Він же – Кошатинський, він-же - Захарко, він же – ХудобА. Це все ймення чорного кота, який мешкає у нашому домі. Правда, слово «мешкає» не дуже доречне, бо він істота вільна, живе сам по собі. Приходить їсти, спати, побути в товаристві, коли йому хочеться. А коли не хочеться, то ніякими смаколиками не заманиш.
Він прийшов шість років тому, взимку, на запах риби. Очевидно, був дуже голодний, бо протяжно нявкав. До хати тоді не зайшов, але на вулиці поїв із великим апетитом. З того часу й приписався тут. Кіт – справжній розумник. Підійде до дверей, подасть голос – і двері йому відчиняють, понявкає біля миски – дають їсти. Коли холодно, то не відчиняють дверей, які виходять у внутрішній дворик. А якщо він нявкає коло них, припіднімають штору і показують на інший вхід – кіт миттю біжить туди.
Паніковський – ще той мисливець. Неодноразово приносив під поріг мишей, навіть білок. Але найбільше полюбляє полювати за птахами. Сусідка навіть жалілася, що він ловить пташок прямо біля фонтанчика, де вони п’ють воду (тут майже на всіх подвір’ях є годівнички і поїльнички для птахів). А що – дуже зручно: не потрібно за ними довго ганятися, вони наче спеціально збираються і чекають, котру ж із них вибере кіт. Але бойові звитяги кота тепер у минулому. Він не такий уже й молодий, та й війни з сусідськими котами не додають йому сил.
Влітку Кошатинський мав важкий бій із чужими котами: якогось вечора повернувся побитий, облізлий, із покаліченою лапою. Кіт страждав, але не заходив до хати, не хотів нав’язувати свої муки людям, які були такими добрими до нього. Та завдяки спільним старанням господарів кота виходили, він ожив, і про цю сумну подію нагадує лише побита лапа і голос, який став значно грубіший, не дуже навіть схожий на котячий.
Кіт дуже не любить чужих людей. Коли навідуються гості, він не показує свого носа до хати. Тому всі дуже дивувалися, що в день нашого приїзду він був удома і не жахався нашої присутності. Але наступного дня він опам’ятався: просився до хати, але, зрозумівши, що ми все ще є, не заходив, йшов геть. Так повторювалося кілька разів: нявкне, зазирне, принюхається – і йде. Але ще через день, напевне, зрозумів, що ми нікуди не подінемося, і треба якось з нами миритися. Спочатку сторожко обходив нас: хтозна, чого від цих незнайомців чекати. Та й правильно робив, бо Марічка дуже активно виражала свою любов до нього – бігала за ним по всій хаті. І звідки йому знати, що собі думає оце гамірне й занадто активне створіння. І хоч вона годувала його і хотіла запускати до хати, кіт намагався ходити подалі від неї або коли її не було поруч.
Увечері четвертого чи п’ятого дня після нашого прибуття сталася важлива подія: коли ми сиділи у вітальні, кіт підійшов до мене, подивився в очі, щось муркнув і вмостився у мене на колінах. Рома сказав, що я тепер офіційно визнана членом родини. І з цього часу кіт, якщо ночує вдома, то майже завжди – у нас на мансарді, навіть якщо вдень відлежується у бейзменті. Тепер він не соромиться подавати голос о шостій годині, якщо йому хочеться їсти чи вийти на вулицю. Дозволяє собі і воду поварити: то його випусти, то його впусти. Може зайти через одні двері й одразу направитися до інших – ну ліньки йому обходити хату! Навіщо, якщо завжди знайдуться швейцари, які люб’язно відчинять і зачинять за ним двері.
Увечері, коли ми з Ромою граємо в нарди або усі разом – в дитячі карти, Паніковський піднімається до нас, цокаючи кігтями по дерев’яних сходах, і, глянувши, чим ми займаємося, вмощується на шкіряному комп’ютерному кріслі, поки воно вільне. Хоча часом вмощується й тоді, коли зайняте. Спочатку попереджає про свої наміри Рому, а потім стрибає на коліна, незважаючи на протести господаря крісла.
Поки я думала над тим, як завершити свою розповідь про кота, він прийшов і вмостився на колінах. Мабуть, відчув, що ця оповідка – про нього. Тож буду закінчувати, щоб не тривожити пана Кошатинського.
пʼятниця, 30 жовтня 2009 р.
середа, 28 жовтня 2009 р.
Про виховання
Ця інформація дуже шкідлива для дітей, тому Марічці цей шматочок я читати не буду, хоча вона дуже цікавиться тим, що я пишу. А шкідливий він тому, що американський підхід до виховання зовсім не подібний до нашого, я б сказала навіть – протилежний.
У дітей у Сполучених Штатах Америки прав більше, ніж у їхніх батьків… Якщо їм здається, що батько чи матір їх образили словом або – не дай бог! – ділом, то малята беруть слухавку і дзвонять до поліції: «Хеллоу, а моя мама/мій тато…» – далі йде скарга у яскравих фарбах і з найдрібнішими подробицями. Для батьків це не обіцяє нічого доброго. На початку можна обійтися штрафом, але якщо подібне повторюватиметься, то застосовуватимуться серйозніші покарання. Учителі-вихователі також мають бути дуже обережними у своїх діях, бо чудово знають, чим це може для них обернутися.
Приклад із життя вихідців із колишнього СРСР. Повернувшись додому, батько бачить, що дванадцятилітній син курив марихуану з друзями. Зрозуміло, що змовчати він не міг, і прикрикнув, і стусана дав своєму нащадкові.
Нащадок тут же подзвонив у відповідну службу і поскаржився на батька. Одразу приїхала поліція. Правда, полісмен виявився не просто функцією, а мудрою людиною. Побачивши сліди «злочину», тобто шкідливі недопалки, він сказав: «Є у мене наручники для твого тата, але є й для тебе, бо те, чим ти тут займався, також передбачає покарання. Тому є два варіанти: або я вас обох забираю, або ви миритеся і не залучаєте у ваші справи поліцію». Тато з сином вирішили залагодити конфлікт власними силами.
Діти, які приїздять до Америки з інших країн, дуже швидко усвідомлюють, що місцеві звичаї їм вигідні, і активно це використовують. А відвідуючи власну країну, отримують «культурний шок». Про це – наступний приклад.
Щойно прилетівши в Україну з Америки, хлопчик канючить у тата якусь конче йому потрібну річ, яку він побачив у кіоску. Татові не до того: він заклопотаний документами й перевірками. Але що синкові до татових клопотів? Раз прохання й вимагання не діють, хлопчик падає на підлогу і молотить руками-ногами. В Америці така поведінка нікого не дивує, і правильна реакція – не звертати на це уваги: переказиться й заспокоїться. У нас же так не прийнято, тому тато змушений відреагувати, і реакція його зрозуміла – потиличник. Від такої несправедливості малий підходить до найближчого службовця і жаліється на батька. Службовець дивиться на нього важким поглядом і відповідає: «Забирайся швидше звідси, бо за те, що я бачив, додам іще!» Але на цьому історія не закінчується. Після повернення до Штатів хлопчик телефонує в поліцію і доповідає про негідний вчинок свого батька, на це йому відповідають: то було не на нашій території. Малий отримав урок. Тепер, якщо його поведінка відхиляється від ідеалу, батьки пропонують йому поїздку на батьківщину.
Я не прихильник рукоприкладства. Поки сама не народила дитину, не розуміла, як можна не те що вдарити, навіть кричати на цих маленьких янголят? Але ж ці янголята часом дивовижним чином перетворюються на бісенят і можуть довести своїх мамусь ледь не до сказу.
