понеділок, 28 березня 2011 р.

Як ми писанки розписували

Кожен чоловік за своє життя має посадити дерево, збудувати дім, виростити сина. А кожна людина – розписати писанку. Хоча б одну. Хоча, якщо раз створиш власну картину світу на яйці, захочеться це робити знову і знову. Продумувати візерунок, спостерігати, як із кожним наступним кольором змінюється малюнок, як фарби стають надзвичайно яскравими, коли з яйця стирають віск… А тепер про все по порядку.
У суботу ми ходили на майстер-клас до писанкарки Галини Мудрої. Як тільки вона почала говорити, я пошкодувала, що не взяла плеєр (диктофона у мене немає), щоб записувати кожне слово, бо розповідала вона багато і цікаво. Спробую відтворити хоча б частину…
Бабуся Галини Мудрої розписувала писанки, мама розписувала, і сама пані Галина займається писанкарством уже п’ятдесят років. Першу свою писанку розписала у чотири рочки. Дуже просила маму навчити, хоча та вважала, що Галинка ще замала для того. За ці п’ятдесят років було розбите не одне яйце, роздавлена не одна майже готова писанка, хоча, звісно, чим далі – тим менше. Пані Галина пише по курячих і страусиних яйцях, качиних та гусячих, а також по крихітних яйцях папужок. Не на всі яйця однаково гарно лягає фарба. Але усі писанки, створені майстринею, надзвичайно цікаві. На жаль, я не можу викласти фотографії її писанок, хоча вона приносила їх. Виявляється, є недобросовісні «майстри», які використовують візерунки інших, навіть більше того – купують писанку, стирають ім’я майстрині і ставлять замість нього своє. Саме тому пані Галина дуже оберігає свої роботи.
Нам усім роздали писальця, віск, а також «шпаргалки» з символікою писанок. Галина Мудра розповіла, що у писальця треба запхати трішки воску (краще чорного, бо його добре видно на писанці) і розігріти на вогні спиртівки (можна і свічки, але спиртівка дає чистіший вогонь, без кіптяви). Коли віск у писальці розплавився – можна починати малювати. Спочатку ми тренувалися проводити лінії, малювати якісь візерунки на «робочому» яйці. Коли рука вже більш-менш упевнено водила писальцем по яйці, і на ньому вже не було місця для малюнку, ми наважилися взятися за яйця, яким судилося стати писанками.
Усе, що намалюєш на білому, – білим і залишиться. Хтось багато писав по білому, хтось робив лише декілька ліній, лишаючи більше простору для інших кольорів.
Наступний крок – занурення яйця у жовту фарбу. Що намалюєш воском по жовтому – буде жовтим. У зелену фарбу ми яйця не опускали, а лише малювали пензликом, а зверху покривали воском. Пані Галина радила не зловживати зеленим. Далі – оранжева фарба. За нею – червона. «Червоною малюйте побільше, це дуже гарна фарба. Окрім того, вона добре поєднується з чорною». Остання фарба – чорна. Правда, частина учасників майстер-класу лишила свої писанки червоними. Зокрема і Рома. Він дуже довго і ретельно малював візерунки. Одним із останніх підходив до баночок із фарбами, але ж і результат того вартий!
На яйцях досі лишився віск, тому вони тьмяні. Мало хто наважився самотужки стирати віск (хоча й цьому треба навчитися, адже ми збираємося і вдома малювати писанки, бо ж тепер у нас є і писальця, і віск!), тож Галина Мудра робила це сама. Нагріваючи яйце на вогні спиртівки і стираючи віск паперовим рушником («Я використовую тільки м’який папір, з ним легше працювати»), майстриня продовжувала ділитися секретами писанкарства.
Ми не видували яйце зі шкаралупи, бо початківцям дуже важко малювати по тоненькій шкаралупці, та й знімати віск набагато важче. Для того, щоб видути, треба зробити дві крихітні дірочки. А перед початком розпису заткнути їх воском. Коли ж знімати віск із готової писанки, спочатку слід розкрити ці дірочки, якщо цього не зробити – повітря всередині нагріється і розірве писанку. Пані Галина, щоб видути вміст яйця, робить лише одну дірочку і висмоктує вміст за допомогою спеціального пристрою.
Починати нагрівати яйце треба з гострого кінця, бо під тупим кінцем міститься повітряна подушка, якщо її нагріти – яйце трісне, і писанка буде втрачена. Пані Галина вправно стирає віск, і кольори на писанках стають надзвичайно яскравими. Писанки оживають, коли з них знімають воскову плівочку. Посміхаються світу і життю.
Які ж вони усі гарні! Такі різні, яскраві та неповторні! Кожна писанка – це стан душі людини, її бачення світу, її прагнення і бажання. Принаймні я це сприймаю саме так. Тому й «поселила» на своє яєчко курочок – здійснення мрій, колосочки – здоров’я, молодість, дерево – життя, павутинку – щастя, коників – багатство. Ще на моїй писанці є хрести, символи сонця, Трійці та вічності.

Ромина писанка поділена на день та ніч. Під теплим сонечком пасуться баранці – символи сили, під зоряним небом – коники. Безкінечні лінії – вічність, – поєднані з символами Трійці, відділяють коників та баранців від пшеничних колосків.
Маріччина писанка – то ціла картина. На тлі уже згадуваних традиційних символів, усміхаючись і розкинувши руки, стоять хлопчик і дівчинка і явно насолоджуються життям серед яскравих квітів та пишних колосків.

Яйце – символ життя. Писанка – уособлення весни, пробудження, нового народження природи. Коли людина розписує писанку – у ній теж щось пробуджується, народжується, щось, що робить людину кращою, наближує до розуміння будови цього світу і місця людини в ньому.

