Дива трапляються не лише в книжках

У збірнику оповідань Наталки Малетич «Щоденник Ельфа» є історія про дівчинку Діану, яка в інтернаті познайомилася з Оксаною і вмовила батьків удочерити її. Оповідання називається «Хочу сестру». Тепла, зворушлива історія, як і всі в Наталиній книжці. Але мені вона видавалася не надто правдоподібною, бо ж не так часто стаються дива. Та, як то часом трапляється, я мала можливість переконатися, що в житті відбуваються ще більші дива, а життєві історії значно заплутаніші за вигадані письменниками. І вони – поруч, варто лиш визирнути з вікна…

Коли ми, більше чотирьох років тому, переїхали в Айову, сім’я Кайлера саме переселилася зі старої хати біля школи в орендовану квартиру. Хату мали зносити. Проходячи щодня повз той облуплений будиночок, я дивувалася: там можна було жити? А з вікна на горищі витріщався страшнуватий манекен з розмазаними яскраво-червоними губами, і в голові складалися історії про те, хто ж жив раніше у цьому дивному будиночку. Його вже давно знесли, те місце й досі порожнє, але я, проходячи там, часто згадую того манекена…

Це так, не сама історія, а передісторія. Марічка дружила з Кайлером, він часто приходив до нас додому – хороша, спокійна дитина. А якось і Марічка ходила до нього, та коли тато забрав її звідти, сказав, хай краще Кайлер приходить до нас. Марічка повернулася уся просякнута сигаретним димом, хоча була в гостях не більше години.

Так Кайлер і приходив – погратися на комп’ютері, бо свого не було, походити разом із Марічкою позбирати цукерки на Хелловін, а чи й просто про щось поговорити.

У четвертому класі вчителька захоплювалася їхньою зворушливою дружбою – якщо на уроках були якісь парні завдання, часто ставила їх разом і розповідала, що Марічка заступалася за Кайлера перед «крутими». Бо Кайлер лише втягав в голову в плечі або ховався у великому капюшоні маминої куртки, а Марічка завжди була борцем за справедливість і вступалася за слабших.

А потім вони посварилися. Я й досі не знаю причини. Марічка не хотіла про то говорити. Знаю лиш, що Кайлер її дуже образив. Так що їхнє спілкування пройшло через різні етапи – від близької дружби до непримиримої ворожнечі (а хто ще може вдарити болючіше, ніж колишній друг, який знає про всі твої вразливі місця), ігнорування і, нарешті, нейтрального співіснування у межах однієї паралелі.

Та ця історія все ж про Кайлера, а не Марічку. Просто хотіла розповісти, чому я знаю його краще, ніж інших Маррічиних однокласників.

На найманій квартирі родина Кайлера також довго не затрималася – не минуло й року, як вони шукали інше житло. Тато, мама, Кайлер і чималий пес невизначеної породи. Того року – після Маріччиного четвертого класу – ми також переїздили – з орендованого у наш власний дім. І виявилося, що Кайлер мешкає неподалік – на нашій же вулиці, усього за кілька будинків від нас. Як сказала Марічка, їх запросили пожити друзі батьків.

У нас взагалі дуже охайна вулиця – з доглянутими будинками і подвір’ями. Окрім хіба що двох. Один будинок дуже старий і там просто довго ніхто не жив, а другий… Мабуть, ви вже здогадалися… А в другому й замешкали Кайлер із батьками. Власник будинку збирає на своєму подвір’ї всілякий непотріб, а потім здає його на переробку. У різний час там були то десятки старих моніторів, то якісь таємничі блакитні валізки стосами, то просто залізяччя й деревина невідомого походження – одним словом, мотлох. І його завжди видно з дороги, бо в гаражі і сараї він не поміщається.

Десь у цей час Кайлер подружився з нашим безпосереднім сусідом – Джастіном, який також у різні роки був Маріччиним однокласником (я колись розповідала, що у США склад класів не постійний, дітей постійно «тасують», тому в різні роки склад класів дещо відрізняється). Вони часто разом верталися зі школи, гуляли на подвір’ї (коли батьки виганяли J ), але частіше грали в комп’ютерні ігри. У вихідні Кайлер також тусувався у сусідів, їв там, тільки спати ходив додому.

Ще через якийсь час Марічка сказала, що Кайлер знову переїхав. «Куди?» – «Та, недалеко. У той закинутий дім, навпроти цегляної хати. Ну, той, що продається». Я вже про нього згадувала… Щоразу, проходячи повз нього, мимоволі дивилася на вікна: деякі забиті дошками, інші – затягнуті целофаном. Як там можна жити? А взимку?