Звісно, у дитині треба плекати і розвивати особистість. Важливо, щоб вона адекватно оцінювала себе. Але ця особистість має розвиватися не за рахунок інших, зокрема батьків. Я вважаю, мають бути якісь рамки. Вседозволеність псує дитину, вона переоцінює свою значимість у цьому світі. Дитя має знати, що бажання є не тільки у неї, а й в інших, що потрібно поважати і рахуватися з оточуючими. Це теорія… На практиці все, звісно, складніше. Але я рада, що вже можу домовитися зі своєю донечкою. Буду чесною, на мої особисті справи відводиться не надто багато часу. Та все ж, коли я пишу оцей щоденник, Марічка з усіх сил старається не заважати мені. Тому сподіваюся, що мою дитину вже не зіпсують американські методи виховання…
У дітей у Сполучених Штатах Америки прав більше, ніж у їхніх батьків… Якщо їм здається, що батько чи матір їх образили словом або – не дай бог! – ділом, то малята беруть слухавку і дзвонять до поліції: «Хеллоу, а моя мама/мій тато…» – далі йде скарга у яскравих фарбах і з найдрібнішими подробицями. Для батьків це не обіцяє нічого доброго. На початку можна обійтися штрафом, але якщо подібне повторюватиметься, то застосовуватимуться серйозніші покарання. Учителі-вихователі також мають бути дуже обережними у своїх діях, бо чудово знають, чим це може для них обернутися.
Приклад із життя вихідців із колишнього СРСР. Повернувшись додому, батько бачить, що дванадцятилітній син курив марихуану з друзями. Зрозуміло, що змовчати він не міг, і прикрикнув, і стусана дав своєму нащадкові.
Нащадок тут же подзвонив у відповідну службу і поскаржився на батька. Одразу приїхала поліція. Правда, полісмен виявився не просто функцією, а мудрою людиною. Побачивши сліди «злочину», тобто шкідливі недопалки, він сказав: «Є у мене наручники для твого тата, але є й для тебе, бо те, чим ти тут займався, також передбачає покарання. Тому є два варіанти: або я вас обох забираю, або ви миритеся і не залучаєте у ваші справи поліцію». Тато з сином вирішили залагодити конфлікт власними силами.
Діти, які приїздять до Америки з інших країн, дуже швидко усвідомлюють, що місцеві звичаї їм вигідні, і активно це використовують. А відвідуючи власну країну, отримують «культурний шок». Про це – наступний приклад.
Щойно прилетівши в Україну з Америки, хлопчик канючить у тата якусь конче йому потрібну річ, яку він побачив у кіоску. Татові не до того: він заклопотаний документами й перевірками. Але що синкові до татових клопотів? Раз прохання й вимагання не діють, хлопчик падає на підлогу і молотить руками-ногами. В Америці така поведінка нікого не дивує, і правильна реакція – не звертати на це уваги: переказиться й заспокоїться. У нас же так не прийнято, тому тато змушений відреагувати, і реакція його зрозуміла – потиличник. Від такої несправедливості малий підходить до найближчого службовця і жаліється на батька. Службовець дивиться на нього важким поглядом і відповідає: «Забирайся швидше звідси, бо за те, що я бачив, додам іще!» Але на цьому історія не закінчується. Після повернення до Штатів хлопчик телефонує в поліцію і доповідає про негідний вчинок свого батька, на це йому відповідають: то було не на нашій території. Малий отримав урок. Тепер, якщо його поведінка відхиляється від ідеалу, батьки пропонують йому поїздку на батьківщину.
Я не прихильник рукоприкладства. Поки сама не народила дитину, не розуміла, як можна не те що вдарити, навіть кричати на цих маленьких янголят? Але ж ці янголята часом дивовижним чином перетворюються на бісенят і можуть довести своїх мамусь ледь не до сказу.
Звісно, у дитині треба плекати і розвивати особистість. Важливо, щоб вона адекватно оцінювала себе. Але ця особистість має розвиватися не за рахунок інших, зокрема батьків. Я вважаю, мають бути якісь рамки. Вседозволеність псує дитину, вона переоцінює свою значимість у цьому світі. Дитя має знати, що бажання є не тільки у неї, а й в інших, що потрібно поважати і рахуватися з оточуючими. Це теорія… На практиці все, звісно, складніше. Але я рада, що вже можу домовитися зі своєю донечкою. Буду чесною, на мої особисті справи відводиться не надто багато часу. Та все ж, коли я пишу оцей щоденник, Марічка з усіх сил старається не заважати мені. Тому сподіваюся, що мою дитину вже не зіпсують американські методи виховання…
понеділок, 26 жовтня 2009 р.
Про церкву, мову і дітей
Звикнувши до місцевого часу, тутешніх реалій, ми вирішили навідатися в українську греко-католицьку церкву. Хоч що кажіть, а українська церква за кордоном – це те місце, куди приходять за спілкуванням із близькими за духом, або хоча б мовою, людьми, за відчуттям якоїсь особливої окремості від іншого світу. Українці все одно лишаються українцями, навіть якщо вже давно живуть у Штатах і мають американське громадянство. Їх хвилюють події в Україні, непокоїть політична ситуація, вони активно обговорюють кандидатів у президенти.
Правда, коли усі повиходили з церкви, але ще не розійшлися по домівках, чулася не тільки українська мова, а й англійська, що мене здивувало. Рома каже, що американські українці у другому-третьому поколінні не завжди говорять українською – розуміють, але не говорять… Та й на тих, що говорять, позначилася англійська: звуки не ті, слова наче рубані. Боже мій! Це ж скоро і ми з Марічкою, мабуть, будемо так говорити… Хоча… Он Рома ж читає своїм студентам лекції англійською, але й українська у нього гарна…
Але менше з тим, зараз не про це йдеться. У церкві було чоловік п’ятдесят прихожан. Служба велася українською мовою. Правда, був шматочок і англійською (мабуть, для тих-таки українців у другому-третьому поколінні). У греко-католицькій церкві стоять зручні лави, хоча є моменти, коли обов’язково потрібно стояти. Марічка дуже уважно все слухала десь до середини, особливо їй сподобалася проповідь. Але, зрозуміло, мало яка дитина може спокійно сидітистояти півтори години. І цей момент також передбачено: є окрема дитяча кімната з книжками, іграшками, пазлами. Через скло батьки можуть бачити службу.
Панотець попередив, що для тих, хто хоче цілувати ікону, поруч стоять дезінфікуючі засоби. Знезараження – обов’язкова процедура, покликана призупинити поширення різноманітних грипів.
Після служби священик намагався приділити увагу кожному, усіх запрошував на каву з печивом. Ми цього разу не потрапили на гостину, бо до нас самих мали приїхати гості – сім’я з двома дітьми. І я, і доня неодноразово чули розповіді про Данилка і Остапа, хлопчики, та й їхні батьки, також давно хотіли познайомитися з Марічкою. Думали, що зустрінемося у церкві, але вони приїхали раніше і поїхали до православної церкви (так, виявилося, є в Балтіморі і така). Але дітям вона не дуже подобається: там, як сказав Данилко, майже немає іграшок. Ця сім’я відвідує часом ще й найближчу до них протестантську церкву, то кажуть, що там взагалі ідеальні умови для дітей: велика кімната, де малятам є чим себе зайняти. А для батьків – велетенський екран, який демонструє службу.
Передбачаю, що в цьому місці дехто може обуритися: церква і не мала б забезпечувати розваг, бо у неї інше призначення. Я готова погодитися, але як бути батькам із малими дітьми, які хочуть отримати свою порцію їжі для душі, при цьому не нервуючи, не смикаючи дитину і одночасно долучаючи її до вічних цінностей? Мені здається, церква має йти на компроміси з часом, щоб не втрачати прихожан.
Щось мене потягло на глобальні питання, вирішення яких аж ніяк не в моїх силах… Обіцяю, наступні опуси будуть легші. Наприклад, про виховання дітей в Америці. Тема неоднозначна, бо підхід кардинально відрізняється від нашого. Але про це – наступного разу.
Правда, коли усі повиходили з церкви, але ще не розійшлися по домівках, чулася не тільки українська мова, а й англійська, що мене здивувало. Рома каже, що американські українці у другому-третьому поколінні не завжди говорять українською – розуміють, але не говорять… Та й на тих, що говорять, позначилася англійська: звуки не ті, слова наче рубані. Боже мій! Це ж скоро і ми з Марічкою, мабуть, будемо так говорити… Хоча… Он Рома ж читає своїм студентам лекції англійською, але й українська у нього гарна…
Але менше з тим, зараз не про це йдеться. У церкві було чоловік п’ятдесят прихожан. Служба велася українською мовою. Правда, був шматочок і англійською (мабуть, для тих-таки українців у другому-третьому поколінні). У греко-католицькій церкві стоять зручні лави, хоча є моменти, коли обов’язково потрібно стояти. Марічка дуже уважно все слухала десь до середини, особливо їй сподобалася проповідь. Але, зрозуміло, мало яка дитина може спокійно сидітистояти півтори години. І цей момент також передбачено: є окрема дитяча кімната з книжками, іграшками, пазлами. Через скло батьки можуть бачити службу.
