Дива трапляються не лише в книжках

У збірнику оповідань Наталки Малетич «Щоденник Ельфа» є історія про дівчинку Діану, яка в інтернаті познайомилася з Оксаною і вмовила батьків удочерити її. Оповідання називається «Хочу сестру». Тепла, зворушлива історія, як і всі в Наталиній книжці. Але мені вона видавалася не надто правдоподібною, бо ж не так часто стаються дива. Та, як то часом трапляється, я мала можливість переконатися, що в житті відбуваються ще більші дива, а життєві історії значно заплутаніші за вигадані письменниками. І вони – поруч, варто лиш визирнути з вікна…

Коли ми, більше чотирьох років тому, переїхали в Айову, сім’я Кайлера саме переселилася зі старої хати біля школи в орендовану квартиру. Хату мали зносити. Проходячи щодня повз той облуплений будиночок, я дивувалася: там можна було жити? А з вікна на горищі витріщався страшнуватий манекен з розмазаними яскраво-червоними губами, і в голові складалися історії про те, хто ж жив раніше у цьому дивному будиночку. Його вже давно знесли, те місце й досі порожнє, але я, проходячи там, часто згадую того манекена…

Це так, не сама історія, а передісторія. Марічка дружила з Кайлером, він часто приходив до нас додому – хороша, спокійна дитина. А якось і Марічка ходила до нього, та коли тато забрав її звідти, сказав, хай краще Кайлер приходить до нас. Марічка повернулася уся просякнута сигаретним димом, хоча була в гостях не більше години.

Так Кайлер і приходив – погратися на комп’ютері, бо свого не було, походити разом із Марічкою позбирати цукерки на Хелловін, а чи й просто про щось поговорити.

У четвертому класі вчителька захоплювалася їхньою зворушливою дружбою – якщо на уроках були якісь парні завдання, часто ставила їх разом і розповідала, що Марічка заступалася за Кайлера перед «крутими». Бо Кайлер лише втягав в голову в плечі або ховався у великому капюшоні маминої куртки, а Марічка завжди була борцем за справедливість і вступалася за слабших.

А потім вони посварилися. Я й досі не знаю причини. Марічка не хотіла про то говорити. Знаю лиш, що Кайлер її дуже образив. Так що їхнє спілкування пройшло через різні етапи – від близької дружби до непримиримої ворожнечі (а хто ще може вдарити болючіше, ніж колишній друг, який знає про всі твої вразливі місця), ігнорування і, нарешті, нейтрального співіснування у межах однієї паралелі.

Та ця історія все ж про Кайлера, а не Марічку. Просто хотіла розповісти, чому я знаю його краще, ніж інших Маррічиних однокласників.

На найманій квартирі родина Кайлера також довго не затрималася – не минуло й року, як вони шукали інше житло. Тато, мама, Кайлер і чималий пес невизначеної породи. Того року – після Маріччиного четвертого класу – ми також переїздили – з орендованого у наш власний дім. І виявилося, що Кайлер мешкає неподалік – на нашій же вулиці, усього за кілька будинків від нас. Як сказала Марічка, їх запросили пожити друзі батьків.

У нас взагалі дуже охайна вулиця – з доглянутими будинками і подвір’ями. Окрім хіба що двох. Один будинок дуже старий і там просто довго ніхто не жив, а другий… Мабуть, ви вже здогадалися… А в другому й замешкали Кайлер із батьками. Власник будинку збирає на своєму подвір’ї всілякий непотріб, а потім здає його на переробку. У різний час там були то десятки старих моніторів, то якісь таємничі блакитні валізки стосами, то просто залізяччя й деревина невідомого походження – одним словом, мотлох. І його завжди видно з дороги, бо в гаражі і сараї він не поміщається.

