Чи може навчання бути цікавим?

Давно я не розповідала про школу. І причин тому кілька. Враження вже не такі яскраві, нема контрасту. Та й, чесно кажучи, моє мамське життя більш зосереджене на відкритті світу – «Вись, кебабки!» (Дивись, кульбабки!), – ніж на пізнанні його у шкільних стінах. Хоча останнє також може бути цікавим. Про це я й хочу написати – про спостереження за рік в цілому і про виставку наукових проектів 5-6 класів зокрема.

От скажіть, чи багато в наших головах лишилося завчених на пам’ять дат, біографій історичних діячів чи фактів про далекі країни, де ми ніколи не бували? А що скажете про фізику-хімію?

Звісно, у п’ятому класі ще немає розподілу на географію-історію-фізику-хімію. В американських школах є такі предмети, як science – фактично, це наше природознавство – і social studies – такий собі мікс із історії та географії, можна назвати його «суспільствознавством».

Звісно, діти читають підручники, роблять самостійні та контрольні, але є й інший вид діяльності – різноманітні проекти, на які виділяється чимало часу у школі і які потрібно доробити вдома. Дуже часто ці проекти колективні, здебільшого парні. Тобто школярі вчаться не тільки збирати, обробляти інформацію, виділяти якісь найважливіші чи найцікавіші моменти, а й вчаться взаємодіяти з іншими, прислухатися і враховувати думку ще когось, окрім себе самого. І дійти згоди – часто найскладніше у подібних проектах.

Восени для social studies Марічка з Кейлі готували проект про життя знаменитого вождя індіанців Похатана, що зумів об'єднати під своєю владою більше тридцяти племен. Звісно, ми про нього нічого не чули. Хоча якщо я назву ім’я його доньки, ситуація дещо зміниться. Так-от, Похатан – тато Покахонтас.

Дівчата мали не тільки зібрати інформацію про Похатана, а й подати її у цікавій формі. Вони написали цілий сценарій до своєї вистави, зробили декорації і навіть залучили акторів «зі сторони». Щоправда, однокласники не надто серйозно до цього поставилися і не завчили добре свої слова, але Марічка з Кейлі виступили достойно.

З величезної картонної коробки вони змайстрували машину часу, у якій навіть було віконечко, де позначався рік, у якому відбуваються події. Кейлі – мандрівниця у часі – потрапляє у XVI століття, де її зустрічають Марічка-Покахонтас із сестрою, татом і ще кількома індіанцями. Вони представляються, розповідають про свої звичаї, життя-буття, а на прощання вчать Кейлі свого танцю. І той танець такий запальний і веселий, що Кейлі затягає увесь клас на імпровізований танцмайданчик.

Думаю, інформація, подана таким чином, запам’ятається надовше, ніж зазубрювання біографії хай і надзвичайно цікавого історичного персонажа.

Раз уже давно не писала про школу і невідомо, коли знову візьмуся за цю тему, серед плюсів Маріччиної школи зазначу й те, що на деяких предметах тести проходять виключно на комп’ютері, точніше, на спеціальному сайті. Такому собі шкільному фейсбуці, де у кожного є своя сторінка з аватаркою, улюбленими цитатами, життєвим кредо тощо. І в будь-який момент ти можеш переглянути свої результати і побачити, де ж ти промахнувся. Там, звісно, можна і повідомлення одне одному писати, але спочатку їх обов’язково має прочитати хтось з учителів, а що в них і без того купа роботи, то таке спілкування втрачає сенс, бо повідомлення довго чекають на перевірку. Але я ж не про те писала. Мені дуже подобається, що все зібране в одному місці – і тести, і різноманітні презентації.