**** *** ***
А тепер – Маріччин допис:
Ми (мама, тато і я, Марічка) їздили розписувати писанки. У мене і мами були чорні, а у тата – червона. Як зняти віск – то яйце буде яскравіше. У тата були дуже гарні баранці, у мами – півники. А у мене було дуже гарне все! Мені дуже сподобалося!

понеділок, 14 березня 2011 р.

Growing Basil

by Mariya Yasinovska, 1st grade

Basil is a tender low-growing herb.
It is originally native to Iran, India and other tropical regions of Asia, having been grown there for more than 5,000 years.
Basil grows to between 30–130 cm tall, with opposite, light green, leaves. It has small, white flowers.
It is very sensitive to cold. It likes hot, dry conditions.
Basil is commonly used fresh in cooked recipes. It has a strong, often sweet smell.

Day 1 (2/9/11)
I put the bag with 8 seeds in the jar with water.
Day 2 (2/10/11)
I took a pot with soil. Then I dug 3 holes in the soil, and planted the seeds. I watered them.
Days 3-10 (2/11/11-2/18/11)
I watered soil every day.
Day 11 (2/19/11)
Hurray! A little sprout is out of the ground! It is tiny and light green. The small leaves are together.

Day 13 (2/21/11)
The little leaves are apart now.

Day 17 (2/25/11)
The leaves are getting darker.

Day 18 (2/26/11)
Another sprout is out of the ground!

Day 19 (2/27/11)
The first plant looks stronger.
 Day 20 (2/28/11)
The third sprout is out of the ground!
Day 21 (3/1/11)
Now I have my own basil!

пʼятниця, 11 березня 2011 р.

Міжнародний фестиваль

З початком весни біг часу прискорився, постійно відбуваються якісь події: фестивалі, виставки, зустрічі, збори, але за тим прискоренням ніяк не встигаю записати свої думки та враження. Буду виправлятися… Хоча, здається, я вже таке писала… Та все ж намагатимуся писати частіше, може, коротші дописи, але частіше.
Тепер повертаюся до заявленої теми. Міжнародний фестиваль місцевого масштабу проходив у Джексонвільській початковій школі, місто Фенікс, Мериленд. Мабуть, ми нічого не знали б про цей фестиваль, якби туди не запросили «Лиман». Більшість танцюристів, як і минулого разу, їхали автобусом разом із керівниками ансамблю, але ж ми хотіли подивитися виступ, тому й поїхали усі втрьох, та й Марічка ще замала, щоб їздити сама.
Фестиваль відбувався у величезному шкільному холі. Як тільки ми переступили поріг, Марічці вручили «міжнародний паспорт» – блокнотик, куди можна було наклеювати марки з прапорами різних країн чи ставити штампи. Та їй було не до марок зі штампами – треба було переодягатися до виступу.
Поки наші танцюристи готувалися, ми з Ромою мали змогу роздивитися, які країни представлені на фестивалі, покуштувати національні страви і почитати про цікаві місцини. Спробую перерахувати учасників у тому порядку, у якому були розставлені столи у холі. Починалося усе з Індії. Жінки у сарі люб’язно клеїли бажаючим цятки-наліпки на лоба і пригощали якимись крихітними штучками з тіста. Філіпіни, Тайвань та Китай пропонували свій хліб, кожен – по-своєму смачний. Біля італійського столу можна було поласувати тоненьким печивом,
 яке випікали тут же,

а також подивитися, як розкатують тісто на пасту і нарізають спеціальною машинкою.

Іспанія пригощала печивом, ковбасою та солоним пирогом. Бельгія запрошувала на вафлі – м’які, пухкі та теплі, щойно з вафельниці (звернули увагу на вафельницю – треба буде й собі таку пошукати) – та шоколад – чорний, білий, молочний.

По шоколад до Бельгії ми підходили кілька разів – справді смачний. Україна пригощала… Звичайно ж, варениками! Чесно скажу, не пробувала, але з того, що вони досить швидко скінчилися, можу зробити висновок, що були смачні. Поруч із Україною – стіл Ірландії, де можна було спробувати хліб на соді та підставити обличчя під пензлик вмілого майстра, який ставив зелені цятки-веснянки. Німеччина пропонувала покуштувати жувальних ведмедиків, а США – яблучний пиріг.
Звісно, їжа – то не головне, що було на столах, хоча покуштувати національні страви різних країн – досить цікавий досвід. Майже скрізь їжа була або розкладена по маленьких пластикових скляночках, або пропонувалося наштрикнути шматочок хліба чи ковбаси на зубочистку.
На стендах були карти країн, прапори, фотографії відомих місць, а також речі, характерні для того чи іншого народу. На українському стенді, зрозуміло, не обійшлося без вишитих рушників (хоча у іспанців було щось схоже, і я одразу подумала, що то наш стіл), булави, писанок. Були ще різьблені тарілки, гривні і чомусь… матрьошки…

Поки гості фестивалю проходжалися від столу до столу, пробували хліб та вафлі, поки діти клеїли марки та ставили штампи у свої «паспорти», підготовка завершилася, і на сцені почалося дійство. Першими виступили два китайських дракони – вони рухалися під барабанний бій спочатку на сцені, а потім спустилися до публіки. Публіка радо приймала яскравих велетнів і навіть майже перестала жувати. Найменші дітлахи бігали за драконами. Деякі дуже обережно, ніжно гладили їм хвости, а деякі, переконавшись, що дракони не страшні, а дуже навіть веселі, штурхали кулачками в зад. Думаю, тим хлопцям, що, бідаки, зігнуті тупцяли, зображаючи зади драконів, ці забавки не видавалися аж такими приємними.