Будинок ніяк не могли продати, то, мабуть, вирішили пустити хоч когось жити, щоб він зовсім не завалився. У ньому майже завжди були настіж відчинені двері – і, здавалося, що це будинок із якогось трилера: там точно ховається хтось лихий, підглядає за тобою і от-от вискочить.

Кайлерова мама – інвалід, має проблеми з ногами, але намагається виконувати якусь просту роботу вдома. Про це вона розповідала Ромі, ще коли Марічка з Кайлером дружили. Тато Кайлера тоді не працював. З того, що він постійно був удома, можна зробити висновок, що не мав він роботи і пізніше. Автівки у них також не було, а життя у США без авто практично неможливе. У великих містах, принаймні, є громадський транспорт, а малих, звісно, ні. Я неодноразово бачила, як Кайлер із батьком їздили до магазину на велосипедах. Варіант, звісно. А взимку? Айова – це вам не Каліфорнія, узимку тут вітер, мороз і сніг.

А навесні на той закинутий будинок таки знайшовся покупець. І сім’ї Кайлера знову довелося з’їжджати. Улітку вони поїхали в Техас. Чому? Може, там живуть чиїсь родичі.

На якийсь час ми втратили Кайлера з поля зору. А кілька тижнів тому Марічка повідомила новину: Кайлер повернувся. З самим лиш татом. Батьки розлучилися, і мама лишилася в Техасі. «Де ж вони живуть?» – «Не знаю», – відповіла Марічка. Та незабаром ми дізналися відповідь на це питання. Принаймні, частково. Тому що уранці Кайлер разом із Джастіном виходить із сусіднього будинку й іде до школи, вертаються вони також разом. А коли ми були на концерті, де виступали шкільні хори (там задіяні сусідські діти – і Джастін, і Джесіка), перед нами сиділи наші сусіди Кеймаси – Герта й Алан і… Кайлер. Він чекав поруч із ними, коли після концерту підійдуть Джастін із Джесікою.

«Марічко, то що, Кеймаси всиновили Кайлера?» – «Не знаю. Я ж не можу про таке питати! Але кажуть, що Кайлерового тата позбавили батьківських прав…»

Мені теж ніби незручно питати в сусідів, чи вони всиновили Кайлера… У нас дуже добрі й хороші сусіди. Узимку Алан часто розчищає нам сніг, бо має снігоприбиральну машину, а машиною то, звісно, легше, ніж лопатою. Але ж він не зобов’язаний! І його ніхто навіть не просить! Коли минулого літа ми їздили у Балтімор, саме Алан косив траву на нашому подвір’ї… Саме тому я думаю, що вони або вже взяли, або візьмуть під опіку друга свого сина. І тоді є надія, що майбутнє Кайлера буде кращим, ніж минуле. А поки що я дивлюся у вікно – Кайлер із Джастіном саме вертаються зі школи: великий і спокійний Джастін неквапно крокує доріжкою, а навколо нього стрибає маленький Кайлер із неслухняною настовбурченою чуприною і, усміхаючись, щось розказує товаришеві. У нього є надія. Усе буде добре. Дива трапляються не лише в книжках.

Кінець? Чи початок?

Знову про фандрейзинг

Можливо, ви ще не забули мою розповідь про те, як Марічка з іншими дівчатами-танцюристками гроші на поїздку до Флориди збирали. А якщо забули чи не читали – вам сюди. :)

Почали вони у кінці січня, і от нарешті завтра забираємо-розвозимо останню піцу. За ці дев’ять місяців вони не лише продавали заморожені піцу-пироги-слойки, а й кухонне начиння, форми для пирогів, якісь ароматні штучки (я саме була в Україні, так що точно не знаю, що воно таке :) ). Влаштовували продажі випічки, вечерю з оладками і смаженими ковбасками і забіг.