Остання така Маріччина презентація – про синдром Дауна. Діти самі мали обрати хворобу, про яку збиратимуть інформацію. Коли я спитала Марічку, чому саме синдром Дауна, вона відповіла, що взагалі-то хотіла писати про поліомієліт, але на тому сайті, звідки вони мали брати інформацію, його не було. (Так, учителі дозволяють для збору інформації користуватися тільки певними перевіреними сайтами, і «вікі» серед них немає. Лише спеціалізовані. Якщо це хвороби, значить, медичні сайти.) Зацікавлення обома захворюваннями – з книжок, де зустрічалися персонажі з поліо і з SD.

Минулого року однією з найбільших тем, яка поширювалася і на природознавство, і на суспільствознавство, була Айова, наш рідний край. J Вчили історію Айови – де які жили племена, географію – річки та озера, а що річок тут купа, то вчити було що. Мені найпростіше було запам’ятати дві назви – Volga River і Volga Lake. Ну добре, ще Turkey River. От тільки я не знаю історії походження назви – чи то індичка винна, чи Туреччина? Інші назви важко навіть вимовити, не те що запам’ятати. Один лиш Вапсіпінікон (Wapsipinicon River) чого вартий!

Підсумком вивчення історії, географії та культури рідного краю стала виставка присвячених Айованщині ігор, змайстрованих учнями четвертих класів. Здебільшого це були ігри з питаннями (на які я, звичайно, не могла дати відповідь, бо ж ні в зуб ногою), хоча були і більш гуманні варіанти. Мені сподобалася гра Чейса (Марічка каже, що він хам і грубіян, але я тоді цього не помітила J ). Кидаєш кубик, рухаєшся по полю, залежно від того, на квадратик якого кольору ти став, тягнеш картку – спорт, історія чи література – і читаєш щось цікавеньке на зразок того, який виходець Айови переміг у якому чемпіонаті. І можеш не боятися видатися дурнем. J Марічка зробила гру, взявши за основу історію Upper Iowa University, де викладає Рома. Більшість різнокольорових квадратиків на полі містило інформацію про розвиток університету чи досягнення випускників. Але були й інші – «Ти провалив сесію – повернися на три клітинки назад» або «Ти отримав ґрант – рухайся на п’ять клітинок вперед». Ще мене зацікавила гра, де треба було правильно розмістити річки Айови, які кріпилися магнітиками. Але, звісно, я навіть пробувати не стала, з відомих вам причин. J

Що кидалося у вічі, так це, наскільки самостійною була робота. Одразу видно, яка дитина все робила сама, а кому добряче допомогли батьки. У того самого Чейса, про якого я вже згадувала, картки з фактами були заламіновані, усе зроблено надзвичайно акуратно, так, як не може зробити 9-10-річна дитина. У той же час були роботи, де текст навіть не був набраний на комп’ютері, а написаний від руки…

Невже я нарешті добралася до того, що підштовхнуло мене до написання цього допису? Йєй! Саме так сказала б Марічка чи Юля, яка в усьому копіює свою старшу сестричку.

Так-от, п’яти- і шестикласники ще в лютому почали роботу над своїми науковими проектами. Спочатку вони вибирали і затверджували тему, потім виписували гіпотезу, лексику, проводили і описували експерименти, робили висновки і оформлювали свої роботи на спеціальних презентаційних дошках.

Марічка з Кейтлін вирішили поекспериментувати з випічкою. Рецепт мав бути простий, тож вирішили зупинитися на банановому кексі. Спочатку вони спекли «правильний» бананабред, а потім вилучали з рецепта якийсь інгредієнт. За їхньою гіпотезою, найважливішим компонентом були банани. Та виявилось, ні. Без бананів кекс був світліший, сухіший, але цілком їстівний. Масло взагалі можна не додавати – майже не помітно. Без яйця кришиться, але їсти можна. А от без борошна вийшла дивовижна беця, яку до того ж непросто було виколупати з форми. Правда, скажу вам по секрету, на смак вона була нічогенька – як банановий пудинг, але на вигляд – абсолютно не приваблива.

