Харчування фастфудом, генетична схильність плюс малорухливий спосіб життя (максимум руху – від машини до офісу чи магазину і назад) дають плачевні результати. У гірших випадках люди втрачають здатність пересуватися самостійно і отримують інвалідність і повне державне забезпечення своїх потреб. У кращих – намагаються боротися зі своїм ворогом за допомогою ліпосакції, фізичних навантажень і спеціальних продуктів для схуднення. Чи варто говорити, що продукти ці або без смаку, або просто гидкі на смак, але при цьому досить дорогі. Це ціна за переїдання і надмірне захоплення їжею.
Жіночі журнали один поперед одного пропонують рятівні дієти та комплекси вправ. Кожен телеканал має власних тренерів, які безперестанку придумують і демонструють публіці усе нові й нові вправи. А найбільш винахідливі створюють спеціальні plus-size programs. Так, наприклад, реаліті-шоу The biggest loser не збавляє обертів уже вісім сезонів. Вісім жінок і вісім чоловіків з надлишковою вагою приходять за другим шансом: вони хочуть позбавитися від зайвих кіло, змінити себе і своє життя. У цьому їм допомагають дієтологи, які розробляють меню для кожного, і тренери. Хочу сказати, що у перших епізодах шоу цих людей дуже шкода: закомплексовані, скуті, тренери немилосердно ганяють їх, примушують робити просто нелюдські зусилля, не соромлячись нецензурної лексики, яку в ефірі заміняють на «пі…». Але вже за кілька тижнів це зовсім інші люди, навіть якщо вони схудли лише на пару кілограмів: впевнені у своїх силах і можливостях. Перемагає той, хто схудне більше за інших. Протягом трьох місяців учасники шоу живуть разом, їдять під наглядом лікарів і займаються з тренерами. Чотирьох фіналістів на два місяці відпускають додому і тільки після закінчення цього терміну визначають переможця. Переможець останнього сезону з двохсоткілограмового товстуна перетворився на дев’яностокілограмового симпатичного чолов’ягу. І отримав бонус – $100 000.
За подібним принципом створено і шоу Dance Your Ass Off («Відтанцюй свій зад»). Схоже воно і на наші «Танці з зірками» і «Танцюю для тебе», тільки учасники танцюють заради самих себе. Поки триває шоу, конкурсанти живуть разом, як у «Останньому герої» чи «Домі». Меню підбирають лікарі, тренери розробляють для кожного учасника спеціальний комплекс вправ, ну а крім цього, звичайно, – танці. Танцюють товстуни у парі з професіоналами, а журі ставить оцінки. Так що мають подвійне завдання – скинути вагу і сподобатися членам журі. Переможець отримує $10 000.
Шоу ці дуже популярні, і хоча в інтернеті та на сторінках журналів дискутують щодо того, чи потрібні вони у такому форматі, що вони досить жорстокі, все ж, думаю, вони мають право на існування. По-перше, подібні проекти показують, що навіть дуже товстим людям не варто ставити на собі хрест, що, зібравши сили і волю в кулак, можна змінити своє життя. А по-друге, раз існує проблема надлишкової ваги, не треба її уникати. Адже у супермаркети ходять не тільки дівчата з модельною зовнішністю, так чому їх не можна пускати на телебачення?! Проблема існує. І вирішувати її потрібно усіма можливими шляхами.
пʼятниця, 9 квітня 2010 р.
четвер, 8 квітня 2010 р.
Пий кока-колу, бігмаки жуй, або Дієта по-американськи
Америка – країна контрастів і парадоксів. У жодній країні світу немає такої кількості людей з надлишковою вагою, і в той же час саме у США дуже активно пропагують здоровий спосіб життя і правильне харчування. Так у чому ж річ? Чому нація не стрункішає?
За даними статистики, США посідає перше місце за кількістю людей із надлишковою вагою (64% дорослого населення і 16% дітей) і ожирінням (26% населення) у світі. До 2015 року ці показники можуть збільшитися до 75% і 41%. Часто говорять про епідемію ожиріння, а, окрім незручностей і великих габаритів, зайва вага приводить із собою своїх ліпших друзів: хвороби серця, діабет другого типу, гіпертонію, гінекологічні захворювання, проблеми з печінкою і купу інших неприємностей. На боротьбу з зайвою вагою, її попередження і підтримання здоров’я товстунів витрачаються шалені гроші – більше ста мільярдів на рік. Може, американцям не вистачає погляду збоку, щоб зрозуміти, як боротися з проблемою, яка розрослася до національних масштабів? Починати треба, звісно ж, із харчування. Але не обмежуватися рекомендаціями, а надати доступну альтернативу.
Наші уявлення про харчування американців близькі до істини. Звичайно, не всі харчуються в Макдональдсі, але здорово харчуватися у США не так просто. Чому? Наведу кілька аргументів. Перший – і найголовніший – різноманітне харчове сміття на зразок хот-догів і бігмаків з картоплею фрі набагато дешевше, ніж здорова їжа. Це стосується і забігайлівок, і магазинів.
На вуличках американських міст і містечок тулиться безліч забігайлівок – і усі вони пропонують фастфуд. Хот-доги, бігмаки, різноманітні сандвічі, паніні (обсмажений хліб із сиром всередині), піца. Можуть бути ще макарони з сирним соусом (тільки не треба думати, що хтось спеціально готує соус, це також «швидка їжа», просто до вермішелі додається порошковий «соус»). Варто зауважити, що у деяких забігайлівках усе ж таки є «салат». Я невипадково поставила лапки, бо ця страва відрізняється від салату у нашому розумінні. Це всього лише листя салату, у кращому випадку – ще морква й капуста. Як правило, без нічого, іноді пропонують якусь підливку, пардон, дресінг. Ще один варіант салату – наведені вище інгредієнти плюс холодні макарони. Що би обрала більшість? Такий от «салат» чи все ж таки теплий сандвіч з картоплею фрі? От у цій відповіді й міститься вся правда про американське харчування.
З напоями – та сама ситуація: всюдисущі автомати з колою, спрайтом. Популярні шоколад і кава (звісно, «Старбакс» – привіт Міранді Прістлі), а от чай краще пити вдома, тому що для того, що принесуть у якості чаю, важко навіть придумати назву. Якщо коротко – це міцна заварка з надзвичайною кількістю льоду. Але тут є гарний чай! Можна навідатися у китайський магазинчик і купити справжній китайський чай – чи класичний чорний, чи зелений з жасмином. Є також спеціальні відділи і навіть магазинчики для гурманів, а можна замовити і через інтернет: зелений, чорний, білий, ройбуш, ханібуш – усе, чого душа забажає. Є навіть сорт, який і тут називають «чай» (chai) – це чорний чи зелений чай із сумішшю спецій.
Більш-менш здорову їжу можна знайти у ресторанчиках національної кухні. Дуже популярні китайські. Вони вирізняються демократичністю цін і досить широким асортиментом страв не тільки китайської кухні. За $10-15 протягом двох годин можна вибирати будь-які страви у будь-якій кількості. Є тут і супи, і другі страви (рис, картопля, вермішель), м’ясо, риба і морепродукти у різних варіантах, овочі сирі й тушковані, фрукти, солодощі (пудинги, тістечка). А на прощання – маленьке печивце з передбаченням. І хоча стверджують, що ці «передбачення» не мають нічого спільного з традиційними китайськими, і їх штампує якийсь американець у Каліфорнії, усе одно це своєрідна екзотика.
Ну, з забігайлівками розібралися. Тепер про магазини. Вибирати є з чого. Але знову ж таки, напівфабрикати коштують набагато дешевше натуральних продуктів. Зокрема й тому багато американців набивають свої візочки заготовками міні-піц і солодкими газованими напоями замість м’яса та соків. Заради справедливості варто зауважити, що на упаковці обов’язково вказано, натуральний це сік чи з концентрату, чи додавали у напої, солодощі тощо ароматизатори (у таких випадках написано artificially flavored).
Американці пишаються своїми натуральними продуктами, і ця натуральність завжди заявляє про себе великими літерами: naturally flavored (натуральний смак), our farmers pledge no artificial growth hormone used (наші фермери клянуться, що не використовують гормони росту) тощо. Окрім цього, на поличках магазинів є дивовижні продукти на зразок вегетаріанських яєць. Виявляється, це яйця курей, які «дотримуються» вегетаріанства, тобто вживають виключно рослинну їжу.
Якби я була радником місцевого міністра охорони здоров’я, спробувала б переконати його, що не на те вони спрямовують державні кошти. Щоб державі не доводилося здійснювати неймовірні виплати по страховці і виплачувати пенсії людям, які страждають від ожиріння і не можуть самостійно пересуватися, потрібно не тільки пропагувати вживання здорової їжі, але й зробити її доступною. Для цього потрібно знизити ціни і зобов’язати заклади громадського харчування розширити меню. Мені, наприклад, було складно вибрати страву у кафе акваріума в Балтиморі: гамбургер, чізбургер, картопля фрі, піца чи вже згадуваний мною салат з холодними макаронами… Правда, там був ще суп, але його вигляд не викликав апетиту. А цей акваріум вважається найкращим у США!
Трохи кращим був вибір у Садах Дюпона. Там ми спробували картопляну запіканку і запечені овочі. А кафе у Ikea так просто вразило мене своїм меню – воно так відрізнялося від звичайного американського! Там можна було замовити всяку різну пасту, картоплю, у якості салату – накладати у свою тарілку будь-які овочі, були й спеціальні вегетаріанські блюда. Але ж то європейська мережа, то й страви схожі на європейські.
Смаки формуються в дитинстві. І заслуга (чи вина?) у цьому не тільки сім’ї, але й навчальних закладів. Американські школи пишаються тим, що на сніданок і ланч пропонують дітям фрукти та овочі (у тому числі й свіжі, хоча здебільшого варені чи тушковані, навіть яблука здебільшого не свіжі, а у вигляді яблучного соусу, мандарини – тушковані у власному соку) і молокопродукти. Але до цього додаються ті ж таки гамбургери! Та й взагалі дивним видається поєднання якогось сандвіча, овочів, фруктів і молока – прозоро-блакитного знежиреного, полуничного або шоколадного.
Добре те, що у дітлахів завжди є вибір, можна вибрати по одній-дві страви з кожної категорії. Заради цікавості наведу кілька варіантів шкільного ланчу. Понеділок – день без м’яса: сандвіч із арахісовим маслом і желе (дуже популярний і практично неїстівний; можна з’їсти окремо шматочок хліба для тостів, окремо желе, але все разом під силу хіба що американським шлункам) чи паніні; консервована кукурудза, суміш овочів, консервований персик, яблуко з корицею (можна вибрати 2). Попихати це все пропонують шоколадним або полуничним молоком. Вівторок – день сандвічів. Середа – курячий день. Значить, основна страва – обсмажені в паніровці шматочки курки (так звані нагетси, подібні до тих, що у Макдональдсі) або сандвіч із куркою. Окрім курки, можна вибрати щось із цього: морква, броколі, апельсин, диня. Четвер – день із особливим блюдом (це може бути пюре чи макарони). П’ятниця – піца (можна взяти улюблений вид піци чи сандвіч). Сподіваюся, ніхто не подумав, що усе це готується у школах? Усе привозиться готове, розфасоване у коробочки-стаканчики, кухарці лишається тільки підігріти те, що треба.