Тайванські танцюристи, які вийшли на сцену після драконів, не вразили публіку, тож багато хто знову взявся ходити, жувати і шуміти. Наступними вийшли наші хлопці та дівчата. І, скажу чесно, я страшенно пишалася, коли зала затихла і з неприхованим інтересом спостерігала за коломийкою, а коли після завершення танцю вибухнули аплодисменти, мені на очі навернулися сльози. Гопак супроводжувався аплодисментами від початку до кінця.

Цікаві номери показали філіппінці, ірландці, гарно танцювала індуска, решти я не бачила, бо спочатку допомагала Марічці переодягатися, а потім супроводжувала її у мандрівці по світу. Марічка отримала свою цятку на лоба від індусок. Китаєць на закладці написав три ієрогліфа – Марія китайською (усе правильно, Рома носив ту закладку на перевірку в університет, викладач-китаєць прочитав: Ма-лі-я). Ірландець поцяткував обличчя зеленим.

Ну а в «паспорті» з’явилася купа наклейок-прапорів, лепрекон і трилисник на пам’ять про Ірландію та два штампи. Тризуб («Мамо, вона мені поставила тризуб догори ногами!») і якась невідома німецька квіточка.
Такі фестивалі проходять у Джексонвільській школі щорічно. Як на мене, це цікаво не тільки дітлахам цієї школи та їхнім батькам. Це можливість познайомитися з різними культурами і традиціями, нехай і в дещо спрощеному варіанті. І ще дуже важливо те, що, живучи у США, представники різних народів не забувають про своє коріння і з гордістю заявляють про те, що вони – українці, ірландці, німці, китайці… Сподіваюся, це не останній міжнародний фестиваль, який ми відвідали, а перший з багатьох.

неділя, 20 лютого 2011 р.

Перший виступ, перші квіти

Учора відбулася важлива подія у Маріччиному житті, ну і в нашому, звісно, також. Перший виступ із ансамблем українського танцю «Лиман».
Ми ходили на тренування минулої весни, потім була досить довга перерва, потім – повернення. І ось нарешті перший виступ.
Колектив виступав на заході, організованому для всиновлених дітей з України та Росії. Усе це дійство відбувалося на території старшої школи у місті Бетезда, що під Вашингтоном. Ми мали приїхати за годину до виступу. До Бетезди від нас – трохи більше години їзди. Більшість танцюристів їхали автобусом разом із хореографами, ми ж – на власному авто.
Потрапивши у жахливу тягучку на дорозі, ми з Ромою почали нервувати: не встигаємо! Перший виступ нашої донечки, а ми запізнюємося! Я кілька разів пробувала додзвонитися до керівника ансамблю – він не відповідав. Потім лишила йому повідомлення – за нормальних умов він би передзвонив. Рома мовчки сопів, лаючи про себе і машини, і водіїв, і самого себе, що не виїхали заздалегідь. Добре, що Марічка була спокійна, а ми вже намагалися не нагнітати атмосферу. Коли приїдемо – тоді приїдемо. Навіть якщо встигне станцювати один танець із трьох – уже буде дуже добре. Один із танців був зав’язаний на Марічці – вона мала танцювати з Андрійком та Антоном, трохи старшими за неї хлопчиками, або з кимось одним із них, якщо інший не приїде. Але ж без неї і танцю не буде, бо поки що вона наймолодша серед дівчат, решті – 14-16 років.
Коли ми вже наближалися до школи, поперед нас з’явився білий мікроавтобус. «А раптом це вони? – припустив Рома. – Вони так само мали б потрапити у тягучку». – «Та ні, тоді все було б занадто добре», – відповіла я. Навіщо тішити себе примарними надіями? Та мікроавтобус уперто рухався у тому ж напрямку, що й ми. Рома під’їхав до нього збоку – оце так диво! – за кермом сидів Ендрю, один із хореографів, той самий, якому я безуспішно намагалася додзвонитися. Він радісно помахав нам рукою. Ура! Ми не спізнилося! Відлягло, камінь впав з плечей, і накотила хвиля неймовірного щастя! Як мало часом треба для того, щоб відчути себе щасливими!
Тільки-но усі зайшли до школи, як ведуча вечора оголосила, що приїхали танцюристи з Балтимора і що за кілька хвилин вони будуть виступати.
Минуло, правда, не кілька хвилин, поки усі переодягнулися. Марічку ми похапцем переодягнули ще в машині, коли думали, що безнадійно запізнюємося і що треба буде одразу летіти на сцену.
Молодіжний твіст, дует Марічки та Андрійка (Антон із сестрою так і не приїхав, загубившись у щільному потоці машин),

танок хлопців із шаблями, танець чумака у виконанні Андрійка, соло надзвичайно вправного парубійка Стефана і на солодке – коронний номер: гопак. Уже після першого танцю на очах виступили сльози розчулення і зворушення. Ну а як інакше? Наше малятко вперше виступає на публіці! Глядачі приймали дуже тепло: аплодували, підтримували вигуками, а викрутаси Стефана – шаленими вересками. Є у цьому і заслуга Джона, який не тільки танцював, а й оголошував номери, знаходячи теплі слова для кожного учасника. Особливої підтримки він просив у глядачів для найменшої дебютантки – Марічки: «Аплодуйте так, як ніколи в житті не аплодували!» А після виступу той таки Джон подарував дебютанткам квіти. Вручаючи букет із жовтих троянд і рожево-білих лілій Марічці, він став на одне коліно і сказав, що ця маленька дівчинка дуже важлива для нього, а Марічка, приймаючи квіти, присіла у реверансі. 