Про останні два напишу кілька слів. Вечеря з оладками і ковбасками – традиційний фандрейзинг у нашому містечку. Їх влаштовують кілька разів на рік. Найпопулярніша – у пожежній частині. Чи то видовище, коли кремезні чоловіки смажать оладки, так привабливе, чи оладки, посмажені пожежниками, такі смачні, але на цю вечерю зазвичай сходиться купа-купезна народу, а частина ще й бере оладки з собою в судочках. Минулого року, наприклад, вони нагодували 700 людей! Мушу сказати, що і оладки, і ковбаски – просто суперські! Оладки майстерно посмажені, усі однакового розміру й майже всі ідеально круглі. А ковбаски – ммм – чути, що зроблені зі свіжого натурального м’яса. Але я ж не про пожежників… Але до них ми ходимо щороку, навесні. Ще оладкові вечері влаштовують при церквах, але що ми до місцевих церков не ходимо, то й про вечері не знали і не відвідували. Ну і таку вечерю влаштовували наші дівчата. Точніше, все організовувала хореограф, Катріна, а вже дівчата з батьками працювали. Рома, наприклад, смажив оладки. І так йому ця справа сподобалася, що став придивлятися поверхню для смаження (бо ж на сковорідці – не те ;) ). Марічка наливала-розносила на столи молоко. Від себе не скажу нічого, бо цю знамениту подію ми з Юлею пропустили. Зате знаю, що дівчата, які працювали того вечора разом із батьками, заробили в свою скарбничку по $200.

«Темою» цьогорічного Outback bowl є Елвіс Престлі, тому недивно, що влітку він з’явився у Вест Юніон. Спочатку – як картонна фігура, яка «охороняла» кілька десятків блакитних черевиків різного розміру й ґатунку. Ну, ви здогадалися – blue suede shoes. Це був іще один фандрайзинг. Дівчата з балончиків пообпорскували взуття, а потім по черзі возили цю синьо-блакитну купу і підкидали на подвір’я. Це ніби мало бути весело. У Марічки в той час був дитячий театр, то ми «під шумок» відмовилися від цієї радості, бо, чесно кажучи, ми з Ромою не зацінили гумору. Мені би не хотілося, щоб хтось підкидав на подвір’я помальовані капці, а я ще й мала платити $20, щоб їх прибрали… Хоча ніби всі справді тішилися, і лише один раз «жертви» відмовилися платити. Ба більше, за додаткову плату (+$20) можна було підкинути черевику тому, кого назве «замовник».

Можливо, ми недооцінили цей жарт, тому що все ж таки не маємо тут родини чи близьких друзів, яким можна підкинути подібний сюрприз. А заробили з Елвісом чимало – понад $3 000 (на скількох ділили цю суму – не знаю).

Забіг також влаштовували на честь Елвіса, і саме він красувався на футболках 5К (забіг на 5 кілометрів). Тут дівчатам також довелося попрацювати. Треба було залучити спонсорів – хоча б по одному кожній. Як добре, що у Марічки є добрі друзі-власники фермерського магазину. Вони не лише купують у неї все, що вона продає (і Ґеррі, і його син Джастін, і його племінниця Челсі), а й зробили спонсорський внесок у забіг. Ба більше – Джастін із вагітною (!) дружиною брали участь у забігу (внесок – $20, щоправда, гарантована футболка, вода і перекуска), сказали Марічці, що прийшли спеціально, щоб її підтримати. Кендіс, звісно, не бігала, а йшла, а Джастін навіть отримав призове місце серед бігунів свого віку.

Окрім того, що дівчата мали залучати спонсорів і учасників забігу, вони ще й готували улюблені канапки Елвіса – з арахісовим маслом і бананами. Не маючи особливої любові до арахісового масла, сумнівалася, що мені сподобається таке неочевидне поєднання, бо ж класика – арахісове масло і джем – мені не до смаку (а от Марічка вже звикла і наминає тільки так). Але, на диво, було смачно. Незвично, але смачно. Першою канапкою ми з Юлею поділилася, а потім я з’їла другу, а за нею і третю. Дівчата ледь встигли наробити тих канапок. Коли повернулися перші бігуни, вони все ще мазали масло і розкладали банани.

Поки бігуни відхекувалися й перекушували, почалося нагородження – жінок у чоловіків у різних вікових категоріях. Була ще й лотерея з призами для учасників забігу, розіграш «американських ляльок» (American doll) за спеціальними квиточками по $5 (лялька коштує від $115). Офіційну частину вів Елвіс, дідусь Клої, Маріччиної найкращої подружки, він же, до речі, проводжав бігунів, співав – також Елвіс, тільки інший, молодший, брат однієї з танцюристок. І хоч старший Елвіс був дещо підтоптаний, а молодший часом забував слова, усе було весело й невимушено.