Дев’ять разів моя чудова кухня терпіла наругу від дівчат, бо ж вони ще пекли кекси без цукру, ваніліну, соди, солі… Правда, після моїх зауважень реготухи усе ж таки стали прибирати за собою.

Мабуть, мені також треба було проводити експеримент: скільки кексів згорить, поки дівчата стануть пильнувати за своєю випічкою? Та я не стала, а витягала їхні кекси, коли пищав таймер, бо як же ж дівчатам за закритими дверима у Маріччиній кімнаті, за реготами та музикою, почути той нещасний таймер?

Ой, про що це я? Взагалі-то, витяганням кексів моя участь у цьому проекті і завершилася. Дівчата робили все самі. На їхній подив, завершальний етап – оформлення стенду – також зайняв не одну годину. Точніше, доробляла Марічка сама… Бо дівчата дотягнули до останнього дня (то в Марічки танці-футбол-скаути, то Кейтлін не може), а потім я попросила звільнити територію, бо Юлі треба було збиратися спати. І ще Марічка зробила для себе важливий висновок: краще працювати самій, ніж покладатися на когось. «Я спочатку не зрозуміла, чому дехто відмовився від групової роботи – разом же легше і веселіше. Тепер розумію», – сказала Марічка наступного після завершення проекту ранку. Але то був цікавий і потрібний досвід, тим паче в Штатах часто задають робити спільні проекти і в школах, і в університетах. Та все ж Марічка втішилася, що наступного року кожен сам робитиме свій власний проект.

На виставці наукових проектів 5-6 класів було на що подивитися. Часом вражало оформлення (і не завжди приємно). Було кілька робіт, де заголовок нашкрябали вручну і кривенько – явно в останню мить. Але здебільшого усі роботи акуратні, добре продумані. Проекти оцінювало журі, яке складалося з учителів, але не 5-6 класів, тобто журі було неупереджене. Назву абсолютних переможців і кілька проектів, які мені запам’яталися.

Переможцями серед п’ятих класів стали Моллі й Джессіка з роботою «Чи можна з молока робити пластик?»

Можливо, ви здивуєтеся, але так, можна! Це експериментально довели Моллі та Джессіка – дівчата з паралельного класу. Зараз дуже шкодую, але в процес виготовлення пластика я не вникала. Хоча на фото зауважила, що через лійку проціджували якусь дивну масу.

Серед шестикласників відзнаку «science spirit» отримала дівчинка, яка перевіряла, який міст міцніший. Вона обрала кілька різних конструкцій, відтворила їх із дерев’яних паличок і дивилася, який міст витримує більші навантаження. На столі був не лише стенд із дослідженням, а й мініатюрні дерев’яні мости.

Була на виставці ще одна робота з мостами. Хлопчак перевіряв, який міст міцніший – залізний, дерев’яний чи пластиковий. Вважаєте, що й так усе ясно? А дитина проводила експерименти, результати перетворила у діаграму. Мости також можна було помацати.

Мені здається, якщо, окрім самої роботи, представлені ще й «речові докази», це додає очок проекту.

Серед п’ятикласників відзнаку «science spirit» отримала Зої Ларсон за проект «Чи можу я сама зробити газовану воду?» Відповідь Зої – так, хоча бура рідина у банці не викликала бажання її спробувати.

Окрім того, у кожному з трьох п’ятих і трьох шостих класів були свої переможці, яким вручили стрічки, відповідно до отриманого місця, і пакети з поп-корном.

Марічка і Кейтлін отримали перше місце у своєму класі. А як інакше? Вони ж бо пригощали усіх банановим кексом, поки той не закінчився. 

Друге місце забрали троє хлопців, серед яких – Хантер (так-так, той самий, якщо ви розумієте, про що я;) ). Їхня робота – «Що краще літає: паперові літачки чи літачки з паперу і трубочки» (What flies farther: paper airplane or hoop gliders?)