А ми ж із Джоном лише цього тижня познайомилися ближче. Його мама підвозила нас із Марічкою додому після танців. Дуже милий хлопчина. І дуже мила жіночка. Вона – американка, чоловік – син вихідців із Росії. А Джон – на жаль, не українець, як він сам сказав, оголошуючи один із номерів.
Танцюристи ще трохи повчили гостей танцювати гопак, а потім усі дружно поїхали на піцу. Поруч зі мною сидів Фернандо. Минулого року він був в Україні, об’їздив сиротинці. Найяскравіші враження – від церков, Музею голодомору і Музею Чорнобиля. Незвичайний вибір пам’яток як на американця. Щоправда, Фернандо і сам незвичайний. Мексиканець, всиновлений американкою та українцем, який не уявляє свого життя без українських танців.
Поки чекали піцу, жлуктили пепсі. Взагалі-то, можна було наповнити склянки й іншими напоями, але пепсі з того всього видалося найкращим. Раз зайшла мова про піцерію, додам ще кілька деталей. Більшість піцерій у США працюють лише «на винос», тобто можна замовити піцу і доставку або забрати її самому, а у самій піцерії немає де посидіти. Але є й більш звичні для нас піцерії – зі зручними столиками і приємним інтер’єром. Та в меню ви там не побачите ні чаю, ні кави, ні пива з вином, лише газовані напої. Зате – у необмеженій кількості. Тобто платиш раз, а наповнюєш свою склянку, поки не луснеш.
Хлопці змагалися, хто з’їсть більше піци, дівчата тихенько гомоніли. А хореограф Ендрю розповів нам про причину тягучки на дорогах до Вашингтону. Виявилося, що загорілася придорожня смуга – трава, кущі. І ми згадали, що бачили кілька пожежних машин. Уже вертаючись додому, ми бачили дим, що здіймався над полями, і якийсь час навіть їхали крізь нього, вдихаючи горіле повітря.
Усе ж таки добре, що ми добралися до місця виступу і навіть вогонь не зміг нас зупинити! Перший виступ і перші квіти бувають лише раз у житті!


А тепер, любі читачі, бонус – запис від Марічки! (Авторський стиль збережено, нечисельні помилки виправлено. :) Ну не могла я стриматися…)
Вчора був мій 1 виступ!
Я отримала букет від Джона!
Нарешті мені танці приносять задоволення!
Один з танців залежав від мене!
Мені треба було приїхати.
Антон з Каріною не змогли приїхати.
Мені подобається «Лиман»!

вівторок, 1 лютого 2011 р.

