Готуйся до зими влітку, а до літа – навесні

У той час, коли Україна готувалася до 8 Березня, Америка почала підготовку до літа – на початку березня відбулася виставка-презентація дитячих літніх таборів.

У виставковому центрі Балтимора було представлено цілу купу різноманітних таборів. Спробую класифікувати їх. По-перше, є табори денні, куди дітей привозять вранці і звідки забирають вдень чи ввечері, та такі, де дітлахи лишаються на ночівлю.

Денні табори дуже актуальні, тому що державні садочки, що працюють при школах, у середині червня йдуть на канікули, а працюючим батькам ні з ким залишати дітей (ми пам’ятаємо, що до дванадцяти років лишати дітей вдома самих не рекомендується, хоча вік відрізняється від штату до штату). Цілодобові ж табори більше подібні на ті, до яких ми звикли. Зміни можуть тривати тиждень чи два, хоча при бажанні можна перебувати в таборі хоч і все літо.

По-друге, багато таборів мають певне спрямування. Наприклад, спортивні чи мистецькі. У спортивних щодня чергуються види спорту: один день – баскетбол та плавання, інший – волейбол та теніс тощо. Є й, скажемо так, моноспортивні, де діти щодня займаються бойовими мистецтвами, але, окрім того, звісно, мають і різноманітні розваги. Табори мистецького спрямування спеціалізуються на малюванні, ліпці, театральному мистецтві, але наголошують, що у програмі є також і плавання. Плавання – фішка багатьох таборів, що й зрозуміло – літо усе ж таки.

Свої літні табори мають Балтиморський зоопарк і Науковий центр. Зоопарк пропонує дітлахам доглядати за тваринами, вивчати особливості їхнього життя та харчування. У Науковому центрі передбачено кілька програм для дітей різного віку: для найменших – усе про динозаврів, мешканців океанів, для старших – як виробляється енергія, з’являється зображення на фото. Окрім того, є окрема програма, де вчать з матеріалу, який мав би йти на переробку (наприклад пластик), робити іграшки, прикраси. Хоча і це ще далеко не все…

Третя можлива класифікація таборів – за статтю. Деякі табори орієнтовані виключно на хлопців, деякі – на дівчат. Дівчатка плетуть браслети, майструють листівочки, вправляються у дефіле та займаються іншими модними штучками. Хлопців вчать розпалювати вогнище та виживати у складних умовах.

Я лише накреслила певні лінії, насправді таборів дуже багато і заняття, які вони пропонують,різноманітні й не обмежуються тим, про що я згадала.

Окремо варто сказати про табори для дітей з обмеженими можливостями. У США до інвалідів ставляться зовсім по-іншому, ніж у нас. Для них скрізь є спеціальні доріжки, окремі туалети. У басейнах – підйомники, які опускають їх у воду і піднімають з води. Є також спеціальні автобуси з виїзними доріжками, по яких можна заїхати на візку. І, як бачите, є табори для особливих дітей. Бо у них також є потреби, бажання, вони хочуть і можуть розвиватися, тільки їм потрібні трохи інші умови…

Кожен табір мав у виставковому центрі свій столик, а то й не один. Там можна було дізнатися, що то за табір, де він знаходиться, що пропонує, ну і, звісно, скільки коштує. Найдешевший денний табір коштує від $200 за тиждень, цілодобовий – від $400, верхньої межі, мабуть, немає. Принаймні ми бачили один цілодобовий, який коштує від $1000 за тиждень.

Представники таборів усі дуже милі та дружелюбні, залюбки розповідали про свої заклади. Більшість – навіть коли їх не питали. Також практично на кожному столику можна було щось узяти – окрім обов’язкових рекламок і буклетів, олівці чи ручки, наклейку-тату чи магніти. Тож Марічка нагребла цілу купу скарбів. Добре, що якийсь із таборів зі своїми буклетами роздавав ще й сумки. То в ту сумку і кидалися усі олівці, цукерки, м’ячик, баночка з вологими серветками, коробочка з олівцями та наклейками та інший корисний дріб’язок.