З одного боку, добре, що є вибір: школярі не зобов’язані їсти те, що перед ними поставили у їдальні, як в українських школах чи садочках. Але, з іншого, – українському шлунку і вибирати нема з чого. Два тижні моя донька брала ланч у кафетерії, доїдаючи також те, що лишилося від перекуски, принесеної з дому (ланч – біля 12.00, перекуска – 10.00). А потім якось повернулася зі школи і сказала: «Краще я братиму їжу з дому». Я думала, вона хоче усе перепробувати, але раз дитина сама дійшла такого мудрого висновку, я тільки за! Це ще один плюс: американські діти не тільки не соромляться брати їжу з дому, як українські, навпаки, це обов’язкова складова шкільного життя. І у шкільному рюкзаку кожного, навіть найменшого американця, обов’язково є сумочка для ланчу і термос. Або ж сумочка прив’язана до рюкзака чи сумки. А що у тій сумочці – то вже залежить від батьків. Хтось кладе печиво і сухофрукти, хтось – чіпси. Скажімо так, в міру своєї зіпсутості. Правда, у цьому моменті вбачається не тільки плюс, але й мінус: їжа майже завжди під рукою…
За даними статистики, США посідає перше місце за кількістю людей із надлишковою вагою (64% дорослого населення і 16% дітей) і ожирінням (26% населення) у світі. До 2015 року ці показники можуть збільшитися до 75% і 41%. Часто говорять про епідемію ожиріння, а, окрім незручностей і великих габаритів, зайва вага приводить із собою своїх ліпших друзів: хвороби серця, діабет другого типу, гіпертонію, гінекологічні захворювання, проблеми з печінкою і купу інших неприємностей. На боротьбу з зайвою вагою, її попередження і підтримання здоров’я товстунів витрачаються шалені гроші – більше ста мільярдів на рік. Може, американцям не вистачає погляду збоку, щоб зрозуміти, як боротися з проблемою, яка розрослася до національних масштабів? Починати треба, звісно ж, із харчування. Але не обмежуватися рекомендаціями, а надати доступну альтернативу.
Наші уявлення про харчування американців близькі до істини. Звичайно, не всі харчуються в Макдональдсі, але здорово харчуватися у США не так просто. Чому? Наведу кілька аргументів. Перший – і найголовніший – різноманітне харчове сміття на зразок хот-догів і бігмаків з картоплею фрі набагато дешевше, ніж здорова їжа. Це стосується і забігайлівок, і магазинів.
На вуличках американських міст і містечок тулиться безліч забігайлівок – і усі вони пропонують фастфуд. Хот-доги, бігмаки, різноманітні сандвічі, паніні (обсмажений хліб із сиром всередині), піца. Можуть бути ще макарони з сирним соусом (тільки не треба думати, що хтось спеціально готує соус, це також «швидка їжа», просто до вермішелі додається порошковий «соус»). Варто зауважити, що у деяких забігайлівках усе ж таки є «салат». Я невипадково поставила лапки, бо ця страва відрізняється від салату у нашому розумінні. Це всього лише листя салату, у кращому випадку – ще морква й капуста. Як правило, без нічого, іноді пропонують якусь підливку, пардон, дресінг. Ще один варіант салату – наведені вище інгредієнти плюс холодні макарони. Що би обрала більшість? Такий от «салат» чи все ж таки теплий сандвіч з картоплею фрі? От у цій відповіді й міститься вся правда про американське харчування.
З напоями – та сама ситуація: всюдисущі автомати з колою, спрайтом. Популярні шоколад і кава (звісно, «Старбакс» – привіт Міранді Прістлі), а от чай краще пити вдома, тому що для того, що принесуть у якості чаю, важко навіть придумати назву. Якщо коротко – це міцна заварка з надзвичайною кількістю льоду. Але тут є гарний чай! Можна навідатися у китайський магазинчик і купити справжній китайський чай – чи класичний чорний, чи зелений з жасмином. Є також спеціальні відділи і навіть магазинчики для гурманів, а можна замовити і через інтернет: зелений, чорний, білий, ройбуш, ханібуш – усе, чого душа забажає. Є навіть сорт, який і тут називають «чай» (chai) – це чорний чи зелений чай із сумішшю спецій.
Більш-менш здорову їжу можна знайти у ресторанчиках національної кухні. Дуже популярні китайські. Вони вирізняються демократичністю цін і досить широким асортиментом страв не тільки китайської кухні. За $10-15 протягом двох годин можна вибирати будь-які страви у будь-якій кількості. Є тут і супи, і другі страви (рис, картопля, вермішель), м’ясо, риба і морепродукти у різних варіантах, овочі сирі й тушковані, фрукти, солодощі (пудинги, тістечка). А на прощання – маленьке печивце з передбаченням. І хоча стверджують, що ці «передбачення» не мають нічого спільного з традиційними китайськими, і їх штампує якийсь американець у Каліфорнії, усе одно це своєрідна екзотика.
Ну, з забігайлівками розібралися. Тепер про магазини. Вибирати є з чого. Але знову ж таки, напівфабрикати коштують набагато дешевше натуральних продуктів. Зокрема й тому багато американців набивають свої візочки заготовками міні-піц і солодкими газованими напоями замість м’яса та соків. Заради справедливості варто зауважити, що на упаковці обов’язково вказано, натуральний це сік чи з концентрату, чи додавали у напої, солодощі тощо ароматизатори (у таких випадках написано artificially flavored).
Американці пишаються своїми натуральними продуктами, і ця натуральність завжди заявляє про себе великими літерами: naturally flavored (натуральний смак), our farmers pledge no artificial growth hormone used (наші фермери клянуться, що не використовують гормони росту) тощо. Окрім цього, на поличках магазинів є дивовижні продукти на зразок вегетаріанських яєць. Виявляється, це яйця курей, які «дотримуються» вегетаріанства, тобто вживають виключно рослинну їжу.
Якби я була радником місцевого міністра охорони здоров’я, спробувала б переконати його, що не на те вони спрямовують державні кошти. Щоб державі не доводилося здійснювати неймовірні виплати по страховці і виплачувати пенсії людям, які страждають від ожиріння і не можуть самостійно пересуватися, потрібно не тільки пропагувати вживання здорової їжі, але й зробити її доступною. Для цього потрібно знизити ціни і зобов’язати заклади громадського харчування розширити меню. Мені, наприклад, було складно вибрати страву у кафе акваріума в Балтиморі: гамбургер, чізбургер, картопля фрі, піца чи вже згадуваний мною салат з холодними макаронами… Правда, там був ще суп, але його вигляд не викликав апетиту. А цей акваріум вважається найкращим у США!
Трохи кращим був вибір у Садах Дюпона. Там ми спробували картопляну запіканку і запечені овочі. А кафе у Ikea так просто вразило мене своїм меню – воно так відрізнялося від звичайного американського! Там можна було замовити всяку різну пасту, картоплю, у якості салату – накладати у свою тарілку будь-які овочі, були й спеціальні вегетаріанські блюда. Але ж то європейська мережа, то й страви схожі на європейські.
Смаки формуються в дитинстві. І заслуга (чи вина?) у цьому не тільки сім’ї, але й навчальних закладів. Американські школи пишаються тим, що на сніданок і ланч пропонують дітям фрукти та овочі (у тому числі й свіжі, хоча здебільшого варені чи тушковані, навіть яблука здебільшого не свіжі, а у вигляді яблучного соусу, мандарини – тушковані у власному соку) і молокопродукти. Але до цього додаються ті ж таки гамбургери! Та й взагалі дивним видається поєднання якогось сандвіча, овочів, фруктів і молока – прозоро-блакитного знежиреного, полуничного або шоколадного.
Добре те, що у дітлахів завжди є вибір, можна вибрати по одній-дві страви з кожної категорії. Заради цікавості наведу кілька варіантів шкільного ланчу. Понеділок – день без м’яса: сандвіч із арахісовим маслом і желе (дуже популярний і практично неїстівний; можна з’їсти окремо шматочок хліба для тостів, окремо желе, але все разом під силу хіба що американським шлункам) чи паніні; консервована кукурудза, суміш овочів, консервований персик, яблуко з корицею (можна вибрати 2). Попихати це все пропонують шоколадним або полуничним молоком. Вівторок – день сандвічів. Середа – курячий день. Значить, основна страва – обсмажені в паніровці шматочки курки (так звані нагетси, подібні до тих, що у Макдональдсі) або сандвіч із куркою. Окрім курки, можна вибрати щось із цього: морква, броколі, апельсин, диня. Четвер – день із особливим блюдом (це може бути пюре чи макарони). П’ятниця – піца (можна взяти улюблений вид піци чи сандвіч). Сподіваюся, ніхто не подумав, що усе це готується у школах? Усе привозиться готове, розфасоване у коробочки-стаканчики, кухарці лишається тільки підігріти те, що треба.
З одного боку, добре, що є вибір: школярі не зобов’язані їсти те, що перед ними поставили у їдальні, як в українських школах чи садочках. Але, з іншого, – українському шлунку і вибирати нема з чого. Два тижні моя донька брала ланч у кафетерії, доїдаючи також те, що лишилося від перекуски, принесеної з дому (ланч – біля 12.00, перекуска – 10.00). А потім якось повернулася зі школи і сказала: «Краще я братиму їжу з дому». Я думала, вона хоче усе перепробувати, але раз дитина сама дійшла такого мудрого висновку, я тільки за! Це ще один плюс: американські діти не тільки не соромляться брати їжу з дому, як українські, навпаки, це обов’язкова складова шкільного життя. І у шкільному рюкзаку кожного, навіть найменшого американця, обов’язково є сумочка для ланчу і термос. Або ж сумочка прив’язана до рюкзака чи сумки. А що у тій сумочці – то вже залежить від батьків. Хтось кладе печиво і сухофрукти, хтось – чіпси. Скажімо так, в міру своєї зіпсутості. Правда, у цьому моменті вбачається не тільки плюс, але й мінус: їжа майже завжди під рукою…
пʼятниця, 2 квітня 2010 р.
Українські танці на американський лад
Ми вже не раз чули розповіді про ансамбль українського танцю в Балтиморі. Хотілося Марічку віддати на танці. У неї вже був невеличкий досвід – у Черкасах вона трохи ходила на бальні танці, але партнера нам так і не вдалося знайти, а потім доня довго хворіла, і так поступово танці зникли з її життя, хоча танцювати-вихилятися вона дуже любить. Нарешті Рома знайшов телефон керівників ансамблю, подзвонив і дізнався, що тренування проходять по середах і що Марічку радо вчитимуть танцювати. Тож у середу ввечері ми вирушили на перше тренування в україно-американський спортклуб «Дніпро».
Я багато разів чула про «Дніпро». Саме там проводяться українські фестивалі, збираються на свята українці. Те, що я побачила, не збігалося з тим, що я собі науявляла. Зрештою, нема нічого дивного, адже українська громада в Балтиморі не така вже й велика. Клуб виявився невеликим, досить скромним, але в той же час доглянутим.