Віра


Так звали мою бабусю. Маю досить приводів, щоб поринути у спогади про неї саме в лютому. У лютому вона народилася, у лютому померла. Та не тому я весь час думаю про неї кілька останніх днів.
Оленка, моя подруга і кума, попросила переглянути вірші її дідуся. Ні, помилок там не було, хіба загубилося кілька ком. Коли дочитувала добірку – в очах стояли сльози. Не тому, що поезія сумна, зовсім навпаки, вона життєствердна. А тому, що вірші ці нагадали мені про бабусю.
Бабуся Віра також писала вірші – виважені, влучні. Їх свого часу друкували у місцевій газеті. Та, на жаль, я не можу їх зараз прочитати, бо усі вони згоріли. Так само, як і бабусині медалі, фотографії… Мабуть, добре, що бабуся уже не застала ту пожежу – прикро, коли згорають усі матеріальні згадки про твоє життя…
Чому, читаючи вірші Оленчиного дідуся, якого я бачила лише одного разу, до мене навідалися спогади про мою бабусю? Тому що вони належать до одного покоління. І це особливе покоління. Таких людей уже майже немає і більше не буде. Сильні духовно і фізично, хоча зараз уже, звісно, здоров’ям не похваляться, але ж, щоб пройти війну, потрібні і фізичні сили, і міцний внутрішній стержень. А ще вони справді вважали представників інших радянських республік своїми братами. Це зараз у нас неоднозначне ставлення до сусідів, та й у першій половині минулого століття вони принесли нам чималу торбу лиха, але ті, хто воювали пліч-о-пліч, вірили одне одному навіть більше, ніж братові. Довіра мала бути абсолютною, адже ця довіра коштувала життя.
Окрім сили волі, внутрішнього стержня і довіри до ближнього нам не завадило б повчитися грамотності. З усіх усюд чути, що українці вільно послуговуються двома мовами, та насправді аби хоч однією оволоділи. Безграмотність лізе з телевізора, газет та журналів, причому це не залежить від того, якою мовою написана стаття чи зроблена передача. Прикро визнавати, та безграмотних людей зараз набагато більше, ніж грамотних.
Чому я пишу про безграмотність? А тому, що могла б вибачити помилки бабусі чи дідусеві. Але вони їх не роблять! Якщо пишуть вірші, то вивірено усе до коми. А сучасні письменники й журналісти часто не знають, де ставити коми, як писати те чи інше слово. Можете налітати на мене, що люди є й були різні. З усім погоджуюся. Та й я не без гріха – також продукувала і пропускала помилки. Але не про те зараз йдеться.
Люди, які пройшли війну, мали іншу шкалу цінностей. За одне життя вони прожили стільки, що вистачило б на кілька, якщо не на кільканадцять життів.
Коли почалася війна, чоловік моєї бабусі пішов на фронт. Бабуся народила дитинку. І їх обох евакуювали. У поїзді немовлятко застудилося і досить скоро померло від запалення легенів. Після того бабуся також пішла на фронт. Пройшла усю війну, заробила собі купу болячок, зокрема виразку шлунку.
Чесно кажучи, я дивуюся, що після втрати чоловіка, дитини, після усього побаченого за роки війни бабуся змогла знайти себе у цьому житті. Вона вдруге вийшла заміж, хоча той шлюб і не можна назвати щасливим, бо мій дід любив чарчину, а випивши, ставав некерованим. Народила й підняла на ноги трьох дітей. Можна сказати, сама, бо досить скоро після народження найменшого сина, Володі, розлучилася з дідом. Працювала вчителькою фізики, а потім – бібліотекаркою. І писала вірші.
Бабусю, пробач, що я так мало про тебе знаю! Ми приїздили влітку щороку, та все ж більше часу я проводила в іншої бабусі, бо ми жили ближче до неї. А потім захворіла мама, і ми стали приїздити рідше. А потім я вчилася в Києві і зовсім не приїздила. А потім ти впала з драбини і лежала… А мене навіть на похоронах не було, бо я була вагітна… А ти, бабусю, навіть не дізналася, що у тебе має бути правнучка… Вона народилася того ж року, коли ти пішла від нас…
Так, життя і смерть ходять поруч. Бог і дає щось людині, і забирає. Ми маємо бути вдячні за те, що отримуємо, але й відпускати те, що у нас забирають. Тільки «відпускати» не означає «забувати».
Коли бабуся була жива, вулиця, де стояв її будинок, була найзеленіша у райцентрі. А все тому, що вона нікому не дозволяла заїжджати туди машиною. Вона виходила з хати і махала ціпком. І ніхто не смів ослухатися старої жінки. Хтось із сусідів незадоволено бурчав, але більшість хвалили і підтримували, бо ж такої високої і м’якої трави не було більше ніде. А ще у бабусі Віри був надзвичайно плодючий сад: яблука й вишні, порічки й абрикоси. Найсмачнішою була малина! І її було так багато! Справжні зарості! Червона і жовта – і солодка-солодка! А восени достигали горіхи. Тільки я ніколи не була там восени, тому мені так ніколи і не вдалося наїстися молодих горіхів…
Бабуся дуже насторожено ставилася до усього нового. Любила солодке, але максимум, що могла з’їсти, – шматочок шоколаду. Але без наповнювачів. Неможливо було вмовити її спробувати якусь шоколадну цукерку.
Коли бабуся була ще досить молода, я була дитиною і не цікавилася подробицями її життя, тепер мені б дуже хотілося знати, про таке життя можна й книжку написати, та нема в кого спитати…
Як і більшість старих людей, бабуся не хотіла полишати своє обійстя, хоча діти пропонували забрати її до себе. Вона казала, що живе доти, доки працює на землі. І справді, до останнього сама обходила город. Довго тримала кроликів, розмовляла з ними. Можливо, ті кролики знали про мою бабусю більше, ніж я…
Бабусю, я не забула тебе! Ти завжди зі мною. Ти – Віра, мама – Надія, ще одна бабуся – Любов. Щаслива та людина, у якої в серці живуть Віра, Надія та Любов. Тож я щаслива.

середа, 12 січня 2011 р.