Панотець попередив, що для тих, хто хоче цілувати ікону, поруч стоять дезінфікуючі засоби. Знезараження – обов’язкова процедура, покликана призупинити поширення різноманітних грипів.
Після служби священик намагався приділити увагу кожному, усіх запрошував на каву з печивом. Ми цього разу не потрапили на гостину, бо до нас самих мали приїхати гості – сім’я з двома дітьми. І я, і доня неодноразово чули розповіді про Данилка і Остапа, хлопчики, та й їхні батьки, також давно хотіли познайомитися з Марічкою. Думали, що зустрінемося у церкві, але вони приїхали раніше і поїхали до православної церкви (так, виявилося, є в Балтіморі і така). Але дітям вона не дуже подобається: там, як сказав Данилко, майже немає іграшок. Ця сім’я відвідує часом ще й найближчу до них протестантську церкву, то кажуть, що там взагалі ідеальні умови для дітей: велика кімната, де малятам є чим себе зайняти. А для батьків – велетенський екран, який демонструє службу.
Передбачаю, що в цьому місці дехто може обуритися: церква і не мала б забезпечувати розваг, бо у неї інше призначення. Я готова погодитися, але як бути батькам із малими дітьми, які хочуть отримати свою порцію їжі для душі, при цьому не нервуючи, не смикаючи дитину і одночасно долучаючи її до вічних цінностей? Мені здається, церква має йти на компроміси з часом, щоб не втрачати прихожан.
Щось мене потягло на глобальні питання, вирішення яких аж ніяк не в моїх силах… Обіцяю, наступні опуси будуть легші. Наприклад, про виховання дітей в Америці. Тема неоднозначна, бо підхід кардинально відрізняється від нашого. Але про це – наступного разу.
середа, 21 жовтня 2009 р.
Відвідини дитячого садочка
Ходили сьогодні оглянути садочок, куди незабаром ходитиме Марічка. Якщо бути точною, Woodhome school – це і садочок, і молодша школа, і середня школа.
Рома вже заходив сюди повідомити, що у них буде нова учениця. А тепер ми вирішили, як кажуть, себе показати і на інших подивитися. Адміністратор пригадала Рому: «О! Яскіновскі!» Рома сказав мені, що вже махнув рукою на вимову свого прізвища: виправляй не виправляй, краще в американців не вийде.
Зустріли нас дуже привітно. Марічці вручили олівець і два флаєри на дитячі безкоштовні сніданки в якійсь кафешці. Потім нам видали жовті наклейки з написом, що ми відвідувачі, і провели екскурсію садочком і молодшою школою. Класні кімнати не дуже великі, але достатньо місця і для занять за столиками (у кожної дитини окремий столик, хоча вони й стоять поруч), і для ігор.
Нам показали дві групи, куди могла б ходити Марічка. Але питання вибору вирішилося саме. Коли ми зайшли в одну з кімнат і познайомилися з вихователькою, пані Малер, вона запитала, з якої ми країни. Почувши, що з України, зраділа: «О! То я беру Марію до себе! У мене в групі є одна дівчинка з України!» Почувши ім’я і прізвище дівчинки, зрадів уже Рома: «О! Я, здається, знаю її батьків!» Сама Віка, правда, виглядала не радісною, а швидше, здивованою: мабуть, не очікувала почути рідну мову. Але питання було вирішене: пані Малер сказала, що посадить Марічку біля Віки. Їм буде легше разом. І ще вихователька повідомила, що з Марічкою, Вікою і ще одним мексиканським хлопчиком англійською буде займатися вчитель за особливою програмою – для іноземців.
Мене потішило і те, що у донечки буде компанія – принаймні на перший час (вона якраз дуже хотіла, щоб їй трапилася україно- чи російськомовна дитина), і те, що з нею окремо займатимуться англійською. Бо хоч ми і пробували потроху вчити мову, але переважно назви тварин, продуктів… Не зовсім те, що треба у школі. Марічка може сказати, як її звати і скільки їй років. Коли речення закінчується питанням «О’кей?» – дитина чемно відповідає: «О’кей», не розуміючи, що ж їй говорили. Але, сподіваюся, все буде добре. Діти ж по-іншому сприймають мову. Так що скоро вона ще й мене вчитиме.
Щодо моєї англійської, то я розуміла працівників школи, але поки що самій не дуже хочеться говорити – мабуть, славнозвісний психологічний бар’єр. Але раз я водитиму й забиратиму Марічку з садочка, то, хочеш не хочеш, доведеться спілкуватися з вихователями, адже з нами там усі охоче спілкувалися. Розпитували і розказували, а літня негритянка (пардон, чорна, а іншого слова взагалі не можна вживати, бо сприймуть як образу) запитала Рому, як буде українською stop. Їй так сподобалося слово «зупинись», що вона повторювала й смакувала його разів двадцять! Причому виходило в неї дуже гарно, ніби все життя говорила українською.
Що ж, лишилося ще відвідати лікаря, зібрати різноманітні причандали на зразок олівців, фломастерів, маркерів, 20 стіків клею (Рома запитав: «Для чого так багато?» – «Він у них дуже швидко закінчується».), пеналу на замочку, одноразового посуду, паперових рушників, рідкого антибактеріального мила, ще там чогось… Одним словом, із собою треба принести цілу купу корисних речей, так само, як і при оформленні в український садочок. Правда, в американський не потрібно купувати пральний порошок і лампочки.
Передбачена у садочку і своя уніформа: жовта футболка на трьох ґудзиках і джинси або штани кольору хакі. Це мою дитину дещо засмутило: вона любить часто міняти наряди і віддає перевагу платтячкам і спідничкам. Є й інші обмеження, про які можна прочитати у «Шкільному довіднику для батьків», який нам люб’язно дала адміністратор. Я його не студіювала дуже прискіпливо, але дещо зауважила. Наприклад, таке: не можна приходити до школи у піжамах, порваному одязі; штани мають бути на талії, а не деінде; не можна носити ланцюжки та інші прикраси, сережки не повинні бути дуже великими. Як ознайомлюся з цим довідником для батьків детальніше, напишу ще щось цікавеньке.
Після відвідин школи сталася ще одна важлива для мене подія: я сіла за кермо! Вперше після здачі іспитів на права два роки тому. Я розумію, що в Америці без машини – як без рук. Але не хотілося б поспішати… Та й страшнувато якось… Але ж треба з чогось починати. Дитина мною дуже пишалася! Казала мені, що я молодець. І коханий чоловік заохочує до подальших подвигів. Хоча й боїться за свою машину. Значить, я не можу зрадити їхні сподівання.
Рома вже заходив сюди повідомити, що у них буде нова учениця. А тепер ми вирішили, як кажуть, себе показати і на інших подивитися. Адміністратор пригадала Рому: «О! Яскіновскі!» Рома сказав мені, що вже махнув рукою на вимову свого прізвища: виправляй не виправляй, краще в американців не вийде.
Зустріли нас дуже привітно. Марічці вручили олівець і два флаєри на дитячі безкоштовні сніданки в якійсь кафешці. Потім нам видали жовті наклейки з написом, що ми відвідувачі, і провели екскурсію садочком і молодшою школою. Класні кімнати не дуже великі, але достатньо місця і для занять за столиками (у кожної дитини окремий столик, хоча вони й стоять поруч), і для ігор.