За ці дев’ять місяців Марічка (разом із нами, бо ми з Ромою також трудилися – Рома розвозив піцу-пироги-слойки тощо, я пекла купу всього на продажі випічки і шила іграшки) заробила $1 150, тобто оплатила свій пакет, окрім перельоту. Це було непросто. І продавати весь час, особливо на початку цього навчального року, коли до уроків додався ще й волейбол. І ходити питати тих самих людей, бо вже ж і незручно – які б не були хороші сусіди чи знайомі, вони ж також не можуть постійно трусити гаманцями. Але це був цікавий досвід. Зрештою, саме так здобувається розуміння, що гроші на деревах не ростуть і з неба не падають…

Що там було у заголовку? Кінець? Чи початок? Кінець Маріччиних заробітків (аж до лютого, коли приїдуть скаутські печенюшки, дівчата-скаути, правда, і зараз якісь горішки-цукерки продають, але за це Марічка не бралася – ну справді, скільки можна? :) ), але перший досвід Юлин.

Коли ми оформлювалися в садочок, нас попередили про те, що двічі на рік проходить фандрейзинг. І, вертаючись минулого тижня з садочка із листком, на якому намальовані апетитні кекси й булки з різноманітними начинками, я думала от про що: а чи це не те саме, що «добровільні внески» в Україні? Ніби вибору особливого немає – або ти продаєш не менше 5 булок (мета – 10) по $12, або з тебе стягають $50. Та все ж, вирішила я, є відмінність. По-перше, ти не сам вносиш цю суму, а потроху розкидаєш її на друзів-родичів-колег, які готові підтримати твою дитину і садочок, а по-друге, навіть якщо вирішиш нікого не турбувати і купити ці п’ять кексів, то все ж таки в тебе буде п’ять кексів, хоч і дорожчих, ніж звичайно (я ж колись розповідала, що продукти й товари, задіяні у фандрейзингах, унікальні, і купити їх у магазині не можна, хоча дещо схоже є і дешевше, так… але ж, коли ми купуємо попкорн у хлопців-скаутів, ми розуміємо, що у вартість закладена і підтримка скаутського руху). А по-третє, коли проводиться фандрейзинг, чітко повідомляється, на що саме збирають гроші. Навесні, наприклад, садочкова дітлашня продавала м’ясо, щоб назбирати на майданчик. І вже влітку той майданчик встановили. З кексів гроші підуть на шафу-скриню для зберігання вуличних іграшок узимку. Завжди є чітка звітність: скільки назбирали, скільки витратили. Ну і, кекси-булки, звісно, лишаються. ;) Смачні.

Завтра заберемо піцу. І собі теж, бо справді смачна, краща за магазинну заморожену, ніби щойно з піцерії. Я часом і сама печу піцу, але трапляється, що треба «швидку» вечерю, і тоді заморожена стає справжнім порятунком. У морозилці ще лишилося кілька яблучних слойок. А незабаром будуть ще й кекси-булки (ні те, ні інше слово не дуже вдале… може, плетінка?). Треба тільки визначитися, які саме ми хочемо. Марічка хоче карамельну і цинамонову. Юля – яблучну. Я – полуничну з вершковим сиром. А тато наш ще не вирішив. Хлопці-скаути привезли нам карамельний попкорн. Так що попереду солодка зима.

Титанік. Роздуми про виставку

Спочатку хотілося назвати допис «Як ми на Титаніку побували» чи «Побувати на Титаніку». Але відвідати виставку і пережити (чи не пережити) крах велетенського корабля – не те саме.

Фільм із ДіКапріо та Кейт Уінслет мене ніколи особливо не хвилював. Хоча коли ми переглядали його цього літа, вже з Марічкою – яка їздила на виставку, присвячену Титаніку, зі скаутами і, власне, саме вона сказала, що мусимо поїхати туди ще раз, усі разом – хвилювання було більше, ніж коли я дивилася його вперше, в кінотеатрі, будучи студенткою. На відміну від фільму, виставка справила на мене неймовірне враження, попри те, що Юля весь час кудись нас тягла (бо їй там було дуже нудно) і питала: «Коли ж налешті буде той колаблик, що вдалився об клижаний лід?» Так, ми готувалися. :)

Фоток не буде, тому що компанія-організатор виставки єдина в світі має права на залишки Титаніка і, відповідно, диктує свої умови. Є лише фотка перед тим, як ми зайшли «на борт».