Що турбує американських студентів


Цей допис я планувала написати наприкінці минулого року – як результат мого занурення у студентське середовище, але не так сталося, як гадалося. Свята відгриміли, тож тепер час повертатися до звичного режиму життя (і написання дописів такожJ).
Про зовнішній вигляд американців, зокрема і студентів, я вже писала, тож трохи повторюся, але додам і нові подробиці. На початку навчального року переважна більшість студентів обох статей ходила у майках (футболках), шортах (джинсах) і в’єтнамках (альтернативи немає). Звісно, траплялися окремі екземпляри у спідницях чи платтях, часом навіть на підборах – але то вже надзвичайна рідкість. Шорти поступилися місцем джинсам, на майки зверху стали вдягати сорочки чи светрики, але в’єтнамки ще довго не здавали позиції, тримали оборону, мабуть, аж до грудня. З в’єтнамок американська молодь одразу переходить на уги – м’які чоботи з овчинки, такі собі сучасні валянки. Знаю, що вони модні, і в Україні також. Знаю, що багато голлівудських зірок обирає уги. Та, як на мене, вони остаточно вбивають останні натяки на жіночність. У них усі стають схожі на клишоногих ведмедів. Особливо американці, які й без валянок не надто переймаються зовнішністю.
Звісно, є ще кросівки, але за популярністю вони не дотягують до угів. Уги можна зустріти вже у вересні, коли більшість усе ще приклеєна до в’єтнамок. У жовтні їхнє співвідношення наближається до 50/50. Ну а вже у листопаді-грудні уги святкують свою абсолютну перемогу. І перемога ця настільки переконлива, що хлопці заздрять дівчатам і також хочуть дефілювати у цих м’яких і зручних валянках. Слово «дефілювати» звучить тут як знущання, але це не брак слів і не випадковість, саме так я й хотіла сказати.
Англійську я вчила в оточенні інших іноземців, тож пізнавала світ американського студентства здебільшого через читання університетської газети і спілкування з Емануелем, студентом-американцем, моїм розмовним партнером. Саме в газеті The Towerlight, яку випускають студенти Таусонського університету, я й прочитала колонку редактора, який обурювався: чому тільки дівчатам можна насолоджуватися зручністю і комфортом угів? Він переконував хлопців плюнути на все і переходити на валянки, бо це надзвичайно зручно й тепло. Чому вони досі не відгукнулися на його заклик – не знаю. Можливо, хлопці більш консервативні й старі добрі кросівки їх цілком влаштовують. А може, великі розміри угів не так і просто знайти…
Раз згадала про газету, скажу про неї ще декілька слів. The Towerlight – повноцінний кольоровий часопис на двадцять чотири сторінки. Виходить двічі на тиждень. Наповнення – різнопланове і досить цікаве. Звісно, багато уваги приділяється проблемам, які хвилюють молодь (алкоголь, наркотики, права студентів тощо), є трохи політики (певна тема освітлюється представниками і демократів, і республіканців), статті про культурні та спортивні заходи, кросворди. Я із задоволенням читала дописи колумністів – одні пишуть із гумором про щодення, інші – серйозно про глобальні речі (смерть, аборти). Цікаво, що колумністів раз на рік обирають читачі. До їхньої уваги пропонуються уривки дописів кількох претендентів – хто набере більше читацьких голосів, той і буде мати свою колонку. Так, наприклад, хлопець, який розмірковував про смерть і мав намір висвітлювати екзистенційні теми, переміг дівчину, яка збиралася розповідати про моду. Значить, філософія буття цікавить читачів більше, ніж мода…
Особисто мені дуже імпонує те, що часопис зроблено дуже професійно. Це не якась шкільна листівка, яку її творці гордо називають «газетою», а серйозне видання, над яким працюють серйозні люди, які серйозно ставляться до своїх обов’язків.
Зі студентського часопису ми з Емануелем неодноразово черпали теми для бесід. Починали з обговорення статті, а заходили дуже далеко. Так, наприклад, дуже цікава розмова склалася після прочитання матеріалу про алкогольний енергетичний напій Four Loko, надзвичайно популярний серед американських студентів. Його популярність зумовлена низькою ціною ($2-3) і швидким сп’янінням. Дах рве швидко тому, що у напої змішані кофеїн, алкоголь, гуарана та амінокислота, яка міститься у енергетичних напоях на зразок Red Bool. Одна баночка Four Loko дорівнює великій чашці кави (350 мл) і кільком бокалам пива. За фруктовим смаком алкоголь не дуже чути, тому запросто можна подужати кілька банок, а от наслідки дуже сумні. Добре, якщо усе закінчиться обіймами з порцеляновим другом – а такий кінець вечірки практично неминучий, як стверджує Емануель. Сам він навіть пробувати не хоче цю вибухову суміш – йому досить того, що він бачить, у якому стані після Four Loko перебувають його друзі. Нерідко через Four Loko молодь потрапляє у лікарні у стані тяжкого алкогольного отруєння.
Звісно, такі речі не лишаються непоміченими. Мічиган – перший штат, який заборонив продаж цього небезпечного напою. Активно обговорюється питання про заборону додавання кофеїну в алкогольні напої, тому що така суміш не тільки вводить людину у стан ейфорії, але й страшенно шкодить здоров’ю.
Я приділила стільки уваги опису цього напою навмисно. У Штатах заборонено купувати та вживати алкогольні напої у віці до двадцяти одного року. Та коли заборони зупиняли молодих і зухвалих? Є старші товариші, є підробні студентські квитки. Американські гуртожитки також гудуть добряче, хоча мені усе ж здається, що до наших їм далеко… Я розповіла Емануелю, що, коли була студенткою, наші хлопці в горілку додавали спрайт. Емануель – що вони змішують з горілкою Red Bool. Та коли я згадала про йоржа – у хлопчини очі на лоба полізли: хіба можна мішати пиво з горілкою?
Заборона на вживання алкоголю до двадцяти одного року не взята зі стелі, а зумовлена особливостями американського стилю життя. Більшість їздить на автомобілях (громадський транспорт не дуже розвинений, тому мати машину – необхідність, а не питання комфорту), водії повинні бути уважні та обережні. Цікаво, що у США допускається сідати за кермо, випивши один – два келихи вина чи пива. Але якщо станеться аварія, платитиме водій, який вживав алкоголь, навіть якщо він не винен і чинив усе за правилами. Але ж молоді та зухвалі не можуть обмежитися келихом вина, і нерідко сідають за кермо у стані «нам море по коліно і гори по плече», тому й ввели це обмеження. Хоча, як ви вже зрозуміли з моєї розповіді, закон далеко не всіх зупиняє. Та навіть враховуючи цей факт, кількість п’яних у США та Україні нема чого порівнювати… Просто американці не мовчать, публічно обговорюють свої проблеми, шукають шляхи їх вирішення.