Маріччині подружки Рейлі та Клої посіли друге місце у своєму класі. Їхня робота, як на мене, була дуже оригінальна. Вони досліджували, чи гра на телефоні допоможе їм не відчувати біль. Для цього дівчата набирали у тазик воду з льодом (тазик також був на стенді), ставили на нього ноги і починали грати. З часом ноги терпли і сповзали у тазик з холодною водою, але дівчата того не помічали, бо були поглинені грою. Ось так.

Ще одна колишня Маріччина однокласниця і подруга, Емілі, взяла оцет, лимонний і апельсиновий сік і поставила перед собою завдання дізнатися, яка з цих рідин найкраще очищає старі брудні монети. Провівши дослідження, вона прийшла до висновку, що жодна не чистить.

Наш сусід і за сумісництвом Маріччин однокласник Джастін перевіряв, чи буде тісто танцювати, якщо його під’єднати до струму. Виявилося, що не буде, незалежно від того, чи це просто шматок тіста, а чи чоловічок із тіста. Що Джастін нам люб’язно і продемонстрував, коли ми підійшли до його стенду. А ще показав танці, на які він сподівався. Але не у виконанні тіста, а у власному.

Хтось поставив собі за мету дослідити, яка рослинка швидше проросте – та, яку поливають водою, чи та, яку поливають олією. Чи варто казати про висновки? J

Або таке: який хліб швидше зацвіте – білий чи висівковий. Таки білий. Чи «Скільки треба часу, щоб згнило яблуко?» І фотки відповідні. «Чи можна спекти хліб без дріжджів?» – і на столі нормальний хліб і «щось», спечене у хлібопічці без дріжджів. «Чи заразна посмішка?» – і смайл на півстенда, і усміхнені мармизи поруч, а тексту – всього нічого. Хоча треба було таки підійти і почитати…

«Які бульки довше тримаються – прості мильні, з гліцерином чи з кукурудзяним сиропом?» Висновок: з гліцерином. «З жуйки якого виробника видуваються найбільші бульки?» А оце вже я вам не скажу, бо не додивилася.

Виставка протягом двох годин була відкрита для глядачів, тобто батьків, родичів, друзів, а потім юні дослідники забирали свої роботи додому. Відзначені проекти лишалися у залі, бо наступного дня мав прийти фотограф з місцевої газети, щоб сфотографувати переможців з їхніми роботами.

Допис вийшов довший, ніж я планувала, бо виявилося, що мені є що сказати про школу. J А це ж я ще не розповідала про відвідини школи студентами-іноземцями, які представляли свої країни, і про захоплення спортом. Може, іншим разом… А основна думка насправді дуже лаконічна: навчання може бути цікавим. Дуже хочеться, щоб українські освітяни також переглянули шкільну програму і знайшли в ній місце для різноманітних цікавинок.

Цікавинки про дитинку. Випуск дев’ятий

За Юлею тепер треба щодня записувати. Здається, такий шедевр – не забудеться, але за день стільки усього говориться-робиться, що купа всього таки губиться. Щоб зберегти хоч частинку перлів, скоренько їх запишу, поки автор спить.

Сидить Юля після ванни в рушнику, роздивляється свої ніжки:

-      Гані нізі, догі! (Гарні ніжки, довгі.)

Коли посилаю Марічку з Юлею в фермерський магазин, даю Марічці гроші. Юля також просить:

-      Мамо, дай і мені гошину! (грошину)

Я їй даю кілька монеток, і задоволена Юля сідає в коляску.

Так було до недавнього часу. Буквально на днях я попросила у Роми готівку, бо у перукарні не приймають картки. Юля за цим спостерігала, а потім каже:

-      Тату, дай мені дої! (долари)

Га? Вона знає, як гроші називаються? Поки ми переглядалися з Ромою, доня уточнила:

-      Тату, дай мені дої! П’ять дої!

