Чи може навчання бути цікавим?

Давно я не розповідала про школу. І причин тому кілька. Враження вже не такі яскраві, нема контрасту. Та й, чесно кажучи, моє мамське життя більш зосереджене на відкритті світу – «Вись, кебабки!» (Дивись, кульбабки!), – ніж на пізнанні його у шкільних стінах. Хоча останнє також може бути цікавим. Про це я й хочу написати – про спостереження за рік в цілому і про виставку наукових проектів 5-6 класів зокрема.

От скажіть, чи багато в наших головах лишилося завчених на пам’ять дат, біографій історичних діячів чи фактів про далекі країни, де ми ніколи не бували? А що скажете про фізику-хімію?

Звісно, у п’ятому класі ще немає розподілу на географію-історію-фізику-хімію. В американських школах є такі предмети, як science – фактично, це наше природознавство – і social studies – такий собі мікс із історії та географії, можна назвати його «суспільствознавством».

Звісно, діти читають підручники, роблять самостійні та контрольні, але є й інший вид діяльності – різноманітні проекти, на які виділяється чимало часу у школі і які потрібно доробити вдома. Дуже часто ці проекти колективні, здебільшого парні. Тобто школярі вчаться не тільки збирати, обробляти інформацію, виділяти якісь найважливіші чи найцікавіші моменти, а й вчаться взаємодіяти з іншими, прислухатися і враховувати думку ще когось, окрім себе самого. І дійти згоди – часто найскладніше у подібних проектах.

Восени для social studies Марічка з Кейлі готували проект про життя знаменитого вождя індіанців Похатана, що зумів об'єднати під своєю владою більше тридцяти племен. Звісно, ми про нього нічого не чули. Хоча якщо я назву ім’я його доньки, ситуація дещо зміниться. Так-от, Похатан – тато Покахонтас.

Дівчата мали не тільки зібрати інформацію про Похатана, а й подати її у цікавій формі. Вони написали цілий сценарій до своєї вистави, зробили декорації і навіть залучили акторів «зі сторони». Щоправда, однокласники не надто серйозно до цього поставилися і не завчили добре свої слова, але Марічка з Кейлі виступили достойно.

З величезної картонної коробки вони змайстрували машину часу, у якій навіть було віконечко, де позначався рік, у якому відбуваються події. Кейлі – мандрівниця у часі – потрапляє у XVI століття, де її зустрічають Марічка-Покахонтас із сестрою, татом і ще кількома індіанцями. Вони представляються, розповідають про свої звичаї, життя-буття, а на прощання вчать Кейлі свого танцю. І той танець такий запальний і веселий, що Кейлі затягає увесь клас на імпровізований танцмайданчик.

Думаю, інформація, подана таким чином, запам’ятається надовше, ніж зазубрювання біографії хай і надзвичайно цікавого історичного персонажа.

Раз уже давно не писала про школу і невідомо, коли знову візьмуся за цю тему, серед плюсів Маріччиної школи зазначу й те, що на деяких предметах тести проходять виключно на комп’ютері, точніше, на спеціальному сайті. Такому собі шкільному фейсбуці, де у кожного є своя сторінка з аватаркою, улюбленими цитатами, життєвим кредо тощо. І в будь-який момент ти можеш переглянути свої результати і побачити, де ж ти промахнувся. Там, звісно, можна і повідомлення одне одному писати, але спочатку їх обов’язково має прочитати хтось з учителів, а що в них і без того купа роботи, то таке спілкування втрачає сенс, бо повідомлення довго чекають на перевірку. Але я ж не про те писала. Мені дуже подобається, що все зібране в одному місці – і тести, і різноманітні презентації.

Остання така Маріччина презентація – про синдром Дауна. Діти самі мали обрати хворобу, про яку збиратимуть інформацію. Коли я спитала Марічку, чому саме синдром Дауна, вона відповіла, що взагалі-то хотіла писати про поліомієліт, але на тому сайті, звідки вони мали брати інформацію, його не було. (Так, учителі дозволяють для збору інформації користуватися тільки певними перевіреними сайтами, і «вікі» серед них немає. Лише спеціалізовані. Якщо це хвороби, значить, медичні сайти.) Зацікавлення обома захворюваннями – з книжок, де зустрічалися персонажі з поліо і з SD.

Минулого року однією з найбільших тем, яка поширювалася і на природознавство, і на суспільствознавство, була Айова, наш рідний край. J Вчили історію Айови – де які жили племена, географію – річки та озера, а що річок тут купа, то вчити було що. Мені найпростіше було запам’ятати дві назви – Volga River і Volga Lake. Ну добре, ще Turkey River. От тільки я не знаю історії походження назви – чи то індичка винна, чи Туреччина? Інші назви важко навіть вимовити, не те що запам’ятати. Один лиш Вапсіпінікон (Wapsipinicon River) чого вартий!

