Ходили сьогодні оглянути садочок, куди незабаром ходитиме Марічка. Якщо бути точною, Woodhome school – це і садочок, і молодша школа, і середня школа.
Рома вже заходив сюди повідомити, що у них буде нова учениця. А тепер ми вирішили, як кажуть, себе показати і на інших подивитися. Адміністратор пригадала Рому: «О! Яскіновскі!» Рома сказав мені, що вже махнув рукою на вимову свого прізвища: виправляй не виправляй, краще в американців не вийде.
Зустріли нас дуже привітно. Марічці вручили олівець і два флаєри на дитячі безкоштовні сніданки в якійсь кафешці. Потім нам видали жовті наклейки з написом, що ми відвідувачі, і провели екскурсію садочком і молодшою школою. Класні кімнати не дуже великі, але достатньо місця і для занять за столиками (у кожної дитини окремий столик, хоча вони й стоять поруч), і для ігор.
Нам показали дві групи, куди могла б ходити Марічка. Але питання вибору вирішилося саме. Коли ми зайшли в одну з кімнат і познайомилися з вихователькою, пані Малер, вона запитала, з якої ми країни. Почувши, що з України, зраділа: «О! То я беру Марію до себе! У мене в групі є одна дівчинка з України!» Почувши ім’я і прізвище дівчинки, зрадів уже Рома: «О! Я, здається, знаю її батьків!» Сама Віка, правда, виглядала не радісною, а швидше, здивованою: мабуть, не очікувала почути рідну мову. Але питання було вирішене: пані Малер сказала, що посадить Марічку біля Віки. Їм буде легше разом. І ще вихователька повідомила, що з Марічкою, Вікою і ще одним мексиканським хлопчиком англійською буде займатися вчитель за особливою програмою – для іноземців.
Мене потішило і те, що у донечки буде компанія – принаймні на перший час (вона якраз дуже хотіла, щоб їй трапилася україно- чи російськомовна дитина), і те, що з нею окремо займатимуться англійською. Бо хоч ми і пробували потроху вчити мову, але переважно назви тварин, продуктів… Не зовсім те, що треба у школі. Марічка може сказати, як її звати і скільки їй років. Коли речення закінчується питанням «О’кей?» – дитина чемно відповідає: «О’кей», не розуміючи, що ж їй говорили. Але, сподіваюся, все буде добре. Діти ж по-іншому сприймають мову. Так що скоро вона ще й мене вчитиме.
Щодо моєї англійської, то я розуміла працівників школи, але поки що самій не дуже хочеться говорити – мабуть, славнозвісний психологічний бар’єр. Але раз я водитиму й забиратиму Марічку з садочка, то, хочеш не хочеш, доведеться спілкуватися з вихователями, адже з нами там усі охоче спілкувалися. Розпитували і розказували, а літня негритянка (пардон, чорна, а іншого слова взагалі не можна вживати, бо сприймуть як образу) запитала Рому, як буде українською stop. Їй так сподобалося слово «зупинись», що вона повторювала й смакувала його разів двадцять! Причому виходило в неї дуже гарно, ніби все життя говорила українською.
Що ж, лишилося ще відвідати лікаря, зібрати різноманітні причандали на зразок олівців, фломастерів, маркерів, 20 стіків клею (Рома запитав: «Для чого так багато?» – «Він у них дуже швидко закінчується».), пеналу на замочку, одноразового посуду, паперових рушників, рідкого антибактеріального мила, ще там чогось… Одним словом, із собою треба принести цілу купу корисних речей, так само, як і при оформленні в український садочок. Правда, в американський не потрібно купувати пральний порошок і лампочки.
Передбачена у садочку і своя уніформа: жовта футболка на трьох ґудзиках і джинси або штани кольору хакі. Це мою дитину дещо засмутило: вона любить часто міняти наряди і віддає перевагу платтячкам і спідничкам. Є й інші обмеження, про які можна прочитати у «Шкільному довіднику для батьків», який нам люб’язно дала адміністратор. Я його не студіювала дуже прискіпливо, але дещо зауважила. Наприклад, таке: не можна приходити до школи у піжамах, порваному одязі; штани мають бути на талії, а не деінде; не можна носити ланцюжки та інші прикраси, сережки не повинні бути дуже великими. Як ознайомлюся з цим довідником для батьків детальніше, напишу ще щось цікавеньке.
Після відвідин школи сталася ще одна важлива для мене подія: я сіла за кермо! Вперше після здачі іспитів на права два роки тому. Я розумію, що в Америці без машини – як без рук. Але не хотілося б поспішати… Та й страшнувато якось… Але ж треба з чогось починати. Дитина мною дуже пишалася! Казала мені, що я молодець. І коханий чоловік заохочує до подальших подвигів. Хоча й боїться за свою машину. Значить, я не можу зрадити їхні сподівання.
Немає коментарів:
Дописати коментар