Знову я забігла наперед… Коли ми підійшли до клубу, там було зачинено, хоча ми спізнилися хвилин на п’ятнадцять. На сходах сиділа дівчина в окулярах, з пишним хвостом по пояс, у кросівках, шортах і спортивці. Її ноги мені здалися дещо перекачаними як для дівчини, але ж на колір і смак товариш не всяк… До дівчини з привітаннями підійшов невисокий кремезненький мексиканець. Ми не знали, куди ж нам йти і чому досі нікого немає. Мексиканець, побачивши нашу розгубленість, запитав, чи ми прийшли на танці. А потім сказав, що хореографи у цей час зазвичай уже є. Ще через кілька хвилин повідомив: «А от і вони». До клубу під’їхав фургончик, і звідти з галасом вивалило чимало людей. Це двоє дідуганчиків-хореографів привезли частину танцюристів. Двоє дівчат років по 14-16, кілька хлопців приблизно такого ж віку, один – восьми років. Про вік цього хлопчика нам повідомив тренер. Один із них володіє тільки англійською, інший трохи говорить українською, як каже Марічка, рубаною. Поки хлопці у дворі розминалися, граючи в футбол, до Марічки приставили дівчину-куратора. Карина трохи говорить українською, хоча видно, що послуговується вона нею вкрай рідко. І щоб пояснити Марічці, що треба робити, їй не вистачало слів. «Нога має бути прОста», – казала Карина Марічці, і тільки по тому, як вона показувала, я зрозуміла, що малося на увазі «пряма». Простіше було дивитися на рухи, ніж пробувати зрозуміти пояснення. Хоча саме пояснень Марічці і не вистачало, як вона казала вже після тренування.
Поки Марічка повторювала рухи за Кариною, в іншому кінці зали за юнаком із козацькою статурою намагалася повторювати складні па дівчина з пухнастим хвостом. Ми з Ромою подивувалися, а потім задумалися: «Так то дівчина чи хлопець?» Ми так і не визначилися. Але коли усі зібралися, і дівчата й хлопці розділилися на дві окремі групки, виявилося, що то все ж таки не дівчина… Отаке-от буває…
Марічка з Кариною перемістилися в куточок залу, бо почалося загальне тренування. І тут на мене чекало чергове здивування. Що виробляв той мексиканець! То треба було бачити! Ніколи не подумала б, що такий низенький і коротконогий хлопчина може так витанцьовувати гопак! Під час тренування приїхав ще один хлопчик восьми-дев’яти років. І коли старші взяли паузу, по залу запустили навіть не пару, а тріо малюків – Марічка танцювала між двома хлопчиками. Потім повернулися дорослі, і усі пішли в танок. Марічка розгубилася, що й не дивно, адже усі добре знають, які елементи за чим йдуть, а вона прийшла вперше і вже танцює з усіма. Але були й певні плюси: якщо десь трошки затрималася і пропустила свого партнера, тут же її підхоплював хтось із старших хлопців, бо цього разу прийшли не всі дівчата, і партнерки цінувалися на вагу золота, незалежно від віку.
Відсутність жіночої частини колективу пояснили підготовкою до Великодня. «О, Paskha-bread!» – захоплено вигукнув мексиканець. Видно, що його не раз частували українськими стравами і що вони йому до смаку.
Десь через годину після початку тренування приєдналася дівчинка Маріччиного віку. Марічка запитала, як її звати, але чомусь не запам’ятала. Дівчинка говорила англійською, хоча її батьки спілкувалися російською, я чула це, бо вони сиділи за нами з Ромою. Бабуся, яка привела другого хлопчика, привіталася українською, але взагалі майже усі говорили між собою англійською. Так що недаремно клуб україно-американський. Танці – українські, мова – американська…
Я все ще цьому дивуюся… Але чому? Добре й так, що українці у другому-третьому поколінні підтримують хоч якісь традиції свого народу, хоч якось групуються, не забувають про походження своїх предків. Просто ми звикли, що основна ознака народу – це мова, але якраз рідну мову непросто передавати з покоління в покоління. Дітям, які народжені тут, важко говорити однаково добре обома мовами. Навіть якщо вони вдома з батьками послуговуються українською, це лише побутовий пласт лексики, їм не вистачає словникового запасу і нізвідки його почерпнути (а частіше немає й мотивації для цього). Так що добре, що є танці. Можливо, мова тіла, якою є танці, повторення рухів, які придумали давні українці, дозволяють американцям українського походження краще зрозуміти і своїх предків, і самих себе.
Я багато разів чула про «Дніпро». Саме там проводяться українські фестивалі, збираються на свята українці. Те, що я побачила, не збігалося з тим, що я собі науявляла. Зрештою, нема нічого дивного, адже українська громада в Балтиморі не така вже й велика. Клуб виявився невеликим, досить скромним, але в той же час доглянутим.
Знову я забігла наперед… Коли ми підійшли до клубу, там було зачинено, хоча ми спізнилися хвилин на п’ятнадцять. На сходах сиділа дівчина в окулярах, з пишним хвостом по пояс, у кросівках, шортах і спортивці. Її ноги мені здалися дещо перекачаними як для дівчини, але ж на колір і смак товариш не всяк… До дівчини з привітаннями підійшов невисокий кремезненький мексиканець. Ми не знали, куди ж нам йти і чому досі нікого немає. Мексиканець, побачивши нашу розгубленість, запитав, чи ми прийшли на танці. А потім сказав, що хореографи у цей час зазвичай уже є. Ще через кілька хвилин повідомив: «А от і вони». До клубу під’їхав фургончик, і звідти з галасом вивалило чимало людей. Це двоє дідуганчиків-хореографів привезли частину танцюристів. Двоє дівчат років по 14-16, кілька хлопців приблизно такого ж віку, один – восьми років. Про вік цього хлопчика нам повідомив тренер. Один із них володіє тільки англійською, інший трохи говорить українською, як каже Марічка, рубаною. Поки хлопці у дворі розминалися, граючи в футбол, до Марічки приставили дівчину-куратора. Карина трохи говорить українською, хоча видно, що послуговується вона нею вкрай рідко. І щоб пояснити Марічці, що треба робити, їй не вистачало слів. «Нога має бути прОста», – казала Карина Марічці, і тільки по тому, як вона показувала, я зрозуміла, що малося на увазі «пряма». Простіше було дивитися на рухи, ніж пробувати зрозуміти пояснення. Хоча саме пояснень Марічці і не вистачало, як вона казала вже після тренування.
Поки Марічка повторювала рухи за Кариною, в іншому кінці зали за юнаком із козацькою статурою намагалася повторювати складні па дівчина з пухнастим хвостом. Ми з Ромою подивувалися, а потім задумалися: «Так то дівчина чи хлопець?» Ми так і не визначилися. Але коли усі зібралися, і дівчата й хлопці розділилися на дві окремі групки, виявилося, що то все ж таки не дівчина… Отаке-от буває…
Марічка з Кариною перемістилися в куточок залу, бо почалося загальне тренування. І тут на мене чекало чергове здивування. Що виробляв той мексиканець! То треба було бачити! Ніколи не подумала б, що такий низенький і коротконогий хлопчина може так витанцьовувати гопак! Під час тренування приїхав ще один хлопчик восьми-дев’яти років. І коли старші взяли паузу, по залу запустили навіть не пару, а тріо малюків – Марічка танцювала між двома хлопчиками. Потім повернулися дорослі, і усі пішли в танок. Марічка розгубилася, що й не дивно, адже усі добре знають, які елементи за чим йдуть, а вона прийшла вперше і вже танцює з усіма. Але були й певні плюси: якщо десь трошки затрималася і пропустила свого партнера, тут же її підхоплював хтось із старших хлопців, бо цього разу прийшли не всі дівчата, і партнерки цінувалися на вагу золота, незалежно від віку.
Відсутність жіночої частини колективу пояснили підготовкою до Великодня. «О, Paskha-bread!» – захоплено вигукнув мексиканець. Видно, що його не раз частували українськими стравами і що вони йому до смаку.
Десь через годину після початку тренування приєдналася дівчинка Маріччиного віку. Марічка запитала, як її звати, але чомусь не запам’ятала. Дівчинка говорила англійською, хоча її батьки спілкувалися російською, я чула це, бо вони сиділи за нами з Ромою. Бабуся, яка привела другого хлопчика, привіталася українською, але взагалі майже усі говорили між собою англійською. Так що недаремно клуб україно-американський. Танці – українські, мова – американська…
Я все ще цьому дивуюся… Але чому? Добре й так, що українці у другому-третьому поколінні підтримують хоч якісь традиції свого народу, хоч якось групуються, не забувають про походження своїх предків. Просто ми звикли, що основна ознака народу – це мова, але якраз рідну мову непросто передавати з покоління в покоління. Дітям, які народжені тут, важко говорити однаково добре обома мовами. Навіть якщо вони вдома з батьками послуговуються українською, це лише побутовий пласт лексики, їм не вистачає словникового запасу і нізвідки його почерпнути (а частіше немає й мотивації для цього). Так що добре, що є танці. Можливо, мова тіла, якою є танці, повторення рухів, які придумали давні українці, дозволяють американцям українського походження краще зрозуміти і своїх предків, і самих себе.
середа, 24 березня 2010 р.
Орхідеї у Longwood Gardens
Втретє вирушаючи у Сади Дюпона, ми вже приблизно знали, чого очікувати, хоча й цього разу на нас чекали приємні сюрпризи. Марічку забрали зі школи трохи раніше, щоб піймати гарну погоду. 19 березня температура була навіть не весняною, а літньою – +20ºС. Навкруги усі ходили у футболках і шортах, але й ми не пасли задніх: просто неймовірно хотілося виставити вибілене зимою тіло під ласкаві сонячні промені.
Тепло, сонце, зелень – що ще треба для щастя весною? Ой, а що це там видніється ніжно-фіолетове? Крокус! Ще один, ще і ще!
А коли ми зійшли з основної алеї на вузеньку доріжку, перед очима з’явилися цілі галявини крокусів. Деякі ніби відділилися від своїх родичів, росли на чималій відстані від них, деякі збиралися купками-групками, щоб погомоніти і разом приймати сонячні ванни, а деякі вишикувалися рядами, ніби на парад. За галявинами крокусів на нас чекали підсніжники. Ніколи не бачила стільки білосніжних провісників весни в одному місці! Марічці дуже хотілося потримати цю ніжну красу в руках і зірвати хоча б одну квіточку, але вона все ж таки згодилася, що якщо кожен зірве по квітці, то від краси нічого не залишиться. Милуючись підсніжниками, які похитували білими голівками і справа, і зліва від доріжки, Рома усе ж не пропустив такого рідного нам проліска. Він невпевнено розкрив своє блакитне очко і стежив за більшими й міцнішими за нього товаришами-підсніжниками. Невже він тут сам-один? Один пролісок серед підсніжників? Марічка помітила перша: «Дивіться, цей скоро розпуститься, і ось цей, а он ще, та їх тут багато!» І справді, придивившись, ми помітили, що серед білих квітів ховаються напівзакриті сині очка. Незабаром вони усі розпустяться. Просто цей пролісок випередив своїх братів, прокинувся і побачив першим цей великий шалений світ.
Звісно, весною кожна травинка, кожен листочок милує око. Але дерева у Longwood Gardens ще тільки прокидаються зі сну, та й весняна експозиція розпочнеться у квітні, коли дерева будуть у цвіту. Фішка березня – орхідеї, і щоб подивитися на цих титулованих осіб квітучого королівства, ми йдемо до консерваторії. Те, що ми там бачимо, нас не розчаровує. Можливо, не захоплює так, як першого разу, коли від емоцій просто не було слів, але дивує фантазією майстрів, дивовижними поєднаннями рослин, кольорів і ароматів. Звичайно, цариця-орхідея заслуговує уваги: витончені лінії, бездоганна постава, благородство насичених кольорів – усе говорить про аристократичне походження.