Нам показали дві групи, куди могла б ходити Марічка. Але питання вибору вирішилося саме. Коли ми зайшли в одну з кімнат і познайомилися з вихователькою, пані Малер, вона запитала, з якої ми країни. Почувши, що з України, зраділа: «О! То я беру Марію до себе! У мене в групі є одна дівчинка з України!» Почувши ім’я і прізвище дівчинки, зрадів уже Рома: «О! Я, здається, знаю її батьків!» Сама Віка, правда, виглядала не радісною, а швидше, здивованою: мабуть, не очікувала почути рідну мову. Але питання було вирішене: пані Малер сказала, що посадить Марічку біля Віки. Їм буде легше разом. І ще вихователька повідомила, що з Марічкою, Вікою і ще одним мексиканським хлопчиком англійською буде займатися вчитель за особливою програмою – для іноземців.
Мене потішило і те, що у донечки буде компанія – принаймні на перший час (вона якраз дуже хотіла, щоб їй трапилася україно- чи російськомовна дитина), і те, що з нею окремо займатимуться англійською. Бо хоч ми і пробували потроху вчити мову, але переважно назви тварин, продуктів… Не зовсім те, що треба у школі. Марічка може сказати, як її звати і скільки їй років. Коли речення закінчується питанням «О’кей?» – дитина чемно відповідає: «О’кей», не розуміючи, що ж їй говорили. Але, сподіваюся, все буде добре. Діти ж по-іншому сприймають мову. Так що скоро вона ще й мене вчитиме.
Щодо моєї англійської, то я розуміла працівників школи, але поки що самій не дуже хочеться говорити – мабуть, славнозвісний психологічний бар’єр. Але раз я водитиму й забиратиму Марічку з садочка, то, хочеш не хочеш, доведеться спілкуватися з вихователями, адже з нами там усі охоче спілкувалися. Розпитували і розказували, а літня негритянка (пардон, чорна, а іншого слова взагалі не можна вживати, бо сприймуть як образу) запитала Рому, як буде українською stop. Їй так сподобалося слово «зупинись», що вона повторювала й смакувала його разів двадцять! Причому виходило в неї дуже гарно, ніби все життя говорила українською.
Що ж, лишилося ще відвідати лікаря, зібрати різноманітні причандали на зразок олівців, фломастерів, маркерів, 20 стіків клею (Рома запитав: «Для чого так багато?» – «Він у них дуже швидко закінчується».), пеналу на замочку, одноразового посуду, паперових рушників, рідкого антибактеріального мила, ще там чогось… Одним словом, із собою треба принести цілу купу корисних речей, так само, як і при оформленні в український садочок. Правда, в американський не потрібно купувати пральний порошок і лампочки.
Передбачена у садочку і своя уніформа: жовта футболка на трьох ґудзиках і джинси або штани кольору хакі. Це мою дитину дещо засмутило: вона любить часто міняти наряди і віддає перевагу платтячкам і спідничкам. Є й інші обмеження, про які можна прочитати у «Шкільному довіднику для батьків», який нам люб’язно дала адміністратор. Я його не студіювала дуже прискіпливо, але дещо зауважила. Наприклад, таке: не можна приходити до школи у піжамах, порваному одязі; штани мають бути на талії, а не деінде; не можна носити ланцюжки та інші прикраси, сережки не повинні бути дуже великими. Як ознайомлюся з цим довідником для батьків детальніше, напишу ще щось цікавеньке.
Після відвідин школи сталася ще одна важлива для мене подія: я сіла за кермо! Вперше після здачі іспитів на права два роки тому. Я розумію, що в Америці без машини – як без рук. Але не хотілося б поспішати… Та й страшнувато якось… Але ж треба з чогось починати. Дитина мною дуже пишалася! Казала мені, що я молодець. І коханий чоловік заохочує до подальших подвигів. Хоча й боїться за свою машину. Значить, я не можу зрадити їхні сподівання.
понеділок, 19 жовтня 2009 р.
Похід по магазинах
Похід у доларовий магазин і продуктовий не рахується – то були коротенькі візити. А на цих вихідних ми по-справжньому вибралися на закупи.
Склад-магазин «Костко» вражає розмірами: можна по ньому гуляти цілий день. За цей час встигаєш спробувати усяких різних смакот і не дуже смакот: ми, наприклад, скуштували йогурт, макарони з сиром, виноград, ковбаску, міні-піцу, рогалик, печиво з перцем, яке дуже довго заїдали, солодке печиво, хліб з гострим маринадом, гриби. Доброзичливі бабусі й дідусі (а пригощають усіх виключно літні люди, точніше, дуже літні – такі собі божі кульбабки з обличчями, як печені яблука) припрошують куштувати, не соромлячись: а раптом ти з першого разу не розпробував, який то смачний маринад?
Вперше, звичайно, важко зорієнтуватися, бо є там і продукти, і одяг, й іграшки. Іграшками, до речі, можна і погратися – ніхто нічого не скаже. Навпаки, для того вони й є.
Специфіка магазину полягає в тому, що це, по-перше, не зовсім роздрібний магазин: здебільшого треба брати кілька одиниць товару. Так, наприклад, соки скріплені по дві-три пляшки. Одну курку також не візьмеш – обов’язково треба брати дві. Але ціни переважно нижчі, ніж в інших магазинах. По-друге, у цей магазин будь-кого не пустять. Треба бути членом і платити внески ($40 на рік). Але вигода, звичайно, перекриває внески.
Марічка закохалася у пупса в комплекті з коляскою, ліжечком і стільчиком для годування, а також в кухню. Кухня і справді суперова: все, як насправді, – шухлядки, шафки, усе висувається, відкривається, щось керується автоматикою. До того ж купа посуду. Дитина вже пише списки Санта Клаусу… Бо ж до цієї місцевості Дід Мороз аж ніяк не добереться…
До речі, про Санта Клауса. Хоча зараз іще жовтень, у магазинах уже є чималий вибір різдвяних прикрас.
У неділю обходили ще три магазини: шукали автомобільне крісло для Марічки. Найдовше, звичайно, затримувалися в іграшкових відділах: хіба ж можна пройти повз них? У відділі іграшок ще одного великого магазину я отримала справжній шок: ляльки-немовлята реагують на рух, тому коли проходиш повз них, вони починають метляти головами, плакати або повзти. Я була до цього не готова і одразу просто перелякалася!
Крісла поки що не купили. Вирішили подивитися ще в Інтернеті. Я ще хотіла сокодавильницю для апельсинів і пароварку, але вибір був не надто великий, тому це також треба буде пошукати в Інтернеті.
У «Маршалз», куди звозять залишки речей з різних магазинів, я не могла відійти від сумок. Ще б пак: велика червона сумка з м’якої шкіри – $40! Оригінальна ціна – 100. А які ціни на сумки в українському «Інтертопі»? Отож! Але Рома стримав мене: «Ти ще жодного разу не брала сумку, яку я привіз тобі з Марокко». І то правда… Але $40! У той самий час Марічка задивлялася на вечірні плаття. Так, гарні. Але привабили вони її навіть не стільки красою, стільки тим, що до них додавався такий самий вечірній наряд для ляльки! На Маріччину біду, у неї й так чимало суконь «на вихід», тільки поки що, окрім випускного у садочку, нагод таких не траплялося.
Зрозуміло, що ми ознайомилися не з усіма місцевими торговими точками. І багато цікавого ще попереду. Хоча мене такі походеньки втомлюють…
Склад-магазин «Костко» вражає розмірами: можна по ньому гуляти цілий день. За цей час встигаєш спробувати усяких різних смакот і не дуже смакот: ми, наприклад, скуштували йогурт, макарони з сиром, виноград, ковбаску, міні-піцу, рогалик, печиво з перцем, яке дуже довго заїдали, солодке печиво, хліб з гострим маринадом, гриби. Доброзичливі бабусі й дідусі (а пригощають усіх виключно літні люди, точніше, дуже літні – такі собі божі кульбабки з обличчями, як печені яблука) припрошують куштувати, не соромлячись: а раптом ти з першого разу не розпробував, який то смачний маринад?
Вперше, звичайно, важко зорієнтуватися, бо є там і продукти, і одяг, й іграшки. Іграшками, до речі, можна і погратися – ніхто нічого не скаже. Навпаки, для того вони й є.