Нам усім видали квиточки з реальними іменами пасажирів і коротенькою інформацією про них. У кінці ми дізнаємося, чи вони вижили…

Ромі дістався 23-річний швед Нільс Мартін Одал. Він подорожував сам, третім класом, до Пеорії в штаті Іллінойс. Мав намір вивчати в Іллінойсі ботаніку й сільське господарство, хоча вже закінчив навчання у Данії та Швеції.

Юля отримала квиточок на ім’я пані Бенжамін Харт (Естер Блумфілд). Англійка, 43 роки. Мандрувала другим класом у товаристві свого чоловіка й семирічної донечки Еви до Вінніпегу, у Канаду. Чоловік Естер Бенджамін перевозив родину у Вінніпег, де саме відбувався будівельний бум, він хотів заробити на цьому.

Протягом усієї мандрівки Естер мала відчуття, що з кораблем трапиться якась катастрофа. На її думку, заява, що корабель за жодних обставин не може втонути, розгнівила Бога…

Марічці вручили квиток панночки Енні Джессі «Ніни» Харпер. 6 років, англійка, подорожувала другим класом разом зі своїм татом, преподобним Джоном Харпером, якого запросили до Чикаго провести кілька зустрічей. Доглядати за Ніною преподобному допомагала її кузина панна Джессі Лейтч. На борту корабля Ніна знайшла собі подружку й товаришку для ігор – семирічну Еву Харт (так-так, ту саму – див. вище).

Мені дісталася панна Енні С. Фанк, 38 років, яка сама подорожувала другим класом з Індії у Белі, що в штаті Пенсильванія. Вона верталася додому, в Пенсильванію, бо отримала телеграму, в якій повідомлялося, що її мати дуже хвора. Непокоячись про те, що вона може запізнитися, Енні, прибувши до Англії, замовила квиток на перший же корабель, на який змогла.

Енні була місіонеркою в Джанігірі, Індія. Вона одразу зрозуміла, що там немає шкіл для дівчаток, і в 1907 році, через рік, як приїхала в Джанігір, відкрила однокімнатну школу для сільських дівчаток, де сама й учителювала.

Завдяки життєвим історіям трагедія стає ще страшнішою. Бо це вже не просто 1517 загиблих. Ти знаєш, що там було двоє братів, які поспішали до третього на весілля, а один із них був священиком і мав вінчати молодих. Знаєш, що банкір закликав чоловіків вдягнути найкращі свої костюми, щоб навіть у мить прощання зі світом бути справжніми джентльменами. Зі сльозами на очах читаєш, що жінка відмовилася від місця на рятувальному човні, бо все життя була поруч із чоловіком і не могла його покинути. А жінка та й сама могла прожити безбідне життя, бо була дружиною власника мережі магазинів Macy’s. Це був саме той момент, той випадок, коли до людей приходить розуміння, що гроші не всемогутні. І хоча заможних врятувалося більше, скільки загинуло видатних чоловіків, які належали до тогочасної еліти.

Телефонами і фотоапаратами було заборонено користуватися, і я пошкодувала, що не мала ручки і блокнота, щоб занотувати якісь імена, прізвища… Звісно, дещо можна відшукати. Була, наприклад, на Титаніку актриса німого кіно, Дороті Гібсон, яка верталася з матір’ю до Америки після зйомок. Вона врятувалася і знялася у першому фільмі про загибель Корабля – німому, звісно. Фільм називався «Врятовані з Титаніка». Прем’єра відбулася через 29 днів після трагедії (чи не зашвидко?). Дороті виступила співавтором сценарію і, фактично, зіграла саму себе, була навіть вбрана у той самий одяг, що й у день катастрофи.

Титанік був без перебільшення розкішний корабель. Умови третього класу відповідали другому класу на інших кораблях. А пасажири другого класу, коли вперше прийшли на обід, вирішили, що персонал щось наплутав і запросив їх до їдальні першого класу.

Каюти третього класу трохи нагадують купе в поїздах – два двоповерхових дерев’яних ліжка попід стінами. Щоправда, значно просторіші, і спальні місця ширші. У каютах було опалювання й електрика. Писалося, що не всі пасажири третього класу мали такі умови у себе вдома. Ми в цьому твердженні засумнівалися, бо ж квитки зовсім не дешеві – $35 (на нинішні гроші – $620). Якщо людина мала такі гроші, то й електрика у неї мала бути. Хіба що малося на увазі, що для деяких людей квиток на корабель до Америки був як квиток в інше життя, і вони збирали гроші, економлячи на всьому, щоб тільки туди поїхати.