Поруч із алкоголем, звісно, мають бути і наркотики. І про це також писали в The Towerlight. Студент, який, зрозуміло, не називав свого імені, розповів журналістам про свій досвід із наркотиками. Він курив марихуану, його на цьому спіймали. Після курсу лікування зобов’язали відвідувати психологічні заняття для колишніх наркоманів і щомісяця здавати аналізи. Хлопець усе це виконує, в аналізах немає слідів наркотиків, хоча він продовжує вводити себе у стан ейфорії – знайшов синтетичний замінник наркотику – цілком легальний препарат, який можна вільно придбати в аптеці. Це при тому, що у США навіть антибіотики чи ліки від тиску відпускаються за рецептом!
Щось не дуже струнка у мене виходить оповідка. Мабуть тому, що дуже багато хочеться вмістити, і я досить довго «виношувала» цю тему. Що ж, продовжу про те, що турбує американських студентів.
Один із тижнів листопада був присвячений правам і проблемам транссексуалів. Виявляється, і в Америці потрібно відстоювати їхні права! Про це ми з Емануелем недовго говорили. Зійшлися на тому, що й у США, й в Україні більшість не захоплюється цією категорією людей. Після закінчення цього тижня у The Towerlight з’явився гнівний допис керівника якоїсь студентської організації. «Чому цей тиждень так тихо пройшов у Таусоні? Чому студенти не цікавляться, що університет робить для захисту прав студентів та викладачів транссексуалів? Як можна бути такими байдужими до проблем свого оточення?» Це, звісно, дуже скорочений варіант, але стає очевидно, що в американських транссексуалів – купа проблем і ними також хтось повинен перейматися…
Цілу кампанію розгорнули проти дражнилок – це явище виявилося поширеним і в школах, і у вищих навчальних закладах. А мені думалося, що в Америці, де кожен ходить, як хоче – хто у піжамі на заправку, хто в магазин у бігуді – ніхто нікого не дражнить, бо не переймається ні своїм, ні чужим зовнішнім виглядом. Я була не права…
Не секрет, що депресія – чи не найпоширеніша хвороба Західного світу, яка простягає свої лапенята і до Східної Європи. Та для деяких секрет, що психічні розлади можна використати у власних корисливих цілях. Так, наприклад, один студент погрожував своїй викладачці, що викинеться з вікна, якщо вона не поставить йому гарну оцінку. Перелякана викладачка побігла до колеги, а той порадив їй усе розповісти у деканаті. У результаті для студента викликали швидку і забрали на лікування. Мабуть, іншого разу він випробовуватиме інші способи впливу.
Інший студент майже весь семестр не з’являвся на пари, а напередодні іспиту приніс довідку від психіатра, що у нього депресія, тому він не міг повноцінно навчатися, і пару лабораторних робіт – щоб показати, що щось він усе ж таки зробив, нехай із запізненням. Можливо, викладач, а це був мій коханий чоловік, і взяв би до уваги довідку, та студент виглядав надто весело і щасливо як на людину у тяжкій депресії. Це викликало підозри. Окрім того, виявилося, що лабораторні він робив не сам, а використав минулорічні роботи свого товариша. Цього вже Рома стерпіти не міг. Плагіат у США суворо карається. Вперше можуть просто зробити зауваження, а вдруге – виключити з університету. Тож цьому депресованому студентові доведеться переслуховувати курс і або взятися за розум, або придумувати нові «відмазки».
У кінці минулого року усі коледжі та університети штату обговорювали непересічну подію – студента виключили із коледжу через написаний ним твір. Курс називався Creative writing (щось на зразок «Основ літературної творчості»), і передбачалося, що студенти придумуватимуть усілякі історії на пропоновану тему чи певного жанру. І один зі студентів, колишній солдат, який не один рік пробув в Іраку, написав, що йому подобається вбивати. «Коли ти вбиваєш вперше – це дуже страшно, і ти не знаєш, як житимеш із цим. Та з кожним разом стає легше, ти втягуєшся і вже отримуєш від цього насолоду. Це стає твоїм життям». Звісно, це страшні слова. Але ж це було творче завдання! Будь-хто міг придумати будь-що, але не солдат, який страждав від того, що за станом здоров’я більше не може воювати. Армія оплатила йому навчання. А коледж відправив його на лікування і хтозна, чи буде він вчитися далі.
Думаю, не може бути однозначного ставлення до цієї події. З одного боку, звісно, дивно, як можуть так утискати в правах людину у демократичній країні, де нібито можна говорити що завгодно і самовиражатися як завгодно. От людина і самовиразилася! Чоловік казав, що писання було для нього терапією, йому ставало легше після того, як він переносив свій біль на папір. Так ні, цього не можна робити!
З іншого боку, я розумію вчинок керівництва коледжу і шум навколо цієї події. Не раз і не двічі траплялося, що до шкіл та університетів приходили учні з автоматами. Подібних ситуацій за будь-яку ціну намагаються уникнути, виявити перші сигнали і попередити нещастя. Хоча часом здається, що зусилля направлені не в те русло…
Щоб не закінчувати допис на такій сумній ноті, розповім трохи про студентський побут. Гуртожитки на кампусі велетенські. Зрештою, кампус також немаленький – між корпусами курсує шатл – автобус, який возить студентів. Звичайно, можна і прогулятися, але коли ти запізнюєшся на пару, а корпус – в іншій частині студмістечка, то краще проїхатися, аніж бігти. Деякі вирішують цю проблему по-іншому – їздять на велосипедах (біля кожного корпусу є «стоянка», де можна припнути свого залізного коника), скейтах або роликах. Моя викладачка англійської розповідала, що один її студент майже завжди приїздив на пари на роликах. Заходив в аудиторію, знімав їх, ставив поруч зі столом і знову взував після пари.
Так-так… Щось я відволіклася… Про що ж ішлося? Точно, про гуртожитки. Студенти живуть у кімнатах по двоє-троє, туалет/душ – один на дві кімнати. У кожній кімнаті обов’язково є кондиціонер і холодильник. «Маленький. На одну пляшку пива», – сказав Емануель. Кухні у них не передбачено. Зате на кампусі – купа різноманітних їдалень та кафешок зі стравами на будь-який смак: і піца, і суші, і кошерна їжа.
Востаннє, коли я бачила Емануеля, було досить холодно – усього пару градусів тепла. «Я люблю, коли холодно. Ця погода – якраз для мене», – сказав Емануель, вдягнутий у джинси, смугасту майку і тоненький бавовняний піджак. Коли ми збиралися виходити з бібліотеки на вулицю, я вдягнула куртку, закуталася у шарф, сховала вуха під шапкою, а руки – в рукавички. Емануель запхав руки у кишені. «Мабуть, по рукавиці», – подумала я. Мене це не здивувало, адже я уже не раз бачила взимку людей у шортах і угах на босу ногу чи шубах і в’єтнамках. То чому б і Емануелю до тоненького бавовняного піджачка не вдягнути рукавиці?
Думала, що мене вже нічим не здивуєш, та моєму розмовному партнерові вдалося: з кишень він витягнув… шкарпетки! «Люблю холод, але руки мерзнуть», – прокоментував він, побачивши, куди спрямований мій погляд. «Однакових не знайшов», – додав Емануель, натягаючи сіро-чорну смугасту шкарпетку на праву руку і синьо-чорну – на ліву. «Буває», – відповіла я…

