Як я у садочок ходила. Частина друга

Цілий тиждень Юля питала: коли ж підемо до директорки в садочок? Мері – молода усміхнена жінка десь мого віку, мама трьох хлопчаків, зустріла нас, щойно ми подзвонили в двері. Так-так, просто так зайти не можна. Батьки мають код, завдяки якому відкриваються двері, інші відвідувачі мають дзвонити.

У кімнаті для перемовин Мері відповіла на всі наші запитання. Першим було: чи можна приходити не на цілий день, а лише на кілька годин? Вона відповіла, що, взагалі, наглядова рада наполягає, щоб діти ходили щодня на повний день, але вона не проти, щоб дітей приводили на кілька годин. Ми одразу й домовилися, що Юля приходитиме по понеділках, середах і п’ятницях з 8.00 по 11.

Відповівши за запитання і вручивши цілу купу паперів, які ми маємо заповнити (частину – сімейний лікар + інфо про щеплення), Мері написала нам код до дверей (його досить часто змінюють – питання безпеки) і показала «прийомний пункт». Насправді, я не знаю, як це назвати точніше. :) На стійці – щось середнє між планшетом і касовим апаратом (вибачайте, друзі, може, для вас то звична штукенція, але я таких ще не стрічала :)). Коли ти приводиш дитину – відмічаєшся (за останніми чотирма цифрами номера телефону), забираєш – знову відмічаєшся (таким чином, точно порахований час перебування малюка в садочку). Там же можна дізнатися, скільки треба платити цього тижня (оплата щотижня). Мері сказала, що планують вдосконалити систему – щоб можна було одразу оплатити карткою. Поруч із цим диво-апаратом – столик із іменними папками. Туди складають інформацію, яка стосується конкретної дитини: про фотографування, попередження щодо щеплень, свята тощо. Мері може не бути на місці (її кабінет – тут же, за склом), тоді папери для неї можна вкинути у спеціальну скриньку над столиком. Це може бути, наприклад, розклад відвідування дитиною садочка на наступний тиждень (якщо він не такий, як завжди).

Здається, ще не писала про те, що будівля простора, з широчезними коридорами. І коли Мері показувала нам столик і скриньку, старші дітки саме щось там вимірювали за допомогою різнокольорових ниток.

Знову зайшли в групу до 3-річних. Вихователька щось читала. Юля сіла на килимок, слухала і не хотіла йти. Знову потім питала: коли, ну коли ж я піду в садочок? А напередодні великої події сказала, що не хоче ні в який садочок, а хоче бути приліпленою до мами. Мені здається, я нервувалася ще більше, ніж вона. У понеділок уранці Юля також відмовлялася: і погода погана, і стомлена вона. Погода справді була жахлива – вітер, гроза. Але хотілося показати дитині, що, якщо пообіцяли прийти – значить, ідемо. Окрім того, нагадала Юлі, що треба прослідкувати, щоб дитинку знову не запхали в клітку. Може, це й переконало. :)

(Поки писала про погоду, згадала от що: садочок пов’язаний зі шкільною системою, і якщо в середу навчальний день у школі коротший на годину – то так само і в садочку. Діти можуть лишатися і після того, але тоді це рахується як childcare. Якщо у школі відміняють заняття через погоду – так само і в садочку.)

Коли ми прийшли, діти стояли біля столиків, зсунутих буквою «П», і гралися дрібними іграшками. Юля показувала мені змійок. Хто там був іще – не знаю. Потім вихователька покликала усіх на килимок. Малюки повсідалися по-турецьки (cress-cross apple sauce) і разом із Анджелою співали пісеньку про дні тижня. Потім почепили на два минулі дні (вихідні) кавуна й жука (що тут треба почепити – кавуна чи жука?) і порахували усі дні червня, що вже минули. Анджела попросила одного з хлопчиків витягнути «погодну станцію» і виставити там погоду. Хмари й дощ.

А тим часом у кімнату закотили візок зі сніданком. Помічниця виховательки повитирала столи, поставила стільчики, розставила тарілки і стакани. Потім понасипала фрукти (виноград, нарізані персик і диню), налила молоко. Вдягнула целофанову рукавицю і взялася розкладати французькі тости (з корицею, Марічка такі дуже любить). Пізніше, коли дітлахи трохи підкріпилися і просили ще тостів, вихователі щоразу вдягали целофанові рукавиці. Так, саме на такі дрібниці я й звертала увагу.