Специфіка магазину полягає в тому, що це, по-перше, не зовсім роздрібний магазин: здебільшого треба брати кілька одиниць товару. Так, наприклад, соки скріплені по дві-три пляшки. Одну курку також не візьмеш – обов’язково треба брати дві. Але ціни переважно нижчі, ніж в інших магазинах. По-друге, у цей магазин будь-кого не пустять. Треба бути членом і платити внески ($40 на рік). Але вигода, звичайно, перекриває внески.
Марічка закохалася у пупса в комплекті з коляскою, ліжечком і стільчиком для годування, а також в кухню. Кухня і справді суперова: все, як насправді, – шухлядки, шафки, усе висувається, відкривається, щось керується автоматикою. До того ж купа посуду. Дитина вже пише списки Санта Клаусу… Бо ж до цієї місцевості Дід Мороз аж ніяк не добереться…
До речі, про Санта Клауса. Хоча зараз іще жовтень, у магазинах уже є чималий вибір різдвяних прикрас.
У неділю обходили ще три магазини: шукали автомобільне крісло для Марічки. Найдовше, звичайно, затримувалися в іграшкових відділах: хіба ж можна пройти повз них? У відділі іграшок ще одного великого магазину я отримала справжній шок: ляльки-немовлята реагують на рух, тому коли проходиш повз них, вони починають метляти головами, плакати або повзти. Я була до цього не готова і одразу просто перелякалася!
Крісла поки що не купили. Вирішили подивитися ще в Інтернеті. Я ще хотіла сокодавильницю для апельсинів і пароварку, але вибір був не надто великий, тому це також треба буде пошукати в Інтернеті.
У «Маршалз», куди звозять залишки речей з різних магазинів, я не могла відійти від сумок. Ще б пак: велика червона сумка з м’якої шкіри – $40! Оригінальна ціна – 100. А які ціни на сумки в українському «Інтертопі»? Отож! Але Рома стримав мене: «Ти ще жодного разу не брала сумку, яку я привіз тобі з Марокко». І то правда… Але $40! У той самий час Марічка задивлялася на вечірні плаття. Так, гарні. Але привабили вони її навіть не стільки красою, стільки тим, що до них додавався такий самий вечірній наряд для ляльки! На Маріччину біду, у неї й так чимало суконь «на вихід», тільки поки що, окрім випускного у садочку, нагод таких не траплялося.
Зрозуміло, що ми ознайомилися не з усіма місцевими торговими точками. І багато цікавого ще попереду. Хоча мене такі походеньки втомлюють…
неділя, 18 жовтня 2009 р.
Перші враження
Ми тут лише тиждень, ще майже нікуди не їздили, бо і Рома, і свекри на роботі, але перші враження вже є. Вдень повсюди цвіркочуть цвіркуни, стрибають білки, вранці пташки сповіщають про схід сонця.
Прогулюючись найближчими вуличками (взагалі пішки тут мало хто ходить, але якщо ходять, то обов’язково вітаються з перехожими, незалежно від того, чи вони знайомі), побачили дивовижну картину: на одному з подвір’їв була ціла купа невеличких надгробків. І не встигла я запитати Рому, хто ж це тут живе, як він сам усе пояснив: «Скоро Хеллоуін, ви ще й не таке побачите». Гарбузами прикрашені майже всі будинки, трапляються усілякі черепи, фігурки чорних котів, але надгробків я більше не бачила.
Наступне враження – від доларового магазина. Усе, що там продається, коштує один долар. Такі магазини не мають нічого спільного з українськими «Усе по 3 (5) гривень». Якість товару хороша, просто, як сказав мій чоловік, деякі речі більше не коштують. З продуктів свекри купують у цьому магазині лише печиво – крекери у формі звірів (дуже смачні!).
А от Марічка знайшла там чимало скарбів для себе. Спочатку вона ходила між полицями, як на екскурсії, соромилася, бо ж заїхали ми туди не з татом, а з дідусем, якого до приїзду в Америку Марічка бачила лише один раз, та й то ще у два роки. Потім посміливішала, стала розглядати і дещо вибирати. Далі казала: «Ми потім ще з татом приїдемо…» Потім: «Ще оце – і все! Іще ось це – і точно все!» Далі: «Давайте йти вже до каси, бо я не зупинюся». І на завершення: «Ми з татом обов’язково сюди ще заїдемо».
В результаті Марічка вибрала для себе великий зошит із переливчастою обкладинкою, ручку з цуциком на верхушці, шкарпетки з Бель, набір наклейок із Дінь-Дінь, набір із двох колод карт із Вінні-Пухом, візерунчастий папір на листи, набір з йо-йо, дзиги, лупи і штуки, назви якої я не знаю. Може, я про щось забула… Головне, що дитина була щаслива своїми скарбами. І ми обов’язково маємо туди повернутися по крильця для маскарадного костюма і капелюх феї. А ще – резиночки/обручі/щітки/гірлянди і безліч інших гарних речей.
І ще одне враження – кулінарне. Мені здається, що я знаю, чому багато американців мають зайву вагу. Тут стільки різноманітних смаколиків! Рука так і тягнеться! Навіть коли ти вже абсолютно ситий… Принаймні я себе впіймала на цій думці. Холодильник і кухонні полички заставлені різними смачними речами, і не скуштувати їх просто неможливо!
Не раз чула, коли українці, які побували в Америці, казали, що їжа тут інша на смак. І борщ не такий, і картопля. Не знаю, може, я оптиміст і завжди шукаю гарне, а не погане, а може, моя свекруха готує пречудово, але мені дуже смакував і борщ, і вареники з картоплею. Звичайно, відмінності є. Буряк, наприклад, не такий червоний, як із українських городів, а до пюре замість молока додають кремовий сир (cream cheese). Але все одно дуже смачно!
Правда, щоб готувати з місцевих продуктів, треба до них звикнути. Через два дні після приїзду я вирішила показати свою кулінарну майстерність і спекти свій коронний яблучний пиріг. Я робила шарлотку не менше ста разів, і завжди виходило, навіть у бабусі в селі. А тут вона вийшла на трієчку за п’ятибальною шкалою… Перше, що мене вразило, – цукор. Коли ви всипаєте цукор в яйця, що з ним робиться? Так, він потроху розчиняється. А цей навіть і не збирався! Поки я насипала борошно, він так і лишався в купі, ніби боявся забруднитися…
Шкірочка відділялася від пирога і була дуже хрумкою. «А можна наступного разу зробити саму шкірочку?» – запитав коханий чоловік. Дочка і свекруха також вподобали саму цю частину шарлотки. Шкірочка шкірочкою, але решта не дуже трималося купи… Хоча на смаку це не позначилося, і пиріг жив недовго, я все одно була незадоволена собою. Правда, трохи заспокоїлася після того, як свекруха сказала, що після своєї першої випічки в Америці вона роки два не наближалася до духовки. Ну що ж, буду звикати…
Прогулюючись найближчими вуличками (взагалі пішки тут мало хто ходить, але якщо ходять, то обов’язково вітаються з перехожими, незалежно від того, чи вони знайомі), побачили дивовижну картину: на одному з подвір’їв була ціла купа невеличких надгробків. І не встигла я запитати Рому, хто ж це тут живе, як він сам усе пояснив: «Скоро Хеллоуін, ви ще й не таке побачите». Гарбузами прикрашені майже всі будинки, трапляються усілякі черепи, фігурки чорних котів, але надгробків я більше не бачила.
Наступне враження – від доларового магазина. Усе, що там продається, коштує один долар. Такі магазини не мають нічого спільного з українськими «Усе по 3 (5) гривень». Якість товару хороша, просто, як сказав мій чоловік, деякі речі більше не коштують. З продуктів свекри купують у цьому магазині лише печиво – крекери у формі звірів (дуже смачні!).
А от Марічка знайшла там чимало скарбів для себе. Спочатку вона ходила між полицями, як на екскурсії, соромилася, бо ж заїхали ми туди не з татом, а з дідусем, якого до приїзду в Америку Марічка бачила лише один раз, та й то ще у два роки. Потім посміливішала, стала розглядати і дещо вибирати. Далі казала: «Ми потім ще з татом приїдемо…» Потім: «Ще оце – і все! Іще ось це – і точно все!» Далі: «Давайте йти вже до каси, бо я не зупинюся». І на завершення: «Ми з татом обов’язково сюди ще заїдемо».