Підсумком вивчення історії, географії та культури рідного краю стала виставка присвячених Айованщині ігор, змайстрованих учнями четвертих класів. Здебільшого це були ігри з питаннями (на які я, звичайно, не могла дати відповідь, бо ж ні в зуб ногою), хоча були і більш гуманні варіанти. Мені сподобалася гра Чейса (Марічка каже, що він хам і грубіян, але я тоді цього не помітила J ). Кидаєш кубик, рухаєшся по полю, залежно від того, на квадратик якого кольору ти став, тягнеш картку – спорт, історія чи література – і читаєш щось цікавеньке на зразок того, який виходець Айови переміг у якому чемпіонаті. І можеш не боятися видатися дурнем. J Марічка зробила гру, взявши за основу історію Upper Iowa University, де викладає Рома. Більшість різнокольорових квадратиків на полі містило інформацію про розвиток університету чи досягнення випускників. Але були й інші – «Ти провалив сесію – повернися на три клітинки назад» або «Ти отримав ґрант – рухайся на п’ять клітинок вперед». Ще мене зацікавила гра, де треба було правильно розмістити річки Айови, які кріпилися магнітиками. Але, звісно, я навіть пробувати не стала, з відомих вам причин. J

Що кидалося у вічі, так це, наскільки самостійною була робота. Одразу видно, яка дитина все робила сама, а кому добряче допомогли батьки. У того самого Чейса, про якого я вже згадувала, картки з фактами були заламіновані, усе зроблено надзвичайно акуратно, так, як не може зробити 9-10-річна дитина. У той же час були роботи, де текст навіть не був набраний на комп’ютері, а написаний від руки…

Невже я нарешті добралася до того, що підштовхнуло мене до написання цього допису? Йєй! Саме так сказала б Марічка чи Юля, яка в усьому копіює свою старшу сестричку.

Так-от, п’яти- і шестикласники ще в лютому почали роботу над своїми науковими проектами. Спочатку вони вибирали і затверджували тему, потім виписували гіпотезу, лексику, проводили і описували експерименти, робили висновки і оформлювали свої роботи на спеціальних презентаційних дошках.

Марічка з Кейтлін вирішили поекспериментувати з випічкою. Рецепт мав бути простий, тож вирішили зупинитися на банановому кексі. Спочатку вони спекли «правильний» бананабред, а потім вилучали з рецепта якийсь інгредієнт. За їхньою гіпотезою, найважливішим компонентом були банани. Та виявилось, ні. Без бананів кекс був світліший, сухіший, але цілком їстівний. Масло взагалі можна не додавати – майже не помітно. Без яйця кришиться, але їсти можна. А от без борошна вийшла дивовижна беця, яку до того ж непросто було виколупати з форми. Правда, скажу вам по секрету, на смак вона була нічогенька – як банановий пудинг, але на вигляд – абсолютно не приваблива.

Дев’ять разів моя чудова кухня терпіла наругу від дівчат, бо ж вони ще пекли кекси без цукру, ваніліну, соди, солі… Правда, після моїх зауважень реготухи усе ж таки стали прибирати за собою.

Мабуть, мені також треба було проводити експеримент: скільки кексів згорить, поки дівчата стануть пильнувати за своєю випічкою? Та я не стала, а витягала їхні кекси, коли пищав таймер, бо як же ж дівчатам за закритими дверима у Маріччиній кімнаті, за реготами та музикою, почути той нещасний таймер?

Ой, про що це я? Взагалі-то, витяганням кексів моя участь у цьому проекті і завершилася. Дівчата робили все самі. На їхній подив, завершальний етап – оформлення стенду – також зайняв не одну годину. Точніше, доробляла Марічка сама… Бо дівчата дотягнули до останнього дня (то в Марічки танці-футбол-скаути, то Кейтлін не може), а потім я попросила звільнити територію, бо Юлі треба було збиратися спати. І ще Марічка зробила для себе важливий висновок: краще працювати самій, ніж покладатися на когось. «Я спочатку не зрозуміла, чому дехто відмовився від групової роботи – разом же легше і веселіше. Тепер розумію», – сказала Марічка наступного після завершення проекту ранку. Але то був цікавий і потрібний досвід, тим паче в Штатах часто задають робити спільні проекти і в школах, і в університетах. Та все ж Марічка втішилася, що наступного року кожен сам робитиме свій власний проект.

На виставці наукових проектів 5-6 класів було на що подивитися. Часом вражало оформлення (і не завжди приємно). Було кілька робіт, де заголовок нашкрябали вручну і кривенько – явно в останню мить. Але здебільшого усі роботи акуратні, добре продумані. Проекти оцінювало журі, яке складалося з учителів, але не 5-6 класів, тобто журі було неупереджене. Назву абсолютних переможців і кілька проектів, які мені запам’яталися.

