Паніковський

Він же – Кошатинський, він-же - Захарко, він же – ХудобА. Це все ймення чорного кота, який мешкає у нашому домі. Правда, слово «мешкає» не дуже доречне, бо він істота вільна, живе сам по собі. Приходить їсти, спати, побути в товаристві, коли йому хочеться. А коли не хочеться, то ніякими смаколиками не заманиш.
Він прийшов шість років тому, взимку, на запах риби. Очевидно, був дуже голодний, бо протяжно нявкав. До хати тоді не зайшов, але на вулиці поїв із великим апетитом. З того часу й приписався тут. Кіт – справжній розумник. Підійде до дверей, подасть голос – і двері йому відчиняють, понявкає біля миски – дають їсти. Коли холодно, то не відчиняють дверей, які виходять у внутрішній дворик. А якщо він нявкає коло них, припіднімають штору і показують на інший вхід – кіт миттю біжить туди.
Паніковський – ще той мисливець. Неодноразово приносив під поріг мишей, навіть білок. Але найбільше полюбляє полювати за птахами. Сусідка навіть жалілася, що він ловить пташок прямо біля фонтанчика, де вони п’ють воду (тут майже на всіх подвір’ях є годівнички і поїльнички для птахів). А що – дуже зручно: не потрібно за ними довго ганятися, вони наче спеціально збираються і чекають, котру ж із них вибере кіт. Але бойові звитяги кота тепер у минулому. Він не такий уже й молодий, та й війни з сусідськими котами не додають йому сил.
Влітку Кошатинський мав важкий бій із чужими котами: якогось вечора повернувся побитий, облізлий, із покаліченою лапою. Кіт страждав, але не заходив до хати, не хотів нав’язувати свої муки людям, які були такими добрими до нього. Та завдяки спільним старанням господарів кота виходили, він ожив, і про цю сумну подію нагадує лише побита лапа і голос, який став значно грубіший, не дуже навіть схожий на котячий.
Кіт дуже не любить чужих людей. Коли навідуються гості, він не показує свого носа до хати. Тому всі дуже дивувалися, що в день нашого приїзду він був удома і не жахався нашої присутності. Але наступного дня він опам’ятався: просився до хати, але, зрозумівши, що ми все ще є, не заходив, йшов геть. Так повторювалося кілька разів: нявкне, зазирне, принюхається – і йде. Але ще через день, напевне, зрозумів, що ми нікуди не подінемося, і треба якось з нами миритися. Спочатку сторожко обходив нас: хтозна, чого від цих незнайомців чекати. Та й правильно робив, бо Марічка дуже активно виражала свою любов до нього – бігала за ним по всій хаті. І звідки йому знати, що собі думає оце гамірне й занадто активне створіння. І хоч вона годувала його і хотіла запускати до хати, кіт намагався ходити подалі від неї або коли її не було поруч.
Увечері четвертого чи п’ятого дня після нашого прибуття сталася важлива подія: коли ми сиділи у вітальні, кіт підійшов до мене, подивився в очі, щось муркнув і вмостився у мене на колінах. Рома сказав, що я тепер офіційно визнана членом родини. І з цього часу кіт, якщо ночує вдома, то майже завжди – у нас на мансарді, навіть якщо вдень відлежується у бейзменті. Тепер він не соромиться подавати голос о шостій годині, якщо йому хочеться їсти чи вийти на вулицю. Дозволяє собі і воду поварити: то його випусти, то його впусти. Може зайти через одні двері й одразу направитися до інших – ну ліньки йому обходити хату! Навіщо, якщо завжди знайдуться швейцари, які люб’язно відчинять і зачинять за ним двері.
Увечері, коли ми з Ромою граємо в нарди або усі разом – в дитячі карти, Паніковський піднімається до нас, цокаючи кігтями по дерев’яних сходах, і, глянувши, чим ми займаємося, вмощується на шкіряному комп’ютерному кріслі, поки воно вільне. Хоча часом вмощується й тоді, коли зайняте. Спочатку попереджає про свої наміри Рому, а потім стрибає на коліна, незважаючи на протести господаря крісла.
Поки я думала над тим, як завершити свою розповідь про кота, він прийшов і вмостився на колінах. Мабуть, відчув, що ця оповідка – про нього. Тож буду закінчувати, щоб не тривожити пана Кошатинського.