А відсутність аромату – усього лише примха вінценосної особи: «Я така гарна! Милуйтеся мною! Достатньо і зовнішньої краси, не буду заявляти про свою внутрішню сутність ароматом».
Ароматів було досить і без орхідей. Терпкуваті й п’янкі пахощі змішувалися з ніжними й легкими запахами. І хоча в головній залі консерваторії у повітрі звучала ціла симфонія ароматів, я почула й знайомий із дитинства запах фрезії. Для мене ці квіти дорожчі за будь-які інші.
Усі ще пам’ятають ті часи, коли в березні не можна було купити інших квітів, окрім мімози, тюльпанів і… фрезій. Вони тішили мене своїм виглядом і запахом на 8 Березня і день народження, і я просто неймовірно зраділа зустрічі зі своєю старою знайомою. У студентські роки у мене була туалетна вода з фрезією. А потім її перестали випускати. І я досі не знайшла достойного замінника, хоча після того у мене були дорогі вишукані парфуми, але жодні з них не звучать фрезією…
Щось я відволіклася… Буду потроху наближатися до кінця. З того, що мене вразило чи запам’яталося, назву чорні тюльпани, сині маки, квіти «райські птахи» (інша назва – стреліція) і ромашкове дерево. Так, саме дерево. Пам’ятаючи різдвяну ялинку, прикрашену квітами у вазонах, я пильно придивилася, чи не прив’язані десь до гілок ромашки, але ні, не прив’язані. Це справжнє дерево!
.JPG)
Спогади, викликані ароматом фрезії, збили мене, і тепер важко описувати інші враження. Але я спробую все-таки сказати ще пару слів про райських птахів. Квіти справді нагадують птахів. Вінценосного журавля наприклад. Одні трохи нахилили голови, інші пороззявляли дзьоби, щось повідомляючи своїм товаришам.
Не повірите, але з цими квітами у мене також пов’язані спогади. Хоча вже пізнішого періоду. Таку квітку подарував мені мій, тоді ще майбутній, чоловік. І знову ж таки на день народження! Ми довго чекали, коли ж бутон «вистрелить». Тітонька, яка продавала квіти, обіцяла, що це має статися «на днях». Але, здається, ми так і не дочекалися чи дочекалися, але результат був не таким, на який ми сподівалися… Зате у Садах Дюпона можна було намилуватися рослинами-птахами. А на одній квітці блищала величезна краплина соку, схожа водночас і на росу, і на сльозу… Виявляється, райські птахи також плачуть…
Тепло, сонце, зелень – що ще треба для щастя весною? Ой, а що це там видніється ніжно-фіолетове? Крокус! Ще один, ще і ще!
А коли ми зійшли з основної алеї на вузеньку доріжку, перед очима з’явилися цілі галявини крокусів. Деякі ніби відділилися від своїх родичів, росли на чималій відстані від них, деякі збиралися купками-групками, щоб погомоніти і разом приймати сонячні ванни, а деякі вишикувалися рядами, ніби на парад. За галявинами крокусів на нас чекали підсніжники. Ніколи не бачила стільки білосніжних провісників весни в одному місці! Марічці дуже хотілося потримати цю ніжну красу в руках і зірвати хоча б одну квіточку, але вона все ж таки згодилася, що якщо кожен зірве по квітці, то від краси нічого не залишиться. Милуючись підсніжниками, які похитували білими голівками і справа, і зліва від доріжки, Рома усе ж не пропустив такого рідного нам проліска. Він невпевнено розкрив своє блакитне очко і стежив за більшими й міцнішими за нього товаришами-підсніжниками. Невже він тут сам-один? Один пролісок серед підсніжників? Марічка помітила перша: «Дивіться, цей скоро розпуститься, і ось цей, а он ще, та їх тут багато!» І справді, придивившись, ми помітили, що серед білих квітів ховаються напівзакриті сині очка. Незабаром вони усі розпустяться. Просто цей пролісок випередив своїх братів, прокинувся і побачив першим цей великий шалений світ.
Звісно, весною кожна травинка, кожен листочок милує око. Але дерева у Longwood Gardens ще тільки прокидаються зі сну, та й весняна експозиція розпочнеться у квітні, коли дерева будуть у цвіту. Фішка березня – орхідеї, і щоб подивитися на цих титулованих осіб квітучого королівства, ми йдемо до консерваторії. Те, що ми там бачимо, нас не розчаровує. Можливо, не захоплює так, як першого разу, коли від емоцій просто не було слів, але дивує фантазією майстрів, дивовижними поєднаннями рослин, кольорів і ароматів. Звичайно, цариця-орхідея заслуговує уваги: витончені лінії, бездоганна постава, благородство насичених кольорів – усе говорить про аристократичне походження.
А відсутність аромату – усього лише примха вінценосної особи: «Я така гарна! Милуйтеся мною! Достатньо і зовнішньої краси, не буду заявляти про свою внутрішню сутність ароматом».
Ароматів було досить і без орхідей. Терпкуваті й п’янкі пахощі змішувалися з ніжними й легкими запахами. І хоча в головній залі консерваторії у повітрі звучала ціла симфонія ароматів, я почула й знайомий із дитинства запах фрезії. Для мене ці квіти дорожчі за будь-які інші.
Усі ще пам’ятають ті часи, коли в березні не можна було купити інших квітів, окрім мімози, тюльпанів і… фрезій. Вони тішили мене своїм виглядом і запахом на 8 Березня і день народження, і я просто неймовірно зраділа зустрічі зі своєю старою знайомою. У студентські роки у мене була туалетна вода з фрезією. А потім її перестали випускати. І я досі не знайшла достойного замінника, хоча після того у мене були дорогі вишукані парфуми, але жодні з них не звучать фрезією…
Щось я відволіклася… Буду потроху наближатися до кінця. З того, що мене вразило чи запам’яталося, назву чорні тюльпани, сині маки, квіти «райські птахи» (інша назва – стреліція) і ромашкове дерево. Так, саме дерево. Пам’ятаючи різдвяну ялинку, прикрашену квітами у вазонах, я пильно придивилася, чи не прив’язані десь до гілок ромашки, але ні, не прив’язані. Це справжнє дерево!
.JPG)
Спогади, викликані ароматом фрезії, збили мене, і тепер важко описувати інші враження. Але я спробую все-таки сказати ще пару слів про райських птахів. Квіти справді нагадують птахів. Вінценосного журавля наприклад. Одні трохи нахилили голови, інші пороззявляли дзьоби, щось повідомляючи своїм товаришам.
Не повірите, але з цими квітами у мене також пов’язані спогади. Хоча вже пізнішого періоду. Таку квітку подарував мені мій, тоді ще майбутній, чоловік. І знову ж таки на день народження! Ми довго чекали, коли ж бутон «вистрелить». Тітонька, яка продавала квіти, обіцяла, що це має статися «на днях». Але, здається, ми так і не дочекалися чи дочекалися, але результат був не таким, на який ми сподівалися… Зате у Садах Дюпона можна було намилуватися рослинами-птахами. А на одній квітці блищала величезна краплина соку, схожа водночас і на росу, і на сльозу… Виявляється, райські птахи також плачуть…
середа, 17 березня 2010 р.
Від свята до свята
Американці живуть від свята до свята. Не встигне одне відшуміти, як магазини уже пропонують усілякі аксесуари до іншого. Восени, як ми приїхали, скрізь було повно гарбузів у різних іпостасях, привидів, черепів, різноманітних маскарадних костюмів – це означало, що наближається Хелловін. І незважаючи на те, що подібних причандалів було повно в усіх магазинах, напередодні свята усе було виметено! Наступним був День подяки. Магазини заполонили індички, символи урожаю у вигляді чудернацьких солом’яних чоловічків (harvest babies) і букетики з колосків.
Одразу після Хелловіна, паралельно з підготовкою до Дня подяки, усе розширювався асортимент різдвяних товарів. Це не тільки ялинкові прикраси на будь-який смак, але й різдвяні солодощі, іграшки, одяг. Що не розкупили до Різдва, одразу після свята продається за півціни, а то й менше. Бо кому вже потрібен светрик із ялинкою чи candy canes (зігнуті, як ціпок, біло-червоні традиційні різдвяні смоктунці), набір для майстрування пряничної хатки (gingerbread house), Вінні-Пух у капелюсі Санта-Клауса чи олень, який співає різдвяну пісеньку? Комусь, може, й не потрібен, але якраз після свят випадає гарна нагода прикупити якісь аксесуари – адже наступного року вони знадобляться – або іграшки – адже олень чи песик не втрачають для дітлахів своєї привабливості тільки через те, що мають різдвяні капелюшки. Ми, наприклад, прикрашали хатку з імбирного печива не перед Різдвом, а на Новий рік, так ми влаштували собі гарну забаву і в той же час зекономили: звичайна ціна – $10, після Різдва – $5. (Ну не знаю я, як добре перекласти gingerbread! Це все ж таки не пряник, хоча з німецьких казок ми знаємо про існування пряничних хаток. Я б сказала, що gingerbread – це дуже солодке печиво з прянощами.)
Не встигли стихнути звуки Jingle bells, як вітрини магазинів нагадали, що незабаром День Валентина. Листівки, м’які іграшки, кульки, посуд, статуетки і навіть пакетики для сандвічів – усе, що тільки душа забажає з сердечками різних форм і розмірів. А прийшла весна – ура! Ні, не 8 Березня, хоч у нас це свято й називають міжнародним, але святкується воно здебільшого серед народів колишнього СРСР. 17 березня – День святого Патрика. В Україні його також пробують популяризувати. Я пам’ятаю, як у студентські часи цього дня була організована дискотека в університеті. Рудим, а також тим, хто був у зеленому, обіцяли безкоштовний вхід. Не забувають про це свято і українські паби. Але у США приготування помітніші і масштабніші. Символи Дня святого Патрика – трилисник конюшини (shamrock), лепрекон, ну і обов’язковий зелений колір.
Аксесуари до Патрика сусідяться на магазинних поличках поруч із кроликами, яйцями, курчатками, великодніми кошиками тощо. Тож не переплутаєш: не за горами Великдень.
Шкільна програма також прив’язана до свят. Перед Хелловіном майстрували й розмальовували гарбузики, перед Днем подяки – індіанців та індичок. Ми вивішували Маріччині саморобки, принесені зі школи, на стіну. Тоді там красувалося кілька індичок (деякі навіть зі справжнім пір’ям!), індіанка, пілігримка (пілігримами називали перших поселенців). На заняттях учителі читали про Мейфлауер, перший корабель із поселенцями, який причалив до берегів США, про те, що вирощували індіанці і якими вміннями ділилися з новими мешканцями. У шкільній бібліотеці дивилися мультик про Покахонтас, адже там також відображена історія спілкування поселенців з індіанцями.