В результаті Марічка вибрала для себе великий зошит із переливчастою обкладинкою, ручку з цуциком на верхушці, шкарпетки з Бель, набір наклейок із Дінь-Дінь, набір із двох колод карт із Вінні-Пухом, візерунчастий папір на листи, набір з йо-йо, дзиги, лупи і штуки, назви якої я не знаю. Може, я про щось забула… Головне, що дитина була щаслива своїми скарбами. І ми обов’язково маємо туди повернутися по крильця для маскарадного костюма і капелюх феї. А ще – резиночки/обручі/щітки/гірлянди і безліч інших гарних речей.
І ще одне враження – кулінарне. Мені здається, що я знаю, чому багато американців мають зайву вагу. Тут стільки різноманітних смаколиків! Рука так і тягнеться! Навіть коли ти вже абсолютно ситий… Принаймні я себе впіймала на цій думці. Холодильник і кухонні полички заставлені різними смачними речами, і не скуштувати їх просто неможливо!
Не раз чула, коли українці, які побували в Америці, казали, що їжа тут інша на смак. І борщ не такий, і картопля. Не знаю, може, я оптиміст і завжди шукаю гарне, а не погане, а може, моя свекруха готує пречудово, але мені дуже смакував і борщ, і вареники з картоплею. Звичайно, відмінності є. Буряк, наприклад, не такий червоний, як із українських городів, а до пюре замість молока додають кремовий сир (cream cheese). Але все одно дуже смачно!
Правда, щоб готувати з місцевих продуктів, треба до них звикнути. Через два дні після приїзду я вирішила показати свою кулінарну майстерність і спекти свій коронний яблучний пиріг. Я робила шарлотку не менше ста разів, і завжди виходило, навіть у бабусі в селі. А тут вона вийшла на трієчку за п’ятибальною шкалою… Перше, що мене вразило, – цукор. Коли ви всипаєте цукор в яйця, що з ним робиться? Так, він потроху розчиняється. А цей навіть і не збирався! Поки я насипала борошно, він так і лишався в купі, ніби боявся забруднитися…
Шкірочка відділялася від пирога і була дуже хрумкою. «А можна наступного разу зробити саму шкірочку?» – запитав коханий чоловік. Дочка і свекруха також вподобали саму цю частину шарлотки. Шкірочка шкірочкою, але решта не дуже трималося купи… Хоча на смаку це не позначилося, і пиріг жив недовго, я все одно була незадоволена собою. Правда, трохи заспокоїлася після того, як свекруха сказала, що після своєї першої випічки в Америці вона роки два не наближалася до духовки. Ну що ж, буду звикати…
Новий дім
З аеропорту у Вашингтоні ми вийшли в восьмій вечора. Загалом дорога від дому в Черкасах до дому в Балтіморі зайняла добу. Ми виїхали в четвертій ночі, а до нового помешкання добралися біля десятої вечора (за українським часом – близько п’ятої ранку).
В темряві, звичайно, небагато побачиш, але одразу відчутно, що все інше. Дороги широчезні, рівнесенькі, з обох боків світяться ліхтарі і вказівники – такі великі, що неможливо не помітити.
Марічка майже одразу заснула в машині, але прокинулася, коли хотіли віднести її в будинок.
Ромині батьки нас тепло зустріли, вже давно готувалися до нашого приїзду. На Марічку чекала коробка з іграшками, на мене – з одягом та журналами. Якби знала, взяла б на один чемодан менше! Самих тільки штанів – носити не переносити…
З наступного ранку почали освоювати дім, щоб почуватися господарями, а не гостями. Марічка отримала омріяну окрему кімнату, хоча гратися їй більше подобається у вітальні або в мансарді. Мансарда – наше з Ромою королівство. Вона досить простора. У нішах розмістилися шафа, журнальний столик, крісло-гойдалка. Хоча Рома й погрожував, що для моїх речей місця не буде, все ж розчистив достатньо території. І в перший же день по приїзді я здійснила неймовірної звитяги подвиг – розібрала усі чотири чемодани і розклала свої й Маріччині речі.
Окрім основного поверху (передпокій, вітальня, спальня свекрів, Маріччина кімната, кухня, ванна кімната з туалетом) і мансарди, є ще бейзмент (basement), напівпідвальний поверх, де є ще одна кухня, туалет із ванною (і джакузі!), пральня-сушарка, майстерня і дві кімнатки з диванами. Але на даний момент цей поверх більше нагадує склад продуктів… Треба буде там ще гарненько попрацювати…
Будиночки на вулицях стоять досить близько один від одного, недалеко від дороги. Мають два виходи: один – на вулицю, другий – у внутрішній дворик. На подвір’ї свекруха має невеличкий городик, квітник, але при цьому лишається більш ніж досить місця для активних ігор у м’яча чи з фрісбі.
У кутку подвір’я стоїть величезний дуб, де живуть і харчуються білки. Тут взагалі дуже багато цих пухнастих тваринок. Ніхто не дивується, коли вони перебігають дорогу перед колесами машини чи балансують на мотузці для білизни. Дивувало це тільки нас. Вперше побачивши тут білку, Марічка закричала: «Мамо, дивися, кіт по проводу біжить!» Я цього не бачила, тому не могла заперечити, що це не кіт. А пізніше, надивившись на білок досхочу, доця й сама зрозуміла свою помилку. Місцеві білки мають сіре хутро. Ніхто з ними не сюсюкає, як із їхніми українськими рудими родичами. Більше того, їх вважають практично шкідниками, бо ж гризуть вони не тільки жолуді.
Білки – не єдині лісові мешканці, які живуть або навідуються на американські подвір’я. Бачили тут і лисицю, і зайця, і їжака, і черепаху. Але приходили й дивовижніші гості. Рома розказував, як кілька місяців тому усі вискочили на вулицю, бо неймовірно верещав кіт. Паніковський і так досить нервова істота, але того разу у нього був серйозний привід для істерики. Біля вхідних дверей стоять його мисочки з їжею, так із цих самих мисочок, смачно прицмокуючи, поїдали котячий корм… єноти! Бідний кіт… Ох і натерпівся! Кому б це сподобалося, щоб із його тарілки їли якісь жирні й волохаті приблуди?
Сподіваюся, ми з Марічкою також якось побачимо цікавих звірів, що мешкають по сусідству з нашим новим домом.
В темряві, звичайно, небагато побачиш, але одразу відчутно, що все інше. Дороги широчезні, рівнесенькі, з обох боків світяться ліхтарі і вказівники – такі великі, що неможливо не помітити.
Марічка майже одразу заснула в машині, але прокинулася, коли хотіли віднести її в будинок.
Ромині батьки нас тепло зустріли, вже давно готувалися до нашого приїзду. На Марічку чекала коробка з іграшками, на мене – з одягом та журналами. Якби знала, взяла б на один чемодан менше! Самих тільки штанів – носити не переносити…
З наступного ранку почали освоювати дім, щоб почуватися господарями, а не гостями. Марічка отримала омріяну окрему кімнату, хоча гратися їй більше подобається у вітальні або в мансарді. Мансарда – наше з Ромою королівство. Вона досить простора. У нішах розмістилися шафа, журнальний столик, крісло-гойдалка. Хоча Рома й погрожував, що для моїх речей місця не буде, все ж розчистив достатньо території. І в перший же день по приїзді я здійснила неймовірної звитяги подвиг – розібрала усі чотири чемодани і розклала свої й Маріччині речі.
Окрім основного поверху (передпокій, вітальня, спальня свекрів, Маріччина кімната, кухня, ванна кімната з туалетом) і мансарди, є ще бейзмент (basement), напівпідвальний поверх, де є ще одна кухня, туалет із ванною (і джакузі!), пральня-сушарка, майстерня і дві кімнатки з диванами. Але на даний момент цей поверх більше нагадує склад продуктів… Треба буде там ще гарненько попрацювати…
Будиночки на вулицях стоять досить близько один від одного, недалеко від дороги. Мають два виходи: один – на вулицю, другий – у внутрішній дворик. На подвір’ї свекруха має невеличкий городик, квітник, але при цьому лишається більш ніж досить місця для активних ігор у м’яча чи з фрісбі.