Коли сніданок був на столах, Анджела сказала: «Я буду називати букви. Той, чиє ім’я починається з цієї літери, йде мити руки». Отак, без великої черги, дітлашня мила руки над невеличкою раковиною. Один із хлопчаків сказав, що хоче їсти свій сніданок, на що вихователька заперечила, що то ланч він їстиме свій, а сніданок усі їдять, який дають. (Ага, подумала я, значить, обід можна приносити з дому.) Поївши, малюки виливали залишки молока в раковину і складали стакани у піддон. Самі. Тарілки прибирали виховательки (там же ще й залишки їжі були).

Після сніданку настав час ігор. Якби була гарна погода – пішли б на вулицю, але через грозу лишилися всередині. А тепер – найцікавіше: кімната поділена на шість куточків, чи зон, як кому більше подобається. Найбільша – «будівельна зона», де на килимку можна возити різноманітні машинки і будувати вежі з кубиків. На тому ж килимку збирається уся група, коли вихователька щось читає чи розповідає. Поруч – «бібліотека»: етажерка з книжками, маленький м’якенький диванчик, м’які кольорові кріселка і м’які іграшки (ага, ключове слово – «м’який», а ще – зручний і затишний). Діти можуть вибрати книжку і просто погортати її або попросити виховательку почитати. Але це не читання для групи того, що вибирає вихователька, слухають лише ті, хто знаходиться в «бібліотеці», вони ж і обирають чтиво.

Справа від килимка – «куточок драми», я про нього вже згадувала, коли писала про «День відчинених дверей». Саме там Юля порятувала пупса з собачої клітки. У понеділок доця майже й не виходила з цього куточка, а що то був її перший день, то ніхто її й не чіпав. «Куточок драми» – втілення дівчачих мрій. Там є кухня, перукарня, порохотяг, віник і совок, кілька пупсів (Юля не дозволяє називати їх ні пупсами, ні ляльками, то – «дитинки») і купа причандалів до них: стільчик для годування, автомобільне кріселко-переноска, ходунки… Перелік неповний, звісно, але ідею ви зрозуміли. Ще там є пожежні каски, так що хлопці також залюбки граються.

Біля «куточка драми» – куточок писання. Не надто популярний, мушу визнати. :) Хоча в «будівельній зоні» дітлахи залюбки показували виховательці намальовані на килимку букви. Наступний – «науковий куточок». Там – безліч магнітів різноманітної форми. Зокрема, гусінь, яку треба зібрати з різнокольорових сегментів. Чи набір трикутників-квадратів. З квадратів старанний Джош збирав кубики, потім поскладав їх у потяг, у кожен вагон запхав маленьке звірятко і возив цей потяг по підлозі.

Остання зона, найближча до куточка, в якому сиділа я, намагаючись не надто відволікати дитячу увагу, – sensory table. Це стіл з розсувною стільницею, в якій схована така собі міні-пісочниця. Точніше, то не зовсім пісок. Щось середнє між піском і пластиліном, бо ніби трохи й сиплеться, але й ліпиться до купи. Дітлашня проводила там розкопки: видобувала дрібненьких черепашок, морських зірок, крабів тощо. І на лопатках приносила показувати мені. Або робила пасочки, бо ж там є і відерця, і лопатки з грабельками. Ледь не забула: пісок-пластилін – синього кольору.

Оцей розподіл кімнати на зони і видається мені найцікавішим. Щоб діти не товпилися в якомусь одному куточку, є чіткі правила перебування там: не більше 3-4 дітей одночасно (на килимку може бути більше, в «науковому куточку» – лише двоє). Окрім того, щоб не сварилися, хто прийшов перший, а хто – останній, біля кожного куточка є листок з фото куточка (щоб малюки не переплутали, куди саме йдуть), куди малята чіпляють свою фотографію (на малючачих фото – спеціальні липучки). Так одразу видно, де хто має бути. Причому за правильністю слідкує не лише вихователька, а й самі діти.

