Перші враження

Ми тут лише тиждень, ще майже нікуди не їздили, бо і Рома, і свекри на роботі, але перші враження вже є. Вдень повсюди цвіркочуть цвіркуни, стрибають білки, вранці пташки сповіщають про схід сонця.
Прогулюючись найближчими вуличками (взагалі пішки тут мало хто ходить, але якщо ходять, то обов’язково вітаються з перехожими, незалежно від того, чи вони знайомі), побачили дивовижну картину: на одному з подвір’їв була ціла купа невеличких надгробків. І не встигла я запитати Рому, хто ж це тут живе, як він сам усе пояснив: «Скоро Хеллоуін, ви ще й не таке побачите». Гарбузами прикрашені майже всі будинки, трапляються усілякі черепи, фігурки чорних котів, але надгробків я більше не бачила.
Наступне враження – від доларового магазина. Усе, що там продається, коштує один долар. Такі магазини не мають нічого спільного з українськими «Усе по 3 (5) гривень». Якість товару хороша, просто, як сказав мій чоловік, деякі речі більше не коштують. З продуктів свекри купують у цьому магазині лише печиво – крекери у формі звірів (дуже смачні!).
А от Марічка знайшла там чимало скарбів для себе. Спочатку вона ходила між полицями, як на екскурсії, соромилася, бо ж заїхали ми туди не з татом, а з дідусем, якого до приїзду в Америку Марічка бачила лише один раз, та й то ще у два роки. Потім посміливішала, стала розглядати і дещо вибирати. Далі казала: «Ми потім ще з татом приїдемо…» Потім: «Ще оце – і все! Іще ось це – і точно все!» Далі: «Давайте йти вже до каси, бо я не зупинюся». І на завершення: «Ми з татом обов’язково сюди ще заїдемо».
В результаті Марічка вибрала для себе великий зошит із переливчастою обкладинкою, ручку з цуциком на верхушці, шкарпетки з Бель, набір наклейок із Дінь-Дінь, набір із двох колод карт із Вінні-Пухом, візерунчастий папір на листи, набір з йо-йо, дзиги, лупи і штуки, назви якої я не знаю. Може, я про щось забула… Головне, що дитина була щаслива своїми скарбами. І ми обов’язково маємо туди повернутися по крильця для маскарадного костюма і капелюх феї. А ще – резиночки/обручі/щітки/гірлянди і безліч інших гарних речей.
І ще одне враження – кулінарне. Мені здається, що я знаю, чому багато американців мають зайву вагу. Тут стільки різноманітних смаколиків! Рука так і тягнеться! Навіть коли ти вже абсолютно ситий… Принаймні я себе впіймала на цій думці. Холодильник і кухонні полички заставлені різними смачними речами, і не скуштувати їх просто неможливо!
Не раз чула, коли українці, які побували в Америці, казали, що їжа тут інша на смак. І борщ не такий, і картопля. Не знаю, може, я оптиміст і завжди шукаю гарне, а не погане, а може, моя свекруха готує пречудово, але мені дуже смакував і борщ, і вареники з картоплею. Звичайно, відмінності є. Буряк, наприклад, не такий червоний, як із українських городів, а до пюре замість молока додають кремовий сир (cream cheese). Але все одно дуже смачно!
Правда, щоб готувати з місцевих продуктів, треба до них звикнути. Через два дні після приїзду я вирішила показати свою кулінарну майстерність і спекти свій коронний яблучний пиріг. Я робила шарлотку не менше ста разів, і завжди виходило, навіть у бабусі в селі. А тут вона вийшла на трієчку за п’ятибальною шкалою… Перше, що мене вразило, – цукор. Коли ви всипаєте цукор в яйця, що з ним робиться? Так, він потроху розчиняється. А цей навіть і не збирався! Поки я насипала борошно, він так і лишався в купі, ніби боявся забруднитися…
Шкірочка відділялася від пирога і була дуже хрумкою. «А можна наступного разу зробити саму шкірочку?» – запитав коханий чоловік. Дочка і свекруха також вподобали саму цю частину шарлотки. Шкірочка шкірочкою, але решта не дуже трималося купи… Хоча на смаку це не позначилося, і пиріг жив недовго, я все одно була незадоволена собою. Правда, трохи заспокоїлася після того, як свекруха сказала, що після своєї першої випічки в Америці вона роки два не наближалася до духовки. Ну що ж, буду звикати…