві, рожеві, червоні, темно-вишневі, жовті з червоними прожилками, червоні - з жовтими, білі – з рожевими…

Потішили красою також горді нарциси. 

Насичено-жовті, аж оранжеві, блідо-жовті, майже білі; багатошарові з пелюстками, ніби складеними у чудернацьку посмішку; великі та дрібненькі…

Звісно, зараз цвітуть у Садах Дюпона не лише тюльпани та нарциси. Деякі дерева ще в цвіту, посміхаються до відвідувачів фіалки, літні сніжинки та багато інших квітів.

Весна – надзвичайна пора року! І недаремно моя улюблена, бо стільки краси часом і за увесь рік не побачиш…

Тотем. Частина друга

Перша дія нагадала глядачам про різні версії появи життя на Землі: життя поширилося з води, людей створили всемогутні боги чи занесли з інших планет представники інших цивілізацій. Ну і, звісно, не обійшлося без теорії Дарвіна.

Друга дія робила акцент на теперішньому та майбутньому, зокрема на розвитку науки та різноманітних надсучасних технологій.

Після півгодинної перерви на сцену знову повернулися мавпа з Дарвіном, італьяшка та слідопит. Про останнього персонажа я ще не згадувала, але він періодично з’являвся і в першій частині, але не брав активної участі в дії, а лише спостерігав. Цього ж разу він вступив у суперечку з емоційним італійцем, який бігав по сцені і все фотографував. Бігав він доти, доки слідопит не поламав йому фотоапарат. Та й тоді гарячий італійський хлопець не вгамувався: він намагався повернути своїй техніці життя, роблячи їй штучне дихання. Але не буду переказувати усіх його жартів, бо, зрештою, він відійшов на другий план, а слідопит став жонглювати «диявольськими палицями». Дві палиці він тримав у руках і ними виробляв неймовірні трюки з третьою. Тим часом Дарвін з мавпою також мали заняття: вони пересували по підлозі сріблясті напівсфери.

Коли зникла ця шумна компанія, по хвилях приплив човник. Веслували дівчата (по секрету скажу: ті самі, що їздили на одноколісних велосипедах). Коли припливли до берега, з човна вийшла м’язиста дівчина у жовтому трико. Веслувальниці витягли човник на середину сцени (бо то був не просто човник, а ще й мат, підстраховка для повітряних гімнастів) і чемненько відійшли вбік, щоб не затуляти глядачам дійство. Звідкись з-під купола на гойдалці спустився юнак, також у жовтому. Почав загравати до дівчини. Дівчина почепилася за гойдалку, але хлопця близько до себе не підпускала, якщо так можна сказати, бо вона то висіла у нього на ногах, то чіплялася за руки, але весь час ніби відштовхувалася від нього. Пара гімнастів працювала без страховки, якщо не брати до уваги човника на підлозі. Повітряні гімнасти розповідали своїми тілами історію кохання: знайомство і зацікавлення, бажання відкрити серце і страх бути зрадженим чи висміяним… Дивлячись на цю пару, я згадувала повітряних гімнастів, що виступали в шоу «Україна має талант». Ну не гірші у нас гімнасти! Не менш талановиті! От тільки ніде їм показати свій талант…

Гімнасти сплутували свої тіла у клубок і розплутували під тонкий мелодійний спів. Співачка стояла то з одного боку подіуму, то з іншого – і за рахунок цього пісня звучала по-різному – часом віддалялася, часом наближалася, підкреслюючи тим самим важливість того, що відбувалося під куполом.

Коли відплив човник з гімнастами, і на сцені, і на подіумі почалося якесь шаленство! Знову повернулася мавпа в лабораторному халаті, Дарвін, а з ними – ще кілька учених з різного розміру пробірками. Один з них став грати на великих пробірках, наповнених яскравою різнокольоровою рідиною. На меншого розміру пробірках підігрувала лаборантка у коротенькому халатику і на височенних шпильках. Дарвін тим часом заліз у велетенську колбу і став зсередини пускати по її стінках різнокольорові кульки. Ті кульки то були вогняні, то рожеві, то з різнокольоровими прожилками, то усіх кольорів райдуги. Дивовижно те, що то були ті самі кульки! І вони змінювали колір прямо у польоті! Коли Дарвін виліз із тієї чарівної колби – він уже не був сивим, та й борода якимось містичним чином зникла. Я так і знала, що він туди поліз, щоб омолодитися!

