Спочатку хотілося назвати допис «Як ми на Титаніку побували» чи «Побувати
на Титаніку». Але відвідати виставку і пережити (чи не пережити) крах
велетенського корабля – не те саме.
Фільм із ДіКапріо та Кейт Уінслет мене ніколи особливо не хвилював. Хоча
коли ми переглядали його цього літа, вже з Марічкою – яка їздила на виставку,
присвячену Титаніку, зі скаутами і, власне, саме вона сказала, що мусимо
поїхати туди ще раз, усі разом – хвилювання було більше, ніж коли я дивилася
його вперше, в кінотеатрі, будучи студенткою. На відміну від фільму, виставка
справила на мене неймовірне враження, попри те, що Юля весь час кудись нас
тягла (бо їй там було дуже нудно) і питала: «Коли ж налешті буде той колаблик,
що вдалився об клижаний лід?» Так, ми готувалися. :)
Фоток не буде, тому що компанія-організатор виставки єдина в світі має
права на залишки Титаніка і, відповідно, диктує свої умови. Є лише фотка перед
тим, як ми зайшли «на борт».
Нам усім видали квиточки з реальними іменами пасажирів і коротенькою
інформацією про них. У кінці ми дізнаємося, чи вони вижили…
Ромі дістався 23-річний швед Нільс Мартін Одал. Він подорожував сам, третім
класом, до Пеорії в штаті Іллінойс. Мав намір вивчати в Іллінойсі ботаніку й
сільське господарство, хоча вже закінчив навчання у Данії та Швеції.
Юля отримала квиточок на ім’я пані Бенжамін Харт (Естер Блумфілд). Англійка,
43 роки. Мандрувала другим класом у товаристві свого чоловіка й семирічної
донечки Еви до Вінніпегу, у Канаду. Чоловік Естер Бенджамін перевозив родину у
Вінніпег, де саме відбувався будівельний бум, він хотів заробити на цьому.
Протягом усієї мандрівки Естер мала відчуття, що з кораблем трапиться якась
катастрофа. На її думку, заява, що корабель за жодних обставин не може втонути,
розгнівила Бога…
Марічці вручили квиток панночки Енні Джессі «Ніни» Харпер. 6 років,
англійка, подорожувала другим класом разом зі своїм татом, преподобним Джоном
Харпером, якого запросили до Чикаго провести кілька зустрічей. Доглядати за Ніною
преподобному допомагала її кузина панна Джессі Лейтч. На борту корабля Ніна
знайшла собі подружку й товаришку для ігор – семирічну Еву Харт (так-так, ту саму – див. вище).
Мені дісталася панна Енні С. Фанк, 38 років, яка сама подорожувала другим
класом з Індії у Белі, що в штаті Пенсильванія. Вона верталася додому, в
Пенсильванію, бо отримала телеграму, в якій повідомлялося, що її мати дуже
хвора. Непокоячись про те, що вона може запізнитися, Енні, прибувши до Англії,
замовила квиток на перший же корабель, на який змогла.
Енні була місіонеркою в Джанігірі, Індія. Вона одразу зрозуміла, що там
немає шкіл для дівчаток, і в 1907 році, через рік, як приїхала в Джанігір, відкрила
однокімнатну школу для сільських дівчаток, де сама й учителювала.
Завдяки життєвим історіям трагедія стає ще страшнішою. Бо це вже не просто 1517
загиблих. Ти знаєш, що там було двоє братів, які поспішали до третього на
весілля, а один із них був священиком і мав вінчати молодих. Знаєш, що банкір
закликав чоловіків вдягнути найкращі свої костюми, щоб навіть у мить прощання
зі світом бути справжніми джентльменами. Зі сльозами на очах читаєш, що жінка відмовилася
від місця на рятувальному човні, бо все життя була поруч із чоловіком і не могла
його покинути. А жінка та й сама могла прожити безбідне життя, бо була дружиною
власника мережі магазинів Macy’s. Це був саме той
момент, той випадок, коли до людей приходить розуміння, що гроші не всемогутні.
І хоча заможних врятувалося більше, скільки загинуло видатних чоловіків, які
належали до тогочасної еліти.
Телефонами і фотоапаратами було заборонено користуватися, і я пошкодувала,
що не мала ручки і блокнота, щоб занотувати якісь імена, прізвища… Звісно, дещо
можна відшукати. Була, наприклад, на Титаніку актриса німого кіно, Дороті
Гібсон, яка верталася з матір’ю до Америки після зйомок. Вона врятувалася і знялася
у першому фільмі про загибель Корабля – німому, звісно. Фільм називався «Врятовані
з Титаніка». Прем’єра відбулася через 29 днів після трагедії (чи не зашвидко?).
Дороті виступила співавтором сценарію і, фактично, зіграла саму себе, була
навіть вбрана у той самий одяг, що й у день катастрофи.
Титанік був без перебільшення розкішний корабель. Умови третього класу
відповідали другому класу на інших кораблях. А пасажири другого класу, коли
вперше прийшли на обід, вирішили, що персонал щось наплутав і запросив їх до
їдальні першого класу.