Юля – не єдиний новачок у групі. Є ще Браян, наймолодший синочок директорки. І від того, що мама працює тут же, йому ще складніше звикати. Коли ми тільки прийшли, він, разом зі своєю ковдрочкою, сидів на руках в однієї з виховательок. Але потім розгулявся і носив мені черепашок на лопатці.

(Так, у групу можна приносити свої ковдри чи улюблені іграшки – щоб діти затишніше почувалися, особливо коли вкладаються вдень спати.)

Після години ігор Анджела покликала усіх на килимок – читати. Зараз їхня тема – океан, тож книжка була про восьминога. Жив собі восьминіг, і було в нього вісім ніг. Мав він цікаву властивість – лоскотав усіх своїми щупальцями. Рибки підстрибували, переверталися, хихотіли. Але не всім подобалося те, що він усіх постійно лоскотав. І тоді вирішив восьминіг дізнатися, що він ще вміє. І виявилося, що він дуже швидко плаває, а якщо хтось хоче його з’їсти, то випускає чорнюще чорнило, і ворог його не бачить. Відтоді восьминіг перестав весь час усіх лоскотати, робив це лише час від часу, бо мав інші цікаві справи.

Відповівши на питання по книжці, малята повернулися до своїх ігор, а Анджела викликала по черзі двоє-троє малюків, щоб вони розмальовували восьминогів і клеїли їм «присоски» – хрумкі кільця. Цей момент мені також сподобався – що не вся група одночасно малює-клеїть, сидячи за столиками. Тоді й двом вихователям складно допомогти усім. Та й діти не нудяться, поки до них хтось підійде, якщо щось не виходить, а граються.

Коли Анджела покликала Юлю, над своїм восьминогом саме трудився Джаспер. Білявий окулярник, подібний на класичних вундеркіндів із американського кіно. :) Не знаю, наскільки він вундеркінд, але дуже серйозний і допитливий малий. Поки грався неподалік від мого «спостережного пункту», просто засипав мене питаннями: «А чого ви тут? А що робите? А для чого прийшли?» Коли Юля сіла, і Анджела сказала, що хоче, щоб вона замалювала восьминога, Джаспер уточнив: «Оранжевим!» Навіть не знаю, чи казати вам, що на столі лежали тільки оранжеві крайони (воскова крейда)? :)

Ще трохи спостережень. Ми все вважаємо Юлю малятком. Марічка – доросла, а Юля – мала. А подивилася збоку на цих малят – які вони самостійні! І кожне – особистість. Тихий і старанний Джош, допитливий Джаспер, вразливий Браян. Були ще Тайсон, Брендон і ще один чорнявий хлопчик, чийого імені я не знаю. А про Тайсона з Брендоном мушу написати хоч кілька слів. Тайсон – мулат, один із найвищих у групі, вдягнений був у футболку, спортивні довгі й широкі шорти і кросівки розміри на два більші. Ну, такий типу крутий. J Брендон – невеличкий шпиндик зі збитошним вогником в очах. Вони собі гралися поруч із кольоровим піском, а потім Брендон штовхнув Тайсона. Легенько. Штовхнув. Хлопця з бійцівським іменем чи не на дві голови вищого і майже вдвічі ширшого за себе. Тайсон всівся на підлогу і став плакати. Одразу підійшла вихователька і покликала Брендона. «Брендоне, що треба сказати?» – строгенько запитала вона. Брендон підійшов до Тайсона, широко посміхнувся і розкрив руки для обіймів: «Welcome!» Анджела стримувалася з усіх сил, та все ж я встигла помітити посмішку, яка промайнула її обличчям. Набравши серйозного вигляду, вона сказала: «Ні, треба вибачитися». Тепер радісна усмішка зникла з Брендонового обличчя, і він просто сказав: «Вибач». Я зарахувала Брендона до милих збитошників, яких не можна не любити.