Цілодобові табори мають насичений і строго регламентований розпорядок дня. Підйом – 7.00-7.30 (залежно від табору), в 21.00 – відбій. У розпорядок дня вписане навіть застеляння ліжка! У табори заборонено брати мобільні телефони (от молодці американці!) та гроші (усе одно там нічого не продається). Батькам можна писати листи, ну а у разі необхідності зателефонують працівники табору.

Перед поїздкою батьки заповнюють досить довгу анкету. Окрім особистих даних, там має бути інформація про стан здоров’я дитини, ліки, які вона вживає, особливості психічного стану (якщо є), а також те, чи це перша поїздка без батьків. Отакий серйозний підхід.

У квітні у двох таборах, які нам сподобалися найбільше, будуть «дні відкритих дверей». Якщо нічого не завадить туди втрапити, обов’язково напишу про враження.

До нових зустрічей!

Наукова виставка

Березень закінчується, а у мене лишився борг – дві невисвітлені події. Наукова виставка – одна з них. Такі виставки щороку проходять в американських школах.

Маріччин науковий проект мої читачі вже бачили, а тепер я розкажу про саму виставку. Місіс Луїс, Маріччина учителька, попередила дітей і батьків, що першокласники можуть не готувати наукових проектів цього року, але вона дуже радила б спробувати, щоб мати досвід на рік наступний, адже у Woodhome участь у виставці обов’язкова для усіх учнів, починаючи з другого класу. Правда, не всі початкові школи влаштовують подібні заходи, а от для середніх шкіл (5-8 класи) – це обов’язковий пункт програми.

Звісно, що ми вирішили спробувати, тим паче що це новий досвід не тільки для Марічки, а й для нас із Ромою, адже у наших школах немає нічого подібного.

Тему для проекту треба було обирати самим. У паперах з інформацією про виставку були деякі підказки, але надто вже загальні – можна, наприклад, спостерігати за тваринами, записувати зміни погоди тощо. Категорично заборонялося приносити діючі вулкани та живих тварин.

Дивна заборона? Чому ж? Згадайте американські фільми. Якщо йдеться про школярів – обов’язково показують ці самі наукові виставки і діючі вулкани. Може, хтось уже постраждав від виверження, то й заборонили…

Так от, найважче, мабуть, було вибрати тему, бо ж ми з Ромою свого часу такого не робили. Подумавши кілька днів, вирішили посіяти базилік (тим паче що у нас було насіння), записувати спостереження (коли рослинка проросте, як змінюватиметься) і робити фотографії на різних етапах. За три тижні, які минули від посіву насіння і до наукової виставки, наш базилік не дуже виріс, але були записи й фотографії, тож Маріччин стенд мав гарний вигляд.

Проекти школярів виставляли у спортзалі, але, на жаль, подивитися їх можна було лише протягом кількох годин, тож ми з Ромою не мали такої можливості. Марічка розповідала, що найбільше, а саме п’ять, було моделей Сонячної системи – планети з пап’є-маше або паперові, причеплені на різної довжини нитках до Сонця. Коли ми думали над темою, ідея зробити Сонячну систему видавалася мені цікавою, але я й не підозрювала що вона аж така популярна. Друге місце по популярності посіли вулкани (але вони не вибухали прямо на виставці, а просто стояли на столиках). Ідея вирощувати рослинку, яка, як нам здавалося, лежить на поверхні, виявилася оригінальною, втіленою лише у Маріччиному проекті.

Марічці запам’яталося дослідження, як впливає пепсі на зуби, – з яскравими фотографіями зубів після місяця регулярного вживання напою, через півроку, рік. Емаль стирається, зуби стають темнішими, пористими. Марічку вразив цей проект, але не настільки, щоб вона відмовилася від пепсі.

Ще один експеримент – наскільки високо вистрелює кока-кола з пляшки, якщо вкинути туди одну таблетку ментосу, дві, три. А от мені цікаво, до яких висновків дійшов автор цього проекту. Це першачкам можна писати звіт про дослідження у довільній формі, а старші школярі мають описати мету, матеріали, хід експерименту та зробити висновки.