Десь у цей час Кайлер подружився з нашим безпосереднім сусідом – Джастіном, який також у різні роки був Маріччиним однокласником (я колись розповідала, що у США склад класів не постійний, дітей постійно «тасують», тому в різні роки склад класів дещо відрізняється). Вони часто разом верталися зі школи, гуляли на подвір’ї (коли батьки виганяли J ), але частіше грали в комп’ютерні ігри. У вихідні Кайлер також тусувався у сусідів, їв там, тільки спати ходив додому.

Ще через якийсь час Марічка сказала, що Кайлер знову переїхав. «Куди?» – «Та, недалеко. У той закинутий дім, навпроти цегляної хати. Ну, той, що продається». Я вже про нього згадувала… Щоразу, проходячи повз нього, мимоволі дивилася на вікна: деякі забиті дошками, інші – затягнуті целофаном. Як там можна жити? А взимку?

Будинок ніяк не могли продати, то, мабуть, вирішили пустити хоч когось жити, щоб він зовсім не завалився. У ньому майже завжди були настіж відчинені двері – і, здавалося, що це будинок із якогось трилера: там точно ховається хтось лихий, підглядає за тобою і от-от вискочить.

Кайлерова мама – інвалід, має проблеми з ногами, але намагається виконувати якусь просту роботу вдома. Про це вона розповідала Ромі, ще коли Марічка з Кайлером дружили. Тато Кайлера тоді не працював. З того, що він постійно був удома, можна зробити висновок, що не мав він роботи і пізніше. Автівки у них також не було, а життя у США без авто практично неможливе. У великих містах, принаймні, є громадський транспорт, а малих, звісно, ні. Я неодноразово бачила, як Кайлер із батьком їздили до магазину на велосипедах. Варіант, звісно. А взимку? Айова – це вам не Каліфорнія, узимку тут вітер, мороз і сніг.

А навесні на той закинутий будинок таки знайшовся покупець. І сім’ї Кайлера знову довелося з’їжджати. Улітку вони поїхали в Техас. Чому? Може, там живуть чиїсь родичі.

На якийсь час ми втратили Кайлера з поля зору. А кілька тижнів тому Марічка повідомила новину: Кайлер повернувся. З самим лиш татом. Батьки розлучилися, і мама лишилася в Техасі. «Де ж вони живуть?» – «Не знаю», – відповіла Марічка. Та незабаром ми дізналися відповідь на це питання. Принаймні, частково. Тому що уранці Кайлер разом із Джастіном виходить із сусіднього будинку й іде до школи, вертаються вони також разом. А коли ми були на концерті, де виступали шкільні хори (там задіяні сусідські діти – і Джастін, і Джесіка), перед нами сиділи наші сусіди Кеймаси – Герта й Алан і… Кайлер. Він чекав поруч із ними, коли після концерту підійдуть Джастін із Джесікою.

«Марічко, то що, Кеймаси всиновили Кайлера?» – «Не знаю. Я ж не можу про таке питати! Але кажуть, що Кайлерового тата позбавили батьківських прав…»

Мені теж ніби незручно питати в сусідів, чи вони всиновили Кайлера… У нас дуже добрі й хороші сусіди. Узимку Алан часто розчищає нам сніг, бо має снігоприбиральну машину, а машиною то, звісно, легше, ніж лопатою. Але ж він не зобов’язаний! І його ніхто навіть не просить! Коли минулого літа ми їздили у Балтімор, саме Алан косив траву на нашому подвір’ї… Саме тому я думаю, що вони або вже взяли, або візьмуть під опіку друга свого сина. І тоді є надія, що майбутнє Кайлера буде кращим, ніж минуле. А поки що я дивлюся у вікно – Кайлер із Джастіном саме вертаються зі школи: великий і спокійний Джастін неквапно крокує доріжкою, а навколо нього стрибає маленький Кайлер із неслухняною настовбурченою чуприною і, усміхаючись, щось розказує товаришеві. У нього є надія. Усе буде добре. Дива трапляються не лише в книжках.