Після Дня подяки почалася підготовка до Різдва. Пісеньки про Рудольфа (головний олень Санта-Клауса), оленячі ріжки, велетенська гірлянда, Санта у кожусі з оторочкою з вати, Санта мальований, Санта клеєний – одним словом, індички на стіні у вітальні поступилися місцем різдвяній символіці. Перед різдвяними канікулами мала відбутися ціла низка міні-свят: День капелюхів, День сорочок і День шкарпеток. У ці дні школярі могли вбиратися в улюблені капелюхи/сорочки (светрики, футболки, блузки)/шкарпетки замість традиційних футболок і джинсів. Ми з Марічкою ґрунтовно підготувалися до цих днів: на в’язаний капелюшок почепили великий червоний мак із тканини, попрасували вишиванку (хотіли вразити американців), от тільки якихось незвичайних шкарпеток не було… Але, на жаль, ці свята так і не відбулися, бо на Миколая випало багато снігу, і школа була зачинена. Але ще до снігу діти встигли відвідати магазин подарунків на території школи, де могли вибрати недорогі сувенірчики для близьких. Марічка не змогла протриматися до Різдва і вручила подаруночки того ж дня. Ми з Ромою отримали по ялинковій кульці, де було написано Mom #1 і Dad #1, бабуся отримала гавайське намисто, дідусь – велику шкарпетку, куди Санта міг складати подарунки. Але мені дісталося найбільше, бо, окрім кульки, я отримала ще ланцюжок із кулончиком-сердечком, куди було вписано Mom #1, і ручку Awesome Мom (пречудова мама). Що тут скажеш? Звісно, було дуже приємно. Мені сподобалася ця ідея – діти можуть самі вибрати презенти своїм родичам. Недорогі й оригінальні. Також перед самими канікулами мали відбутися різдвяна вистава про Чарлі Брауна (популярний персонаж американських коміксів) і святкова вечірка, але через сніг усе це перенеслося на січень.
Наступне свято – День Мартіна Лютера Кінга. Готуючись до нього, дітям читали про самого борця за рівні права білих і чорних, а також при перших видатних письменників, художників, юристів, сенаторів афроамериканського походження. Звичайно, не обійшли увагою і Обаму, першого чорного президента.
Треба сказати, що у США є обов’язкові свята і, скажемо так, факультативні. На День подяки, Різдво, Великдень, День незалежності відпочивають усі, деякі компанії навіть дають своїм співробітникам по два дні вихідних. А от День Мартіна Лютера Кінга, День президента майже для усіх є робочими, але не для шкіл. Школи святкують усе, що можна. Ото б українські школярі втішилися! Вони раді були б додатковому вихідному, чи то був би День слюсаря-сантехніка, а чи лісоруба. Але це був відступ. Повертаюся до свят.
День Валентина, звичайно, не міг пройти поза увагою школярів. Ми переконували Марічку, що це свято закоханих, вона наполягала, що це свято любові. І наводила переконливі аргументи: «Пам’ятаєте, у мультику про Вінні-Пуха (у діснеєвському варіанті) вони усі обмінювалися валентинками. То хіба П’ятачок закоханий у Пуха? Чи, може, Ру закоханий у Кролика?» Марічка виявилася права. Вона принесла зі школи валентинку від вчительки, двох своїх подружок і кількох хлопчиків. Частина дітей дарувала усім маленькі листівочки, олівці з сердечками чи наклейки, деякі хлопчики – лише дівчаткам (що дуже розумно, на мій погляд). Але що у всьому цьому добре – дітей не чекало розчарування. Бо коли даруєш комусь одному, хто дуже-дуже подобається, не знаєш, якою буде реакція. Один знайомий першокласник в Україні вручив валентинку однокласниці, якій симпатизував, а дівчинка розірвала її на очах у хлопчика. Подібні переживання залишають сліди в душі назавжди. І зрозуміло, що наступного разу хлопчик сто разів подумає, перед тим як наважитися хоч якось заявити про свої почуття. А коли ти даруєш валентинки десятьом дівчаткам, хтось обов’язково зрадіє.
Наступне свято – День президента. Присвячене Вашингтону і Лінкольну. На заняттях діти читали їхню біографію в картинках, потім вивчали, який президент на якій монетці зображений, розмальовували велетенські паперові монетки.
З початком весни стали готуватися до Дня святого Патрика. Правда, американці чомусь вважають початком весни кінець березня… На стіні у вітальні поселилися леприкони, які принесли з собою чимало трилисників. У молодших класах відбулася зелена вечірка (старшим зараз не до цього – якраз проходить щорічне тестування з різних предметів). Дітлашня прийшла у зелених нарядах. Вдягнувши зараніше виготовлені намиста з конюшиновими листочками, Марічка з одноклассниками виконувала веселу пісеньку про маленького лепрекона, який щороку з’являється 17 березня у зеленому вбранні. Їхній виступ мало транслювати шкільне телебачення, як і на День подяки, але виступ скасували через тести, тож молодша школа веселилася у своїх класах.
Попрощавшись із лепреконами, школярі активніше готуються до Великодня. По стіні у вітальні тепер скачуть кролики з розсипами різнокольорових яєць. Великдень припадає на канікули, але перед початком вакацій буде великодня вечірка. Напередодні усі повинні принести по дванадцять пластикових яєць із дрібними монетками чи солодощами всередині. Вчителі поховають яйця десь на вулиці чи в класі (залежно від погоди), і діти матимуть змогу відшукати собі дванадцять яєць зі скарбами.
Пізніше, може, ще допишу про свята, про які зараз ще не можу поділитися особистими враженнями. А на завершення хочу поділитися деякими думками. США – країна багатонаціональна, тому й свята запозичені з різних країн і культур. Але в Америці вони спрощуються, стирається глибина, сутність свята замінюється символами, які стають у пригоді торгівлі, адже сезонні товари й святкові аксесуари приносять шалені прибутки. Взяти хоча б Різдво, коли з полиць хапають усе підряд. Різдво – це веселощі, купа подарунків, ялинка, Санта з оленями. І не всі навіть знають про походження цього свята, про його справжній зміст. Хоча заради справедливості зауважу, що на деяких подвір’ях напередодні свята були виставлені фігурки Марії, Йосипа, ясла з малим Ісусом. І все ж наша традиція святкувати Новий рік і Різдво мені більше подобається. Новий рік – гамірне свято, а Різдво – сімейне, спокійне.
Американська культура переробила персонажів світової міфології під себе. Це зокрема стосується й ірландця-лепрекона, який перетворився просто на символ Дня Патрика.
Обурює також ставлення до Великодня. Усміхнені веселуни-кролики, пошук дітьми яєць із солодощами чи дрібними подаруночками, обмін іграшковими чи їстівними кроликами-курчатками – оце й увесь Великдень… А де ж сакральне наповнення? Зрештою, зрозуміло, чому так сталося. Знову ж таки тому, що на території цієї великої країни живе і мириться багато різних народів. Тому існує багато різних свят. Можна святкувати чужі свята, не занурюючись у них із головою і часто не підозрюючи про їхній оригінальний зміст чи походження. Але важливо не забувати про особливості власної культури. «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь…» День Валентина – добре! День Патрика – хай буде! Але Різдво і Великдень – це не Санта з оленями і не кролики з пошуками яєць. І це стосується не тільки українців, які мешкають у США, адже в Україні також дивляться американське кіно і поступово переймають західну модель Різдва, як мінімум на рівні символів… Я ні в якому разі не закликаю відмовитися від різдвяних фільмів чи мультиків. Навпаки, вони дуже милі, добрі. А іграшкові Санта-Клауси, що співають, створюють святкову атмосферу. Але не варто забувати справжню сутність свят, адже це наша історія, наше коріння, наш зв’язок із культурою предків.
Ну от, починала так легко, весело, а закінчила на серйозній ноті, але саме до такого висновку підвела мене розповідь про американські свята.
Одразу після Хелловіна, паралельно з підготовкою до Дня подяки, усе розширювався асортимент різдвяних товарів. Це не тільки ялинкові прикраси на будь-який смак, але й різдвяні солодощі, іграшки, одяг. Що не розкупили до Різдва, одразу після свята продається за півціни, а то й менше. Бо кому вже потрібен светрик із ялинкою чи candy canes (зігнуті, як ціпок, біло-червоні традиційні різдвяні смоктунці), набір для майстрування пряничної хатки (gingerbread house), Вінні-Пух у капелюсі Санта-Клауса чи олень, який співає різдвяну пісеньку? Комусь, може, й не потрібен, але якраз після свят випадає гарна нагода прикупити якісь аксесуари – адже наступного року вони знадобляться – або іграшки – адже олень чи песик не втрачають для дітлахів своєї привабливості тільки через те, що мають різдвяні капелюшки. Ми, наприклад, прикрашали хатку з імбирного печива не перед Різдвом, а на Новий рік, так ми влаштували собі гарну забаву і в той же час зекономили: звичайна ціна – $10, після Різдва – $5. (Ну не знаю я, як добре перекласти gingerbread! Це все ж таки не пряник, хоча з німецьких казок ми знаємо про існування пряничних хаток. Я б сказала, що gingerbread – це дуже солодке печиво з прянощами.)
Не встигли стихнути звуки Jingle bells, як вітрини магазинів нагадали, що незабаром День Валентина. Листівки, м’які іграшки, кульки, посуд, статуетки і навіть пакетики для сандвічів – усе, що тільки душа забажає з сердечками різних форм і розмірів. А прийшла весна – ура! Ні, не 8 Березня, хоч у нас це свято й називають міжнародним, але святкується воно здебільшого серед народів колишнього СРСР. 17 березня – День святого Патрика. В Україні його також пробують популяризувати. Я пам’ятаю, як у студентські часи цього дня була організована дискотека в університеті. Рудим, а також тим, хто був у зеленому, обіцяли безкоштовний вхід. Не забувають про це свято і українські паби. Але у США приготування помітніші і масштабніші. Символи Дня святого Патрика – трилисник конюшини (shamrock), лепрекон, ну і обов’язковий зелений колір.
Аксесуари до Патрика сусідяться на магазинних поличках поруч із кроликами, яйцями, курчатками, великодніми кошиками тощо. Тож не переплутаєш: не за горами Великдень.
Шкільна програма також прив’язана до свят. Перед Хелловіном майстрували й розмальовували гарбузики, перед Днем подяки – індіанців та індичок. Ми вивішували Маріччині саморобки, принесені зі школи, на стіну. Тоді там красувалося кілька індичок (деякі навіть зі справжнім пір’ям!), індіанка, пілігримка (пілігримами називали перших поселенців). На заняттях учителі читали про Мейфлауер, перший корабель із поселенцями, який причалив до берегів США, про те, що вирощували індіанці і якими вміннями ділилися з новими мешканцями. У шкільній бібліотеці дивилися мультик про Покахонтас, адже там також відображена історія спілкування поселенців з індіанцями.
Після Дня подяки почалася підготовка до Різдва. Пісеньки про Рудольфа (головний олень Санта-Клауса), оленячі ріжки, велетенська гірлянда, Санта у кожусі з оторочкою з вати, Санта мальований, Санта клеєний – одним словом, індички на стіні у вітальні поступилися місцем різдвяній символіці. Перед різдвяними канікулами мала відбутися ціла низка міні-свят: День капелюхів, День сорочок і День шкарпеток. У ці дні школярі могли вбиратися в улюблені капелюхи/сорочки (светрики, футболки, блузки)/шкарпетки замість традиційних футболок і джинсів. Ми з Марічкою ґрунтовно підготувалися до цих днів: на в’язаний капелюшок почепили великий червоний мак із тканини, попрасували вишиванку (хотіли вразити американців), от тільки якихось незвичайних шкарпеток не було… Але, на жаль, ці свята так і не відбулися, бо на Миколая випало багато снігу, і школа була зачинена. Але ще до снігу діти встигли відвідати магазин подарунків на території школи, де могли вибрати недорогі сувенірчики для близьких. Марічка не змогла протриматися до Різдва і вручила подаруночки того ж дня. Ми з Ромою отримали по ялинковій кульці, де було написано Mom #1 і Dad #1, бабуся отримала гавайське намисто, дідусь – велику шкарпетку, куди Санта міг складати подарунки. Але мені дісталося найбільше, бо, окрім кульки, я отримала ще ланцюжок із кулончиком-сердечком, куди було вписано Mom #1, і ручку Awesome Мom (пречудова мама). Що тут скажеш? Звісно, було дуже приємно. Мені сподобалася ця ідея – діти можуть самі вибрати презенти своїм родичам. Недорогі й оригінальні. Також перед самими канікулами мали відбутися різдвяна вистава про Чарлі Брауна (популярний персонаж американських коміксів) і святкова вечірка, але через сніг усе це перенеслося на січень.