Переможцями серед п’ятих класів стали Моллі й Джессіка з роботою «Чи можна з молока робити пластик?»

Можливо, ви здивуєтеся, але так, можна! Це експериментально довели Моллі та Джессіка – дівчата з паралельного класу. Зараз дуже шкодую, але в процес виготовлення пластика я не вникала. Хоча на фото зауважила, що через лійку проціджували якусь дивну масу.

Серед шестикласників відзнаку «science spirit» отримала дівчинка, яка перевіряла, який міст міцніший. Вона обрала кілька різних конструкцій, відтворила їх із дерев’яних паличок і дивилася, який міст витримує більші навантаження. На столі був не лише стенд із дослідженням, а й мініатюрні дерев’яні мости.

Була на виставці ще одна робота з мостами. Хлопчак перевіряв, який міст міцніший – залізний, дерев’яний чи пластиковий. Вважаєте, що й так усе ясно? А дитина проводила експерименти, результати перетворила у діаграму. Мости також можна було помацати.

Мені здається, якщо, окрім самої роботи, представлені ще й «речові докази», це додає очок проекту.

Серед п’ятикласників відзнаку «science spirit» отримала Зої Ларсон за проект «Чи можу я сама зробити газовану воду?» Відповідь Зої – так, хоча бура рідина у банці не викликала бажання її спробувати.

Окрім того, у кожному з трьох п’ятих і трьох шостих класів були свої переможці, яким вручили стрічки, відповідно до отриманого місця, і пакети з поп-корном.

Марічка і Кейтлін отримали перше місце у своєму класі. А як інакше? Вони ж бо пригощали усіх банановим кексом, поки той не закінчився. 

Друге місце забрали троє хлопців, серед яких – Хантер (так-так, той самий, якщо ви розумієте, про що я;) ). Їхня робота – «Що краще літає: паперові літачки чи літачки з паперу і трубочки» (What flies farther: paper airplane or hoop gliders?)

Маріччині подружки Рейлі та Клої посіли друге місце у своєму класі. Їхня робота, як на мене, була дуже оригінальна. Вони досліджували, чи гра на телефоні допоможе їм не відчувати біль. Для цього дівчата набирали у тазик воду з льодом (тазик також був на стенді), ставили на нього ноги і починали грати. З часом ноги терпли і сповзали у тазик з холодною водою, але дівчата того не помічали, бо були поглинені грою. Ось так.

Ще одна колишня Маріччина однокласниця і подруга, Емілі, взяла оцет, лимонний і апельсиновий сік і поставила перед собою завдання дізнатися, яка з цих рідин найкраще очищає старі брудні монети. Провівши дослідження, вона прийшла до висновку, що жодна не чистить.

Наш сусід і за сумісництвом Маріччин однокласник Джастін перевіряв, чи буде тісто танцювати, якщо його під’єднати до струму. Виявилося, що не буде, незалежно від того, чи це просто шматок тіста, а чи чоловічок із тіста. Що Джастін нам люб’язно і продемонстрував, коли ми підійшли до його стенду. А ще показав танці, на які він сподівався. Але не у виконанні тіста, а у власному.

Хтось поставив собі за мету дослідити, яка рослинка швидше проросте – та, яку поливають водою, чи та, яку поливають олією. Чи варто казати про висновки? J

Або таке: який хліб швидше зацвіте – білий чи висівковий. Таки білий. Чи «Скільки треба часу, щоб згнило яблуко?» І фотки відповідні. «Чи можна спекти хліб без дріжджів?» – і на столі нормальний хліб і «щось», спечене у хлібопічці без дріжджів. «Чи заразна посмішка?» – і смайл на півстенда, і усміхнені мармизи поруч, а тексту – всього нічого. Хоча треба було таки підійти і почитати…

«Які бульки довше тримаються – прості мильні, з гліцерином чи з кукурудзяним сиропом?» Висновок: з гліцерином. «З жуйки якого виробника видуваються найбільші бульки?» А оце вже я вам не скажу, бо не додивилася.

Виставка протягом двох годин була відкрита для глядачів, тобто батьків, родичів, друзів, а потім юні дослідники забирали свої роботи додому. Відзначені проекти лишалися у залі, бо наступного дня мав прийти фотограф з місцевої газети, щоб сфотографувати переможців з їхніми роботами.

Допис вийшов довший, ніж я планувала, бо виявилося, що мені є що сказати про школу. J А це ж я ще не розповідала про відвідини школи студентами-іноземцями, які представляли свої країни, і про захоплення спортом. Може, іншим разом… А основна думка насправді дуже лаконічна: навчання може бути цікавим. Дуже хочеться, щоб українські освітяни також переглянули шкільну програму і знайшли в ній місце для різноманітних цікавинок.