Сидить Юля на дивані. Ми всі по скайпу говоримо з Роминими батьками. Щось, здається, про погоду. І тут вступає Юля:

-      Не буде тепо, нацьить, буде ходо. Дось, гім, гоза.

Логіка залізна: не буде тепло, значить, буде холодно. Ну і дощ може бути, і грім, і гроза.

Марічка міряє новий сарафан, крутиться перед дзеркалом. Юля не відстає, також вдягає нове плаття, крутить попою. Підходить спочатку до Марічки:

-      Мімі, я гана? (гарна)

Отримавши «так» і посмішку йде до Роми:

-      Тату, я гана?

Тато розхвалює й Юлю, й її наряд, Юля тішиться і йде до дзеркала – і собі помилуватися.

Були в неділю у «Старбаксі». Уже стало традицією, що, взявши собі каву, для дівчат беремо тістечка для паличці. Юля вибрала шоколадне-прешоколадне. І, звісно, вся бузька була в шоколаді. Витиратися не хотіла, та я все ж примудрилася витерти мармизку. Сердита Юля, обурена такою несправедливістю, бігом біжить до свого недоїденого тістечка, бере і натирає собі ним рота до попередньої шоколадності. На це було дуже смішно дивитися.

Є у Юлі дві чашки, куплені на виставі «Дісней на льоду», – зі Стічем і Русалонькою. Гарні, яскраві, з кришками, і страшенно незручні для пиття. Взагалі Юля все п’є зі своїх кольорових стаканчиків, але чай просить наливати виключно у ці чашки.

Так-от, іде Юля з кухні у спальню. В одній руці – печенюшка, в іншій – Стіч із чаєм. Нагадую: чашка досить велика, неформатна, з кришкою. Її й так не надто зручно тримати, а однією маленькою ручкою – і поготів. Іде Юля, іде, а потім:

-      Ой, мамо, халєпа! Чай лозився! – і показує цівочки чаю, що течуть по руці.

Тепер оця «халєпа» стала нашим сімейним словом.

Купили соковмісні напої у невеликих пляшках. Юля бачить, що всім подобається, хоче й собі попробувати.

-      Налий мені в темос.

Я їй налила трохи в термос, бо сумнівалася, що вона оцінить. Доця скривилася:

-      Виллю!

-      Чекай, дай я вип’ю!

-      Мамо! Там нукоби, зюки, не мозьна!

Усе правильно. Сама ж не раз казала, щоб вона не лізла до Марічки в тарілку, особливо коли сестричка соплива. От Юля мені і згадала про мікробів, та ще й жуків доплела від себе.

Цікавинки про дитинку. Випуск восьмий

Юля вже така балакуча – слухати не переслухати, особливо коли увечері розповідає про свій день татові або розказує про плани бабусям із дідусями чи описує, що роблять дівчатка з альбому з наклейками: «Вечіка, потім – танці-манці, потім – ам-ам, потім – бесейн, потім – додому, потім – вечея, потім – пати». Усе це може чергуватися у довільному порядку: спочатку дівчата можуть поспати, а потім повечеряти, або двічі поспіль поїсти – ну з ким не буває? J

Наклейки – то Юлине все. Почали з випадково поцуплених наліпок у Марічки. Потім бабуся з дідусем прислали фрукти і тварин, а потім уже ми стали купувати цілі альбоми. Книжки зі сценами диснеївських мультиків з наклейками вистачило на три дні, хоча вона була досить товста. Потім Юля з Марічкою клеїли портрети – очі-губи, прикраси дівчатам. Маріччині роботи дуже гарні, Юлині – креативні: близько посаджені очі на лобі чи губи десь на підборідді… Останнє захоплення – сцени з життя трьох дівчат: танці, вечірка, зарядка, весілля, дефіле. До кожної сцени є сторінка з наклейками (багаторазовими, що робить гру нескінченною), тож наряди можна переодягати стільки, скільки хочеш. Юля з Марічкою, правда, все одно часом примудряються посваритися, кому яке плаття вдягати, але здебільшого усе ж менша прислухається до старшої. Є ще альбом з тваринами, яких можна клеїти на фермі, у джунглях тощо, але мушу визнати, що тварини програють дівчатам.