Наступне свято – День Мартіна Лютера Кінга. Готуючись до нього, дітям читали про самого борця за рівні права білих і чорних, а також при перших видатних письменників, художників, юристів, сенаторів афроамериканського походження. Звичайно, не обійшли увагою і Обаму, першого чорного президента.
Треба сказати, що у США є обов’язкові свята і, скажемо так, факультативні. На День подяки, Різдво, Великдень, День незалежності відпочивають усі, деякі компанії навіть дають своїм співробітникам по два дні вихідних. А от День Мартіна Лютера Кінга, День президента майже для усіх є робочими, але не для шкіл. Школи святкують усе, що можна. Ото б українські школярі втішилися! Вони раді були б додатковому вихідному, чи то був би День слюсаря-сантехніка, а чи лісоруба. Але це був відступ. Повертаюся до свят.
День Валентина, звичайно, не міг пройти поза увагою школярів. Ми переконували Марічку, що це свято закоханих, вона наполягала, що це свято любові. І наводила переконливі аргументи: «Пам’ятаєте, у мультику про Вінні-Пуха (у діснеєвському варіанті) вони усі обмінювалися валентинками. То хіба П’ятачок закоханий у Пуха? Чи, може, Ру закоханий у Кролика?» Марічка виявилася права. Вона принесла зі школи валентинку від вчительки, двох своїх подружок і кількох хлопчиків. Частина дітей дарувала усім маленькі листівочки, олівці з сердечками чи наклейки, деякі хлопчики – лише дівчаткам (що дуже розумно, на мій погляд). Але що у всьому цьому добре – дітей не чекало розчарування. Бо коли даруєш комусь одному, хто дуже-дуже подобається, не знаєш, якою буде реакція. Один знайомий першокласник в Україні вручив валентинку однокласниці, якій симпатизував, а дівчинка розірвала її на очах у хлопчика. Подібні переживання залишають сліди в душі назавжди. І зрозуміло, що наступного разу хлопчик сто разів подумає, перед тим як наважитися хоч якось заявити про свої почуття. А коли ти даруєш валентинки десятьом дівчаткам, хтось обов’язково зрадіє.
Наступне свято – День президента. Присвячене Вашингтону і Лінкольну. На заняттях діти читали їхню біографію в картинках, потім вивчали, який президент на якій монетці зображений, розмальовували велетенські паперові монетки.
З початком весни стали готуватися до Дня святого Патрика. Правда, американці чомусь вважають початком весни кінець березня… На стіні у вітальні поселилися леприкони, які принесли з собою чимало трилисників. У молодших класах відбулася зелена вечірка (старшим зараз не до цього – якраз проходить щорічне тестування з різних предметів). Дітлашня прийшла у зелених нарядах. Вдягнувши зараніше виготовлені намиста з конюшиновими листочками, Марічка з одноклассниками виконувала веселу пісеньку про маленького лепрекона, який щороку з’являється 17 березня у зеленому вбранні. Їхній виступ мало транслювати шкільне телебачення, як і на День подяки, але виступ скасували через тести, тож молодша школа веселилася у своїх класах.
Попрощавшись із лепреконами, школярі активніше готуються до Великодня. По стіні у вітальні тепер скачуть кролики з розсипами різнокольорових яєць. Великдень припадає на канікули, але перед початком вакацій буде великодня вечірка. Напередодні усі повинні принести по дванадцять пластикових яєць із дрібними монетками чи солодощами всередині. Вчителі поховають яйця десь на вулиці чи в класі (залежно від погоди), і діти матимуть змогу відшукати собі дванадцять яєць зі скарбами.
Пізніше, може, ще допишу про свята, про які зараз ще не можу поділитися особистими враженнями. А на завершення хочу поділитися деякими думками. США – країна багатонаціональна, тому й свята запозичені з різних країн і культур. Але в Америці вони спрощуються, стирається глибина, сутність свята замінюється символами, які стають у пригоді торгівлі, адже сезонні товари й святкові аксесуари приносять шалені прибутки. Взяти хоча б Різдво, коли з полиць хапають усе підряд. Різдво – це веселощі, купа подарунків, ялинка, Санта з оленями. І не всі навіть знають про походження цього свята, про його справжній зміст. Хоча заради справедливості зауважу, що на деяких подвір’ях напередодні свята були виставлені фігурки Марії, Йосипа, ясла з малим Ісусом. І все ж наша традиція святкувати Новий рік і Різдво мені більше подобається. Новий рік – гамірне свято, а Різдво – сімейне, спокійне.
Американська культура переробила персонажів світової міфології під себе. Це зокрема стосується й ірландця-лепрекона, який перетворився просто на символ Дня Патрика.
Обурює також ставлення до Великодня. Усміхнені веселуни-кролики, пошук дітьми яєць із солодощами чи дрібними подаруночками, обмін іграшковими чи їстівними кроликами-курчатками – оце й увесь Великдень… А де ж сакральне наповнення? Зрештою, зрозуміло, чому так сталося. Знову ж таки тому, що на території цієї великої країни живе і мириться багато різних народів. Тому існує багато різних свят. Можна святкувати чужі свята, не занурюючись у них із головою і часто не підозрюючи про їхній оригінальний зміст чи походження. Але важливо не забувати про особливості власної культури. «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь…» День Валентина – добре! День Патрика – хай буде! Але Різдво і Великдень – це не Санта з оленями і не кролики з пошуками яєць. І це стосується не тільки українців, які мешкають у США, адже в Україні також дивляться американське кіно і поступово переймають західну модель Різдва, як мінімум на рівні символів… Я ні в якому разі не закликаю відмовитися від різдвяних фільмів чи мультиків. Навпаки, вони дуже милі, добрі. А іграшкові Санта-Клауси, що співають, створюють святкову атмосферу. Але не варто забувати справжню сутність свят, адже це наша історія, наше коріння, наш зв’язок із культурою предків.
Ну от, починала так легко, весело, а закінчила на серйозній ноті, але саме до такого висновку підвела мене розповідь про американські свята.
понеділок, 8 березня 2010 р.
Дитячий науковий центр
Насправді цей заклад називається «Мерилендський науковий центр», але орієнтований він здебільшого на дітей, хоча й дорослі знаходять для себе багато цікавого. Цей музей унаочнює науку, на доступних прикладах показує і пояснює природу різних явищ.
Ознайомлюватися з експозицією ми почали з третього поверху, бо там знаходилася дитяча кімната, яка в шостій вечора зачинялася, тож ми ще мали півгодини, щоб туди потрапити. Але спочатку ми зупинилися подивитися на різні «фокуси», що пояснювалися оптичним обманом. Наприклад, такий: трубка проходить через скло, на тій трубці по обидва боки від скла – кільця. Треба спочатку порухати їх обома руками, а потім – однією. Коли рухаєш обома, видно, що руки рухаються, а коли однією – рука лишається на місці! Як виявилося, це лише здається, що то скло, а насправді – дзеркало, і коли рухаєш однією рукою, насправді бачиш відображення іншої. У тому ж залі ми намагалися вхопити рукою лампочку, яка нібито світила прямо перед очима, хоча знаходилася десь далеко. Також там можна було побачити своє велетенське око і запустити електронний магніт, який притягує дрібні залізячки. Але не буду зупинятися на цих «фокусах»: навіть з детального опису важко зрозуміти, що відбувається, це треба бачити…
У дитячій кімнаті, звичайно, було весело. Гарні будиночки, у віконця яких можна зазирнути, у дзвінок – подзвонити, а килимок перед дверима не тільки виглядає як піаніно, а й грає веселі мелодії, коли на нього наступити. На стіні можна моделювати трасу для тенісної кульки: шматки траси на присосках, які можна переставляти під бажаним кутом і у бажаному напрямку, молоточки, які цю кульку б’ють і підштовхують далі, відерця, які цю кульку ловлять… Одним словом, є чим зайнятися. Але, певне, найбільше Марічці сподобалися водяні атракціони. Річечками бігла вода, оминаючи камінчики. Можна було пускати різнокольорові човники або ставити загати, щоб зупинити воду. Струменем фонтана можна регулювати рух різноманітних конструкцій, зокрема різних млинків. Для менших діток у воді плавали якісь формочки, фігурки. На стіні завбачливо висіли цератові фартушки, але ми їх побачили пізно. Правда, Марічка не встигла як слід забризкатися, бо часу до закриття дитячої кімнати лишалося мало, а хотілося усе роздивитися.
Покинувши стіни яскравого дитячого куточка, ми рушили далі. Перед тим, як спуститися поверхом нижче, побудували машину. Марічка на екрані покроково додавала необхідні деталі: корпус, мотор, панель керування, бампери, скло, багажник, сидіння і т. д. Зафарбувавши авто у всі кольори райдуги, доня лишилася задоволена. Поруч із сенсорними екранами, на яких можна будувати авто, розташована справжня машина з прозорими «стінками» – дуже зручно розглядати нутро «залізного коня».
Спустившись на другий рівень (поверх), ми потрапили в тіло людини. Мали можливість помандрувати клітиною людського тіла, послухати, як голосно гупає наше серце (таким лунким було б гупання, якби ми слухали його зсередини), проштовхнути їжу через кишечник (у сітці-кишці було кілька яблук, апельсинів, коли їх проштовхували, лунало не дуже приємне булькання…) Також ми поміряли пульс і побачили свою кардіограму. Для цього всього лише треба було сісти, покласти долоні на стіл із сенсорним елементом і споглядати на екрані картину ритму власного серця. Поруч – велика табличка з нормами пульсу для різного віку. На усіх рівнях цього наукового центру – комп’ютери, кожен з них має цікаве повідомлення або пізнавальну гру. На одному з таких комп’ютерів ми дивилися, як собака доганяє велосипедиста. «Ну і що тут цікавого?» – скажете ви. А те, що видно було не пса й людину, а їхні скелети! Інший монітор показував жіночку, яка акуратно наштрикувала виделкою крихітний помідорчик. Далі було видно шлях, який долав цей помідорчик. Ротова порожнина, кишечник, шлунок… Не надто приємне видовище, але дуже наочно. Марічку вразила картина, як біле кров’яне тільце ганяється за ворогом-мікробом, а також картина заживання порізу: як поступово сходяться-зростаються клітини. Цікавою була також гра про істот, які нас їдять… Справа на екрані були зображені комар, блоха, пиловий кліщ та інші пожирачі. Зліва – картинка: людина і пес у кімнаті, з вікна видно ліс, болото. Вибираєш шкідника. Він чемно повідомляє, чим харчується і де живе. Далі треба знайти його на картинці за допомогою пересувної лупи. Коли знайдеш – з’являється збільшене зображення паразита (ох і потворні ж вони усі!) й інформація про нього. Чесно кажучи, з усіма не встигли ознайомитися – часу лишалося небагато, а хотілося ще усе обдивитися. Просуваючись далі, Марічка все ж зупинилася біля комп’ютера, який пропонував за зовнішнім виглядом визначити, чи корисна бактерія для нашого організму, чи шкідлива. Після відповіді він повідомляв назву бактерії, а також те, що вона корисного робить, чи які хвороби викликає, якщо це не дружелюбний, а ворожий мікроорганізм.