А про дівчаток нічого особливого написати не можу – вони були задалеко від мене. Того разу були Лейла, яка з’їла кілька хрумких кілець замість того, щоб приклеїти їх восьминогові, Ізабел і Софія, яка прийшла вже по десятій і хвалилася всім новою футболкою. Дівчата – вони й є дівчата. У мене двоє, а от за хлопцями було дуже цікаво спостерігати. J

Про що ще не написала? Про те, що в кімнаті є два туалети: дівчачий і хлопчачий. Кімнатка з невисоким унітазом, зручним для малят. Можна взяти м’якеньку сідушку. Коли розповідала Марічці, вона згадала туалет в українському садочку – славнозвісні дірки в підлозі. А ще – як туди заглядали хлопці, бо ж дверей взагалі не було…

Малюки самі ходять в туалет. Вмикають світло, роблять свої справи, миють руки. Кличуть виховательку лише тоді, коли потрібна допомога. Наприклад, поміняти памперс – двійко дітлахів у групі й досі «нетреновані».

Незадовго перед тим, як ми з Юлею пішли, малюки збирали іграшки. Щоб настроїти дітлашню на прибирання, Анджела ввімкнула спеціальну «прибиральну» пісеньку. Звісно, хтось активно прибирав, хтось – мляво, але ніхто не стояв без діла. Джош поприбирав на будівельному майданчику, а потім прийшов допомогти у «науковий куточок», де вже господарював всюдисущий Джаспер. «Хіба ж це в цій коробці має лежати?» – обурювався він, розкладаючи по різних коробках трикутники і квадрати.

Після прибирання ми з Юлею з усіма попрощалися і пішли додому. На наше щастя, гроза вже припинилася, і навіть вийшло сонечко.

Мабуть, саме через грозу (уже вдома я виявила, що по нашому району було штормове попередження, але ми настільки були захоплені тим, що не можна пропускати перший день, що й гроза нас не налякала) не всі прийшли в садочок того дня. Зокрема, не було Юлиної подружки Еви, яка живе неподалік від нас. Щоправда, «подружка» – то надто сильно сказано, але все ж у гості ми до них чи вони до нас час від часу приходимо. Анджела казала, що влітку ходить 13 дітей, у «шкільний» час – 17. У понеділок було 10 разом із Юлею. Кажу ж, гроза. J

Завтра – другий день. Юля вже вигадує відмовки, хоча в понеділок іти додому не хотіла і питала, коли прийдемо ще. Як я їй сказала, що в середу, запитала: «Коли середа?» Спочатку вівторок, кажу, а потім – середа. «А чому не завтла?» А тепер каже, що не хоче, що буде весь день спати. Але у той же час питає, як звали діток. Уже перед тим, як заснути, сказала таке: «Якщо спатиму, то не піду в садочок, а якщо плокинуся – то піду». Сподіваюся, усе буде добре, хоча й розумію, як непросто моєму «хвостику» відклеїтися від мами. :)

Як я у садочок ходила. Частина перша

Майже шість років тому я вже відвідувала американський садочок разом ізМарічкою. Тоді це був K – kindergarten, обов’язковий перед школою «нульовий клас» для дітей п’яти років. Сьогодні ж я разом із Юлею ходила у «молодшу групу» для трирічних діток. Насправді вона тут не називається молодшою. Є K (kindergarten), Pre-K (prekindergarten – з чотирьох років), а є групи для 3-річних, тодлерів (1-2 роки), ну і яслі також. Відвідування kindergarten безкоштовне, бо це вже частина школи, Pre-K пропонує 10 безкоштовних годин на тиждень (принаймні в нашому місті так), оплата за годину в інших групах коливається в межах $3.00-3.50 (за харчування окремо платити не треба).

Не можна сказати, що ідея віддати Юлю в садочок зріла давно. Я вдома, то ніби логічно, що й дитина біля мене. Та й дитина, за її власними словами, любить бути приклеєною до мами. J Ще й незнання англійської додає незручностей. Але хотілося, щоб Юля потроху соціалізувалася, бо дуже вже вона сором’язлива. Саме тому записали її спочатку на танці, куди вона ходила з Марічкою і ледь-ледь відклеювалася від мене. Але в цю суботу всі, хто ходив улітку на танці, виступали. І Юля не стушувалася, хоча одна дівчинка, яка танцювала протягом усього року, посеред виступу побігла до батьків.