Минулого року один хлопчик, очевидно, не без допомоги дорослих, сконструював годинник, який працював на картопляному та лимонному сокові. Цього року юний дослідник також порадував своїм креативом.

Чесно кажучи, готуючи з Марічкою її науковий проект (так голосно звучить! J ), ми з Ромою трохи побоювалися, чи не заб’ють наш базилік усілякі вулкани. Справа в тому, що у магазинах можна купити різноманітні «навколонаукові набори» і змайструвати самому не тільки модель Сонячної системи чи вулкан, який і справді вибухає, бо у комплект входять спеціальні таблетки, які провокують вибух, а й викопати кістку динозавра чи відлити його гіпсовий скелет. Можна також змайструвати мумію, загорнувши скелетик у спеціальні бинти, і розмалювати саркофаг або зробити на гіпсі відбиток лапи динозавра. Можна зробити багато чого, але ж це не зовсім чесно – використовувати готовий набір. Особистий внесок дитини у такий проект мінімальний. Хоча, звісно, залежить, у якому соусі це подати, адже має бути ще й текстовий супровід.

Так, наприклад, Кайнат, з якою Марічка дружила і вчилася в одному класі минулого року, принесла у школу акваріум із водоростями. Її мама розповідала, що вони купили якийсь дуже дорогий набір (вона постійно мені жаліється, що витрачає купу грошей на різноманітні шкільні проекти, а ми стараємося обійтися тим, що є у нас під руками), і Кайнат описала, як відбувається процес фотосинтезу: як водорості поглинають вуглець і виробляють кисень. «Ого! – подумала я тоді. – А ми усього лише виростили крихітну рослинку». Зате Марічка зробила це сама і розуміла, що вона робить і про що пише, усе ж таки вуглець і кисень – трохи зарано як для першого класу.

Мабуть, саме так подумали і вчителі, які оцінювали дослідження юних науковців. Проекти-переможці протягом тижня можна було побачити у коридорах школи. Я бачила лише роботи першокласників, тож про них і розповім. Перше місце посів Бредлі, який вчиться у паралельному класі. Він узяв десять предметів і досліджував, що у воді плаває, а що тоне. На стенді були фотографії: скляна ванночка з водою і в ній – різні предмети (м’ячик, хліб, пінопласт тощо). Підписи пояснювали: «тоне» чи «плаває», а в кінці – висновок, чому так відбувається.

Друге місце Марічка розділила з дівчинкою з паралельного класу, яка на своєму стенді зобразила колообіг води у природі: крапельки води (ватяні кульки) випаровуються, піднімаються, збираються у хмари (зафарбовані чорним ватяні кульки) і падають дощем.

Третій приз також отримали двоє дівчаток. Одна з них досліджувала, по якій трубці швидше спуститься м’ячик – рівній чи вигнутій. Інша – що крохмаль у різних станах однаковий на дотик (чи щось таке, я так до пуття і не зрозуміла).

Переможці отримали грамоти, призові стрічечки, а також – запрошення на наукову виставку в Університеті імені Моргана, у якій брали участь юні науковці-переможці з Балтимора та околиць. Батьків там «загнали» на трибуни, а юні дослідники відповідали на питання комісії про свої проекти. 

Дітлахам вручили грамоти та футболки (от тільки розмір явно не Маріччин, ще рости й рости…). Прізвище на грамоті було написане неправильно, то Марічка ще добивалася, щоб її переробили. Аякже! Це важливо, бо ж грамота висить на стіні у вітальні – своєрідній «Алеї слави».

Як ми писанки розписували

Кожен чоловік за своє життя має посадити дерево, збудувати дім, виростити сина. А кожна людина – розписати писанку. Хоча б одну. Хоча, якщо раз створиш власну картину світу на яйці, захочеться це робити знову і знову. Продумувати візерунок, спостерігати, як із кожним наступним кольором змінюється малюнок, як фарби стають надзвичайно яскравими, коли з яйця стирають віск… А тепер про все по порядку.

