Війна з білками

Восени свекор взявся за втілення своєї давньої мрії – добудувати веранду. Накупив матеріалу і взявся до роботи. До зими уже й дах зробив і утеплив скловатою. От тут і знайшлися претенденти на нашу веранду. Коли свекор поїхав на роботу, ми з Марічкою побачили білку, яка завзято шматувала скловату і, очевидно, майструвала собі кубло. Я кілька разів її ганяла, але вона все одно поверталася до свого заняття. І скловата то тут, то там звисала обтріпаними смужками.

Свекор підбив дах, але білку не вигнав – пожалів: зима ж, холодно, де вона, бідна, житиме? Вирішив, що вижене її з-під даху ближче до літа, коли вже буде тепло.

Веранда ставала все благороднішою. Одна за одною стали виблискувати на сонці засклені рами. От тільки про присутність білки забути було неможливо: свекор стукав, щось прибиваючи, припасовуючи, і білка йому відстукувала зсередини.

От уже і весна настала, і тепло стало, прийшов час виганяти білку і закривати дірку, через яку вона шастала туди-сюди. Довго свекор її звідти виганяв, стукав їй, стукав, підстерігав цілий день, щоб скоренько закрити дірку, коли вона звідти вилізе. І йому це таки вдалося. Заспокоєний і задоволений, він поїхав на роботу.

 Якщо придивитися - справа на краю даху видно білку.  "Вхід" тільки-но забито, він був зліва. Очевидно, білка якраз шукає запасний вхід.

Зате не була спокійною білка. Вона весь час крутилася навколо забитого входу до своєї хатки. («Ну як же так? Хатку побудували, гарненьку, тепленьку, а тепер туди й добратися ніяк! Та як посміли мене від моєї ж житлової площі відлучати?!») А потім стала гризти і шматувати усе, що бачила. Ну добре, не все, лише те, що, на її думку, заважало їй залізти всередину.

Вона пошматувала руберойд, пообгризала дошки, аж трава була встелена відгризеними щепками. Вона просто казилася!

 А тут якраз видно і подертий руберойд, і обгризену дошку... А ще вчора усе було ідеально (див. попереднє фото)

З вікна мансарди добре видно дах веранди. І коли я визирнула у вікно, побачила шматок хвоста білки. «Ану йди геть! Чому гризеш нашу веранду?!» – суворо насварилася я з вікна. Білка мене почула. І швидко-швидко побігла по даху до вікна. Я ніколи ще не бачила білку так близько, якщо не рахувати дитячого досвіду, коли у парку можна було погодувати білочку з рук. Вона зупинилася буквально сантиметрах в десяти від мене. Стала на задні лапки, передні притиснула до серця, ну, так мені здалося, і з благанням дивилася мені прямісінько в очі. Ніби просила про щось. Мовчки. Вона не видала жодного звуку. Постояла так трошки, склавши лапки, і знову побігла по даху.

Через якийсь час я знову з вікна побачила її хвіст і пробувала прогнати. І знову вона підбігла під вікно, і знову благально складала лапки. Цього разу я покликала Рому, щоб він це також побачив.

«Мабуть, там лишилися білченята, бо навряд чи вона б так шаленіла через втрату запасу жолудів, – сказав мій чоловік. – Хоча хто тих білок знає…»

Але все ж таки схоже було на те, що білка намагається прорватися до своїх малят. Бо ж якщо вони зовсім крихітні, то не зможуть дати собі ради, та ще й ніяк вилізти. Шкода було білку. І свекра шкода, бо ж білка нищила його працю, причому нищила швидкісними темпами.

Поки усі дружно сушили голову над тим, що ж робити далі, з-під даху почулося якесь шкряботіння. То білка там була не одна! Довелося відкривати дірку, щоб звідти повилазили усі мешканці піддашшя.

Нашою війною перейнялися й сусіди. Один із них чергував, поки у нас нікого не було на подвір’ї. Повідомив, що звідти вилізло двоє білченят. Не таких уже й маленьких, лише трохи менших за дорослу білку. А як уже тішилася мама-білка! Терлася носиком зі своїми дітками, гралася з ними. Материнська любов – велика сила! І перегризти пару-трійку брусків для неї – ніщо.

Дірка на даху досі не закрита. Хтозна, може, там ще хтось лишився? Але боротьба триває – на веранді увімкнений пристрій, який своїми коливаннями відлякує білок. Тож сподіваємося, що білки залишать нашу хату нам.