У кутку подвір’я стоїть величезний дуб, де живуть і харчуються білки. Тут взагалі дуже багато цих пухнастих тваринок. Ніхто не дивується, коли вони перебігають дорогу перед колесами машини чи балансують на мотузці для білизни. Дивувало це тільки нас. Вперше побачивши тут білку, Марічка закричала: «Мамо, дивися, кіт по проводу біжить!» Я цього не бачила, тому не могла заперечити, що це не кіт. А пізніше, надивившись на білок досхочу, доця й сама зрозуміла свою помилку. Місцеві білки мають сіре хутро. Ніхто з ними не сюсюкає, як із їхніми українськими рудими родичами. Більше того, їх вважають практично шкідниками, бо ж гризуть вони не тільки жолуді.
Білки – не єдині лісові мешканці, які живуть або навідуються на американські подвір’я. Бачили тут і лисицю, і зайця, і їжака, і черепаху. Але приходили й дивовижніші гості. Рома розказував, як кілька місяців тому усі вискочили на вулицю, бо неймовірно верещав кіт. Паніковський і так досить нервова істота, але того разу у нього був серйозний привід для істерики. Біля вхідних дверей стоять його мисочки з їжею, так із цих самих мисочок, смачно прицмокуючи, поїдали котячий корм… єноти! Бідний кіт… Ох і натерпівся! Кому б це сподобалося, щоб із його тарілки їли якісь жирні й волохаті приблуди?
Сподіваюся, ми з Марічкою також якось побачимо цікавих звірів, що мешкають по сусідству з нашим новим домом.
пʼятниця, 16 жовтня 2009 р.
Довга дорога у хмарах
День народження Марічки, збори – і от ми вже їдемо в Бориспіль. Сидячи на терасі на кріслі-гойдалці, здається, що все було не так і складно… Але всі ці нескінченні перевірки у Борисполі, Шереметьєво і Далласі виснажували не менше, ніж самі польоти. Добре хоч, що у Москві ми чекали лише ті чотири години, що розділяли рейси з Борисполя до Шереметьєво і з Шереметьєво до Даллеса, – Рома, який летів аналогічним маршрутом за місяць до нас, мусив чекати літака не чотири, а вісім годин, бо політ чомусь затримували.
До Москви ми з дочкою летіли в ейфорії – це був наш перший політ на літаку! Ми захоплювалися пухнастими хмарками, досі не вірячи, що нарешті прямуємо до нашого тата.
У Шереметьєво я дещо протверезіла: аеропорт неприємно вразив цінами. Розумію, що в усіх аеропортах ціни високі, а курс валют низький, але не мала уявлення, що настільки. Перекусивши щойно купленим сандвічем й булочкою з літака, ми прогулювалися по дьюті-фрі. Не знаю, як із цінами на парфуми – не дуже обізнана й з українськими, – а от «Бейліз» манив мене своєю вартістю. Та я утрималася, бо дочка канючила м’якенького їжачка (і справді дуже гарного) і смішарика. Одного зі смішариків ми купили напередодні відльоту на базарчику в Черкасах за 25 гривень. А тут такі самі екземпляри коштували 20… Але євро! Тепер зрозуміло, чому я не купила «Бейліз»? Бо донька вважала б, що це страшенно несправедливо. Ось чому ми більше не ходили по магазинах, а сіли читати книжку.
Другий політ сприймали вже спокійніше. По-перше, знали, чого чекати, а по-друге, переліт був довгим. Можна було розслабитися і не нервувати в очікуванні чергової перевірки документів чи безпеки.
Марічка чотири години проспала, а я так і не змогла заснути, із заздрістю дивлячись на сплячих пасажирів. Прочитала журнал, проглянула аерофлотівські часописи, подивилася «Пригоди італійців у Росії». Ніби і стомлена, але сон до мене не поспішав. Дітям роздали рюкзачки з розмальовкою, блокнотом, фломастерами і пазлами. Дитина була в захваті! А я мала трохи спокою.
На екранчику перед нами то йшли фільми чи мультики, то з’являлася карта світу з маршрутом літака, і ми мали змогу спостерігати, скільки пролетіли, скільки ще лишилося. На екрані час від часу показували температуру за бортом (найнижча була -56 ºС), висоту і час польоту, а також час в аеропорту прибуття.
Від літака до будівлі аеропорту нас віз дивний автобус із ріжками: він опустився, щоб їхати, а потім піднявся, щоб висадити нас. Я так і не зуміла розгледіти, яким чином це відбувалося. Перевірок у Даллесі також було достатньо. Але службовці були привітні, а не суворі, хоча довелося довгенько почекати, поки востаннє перевірили наші документи. Офіцер підморгував Марічці, запитавши, скільки їй років, пожартував: як час летить. Одним словом, у мене склалося враження, що американські службовці намагалися розрядити атмосферу напруження. А може, мені просто пощастило… Бо бабульці, яку за сусідньою стійкою розпитував інший службовець, явно не пощастило. Але вона сама була винна. Маючи зелену картку, вона майже рік не була у Штатах і намагалася довести, що буде жити тут, не знаючи жодного англійського слова… Перекладача знайшли, але ситуацію це не полегшило. Бабуся стверджувала, що не знала, що не можна так довго бути за межами країни, що тепер вже точно буде жити в США, і при цьому мала зворотній квиток на наступний місяць.
Не знаю, чим закінчилася ця історія, бо нас відпустили раніше. Але навряд чи ту бабусю пропустили – американці дуже не люблять, коли їм говорять неправду.
До Москви ми з дочкою летіли в ейфорії – це був наш перший політ на літаку! Ми захоплювалися пухнастими хмарками, досі не вірячи, що нарешті прямуємо до нашого тата.
У Шереметьєво я дещо протверезіла: аеропорт неприємно вразив цінами. Розумію, що в усіх аеропортах ціни високі, а курс валют низький, але не мала уявлення, що настільки. Перекусивши щойно купленим сандвічем й булочкою з літака, ми прогулювалися по дьюті-фрі. Не знаю, як із цінами на парфуми – не дуже обізнана й з українськими, – а от «Бейліз» манив мене своєю вартістю. Та я утрималася, бо дочка канючила м’якенького їжачка (і справді дуже гарного) і смішарика. Одного зі смішариків ми купили напередодні відльоту на базарчику в Черкасах за 25 гривень. А тут такі самі екземпляри коштували 20… Але євро! Тепер зрозуміло, чому я не купила «Бейліз»? Бо донька вважала б, що це страшенно несправедливо. Ось чому ми більше не ходили по магазинах, а сіли читати книжку.
Другий політ сприймали вже спокійніше. По-перше, знали, чого чекати, а по-друге, переліт був довгим. Можна було розслабитися і не нервувати в очікуванні чергової перевірки документів чи безпеки.
Марічка чотири години проспала, а я так і не змогла заснути, із заздрістю дивлячись на сплячих пасажирів. Прочитала журнал, проглянула аерофлотівські часописи, подивилася «Пригоди італійців у Росії». Ніби і стомлена, але сон до мене не поспішав. Дітям роздали рюкзачки з розмальовкою, блокнотом, фломастерами і пазлами. Дитина була в захваті! А я мала трохи спокою.
На екранчику перед нами то йшли фільми чи мультики, то з’являлася карта світу з маршрутом літака, і ми мали змогу спостерігати, скільки пролетіли, скільки ще лишилося. На екрані час від часу показували температуру за бортом (найнижча була -56 ºС), висоту і час польоту, а також час в аеропорту прибуття.