У суботу ми ходили на майстер-клас до писанкарки Галини Мудрої. Як тільки вона почала говорити, я пошкодувала, що не взяла плеєр (диктофона у мене немає), щоб записувати кожне слово, бо розповідала вона багато і цікаво. Спробую відтворити хоча б частину…

Бабуся Галини Мудрої розписувала писанки, мама розписувала, і сама пані Галина займається писанкарством уже п’ятдесят років. Першу свою писанку розписала у чотири рочки. Дуже просила маму навчити, хоча та вважала, що Галинка ще замала для того. За ці п’ятдесят років було розбите не одне яйце, роздавлена не одна майже готова писанка, хоча, звісно, чим далі – тим менше. Пані Галина пише по курячих і страусиних яйцях, качиних та гусячих, а також по крихітних яйцях папужок. Не на всі яйця однаково гарно лягає фарба. Але усі писанки, створені майстринею, надзвичайно цікаві. На жаль, я не можу викласти фотографії її писанок, хоча вона приносила їх. Виявляється, є недобросовісні «майстри», які використовують візерунки інших, навіть більше того – купують писанку, стирають ім’я майстрині і ставлять замість нього своє. Саме тому пані Галина дуже оберігає свої роботи.

Нам усім роздали писальця, віск, а також «шпаргалки» з символікою писанок. Галина Мудра розповіла, що у писальця треба запхати трішки воску (краще чорного, бо його добре видно на писанці) і розігріти на вогні спиртівки (можна і свічки, але спиртівка дає чистіший вогонь, без кіптяви). Коли віск у писальці розплавився – можна починати малювати. Спочатку ми тренувалися проводити лінії, малювати якісь візерунки на «робочому» яйці. Коли рука вже більш-менш упевнено водила писальцем по яйці, і на ньому вже не було місця для малюнку, ми наважилися взятися за яйця, яким судилося стати писанками.

Усе, що намалюєш на білому, – білим і залишиться. Хтось багато писав по білому, хтось робив лише декілька ліній, лишаючи більше простору для інших кольорів.

Наступний крок – занурення яйця у жовту фарбу. Що намалюєш воском по жовтому – буде жовтим. У зелену фарбу ми яйця не опускали, а лише малювали пензликом, а зверху покривали воском. Пані Галина радила не зловживати зеленим. Далі – оранжева фарба. За нею – червона. «Червоною малюйте побільше, це дуже гарна фарба. Окрім того, вона добре поєднується з чорною». Остання фарба – чорна. Правда, частина учасників майстер-класу лишила свої писанки червоними. Зокрема і Рома. Він дуже довго і ретельно малював візерунки. Одним із останніх підходив до баночок із фарбами, але ж і результат того вартий!

На яйцях досі лишився віск, тому вони тьмяні. Мало хто наважився самотужки стирати віск (хоча й цьому треба навчитися, адже ми збираємося і вдома малювати писанки, бо ж тепер у нас є і писальця, і віск!), тож Галина Мудра робила це сама. Нагріваючи яйце на вогні спиртівки і стираючи віск паперовим рушником («Я використовую тільки м’який папір, з ним легше працювати»), майстриня продовжувала ділитися секретами писанкарства.

Ми не видували яйце зі шкаралупи, бо початківцям дуже важко малювати по тоненькій шкаралупці, та й знімати віск набагато важче. Для того, щоб видути, треба зробити дві крихітні дірочки. А перед початком розпису заткнути їх воском. Коли ж знімати віск із готової писанки, спочатку слід розкрити ці дірочки, якщо цього не зробити – повітря всередині нагріється і розірве писанку. Пані Галина, щоб видути вміст яйця, робить лише одну дірочку і висмоктує вміст за допомогою спеціального пристрою.

Починати нагрівати яйце треба з гострого кінця, бо під тупим кінцем міститься повітряна подушка, якщо її нагріти – яйце трісне, і писанка буде втрачена. Пані Галина вправно стирає віск, і кольори на писанках стають надзвичайно яскравими. Писанки оживають, коли з них знімають воскову плівочку. Посміхаються світу і життю.

Які ж вони усі гарні! Такі різні, яскраві та неповторні! Кожна писанка – це стан душі людини, її бачення світу, її прагнення і бажання. Принаймні я це сприймаю саме так. Тому й «поселила» на своє яєчко курочок – здійснення мрій, колосочки – здоров’я, молодість, дерево – життя, павутинку – щастя, коників – багатство. Ще на моїй писанці є хрести, символи сонця, Трійці та вічності.