Окрім балакучості, Юля ще й дуже спостережлива. Говорили ми якось із балтіморськими бабусею та дідусем, а до них прийшов знайомий і став кривлятися на камеру. Я Ромі переказувала цю розмову, то коли зайшла мова про цього дядечка, Юля прокоментувала: диний. А що не одразу мама з татом зрозуміли, то вона повторила ще кілька разів: диний! Диний, пада! Якщо ще не здогадалися, перекладаю: дивний! Дивний, правда! Ну а справді, яким словом можна описати чоловіка, який кривляється на камеру? Дивний!
До поняття «зата» (завтра) додалося ще й «чоя» (вчора). Щоправда, вони поки що дуже розмиті. Простіше сказати, що чоя – це минуле («Я чоя ба вузі і – геп, ана». Я вчора була на вулиці, впала, тепер рана.) А зата – відповідно, майбутнє. «Зата буде мукин». Щоправда, завтра Юля таки не забуває, що має бути мультик. А «чоя» – це і вчора, і позавчора, і позапозавчора.

Здається, я досі не писала, що Юля любить танцювати і підспівувати. Починали вони з Марічкою танці під Олександра Пономарьова. Природно, що Юля усе намагається повторити за Марічкою. І здебільшого у неї навіть виходить, от тільки трохи із запізненням. І пісні є улюблені. «Дай-дай» – «Крила», «Кає неї» – «Він чекає на неї», «Камея» – Guantanamera, «Аз» – «198 000 раз». Інших зараз не пригадаю, хоча таких, що вона знає, набагато більше. Досить довго вимагала тільки Пономарьова, а потім Марічка ввімкнула «Дикі танці» Руслани, і вони нарешті переключилися.

Юля все частіше імітує англійську. Більше того, часом навіть вдало вставляє почуті від Маріччиних подружок слова чи вирази. Наприклад, коли у неї щось падає чи не виходить, може сказати: «Бозє мій, о гась!» Це спотворене o my gosh, або просто o gosh, яке американці часто вживають замість o my God. Важко передати, як смішно це звучить з вуст дворічної дитини, та ще й у комбінації з рівнозначним українським висловом. На майданчику ходить і рахує англійською, хоча українською також вміє. А це ж вона тільки з Маріччиними подружками часом спілкується… Дуже гарно їх відшиває: no! А коли в гуморі, белькоче щось псевдо англійською, приправляючи англійськими словечками типу ок чи bye.

На сьогодні, мабуть, все, бо скоро Юля прокинеться. Ну і на завершення – традиційний словничок, хоча насправді, як ви розумієте, слів і висловів значно більше.

Словничок

Гамот – бегемот.

Чака – курчатко.

Зазит – заєць.

Вок – вовк.

Имідь – ведмідь.

Кова – корова.

Финя – свиня.

Кугу – кенгуру.

Исися – лисиця.

Паха – черепаха.

Нон – слон.

Мапа – мавпа.

Кука – курка.

Кизя – книжка.

Хат – халат.

Сат – салат.

Топа – картопля.

Кони – макарони.

Вечея – вечеря.

Вечіка – вечірка.

Бесейн – басейн.

Мекий – маленький.

Викий – великий.

Моке – мокре.

Тепо – тепло.

Ходо, моз – холодно, мороз.

Вись – дивись.

Вичи – виключи.

Чи – включи.

Дусю, чи каму – дідусю, включи камеру.

Ди сюди – йди сюди.

Ди пати – йди спати.

Я пухаю – я позіхаю.

Блю мити посит – люблю мити посуд.