Каюти третього класу трохи нагадують купе в поїздах – два двоповерхових
дерев’яних ліжка попід стінами. Щоправда, значно просторіші, і спальні місця
ширші. У каютах було опалювання й електрика. Писалося, що не всі пасажири
третього класу мали такі умови у себе вдома. Ми в цьому твердженні
засумнівалися, бо ж квитки зовсім не дешеві – $35 (на нинішні гроші – $620). Якщо людина мала такі гроші, то й
електрика у неї мала бути. Хіба що малося на увазі, що для деяких людей квиток
на корабель до Америки був як квиток в інше життя, і вони збирали гроші,
економлячи на всьому, щоб тільки туди поїхати.
Квиток першого класу коштував $3 200 ($57 000 у перерахунку на
сучасні гроші), а за $5 700 ($102
000) можна було придбати те,
що зараз називають суперлюкс. Ціни на квитки другого класу чомусь ніде не було,
хоча цікаво, якою була різниця між другим і третім і другим і першим класом.
Другий клас мав коштувати співмірно з першим, тому що другий клас на Титаніку
відповідав першому на інших кораблях. Пасажири другого класу також мали доступ
до ліфтів, бібліотеки, прогулянкової палуби. До послуг пасажирів першого класу
був ще й басейн, лазня, спортзал.
Судячи з меню, годували гарно всіх. От тільки у третього класу страви були
простіші, а в першого – суцільна французька кухня, назви страв так зразу і не
прочитаєш. Посуд також був різним. У третього класу – простий білий з гербом компанії-перевізника
– White Star Line («щоб не крали» – писалося в поясненні). У першого – порцеляна з дрібнесенькими
квіточками. Ми могли роздивитися кілька тарілок, чашок. Чудово збереглися форми
для картопляного гратену. Вони вціліли, бо їх захистила шафа, в якій вони
містилися. Шафа потихеньку згнила на дні океану, а форми так і лишилися
білосніжними, з легкими слідами кіптяви на дні – бо в них гратен і запікали, і
подавали.
Були там і вцілілі речі пасажирів – мильниця з напівзогнилим милом,
пудрениця, кришечки від якихось порцелянових вазочок-скриньок, напівзотліла
шкіряна сумка, порцелянові сувеніри, але мені чомусь врізалися в пам’ять оці
білісінькі форми для гратену. Чи тому, що їх багато – кілька десятків, у той
час як інші речі – по одній чи й по частинці, чи тому, що вони такі білі – ніби
їх зовсім не торкнувся ні час, ні мікроорганізми, і вони готові, щоб їх змазали
маслом, виклали шарами картоплю і залили вершками…
Улітку на цю виставку їздили наші сусіди. Потім Джеймі написала на своїй
сторінці у фб: «Цікава виставка, хоча треба багато читати». Це правда, треба не
стільки розглядати, скільки читати. І чим більше ти читаєш, чим більше залів
проходиш, тим відчутніший клубок у горлі, тим важче стримувати сльози. Цьому
сприяє і звуковий супровід – ніби скімлення-завивання вітру.
В одному з залів постійно показували коротеньке відео – як Корабель зіштовхується
з айсбергом, де починає набиратися вода, як він потихеньку нахиляється, потім –
розламується на дві частини і врешті тоне… Дослідження довели, що до краху Титаніка
призвели поспіх і недбалість. Недостатня кількість рятувальних човнів – це ще
не все. Виявилося, що на кораблі не було… біноклів. Саме тому вчасно не
помітили айсберг. Був басейн, сауна, спортзал, розкішні столові прибори, а
біноклів не було…
В іншому залі всі, хто бажає, могли торкнутися міні-айсберга і спробувати,
яка холодна вода біля його підніжжя. Руку не втримати – аж обпікає холод, але
вода не така холодна, як була 14 квітня 1912 року. Тоді було всього лиш 28º за
Фаренгейтом (-2,2ºС). Жодних шансів. І якось після цього всього по-іншому
сприймається й фільм. Якщо я колись іще його дивитимуся – сльози збиратимуться
в очах, мабуть, із самого початку.
Скажу чесно, я боялася заходити в останній зал. Мені й хотілося дізнатися,
чи вижила Енні, і було дуже страшно. Щоправда, мені не довелося шукати її ім’я
в списку. Щойно я зайшла – як підбігла Марічка: «Мамо, твоя героїня не вижила,
але ти можеш прочитати її історію. А моя Ніна і її кузина вижили, а тато Ніни –
ні. І її подружка з мамою також вижили». Так, у чоловіків – жодних шансів. І
Ромин студент-швед так і не вивчив нічого нового про сільське господарство,
тато Ніни не провів жодної служби в Чикаго, а тато Еви не збудував нічого в
Канаді… Як і сотні інших чоловіків. Урятувалося 706 людей, загинуло 1517. З
першого класу врятувалася половина – сотня людей, з другого-третього – третина,
а з персоналу майже ніхто не врятувався…
Енні С. Фанк уже ступила на рятувальний човен. Лишалося одне місце. Але
раптом прибігла жінка, двоє синів якої уже сиділи в човні. І Енні поступилася
своїм місцем.
Немає коментарів:
Дописати коментар