Ромина писанка поділена на день та ніч. Під теплим сонечком пасуться баранці – символи сили, під зоряним небом – коники. Безкінечні лінії – вічність, – поєднані з символами Трійці, відділяють коників та баранців від пшеничних колосків.

Маріччина писанка – то ціла картина. На тлі уже згадуваних традиційних символів, усміхаючись і розкинувши руки, стоять хлопчик і дівчинка і явно насолоджуються життям серед яскравих квітів та пишних колосків.

Яйце – символ життя. Писанка – уособлення весни, пробудження, нового народження природи. Коли людина розписує писанку – у ній теж щось пробуджується, народжується, щось, що робить людину кращою, наближує до розуміння будови цього світу і місця людини в ньому.

**** *** ***

А тепер – Маріччин допис:

Ми (мама, тато і я, Марічка) їздили розписувати писанки. У мене і мами були чорні, а у тата – червона. Як зняти віск – то яйце буде яскравіше. У тата були дуже гарні баранці, у мами – півники. А у мене було дуже гарне все! Мені дуже сподобалося!

Growing Basil

by Mariya Yasinovska, 1st grade

Basil in a bowl

Basil is a tender low-growing herb.
It is originally native to Iran, India and other tropical regions of Asia, having been grown there for more than 5,000 years.
Basil grows to between 30–130 cm tall, with opposite, light green, leaves. It has small, white flowers.
It is very sensitive to cold. It likes hot, dry conditions.
Basil is commonly used fresh in cooked recipes. It has a strong, often sweet smell.

Day 1 (2/9/11)
I put the bag with 8 seeds in the jar with water.
Day 2 (2/10/11)
I took a pot with soil. Then I dug 3 holes in the soil, and planted the seeds. I watered them.
Days 3-10 (2/11/11-2/18/11)
I watered soil every day.
Day 11 (2/19/11)
Hurray! A little sprout is out of the ground! It is tiny and light green. The small leaves are together.

Day 13 (2/21/11)
The little leaves are apart now.

Day 17 (2/25/11)
The leaves are getting darker.

Day 18 (2/26/11)
Another sprout is out of the ground!

Day 19 (2/27/11)
The first plant looks stronger.

 Day 20 (2/28/11)
The third sprout is out of the ground!
Day 21 (3/1/11)
Now I have my own basil!

Міжнародний фестиваль

З початком весни біг часу прискорився, постійно відбуваються якісь події: фестивалі, виставки, зустрічі, збори, але за тим прискоренням ніяк не встигаю записати свої думки та враження. Буду виправлятися… Хоча, здається, я вже таке писала… Та все ж намагатимуся писати частіше, може, коротші дописи, але частіше.

Тепер повертаюся до заявленої теми. Міжнародний фестиваль місцевого масштабу проходив у Джексонвільській початковій школі, місто Фенікс, Мериленд. Мабуть, ми нічого не знали б про цей фестиваль, якби туди не запросили «Лиман». Більшість танцюристів, як і минулого разу, їхали автобусом разом із керівниками ансамблю, але ж ми хотіли подивитися виступ, тому й поїхали усі втрьох, та й Марічка ще замала, щоб їздити сама.

Фестиваль відбувався у величезному шкільному холі. Як тільки ми переступили поріг, Марічці вручили «міжнародний паспорт» – блокнотик, куди можна було наклеювати марки з прапорами різних країн чи ставити штампи. Та їй було не до марок зі штампами – треба було переодягатися до виступу.

Поки наші танцюристи готувалися, ми з Ромою мали змогу роздивитися, які країни представлені на фестивалі, покуштувати національні страви і почитати про цікаві місцини. Спробую перерахувати учасників у тому порядку, у якому були розставлені столи у холі. Починалося усе з Індії. Жінки у сарі люб’язно клеїли бажаючим цятки-наліпки на лоба і пригощали якимись крихітними штучками з тіста. Філіпіни, Тайвань та Китай пропонували свій хліб, кожен – по-своєму смачний. Біля італійського столу можна було поласувати тоненьким печивом,

 яке випікали тут же,

а також подивитися, як розкатують тісто на пасту і нарізають спеціальною машинкою.