Від літака до будівлі аеропорту нас віз дивний автобус із ріжками: він опустився, щоб їхати, а потім піднявся, щоб висадити нас. Я так і не зуміла розгледіти, яким чином це відбувалося. Перевірок у Даллесі також було достатньо. Але службовці були привітні, а не суворі, хоча довелося довгенько почекати, поки востаннє перевірили наші документи. Офіцер підморгував Марічці, запитавши, скільки їй років, пожартував: як час летить. Одним словом, у мене склалося враження, що американські службовці намагалися розрядити атмосферу напруження. А може, мені просто пощастило… Бо бабульці, яку за сусідньою стійкою розпитував інший службовець, явно не пощастило. Але вона сама була винна. Маючи зелену картку, вона майже рік не була у Штатах і намагалася довести, що буде жити тут, не знаючи жодного англійського слова… Перекладача знайшли, але ситуацію це не полегшило. Бабуся стверджувала, що не знала, що не можна так довго бути за межами країни, що тепер вже точно буде жити в США, і при цьому мала зворотній квиток на наступний місяць.
Не знаю, чим закінчилася ця історія, бо нас відпустили раніше. Але навряд чи ту бабусю пропустили – американці дуже не люблять, коли їм говорять неправду.
середа, 14 жовтня 2009 р.
Візит до посольства
Наш татусько нарешті захистив свою дисертацію, практично одночасно з цим прийшов лист з американського посольства. За зборами усіх потрібних документів пройшов місяць, а потім події стали розвиватися з надзвичайним прискоренням. Співбесіду у посольстві пам’ятаю, неначе сон, хоча з того часу минув лише місяць. Напередодні майже не спала, хоча мені здавалося, що я не хвилююся. Хвилюватися почала вже на місці. Мені було призначено аудієнцію на дев’яту, а вийшла я після всього-всього аж в першій…
Бажаючих отримати візу наречених/чоловіка/дружини назбирали чоловік п’ятнадцять. І потроху маринували нас. Спочатку зібрали документи, потім взяли відбитки пальців, а потім усі дружно у маленькій кімнатці чекали особистої розмови з консулом. Очікуваний дозвіл на виїзд отримали не всі. Третині було відмовлено з тих чи інших причин. То немає податкових документів від нареченого, то недостатньо доказів.
Офіцер, який реєстрував мої документи, попередив: якщо консулу буде мало доказів, він може попросити донести додатково. Виявилося, що треба було принести роздруківки електронних листів і переписку з ICQ. А мені подібні докази не видаються аж такими важливими… Є ж фотографії, паперові листи, квитки Роми на літак. Зрештою, а шестирічна дитина – хіба не достатній доказ наших стосунків?!!!
Добре, що до моїх доказів консул не чіплявся, а от дівчині, з якою я познайомилася і здружилася за час тяжкого очікування, не пощастило. Їй не відмовили зовсім, але треба донести ще якісь докази стосунків із нареченим. Фотографій і квитків виявилося замало. Леся вийшла засмучена, а у мене почали труситися руки-ноги: так і в мене ж тоді мало доказів! Переді мною лишалася ще одна дівчина, вона, бідненька, двічі вибігала годувати тримісячну дитинку. Не знаю, чи нервувало маля разом із мамою, але врешті мамуся вийшла щаслива і побігла заповнювати папери на кур’єрську доставку паспорта з візою.
Нарешті надійшла і моя черга. Я була вже у такому стані, як колись на екзаменах, коли чекаєш дуже довго: байдуже, чим все скінчиться, аби тільки швидше. Власне співбесіда тривала недовго, але коли я після всього вийшла на свіже повітря, було відчуття, що сили з мене витиснули до краплі, як із лимона сік…
Бажаючих отримати візу наречених/чоловіка/дружини назбирали чоловік п’ятнадцять. І потроху маринували нас. Спочатку зібрали документи, потім взяли відбитки пальців, а потім усі дружно у маленькій кімнатці чекали особистої розмови з консулом. Очікуваний дозвіл на виїзд отримали не всі. Третині було відмовлено з тих чи інших причин. То немає податкових документів від нареченого, то недостатньо доказів.
Офіцер, який реєстрував мої документи, попередив: якщо консулу буде мало доказів, він може попросити донести додатково. Виявилося, що треба було принести роздруківки електронних листів і переписку з ICQ. А мені подібні докази не видаються аж такими важливими… Є ж фотографії, паперові листи, квитки Роми на літак. Зрештою, а шестирічна дитина – хіба не достатній доказ наших стосунків?!!!
Добре, що до моїх доказів консул не чіплявся, а от дівчині, з якою я познайомилася і здружилася за час тяжкого очікування, не пощастило. Їй не відмовили зовсім, але треба донести ще якісь докази стосунків із нареченим. Фотографій і квитків виявилося замало. Леся вийшла засмучена, а у мене почали труситися руки-ноги: так і в мене ж тоді мало доказів! Переді мною лишалася ще одна дівчина, вона, бідненька, двічі вибігала годувати тримісячну дитинку. Не знаю, чи нервувало маля разом із мамою, але врешті мамуся вийшла щаслива і побігла заповнювати папери на кур’єрську доставку паспорта з візою.
Нарешті надійшла і моя черга. Я була вже у такому стані, як колись на екзаменах, коли чекаєш дуже довго: байдуже, чим все скінчиться, аби тільки швидше. Власне співбесіда тривала недовго, але коли я після всього вийшла на свіже повітря, було відчуття, що сили з мене витиснули до краплі, як із лимона сік…
понеділок, 12 жовтня 2009 р.
Моє нове американське життя
Я чекала на це давно. Довгих п’ять років. Увесь цей час чоловік жив у Штатах, а я з донькою – в Україні. Рома прилітав щоліта на місяць-півтора, а одного разу зробив ще й сюрприз – прилетів на католицьке Різдво. Це було справжнє щастя! Але, на жаль, цей радісний час дуже швидко минав, і ми знову чекали...
Часом чекати ставало нестерпно. Здавалося, що це ніколи не закінчиться, що ми так і житимемо в різних країнах різним життям. І найгіршим було те, що доводилося пояснювати друзям і знайомим, які постійно питали: «Ну коли ж вже?» Я усміхалася, казала, що раз так довго чекаємо, то лишилося зовсім трішечки. Хоча сама у це вірила все менше і менше...
Усі захоплювалися моєю силою волі, багато хто задумливо говорив: «Я б так не змогла...» Знали б вони, що було у мене на душі, що я трималася з останніх сил. А за усмішкою ховалося бажання розплакатися, яке неодноразово виривалося назовні...
І таким це чекання було довгим, що якось вже сприймалося не перехідним періодом, а даністю, до якої звикаєш...
Ми з Марічкою переїхали до батьків. Бабуся з дідусем тішилися спілкуванням з онучкою, але ж усім було зрозуміло, що це все одно не повноцінна сім’я, дідусь не може замінити тата. Я повернулася на роботу, з якої звільнилася, коли здавалося, що до омріяного возз’єднання сім’ї лишилося якихось пару місяців. Але пару місяців перетворилися на пару років. І от коли руки вже майже зовсім опустилися і не хотілося навіть думати про те, що ж буде далі, події стали швидко розвиватися…
Часом чекати ставало нестерпно. Здавалося, що це ніколи не закінчиться, що ми так і житимемо в різних країнах різним життям. І найгіршим було те, що доводилося пояснювати друзям і знайомим, які постійно питали: «Ну коли ж вже?» Я усміхалася, казала, що раз так довго чекаємо, то лишилося зовсім трішечки. Хоча сама у це вірила все менше і менше...
Усі захоплювалися моєю силою волі, багато хто задумливо говорив: «Я б так не змогла...» Знали б вони, що було у мене на душі, що я трималася з останніх сил. А за усмішкою ховалося бажання розплакатися, яке неодноразово виривалося назовні...
І таким це чекання було довгим, що якось вже сприймалося не перехідним періодом, а даністю, до якої звикаєш...
Ми з Марічкою переїхали до батьків. Бабуся з дідусем тішилися спілкуванням з онучкою, але ж усім було зрозуміло, що це все одно не повноцінна сім’я, дідусь не може замінити тата. Я повернулася на роботу, з якої звільнилася, коли здавалося, що до омріяного возз’єднання сім’ї лишилося якихось пару місяців. Але пару місяців перетворилися на пару років. І от коли руки вже майже зовсім опустилися і не хотілося навіть думати про те, що ж буде далі, події стали швидко розвиватися…
Підписатися на:
Дописи (Atom)