Тож ця сценка уособлювала неймовірні можливості сучасної науки. Але і в сучасному техногенному світі є місце для кохання. Щоб довести це, на подіум вийшло кілька індіанців, які відбивали ритм на своїх барабанах і наспівували якусь мелодію. На каное привезли прекрасну індіанку у білому кожушку. Її зустрів кремезний індіанець, також вбраний у біле. Поки він допомагав їй вийти з каное, на сцену винесли велетенський барабан. На ньому пара й показувала свої вміння. Вони каталися на роликах. Ви бачили коли-небудь індіанців у білих одежах, які катаються на ковзанах? От і я досі не бачила. І не просто катаються, а створюють неймовірної краси фігури. Захоплююче видовище!

Пригадалися чемпіонати з фігурного катання, які я дивилася у дитинстві. Деякі фігури дуже схожі, але ж наша білосніжна пара має у своєму розпорядженні лише обмежений простір – барабан. От дівчина тримається лише ногами за шию партнера, а він крутиться усе швидше і швидше. Потім він тримає її за ноги і знову крутиться з шаленою швидкістю – так і здається, що от-от впустить її або гепне головою об барабан. Усе, що відбувалося на сцені, було надзвичайно красиво: контраст засмаглої шкіри та білого одягу, вправні та плавні рухи, індіанські співи, які створювали особливу атмосферу.

Ще перед початком надзвичайно ніжного танцю чоловік витягнув з волосся дівчини пір’їну. Коли ж вони насолодилися своєю близькістю у танці, він почепив їй на шию щось, що дуже нагадувало ярмо. J Ну чи петлю. І вона накинула йому на шию таку саму штуковину. Мабуть, це був шлюбний ритуал, і після накидання петель одне одному на шию вони продовжили свій танець. І стало зрозумілим призначення ярма на шиї! Довгонога красуня вчепилася в нього руками і так на ньому і розкручувалася, не торкаючись ногами землі, поки кремезний чолов’яга крутився навколо своєї осі, усе пришвидшуючи темп…

Після такого серйозного номеру настала черга трохи повеселитися. На подіум виплив катер, яким керував уже знайомий нам рибалка. За катером на водяних лижах стрибав італієць. Рибалка трохи захопився швидкістю – і італієць пірнув на глибину. Але нічого страшного з ним не сталося, і за пару хвилин він уже сидів поруч із рибалкою, і вони одне в одного видирали кермо. Догралися до того, що хтось із них викинув кермо у відкритий океан. Катер заглух. Та винахідливі герої таки завели свою посудину, і катер злетів у небеса.

Після зникнення з поля зору горе-героїв, на сцену вийшли чи то люди майбутнього, чи то інопланетяни. В облягаючих костюмах, із візерунками, що світилися у темряві. Ці гуманоїди виконували номер із «російськими палицями»: двоє тримали ці самі палиці на плечах, а третій підстрибував і виконував у повітрі сальто та інші трюки. Палиць було дві, відповідно, і два стрибуни. Спочатку вони підстрибували і перекручувалися кожний на своїй палиці, а потім приземлялися на палиці «сусіда».

На завершення – танець за участі усіх артистів. Трейлер вистави «Тотем» зі шматочками усіх номерів можна подивитися на сайті Cirque du Soleil. http://www.cirquedusoleil.com/en/shows/totem/default.aspx

Після опису номерів хочу сказати ще декілька слів про музичний супровід, декорації та костюми. Музика підібрана дуже тонко – то мелодійні етноспіви, то майже рок, який підкреслює шалені темпи сучасного життя. На що тільки не перетворювався подіум за час вистави – і на пляж, і на пірс, і на літаючу тарілку, і на катер. Але мене більше вразило навіть не це. А хвилі. Такі натуралістичні, що не можна було не повірити в їхнє існування. Мозок казав: це картинка і шум прибою. Але очі бачили, як накочується і відкочується хвиля, як легенько коливається водна гладь під час штилю! А вуха чули шепіт хвиль! Здавалося: зробиш один-два кроки, простягнеш руку – і її лизне морська вода…

Про костюми я вже трохи говорила. Та повторюся знову: це справжній витвір мистецтва! Тканина буквально перетворюється на шкіру! І надзвичайно важко повірити, що то не татуювання на руках та ногах первісних племен, а усього лише тканина з імітацією тату. А чого варті костюми амфібій чи надлюдей!

Я й досі під враженням. Шкода, що Cirque du Soleil приїжджає лише раз на два – три роки. Зрештою, це зрозуміло: щоб підготувати виставу такого рівня, потрібно багато часу і зусиль. І талантів! А таланти канадський цирк збирає по всьому світу! Є там і три українці! От тільки не знаю, хто саме…