вівторок, 4 січня 2011 р.

Миколай, Санта та інші

Цей допис, звісно, мав з’явитися ще до Нового року, та, сподіваюся, мої читачі пробачать мені… В Україні зимові свята ще не скінчилися, тож чудеса тривають!

У грудні і в українських, і в американських школах ходили чутки про те, що насправді подарунки під подушки, ялинки та в шкарпетки кладуть не Миколай, Дід Мороз та Санта-Клаус, а батьки. Та дітей не так просто надурити!
Повернувшись зі школи, Марічка розповідала: «Мамо, ми сьогодні у класі обговорювали, чи існує насправді Санта. Але ж хтось подарунки приносить! І то не батьки, бо вони самі собі б не клали! Це так само, як із зубною феєю. Я у фей не вірю, але ж хтось зубки забирає і приносить гроші!?»
Не дивно, що у дітей виникають сумніви, адже ще з садочка вони щороку бачать підробних Миколаїв та Дідів Морозів, які вдають із себе справжніх, але при цьому недостатньо уваги приділяють своєму образу: то у них кросівки з-під шуби виглядають, то джинси, чи з-під ватяної бороди пробиваються чорні вуса. Добре ще, якщо Миколай, коли у нього на сцені випаде жмут волосся, не розгубиться і пожартує: «Ех-ех-ех, старий став, бачите, дітки, волосся випадає». А може ж «добрий дідусь» і шикнути на дітлахів, які сміятимуться з того, що у Миколая борода розпадається. Щоб гарно зіграти доброго чарівника і подарувати дітям казку і віру у диво, потрібно бути щирим! Коли ж «Діди Морози» думають лише про те, чи встигають на наступну ялинку і скільки ще цього дня їм треба відпрацювати свят – підривається дитяча віра у чудеса… Коли ж вони читають слова з папірця – це взагалі профанація самої ідеї. Краще сказати менше, та від усього серця, ніж безбарвно пробубоніти завчені слова…
Марічка вже давно знає, що на різноманітних ранках і вечірках не може бути справжніх чарівників. Чому? Тому що і Миколай, і Санта-Клаус (до Америки Дід Мороз не добирається) ходять по хатах тільки вночі, і їх неможливо побачити. Якщо хтось чатує на доброго чарівника, щоб побачити його чи, може, навіть схопити за черевика чи капелюха – він не прийде.
Племінник хотів поставити цифрову камеру на підвіконня, щоб потім переглянути, як же Миколай заходить до кімнати. Та мама попередила Павлика, що Миколай – чарівник, а значить, дуже тонко відчуває нещирість і різноманітні пастки. Тож, якщо запідозрить щось, може і взагалі не прийти.
Сучасні діти добре розбираються у складній техніці, не дуже люблять казки, але вірять у дива так само, як і їхні батьки, тому й намагаються самотужки чи з допомогою старших подолати сумніви, які з’являються після розмов із однолітками. Одна моя знайома розповіла, яке пояснення знайшов для себе її син Івасик: «У школі ходять чутки, що насправді то не Дід Мороз і не Миколай подарунки приносять, а батьки. Але якщо про Діда Мороза ще в таке можна повірити, хоч і з натяжкою, то про Миколая точно брешуть. Миколай сам ходить!» Чому Миколай крутіший? Бо ж він під подушку подарунки кладе! Треба зайти в кімнату, підняти дитину, подушку, покласти туди покунок, а потім повернути усе на свої місця! А Дід Мороз просто під ялинку кладе – то легше зробити.
Інша моя знайома розповіла своїй донечці таке: «Дід Мороз і Миколай – як феї: якщо ти в них віриш, то вони є, а якщо не віриш – то немає. І тоді батьки за традицією кладуть дітям подарунки під ялинку…» Даша думала протягом кількох днів, а потім сказала: «Добре, що багато дітей вірить у Діда Мороза, бо ж феї, якщо в них не вірять, помирають…»
Коли Марічка писала замовлення Миколаєві та Санті, я казала їй не просити дуже дорогих речей, бо ж дітей багато, і якщо вона отримає щось надзвичайно дороге, то хтось може лишитися взагалі без подарунка. Доця погодилася: «Ну так. Їм же також треба подарунки купувати. Не будуть же вони красти, вони ж чесні!» Отак щороку я дізнаюся щось нове про Миколая чи Санта-Клауса. До речі, поділюся новиною, яку Марічка мені повідомила буквально сьогодні: «Виявляється, Санта може принести і живу собаку! А я цього не знала… – у голосі бринить сум, – Кортні та Тіана отримали у подарунок живих цуциків! Так що наступного разу проситиму у Санти таксу!» – «Живих? – мене ця новина просто приголомшила. – І де ж вони були? Лежали під ялинкою?» – «Ні, не лежали. Вони були прив’язані мотузком до стовбура, щоб не втекли».
Готуйся, Санто! У тебе попереду ще цілий рік!