Щось я підбираюся до початку, та ніяк не підберуся. :) Так-от, кілька тижнів тому у рекламній газеті, яку щотижня закидають нам у скриньку, на першій сторінці ми побачили оголошення про Open House (день відчинених дверей) у садочку «Калейдоскоп». Ми дружно вирішили, що обов’язково туди підемо – принаймні подивимося. А дивитися було на що, бо в цю будівлю садочок переїхав лише минулого року. До речі, тут можна було би знову писати про фандрейзинг, тому що будівля коштувала близько $2 млн, і до процесу долучилося багато місцевих організацій. Тепер їхні назви – на почесній дошці при вході. (Організації, які роблять такі пожертви, сплачують менші податки, окрім того, звісно, що їх цінують і шанують у громаді. Але про податкові механізми я знаю мало, та й не про це пишу, то так, побіжні зауваження.)

Для малявок підготували цілу розважальну програму. Перед входом чотири чудовезні розмальовані клоуни скручували з кульок дивовижних істот. Серед цих клоунів був і наш сусід Майк, за сумісництвом – вихователь kindergarten. Ми одразу запідозрили у найвищому клоуні Майка, та все ж сумнівалися, бо за макіяжем ніяк було роздивитися обличчя. Та коли він звернувся до нас: «Любі сусіди!» – усе стало на свої місця. Майк змайстрував для Юлі песика: «У тебе буде власний Скутер». Скутер – Майковий пес, якого Юля дуже любить. Щоправда, Юлин Скутер загинув наступного дня від пазурів кота Карамелька. Я думала, що поклала його там, де котяра не добереться, але помилилася.

Окрім веселих клоунів (чому ніхто не взяв фотоапарат чи хоча б телефон!?), на дітей чекали старшокласниці, які розмальовували обличчя. Марічка такі речі дуже любить і ніколи не пропускає нагоди. Хоча цього разу стрималася – таких велетнів, як вона, там більше не було. :) А Юля категорично відмовилася: «Я люблю сама себе лозмальовувати!» О, так! Підійти до дзеркала і розмалювати собі всю мармизу – улюблена справа. Але мушу визнати, спочатку Юля питає дозволу: можна тлохи помалювати обличчя? Правда, те її «трохи» часом змиваємо кілька днів, хоча фломастери й washable. Але я вважаю, що краще я їй дозволю і вона трохи пограється з тим і покине, ніж заборонятиму, і не знати, як воно потім проявиться.

А ще стояла будка з морозивом, точніше, замороженим йогуртом – полуничним і шоколадним. Безкоштовним! Йогурт виробляє місцева ферма і досить часто на різноманітних святкуваннях його можна спробувати безкоштовно. Смакота!

Поївши морозива, ми нарешті зайшли всередину. Там діток зустрічав славний пухнастий бегемотик. Забула, як його звати. То не просто бегемотик, він якось пов’язаний із місцевою лікарнею і здоровим харчуванням. Здебільшого малята охоче давали йому «п’ять» і фотографувалися. Були й такі, що обходили стороною. Але Юля здивувала нас неймовірно. Вона нескінченну кількість разів обіймалася з ним. Поверталася знову і знову (чому ніхто не взяв фотоапарат?!?!). То навіть не фотоапарат треба було, а відеокамеру. Коли Юля була біля бегемота, ніхто не міг до нього втовпитися. :) А раз вона бігла до нього, промахнулася і впала. Встала, всміхнулася – і знову обійматися.

Ми позаглядали у всі групи, а в «молодшій» ще й детально розпитали виховательку, дуже милу молоду жіночку на ім’я Анджела. Юля тим часом товклася у «куточку драми» (про це далі буде). Вона виявила, що хтось запхав пупса у собачу клітку-переноску, і дуже з того обурювалася. Зрештою, її вдалося звідти забрати – з обіцянкою обов’язково повернутися і проконтролювати, чи ніхто більше не пхав пупса в клітку. З групи ми виходили з телефоном директорки, до якої мали подзвонити наступного тижня, щоб домовитися, коли Юля зможе приходити в садочок.

Звісно, ми не могли проминути бегемота! Ще з десяток обіймашок, морозиво – і ми їдемо додому. А Юля все торохтить: коли ми прийдемо ще.

Далі буде :)