Квиток першого класу коштував $3 200 ($57 000 у перерахунку на сучасні гроші), а за $5 700 ($102 000) можна було придбати те, що зараз називають суперлюкс. Ціни на квитки другого класу чомусь ніде не було, хоча цікаво, якою була різниця між другим і третім і другим і першим класом. Другий клас мав коштувати співмірно з першим, тому що другий клас на Титаніку відповідав першому на інших кораблях. Пасажири другого класу також мали доступ до ліфтів, бібліотеки, прогулянкової палуби. До послуг пасажирів першого класу був ще й басейн, лазня, спортзал.

Судячи з меню, годували гарно всіх. От тільки у третього класу страви були простіші, а в першого – суцільна французька кухня, назви страв так зразу і не прочитаєш. Посуд також був різним. У третього класу – простий білий з гербом компанії-перевізника – White Star Line («щоб не крали» – писалося в поясненні). У першого – порцеляна з дрібнесенькими квіточками. Ми могли роздивитися кілька тарілок, чашок. Чудово збереглися форми для картопляного гратену. Вони вціліли, бо їх захистила шафа, в якій вони містилися. Шафа потихеньку згнила на дні океану, а форми так і лишилися білосніжними, з легкими слідами кіптяви на дні – бо в них гратен і запікали, і подавали.

Були там і вцілілі речі пасажирів – мильниця з напівзогнилим милом, пудрениця, кришечки від якихось порцелянових вазочок-скриньок, напівзотліла шкіряна сумка, порцелянові сувеніри, але мені чомусь врізалися в пам’ять оці білісінькі форми для гратену. Чи тому, що їх багато – кілька десятків, у той час як інші речі – по одній чи й по частинці, чи тому, що вони такі білі – ніби їх зовсім не торкнувся ні час, ні мікроорганізми, і вони готові, щоб їх змазали маслом, виклали шарами картоплю і залили вершками…

Улітку на цю виставку їздили наші сусіди. Потім Джеймі написала на своїй сторінці у фб: «Цікава виставка, хоча треба багато читати». Це правда, треба не стільки розглядати, скільки читати. І чим більше ти читаєш, чим більше залів проходиш, тим відчутніший клубок у горлі, тим важче стримувати сльози. Цьому сприяє і звуковий супровід – ніби скімлення-завивання вітру.

В одному з залів постійно показували коротеньке відео – як Корабель зіштовхується з айсбергом, де починає набиратися вода, як він потихеньку нахиляється, потім – розламується на дві частини і врешті тоне… Дослідження довели, що до краху Титаніка призвели поспіх і недбалість. Недостатня кількість рятувальних човнів – це ще не все. Виявилося, що на кораблі не було… біноклів. Саме тому вчасно не помітили айсберг. Був басейн, сауна, спортзал, розкішні столові прибори, а біноклів не було…

В іншому залі всі, хто бажає, могли торкнутися міні-айсберга і спробувати, яка холодна вода біля його підніжжя. Руку не втримати – аж обпікає холод, але вода не така холодна, як була 14 квітня 1912 року. Тоді було всього лиш 28º за Фаренгейтом (-2,2ºС). Жодних шансів. І якось після цього всього по-іншому сприймається й фільм. Якщо я колись іще його дивитимуся – сльози збиратимуться в очах, мабуть, із самого початку.

Скажу чесно, я боялася заходити в останній зал. Мені й хотілося дізнатися, чи вижила Енні, і було дуже страшно. Щоправда, мені не довелося шукати її ім’я в списку. Щойно я зайшла – як підбігла Марічка: «Мамо, твоя героїня не вижила, але ти можеш прочитати її історію. А моя Ніна і її кузина вижили, а тато Ніни – ні. І її подружка з мамою також вижили». Так, у чоловіків – жодних шансів. І Ромин студент-швед так і не вивчив нічого нового про сільське господарство, тато Ніни не провів жодної служби в Чикаго, а тато Еви не збудував нічого в Канаді… Як і сотні інших чоловіків. Урятувалося 706 людей, загинуло 1517. З першого класу врятувалася половина – сотня людей, з другого-третього – третина, а з персоналу майже ніхто не врятувався…

Енні С. Фанк уже ступила на рятувальний човен. Лишалося одне місце. Але раптом прибігла жінка, двоє синів якої уже сиділи в човні. І Енні поступилася своїм місцем.