Іспанія пригощала печивом, ковбасою та солоним пирогом. Бельгія запрошувала на вафлі – м’які, пухкі та теплі, щойно з вафельниці (звернули увагу на вафельницю – треба буде й собі таку пошукати) – та шоколад – чорний, білий, молочний.

По шоколад до Бельгії ми підходили кілька разів – справді смачний. Україна пригощала… Звичайно ж, варениками! Чесно скажу, не пробувала, але з того, що вони досить швидко скінчилися, можу зробити висновок, що були смачні. Поруч із Україною – стіл Ірландії, де можна було спробувати хліб на соді та підставити обличчя під пензлик вмілого майстра, який ставив зелені цятки-веснянки. Німеччина пропонувала покуштувати жувальних ведмедиків, а США – яблучний пиріг.

Звісно, їжа – то не головне, що було на столах, хоча покуштувати національні страви різних країн – досить цікавий досвід. Майже скрізь їжа була або розкладена по маленьких пластикових скляночках, або пропонувалося наштрикнути шматочок хліба чи ковбаси на зубочистку.

На стендах були карти країн, прапори, фотографії відомих місць, а також речі, характерні для того чи іншого народу. На українському стенді, зрозуміло, не обійшлося без вишитих рушників (хоча у іспанців було щось схоже, і я одразу подумала, що то наш стіл), булави, писанок. Були ще різьблені тарілки, гривні і чомусь… матрьошки…

Поки гості фестивалю проходжалися від столу до столу, пробували хліб та вафлі, поки діти клеїли марки та ставили штампи у свої «паспорти», підготовка завершилася, і на сцені почалося дійство. Першими виступили два китайських дракони – вони рухалися під барабанний бій спочатку на сцені, а потім спустилися до публіки. Публіка радо приймала яскравих велетнів і навіть майже перестала жувати. Найменші дітлахи бігали за драконами. Деякі дуже обережно, ніжно гладили їм хвости, а деякі, переконавшись, що дракони не страшні, а дуже навіть веселі, штурхали кулачками в зад. Думаю, тим хлопцям, що, бідаки, зігнуті тупцяли, зображаючи зади драконів, ці забавки не видавалися аж такими приємними.

Тайванські танцюристи, які вийшли на сцену після драконів, не вразили публіку, тож багато хто знову взявся ходити, жувати і шуміти. Наступними вийшли наші хлопці та дівчата. І, скажу чесно, я страшенно пишалася, коли зала затихла і з неприхованим інтересом спостерігала за коломийкою, а коли після завершення танцю вибухнули аплодисменти, мені на очі навернулися сльози. Гопак супроводжувався аплодисментами від початку до кінця.

Цікаві номери показали філіппінці, ірландці, гарно танцювала індуска, решти я не бачила, бо спочатку допомагала Марічці переодягатися, а потім супроводжувала її у мандрівці по світу. Марічка отримала свою цятку на лоба від індусок. Китаєць на закладці написав три ієрогліфа – Марія китайською (усе правильно, Рома носив ту закладку на перевірку в університет, викладач-китаєць прочитав: Ма-лі-я). Ірландець поцяткував обличчя зеленим.

Ну а в «паспорті» з’явилася купа наклейок-прапорів, лепрекон і трилисник на пам’ять про Ірландію та два штампи. Тризуб («Мамо, вона мені поставила тризуб догори ногами!») і якась невідома німецька квіточка.

Такі фестивалі проходять у Джексонвільській школі щорічно. Як на мене, це цікаво не тільки дітлахам цієї школи та їхнім батькам. Це можливість познайомитися з різними культурами і традиціями, нехай і в дещо спрощеному варіанті. І ще дуже важливо те, що, живучи у США, представники різних народів не забувають про своє коріння і з гордістю заявляють про те, що вони – українці, ірландці, німці, китайці… Сподіваюся, це не останній міжнародний фестиваль, який ми відвідали, а перший з багатьох.