Ой, ледь не забула. У цьому залі можна також було протестувати свої органи чуття. Наприклад, відчинити дверцята, принюхатися і визначити, що це пахне. Відкривши ще одні «дверцята», можна було переконатися у своїй правоті чи помилці. Були там аромати барбекю, кориці, лимона, шоколаду, пива, бобів. В іншому ряду пропонувалося визначити об’єкт на дотик. Засуваєш у віконечко руку, мацаєш і визначаєш. А потім перевіряєш себе. Треба було вгадати черевик, годинник, щітку для волосся, гумову качку і т. д.
Нарешті ми перемістилися в іншу зону – вивчення природних явищ і Космосу. Там ми бачили велику кулю, яка то була Землею із морями-океанами і сушею, яка вивищувалася над водною товщею, то Юпітером, Марсом чи іншою планетою Сонячної системи. Спостерігали і за рухом планет навколо Сонця. Меркурій, Венера і Земля з Місяцем шустренько прокручувалися навколо нашої зірки, а солідні великі планети практично стояли на місці, адже їм нікуди поспішати, вони неквапом рухаються довкола Сонця. Бачили костюм астронавта і зменшений космічний корабель, який полетить досліджувати Плутон. Марічка з Ромою встигли на комп’ютері змоделювати ураган і направили його на північ Південної Америки.
На другому рівні також є планетарій, у якому відбувалося якесь чарівне дійство, але туди ми завітаємо іншим разом. На першому і другому рівні ще є IMAX-зали, де демонструють пізнавальні фільми. Того дня показували фільм про Антарктиду, але ми його також не переглянули, бо тоді б не встигли обійти весь науковий центр.
Спустившись на перший рівень, ми зайшли на «Алею Ньютона». Там можна було, натиснувши на кнопку, зробити бульку у скляній трубці. Чи вмоститися на кріселко і підтягнутися по мотузці вгору. Чи пограти на лазерній арфі. Вона не має струн, але коли ти рухаєш пальцями по уявних струнах, лунає музика. Можна спостерігати за парою, яка піднімається з велетенської чаші, чи м’ячиком, який перевертається на струмені повітря, чи за допомогою важелів і керма керувати кульками, які рухаються по карколомних трасах, падають, підстрибують, піднімаються на пружинах чи скидаються молоточками. Можна відрегулювати гучність і частоту коливань умовного землетрусу – і побачити, як підстрибують піщинки. На таких простих прикладах можна зрозуміти природу складних природних явищ.
За десять хвилин до закриття музею ми добралися усе ж таки до динозаврів. Точніше, їхніх скелетів і муляжів.
Численні комп’ютери розказували, які динозаври жили колись на території Мериленду, як проводилися розкопки. Ознайомитися з усім, що пропонував комп’ютерний центр, ми не встигли. З динаміків лунали загрозливі динозаврячі крики. Ми попозували біля закам’янілої морди трицератопса, оглянули велетенські кістки його колег та й почимчикували до виходу, бо ж гостинний науковий центр зачинявся, а на нас іще чекала піца.
Ознайомлюватися з експозицією ми почали з третього поверху, бо там знаходилася дитяча кімната, яка в шостій вечора зачинялася, тож ми ще мали півгодини, щоб туди потрапити. Але спочатку ми зупинилися подивитися на різні «фокуси», що пояснювалися оптичним обманом. Наприклад, такий: трубка проходить через скло, на тій трубці по обидва боки від скла – кільця. Треба спочатку порухати їх обома руками, а потім – однією. Коли рухаєш обома, видно, що руки рухаються, а коли однією – рука лишається на місці! Як виявилося, це лише здається, що то скло, а насправді – дзеркало, і коли рухаєш однією рукою, насправді бачиш відображення іншої. У тому ж залі ми намагалися вхопити рукою лампочку, яка нібито світила прямо перед очима, хоча знаходилася десь далеко. Також там можна було побачити своє велетенське око і запустити електронний магніт, який притягує дрібні залізячки. Але не буду зупинятися на цих «фокусах»: навіть з детального опису важко зрозуміти, що відбувається, це треба бачити…
У дитячій кімнаті, звичайно, було весело. Гарні будиночки, у віконця яких можна зазирнути, у дзвінок – подзвонити, а килимок перед дверима не тільки виглядає як піаніно, а й грає веселі мелодії, коли на нього наступити. На стіні можна моделювати трасу для тенісної кульки: шматки траси на присосках, які можна переставляти під бажаним кутом і у бажаному напрямку, молоточки, які цю кульку б’ють і підштовхують далі, відерця, які цю кульку ловлять… Одним словом, є чим зайнятися. Але, певне, найбільше Марічці сподобалися водяні атракціони. Річечками бігла вода, оминаючи камінчики. Можна було пускати різнокольорові човники або ставити загати, щоб зупинити воду. Струменем фонтана можна регулювати рух різноманітних конструкцій, зокрема різних млинків. Для менших діток у воді плавали якісь формочки, фігурки. На стіні завбачливо висіли цератові фартушки, але ми їх побачили пізно. Правда, Марічка не встигла як слід забризкатися, бо часу до закриття дитячої кімнати лишалося мало, а хотілося усе роздивитися.
Покинувши стіни яскравого дитячого куточка, ми рушили далі. Перед тим, як спуститися поверхом нижче, побудували машину. Марічка на екрані покроково додавала необхідні деталі: корпус, мотор, панель керування, бампери, скло, багажник, сидіння і т. д. Зафарбувавши авто у всі кольори райдуги, доня лишилася задоволена. Поруч із сенсорними екранами, на яких можна будувати авто, розташована справжня машина з прозорими «стінками» – дуже зручно розглядати нутро «залізного коня».
Спустившись на другий рівень (поверх), ми потрапили в тіло людини. Мали можливість помандрувати клітиною людського тіла, послухати, як голосно гупає наше серце (таким лунким було б гупання, якби ми слухали його зсередини), проштовхнути їжу через кишечник (у сітці-кишці було кілька яблук, апельсинів, коли їх проштовхували, лунало не дуже приємне булькання…) Також ми поміряли пульс і побачили свою кардіограму. Для цього всього лише треба було сісти, покласти долоні на стіл із сенсорним елементом і споглядати на екрані картину ритму власного серця. Поруч – велика табличка з нормами пульсу для різного віку. На усіх рівнях цього наукового центру – комп’ютери, кожен з них має цікаве повідомлення або пізнавальну гру. На одному з таких комп’ютерів ми дивилися, як собака доганяє велосипедиста. «Ну і що тут цікавого?» – скажете ви. А те, що видно було не пса й людину, а їхні скелети! Інший монітор показував жіночку, яка акуратно наштрикувала виделкою крихітний помідорчик. Далі було видно шлях, який долав цей помідорчик. Ротова порожнина, кишечник, шлунок… Не надто приємне видовище, але дуже наочно. Марічку вразила картина, як біле кров’яне тільце ганяється за ворогом-мікробом, а також картина заживання порізу: як поступово сходяться-зростаються клітини. Цікавою була також гра про істот, які нас їдять… Справа на екрані були зображені комар, блоха, пиловий кліщ та інші пожирачі. Зліва – картинка: людина і пес у кімнаті, з вікна видно ліс, болото. Вибираєш шкідника. Він чемно повідомляє, чим харчується і де живе. Далі треба знайти його на картинці за допомогою пересувної лупи. Коли знайдеш – з’являється збільшене зображення паразита (ох і потворні ж вони усі!) й інформація про нього. Чесно кажучи, з усіма не встигли ознайомитися – часу лишалося небагато, а хотілося ще усе обдивитися. Просуваючись далі, Марічка все ж зупинилася біля комп’ютера, який пропонував за зовнішнім виглядом визначити, чи корисна бактерія для нашого організму, чи шкідлива. Після відповіді він повідомляв назву бактерії, а також те, що вона корисного робить, чи які хвороби викликає, якщо це не дружелюбний, а ворожий мікроорганізм.
Ой, ледь не забула. У цьому залі можна також було протестувати свої органи чуття. Наприклад, відчинити дверцята, принюхатися і визначити, що це пахне. Відкривши ще одні «дверцята», можна було переконатися у своїй правоті чи помилці. Були там аромати барбекю, кориці, лимона, шоколаду, пива, бобів. В іншому ряду пропонувалося визначити об’єкт на дотик. Засуваєш у віконечко руку, мацаєш і визначаєш. А потім перевіряєш себе. Треба було вгадати черевик, годинник, щітку для волосся, гумову качку і т. д.
Нарешті ми перемістилися в іншу зону – вивчення природних явищ і Космосу. Там ми бачили велику кулю, яка то була Землею із морями-океанами і сушею, яка вивищувалася над водною товщею, то Юпітером, Марсом чи іншою планетою Сонячної системи. Спостерігали і за рухом планет навколо Сонця. Меркурій, Венера і Земля з Місяцем шустренько прокручувалися навколо нашої зірки, а солідні великі планети практично стояли на місці, адже їм нікуди поспішати, вони неквапом рухаються довкола Сонця. Бачили костюм астронавта і зменшений космічний корабель, який полетить досліджувати Плутон. Марічка з Ромою встигли на комп’ютері змоделювати ураган і направили його на північ Південної Америки.
На другому рівні також є планетарій, у якому відбувалося якесь чарівне дійство, але туди ми завітаємо іншим разом. На першому і другому рівні ще є IMAX-зали, де демонструють пізнавальні фільми. Того дня показували фільм про Антарктиду, але ми його також не переглянули, бо тоді б не встигли обійти весь науковий центр.
Спустившись на перший рівень, ми зайшли на «Алею Ньютона». Там можна було, натиснувши на кнопку, зробити бульку у скляній трубці. Чи вмоститися на кріселко і підтягнутися по мотузці вгору. Чи пограти на лазерній арфі. Вона не має струн, але коли ти рухаєш пальцями по уявних струнах, лунає музика. Можна спостерігати за парою, яка піднімається з велетенської чаші, чи м’ячиком, який перевертається на струмені повітря, чи за допомогою важелів і керма керувати кульками, які рухаються по карколомних трасах, падають, підстрибують, піднімаються на пружинах чи скидаються молоточками. Можна відрегулювати гучність і частоту коливань умовного землетрусу – і побачити, як підстрибують піщинки. На таких простих прикладах можна зрозуміти природу складних природних явищ.
За десять хвилин до закриття музею ми добралися усе ж таки до динозаврів. Точніше, їхніх скелетів і муляжів.
Численні комп’ютери розказували, які динозаври жили колись на території Мериленду, як проводилися розкопки. Ознайомитися з усім, що пропонував комп’ютерний центр, ми не встигли. З динаміків лунали загрозливі динозаврячі крики. Ми попозували біля закам’янілої морди трицератопса, оглянули велетенські кістки його колег та й почимчикували до виходу, бо ж гостинний науковий центр зачинявся, а на нас іще чекала піца.
четвер, 4 березня 2010 р.
Чи є межі у свободи?
У словниковому тлумаченні демократії свобода є важливим складником цього політичного ладу. Але чи є межі у свободи, чи може вона бути безмежною? Звичайно, життя будь-якої держави регламентується певними нормативними актами. Але існують також правила неписані…
Це був вступ, термінів більше не буде, будуть роздуми, спричинені недавньою подією.
Про те, як часто у Штатах притягають до суду за сексуальні домагання, відомо у всьому світі. Це може бути необережно сказане слово – зрештою, просто комплімент! – неоднозначний жест або навіть погляд, у якому «жертва» вбачає бажання близьких стосунків. Так, викладача одного з місцевих університетів звільнили за те, що він притримав двері для студентки, яка несла якесь обладнання, а потім зайшов за нею в аудиторію. Дівчина розцінила це як натяк, і викладача звільнили.
Ще легше образити чорних. Так, колись із цією расою жорстоко поводилися, утримували у нелюдських умовах. Час розплати настав аж тепер. Ще п’ятдесят років тому Мухамеда Алі, тоді чемпіона Олімпійських ігор, не пустили до ресторану тільки тому, що він чорний. Тепер часи змінилися. Чорні мешканці Америки мають ті самі права, що й білі, навіть не так, вони мають більше прав, тому що можуть поскаржитися на дискримінацію за расовою ознакою. Збоку це виглядає, ніби діти жаліються виховательці, що хтось їх образив. Але подібні скарги руйнують людські долі.
На цю тему мене наштовхнуло звільнення викладача факультету мистецтв з університету, де викладає Рома. Художник, за сумісництвом викладач, проводив на парі зі студентами обговорення якоїсь теми. І сказав таку фразу: «Я у цьому закладі безправний, як негр на плантації». Цього було достатньо. Знайшлася людина, яка переповіла цю фразу деканові. Викладача звільнили того ж дня. Я спочатку наївно подумала, що звільнили за те, що він поскаржився на свою лиху долю, поділився зі студентами своїм болем, що його, очевидно, недооцінюють. Але ні. Не знаю, чи ви вже здогадалися, але звільнили його за вживання слова «негр». Це заборонене слово. Можна казати «чорний» чи «афроамериканець», але ніколи – «негр».
Рома учора читав обговорення цієї події на університетському сайті. За два дні набралося більше сотні повідомлень. І багато людей констатують той факт, що абсурдно придиратися за одне слово. Однісіньке слово руйнує людині долю! Я не обізнана з подробицями життя того художника, але раз він викладав, хоча й вважав цю роботу майже каторгою, значить, вона йому була потрібна... У США не так просто знайти хорошу роботу, як це здається з того боку океану.
Та, обміркувавши цю ситуацію з усіх боків, Рома дійшов до висновку, що іншого виходу не було. Раз знайшовся «ображений», він би досягнув свого якщо не через декана, то через президента університету, а як не через президента, то через суд… Але тоді б полетіло більше голів… Зрештою, репутація закладу усе одно підмочена… А міг же сказати «раб» замість «негр»…
Щоб це не здавалося одиничним випадком, наведу ще один приклад. Телемайстра звільнили за те, що, коли його чорний колега зачепив візком із чорною фарбою, він жартома сказав: «Ви і мене хочете пофарбувати у чорне?» Колега це сприйняв не як жарт, а як особисту образу. І швиденько побіг жалітися шефу. Результат: висококваліфікованого спеціаліста, який пропрацював у компанії не один десяток років, звільнили за расову дискримінацію. І хай би вже, якби хоч справді недолюблював афроамериканців, так ні, його найкращим другом якраз був чорний, але кого то цікавить. Потім ображений колега зрозумів свою помилку і навіть просив, щоб телемайстра взяли назад, але було вже пізно.
Звичайно, я не хочу сказати, що усі чорні використовують свій колір шкіри як прапор чи перепустку у краще життя. Ні, вони дуже різні, так само, як і білі. Адже характер і моральність не залежить від кольору шкіри.
Коли Рома вперше заходив до школи, де зараз вчиться Марічка, і запитував, чи можна буде приєднатися до навчального процесу не з самого початку року, адміністраторка сказала йому прямо в лоба: «Не переживайте, ваша дитина не буде цілими днями дивитися на таких, як я». Рома був шокований. Бо якби він сказав щось подібне, його могли б притягнути до відповідальності, а тут сама адміністраторка, приємна чорна жіночка, таке говорить. «У нас класи змішані, ми стараємося, щоб було приблизно порівну і білих, і чорних діток». Отак-от…
Здається, частина чорних і досі вважає себе меншовартісними… Може, саме звідси їхня хвороблива увага до сказаних слів, жестів, поглядів? Їм ніби хочеться підтвердження власної думки про інакшість, от вони й чіпляються до слів…
*** *** ***
Раз я почала про свободу, то гляну на це питання ще й з іншого боку. Здається, я вже раніше писала, що дітей до дванадцяти років не можна самих кудись відпускати чи лишати вдома. Не можна також захаращувати подвір’я. Чому не можна, адже це приватна територія? А тому, що сусіди напишуть скаргу, і господаря, який не навів лад на подвір’ї, оштрафують на чималу суму. Білизну на вулиці вивішують сушитися тільки вихідці з колишнього Союзу, американці собі такого не дозволяють, бо це може зачепити естетичні смаки сусідів. Не можна також розпивати спиртні напої на вулицях, у не відведених для цього закладах, а також при дітях. Дітям до 21 року не можна навіть знаходитися у тому залі кафе чи ресторану, де вживають алкогольні напої. Це не закінчується нічим хорошим ні для них, ні для дорослих, ні для закладу – його можуть просто закрити. Є й інші «не можна» і, можливо, до них я ще колись повернуся…
Це був вступ, термінів більше не буде, будуть роздуми, спричинені недавньою подією.
Про те, як часто у Штатах притягають до суду за сексуальні домагання, відомо у всьому світі. Це може бути необережно сказане слово – зрештою, просто комплімент! – неоднозначний жест або навіть погляд, у якому «жертва» вбачає бажання близьких стосунків. Так, викладача одного з місцевих університетів звільнили за те, що він притримав двері для студентки, яка несла якесь обладнання, а потім зайшов за нею в аудиторію. Дівчина розцінила це як натяк, і викладача звільнили.
Ще легше образити чорних. Так, колись із цією расою жорстоко поводилися, утримували у нелюдських умовах. Час розплати настав аж тепер. Ще п’ятдесят років тому Мухамеда Алі, тоді чемпіона Олімпійських ігор, не пустили до ресторану тільки тому, що він чорний. Тепер часи змінилися. Чорні мешканці Америки мають ті самі права, що й білі, навіть не так, вони мають більше прав, тому що можуть поскаржитися на дискримінацію за расовою ознакою. Збоку це виглядає, ніби діти жаліються виховательці, що хтось їх образив. Але подібні скарги руйнують людські долі.
На цю тему мене наштовхнуло звільнення викладача факультету мистецтв з університету, де викладає Рома. Художник, за сумісництвом викладач, проводив на парі зі студентами обговорення якоїсь теми. І сказав таку фразу: «Я у цьому закладі безправний, як негр на плантації». Цього було достатньо. Знайшлася людина, яка переповіла цю фразу деканові. Викладача звільнили того ж дня. Я спочатку наївно подумала, що звільнили за те, що він поскаржився на свою лиху долю, поділився зі студентами своїм болем, що його, очевидно, недооцінюють. Але ні. Не знаю, чи ви вже здогадалися, але звільнили його за вживання слова «негр». Це заборонене слово. Можна казати «чорний» чи «афроамериканець», але ніколи – «негр».
Рома учора читав обговорення цієї події на університетському сайті. За два дні набралося більше сотні повідомлень. І багато людей констатують той факт, що абсурдно придиратися за одне слово. Однісіньке слово руйнує людині долю! Я не обізнана з подробицями життя того художника, але раз він викладав, хоча й вважав цю роботу майже каторгою, значить, вона йому була потрібна... У США не так просто знайти хорошу роботу, як це здається з того боку океану.
Та, обміркувавши цю ситуацію з усіх боків, Рома дійшов до висновку, що іншого виходу не було. Раз знайшовся «ображений», він би досягнув свого якщо не через декана, то через президента університету, а як не через президента, то через суд… Але тоді б полетіло більше голів… Зрештою, репутація закладу усе одно підмочена… А міг же сказати «раб» замість «негр»…
Щоб це не здавалося одиничним випадком, наведу ще один приклад. Телемайстра звільнили за те, що, коли його чорний колега зачепив візком із чорною фарбою, він жартома сказав: «Ви і мене хочете пофарбувати у чорне?» Колега це сприйняв не як жарт, а як особисту образу. І швиденько побіг жалітися шефу. Результат: висококваліфікованого спеціаліста, який пропрацював у компанії не один десяток років, звільнили за расову дискримінацію. І хай би вже, якби хоч справді недолюблював афроамериканців, так ні, його найкращим другом якраз був чорний, але кого то цікавить. Потім ображений колега зрозумів свою помилку і навіть просив, щоб телемайстра взяли назад, але було вже пізно.
Звичайно, я не хочу сказати, що усі чорні використовують свій колір шкіри як прапор чи перепустку у краще життя. Ні, вони дуже різні, так само, як і білі. Адже характер і моральність не залежить від кольору шкіри.
Коли Рома вперше заходив до школи, де зараз вчиться Марічка, і запитував, чи можна буде приєднатися до навчального процесу не з самого початку року, адміністраторка сказала йому прямо в лоба: «Не переживайте, ваша дитина не буде цілими днями дивитися на таких, як я». Рома був шокований. Бо якби він сказав щось подібне, його могли б притягнути до відповідальності, а тут сама адміністраторка, приємна чорна жіночка, таке говорить. «У нас класи змішані, ми стараємося, щоб було приблизно порівну і білих, і чорних діток». Отак-от…
Здається, частина чорних і досі вважає себе меншовартісними… Може, саме звідси їхня хвороблива увага до сказаних слів, жестів, поглядів? Їм ніби хочеться підтвердження власної думки про інакшість, от вони й чіпляються до слів…
*** *** ***
Раз я почала про свободу, то гляну на це питання ще й з іншого боку. Здається, я вже раніше писала, що дітей до дванадцяти років не можна самих кудись відпускати чи лишати вдома. Не можна також захаращувати подвір’я. Чому не можна, адже це приватна територія? А тому, що сусіди напишуть скаргу, і господаря, який не навів лад на подвір’ї, оштрафують на чималу суму. Білизну на вулиці вивішують сушитися тільки вихідці з колишнього Союзу, американці собі такого не дозволяють, бо це може зачепити естетичні смаки сусідів. Не можна також розпивати спиртні напої на вулицях, у не відведених для цього закладах, а також при дітях. Дітям до 21 року не можна навіть знаходитися у тому залі кафе чи ресторану, де вживають алкогольні напої. Це не закінчується нічим хорошим ні для них, ні для дорослих, ні для закладу – його можуть просто закрити. Є й інші «не можна» і, можливо, до них я ще колись повернуся…
Підписатися на:
Дописи (Atom)