понеділок, 18 листопада 2013 р.

Цікавинки про дитинку. Випуск четвертий



Уранці 11 листопада була плюсова температура, а потім пішов сніг і приніс із собою морозець. Юля не хотіла йти на вулицю – показувала мені на сніг на траві. Він явно не викликав у неї довіри. Та все ж погодилася вийти надвір. Коли Юля стала на засніжену траву, почала обтрушуватися, як кіт – ну не подобається дитині, коли щось стороннє у неї на одязі чи взутті. Якщо заляпається чимось, коли їсть чи п'є – одразу біжить передягатися. А тут сніг. Ти його обтрушуєш, а він налипає. Доця також пильно стежила за моєю реакцією – не знала, як себе поводити у нових обставинах. А те, що вона качалася-товклася у снігу минулого року, уже забулося... Із недовірою Юля дивилася довкола доти, доки я їй не запропонувала покататися на санчатах. І хоча сніг лиш прикривав траву, настрій змінився – дитина тішилася і сміялася, від чого змінився і мій настрій. І справді, зима – це не лише холод, а й ігри у снігу і теплі затишні свята...
Заварювала я на кухні чай. Заходить Юля, і помітно, що вона замотала-заховала щось у спідничку. Вираз обличчя хитрий-хитрий. Каже мені: "Ма!" Питаю: "Чого нема? Кого нема? Оленя?" Запитала про оленя, бо доця за кілька хвилин до цього шукала в книжці оленя. "Ні! Пей!" Я й не встигла уточнити, що таке"пей". Юля сама мені показала: розмотала спідничку і видобула звідти... плеєр! "Де ти це взяла?" "Мімі!" Недивно, бо це справді був Маріччин плеєр. І Юля повела мене показувати, де ж вона знайшла цю цінну річ. У шухляді татового столу! Юля останнім часом там не проводила розкопок, от тато і розслабився. А Юля дуже небайдужа до усілякої техніки. "Бук" (ноутбук), "йо-йо" (альо-альо, тобто телефон), "пей" (плеєр), "нук" – так-так, купу слів не вимовляє, а тут все правильно. Весь час пантрує, чи не покладе хтось необачно там, де вона може дістати. А дістати вона може майже скрізь... А якщо не дістати, то хоч через плече зазирнути або на якусь кнопку на клавіатурі натиснути, поки ніхто не бачить, чи мишку посовати, щоб кульки перестали літати. Отака "просунута" дитина.
Ще одна замальовка від 11 листопада. Найсмішніша. Зазвичай увечері Юля чекає на тата. Коли чує, що відкриваються двері гаража, ховається у комірчину при вході, щоб налякати. Якщо вдома є Марічка, вони ховаються удвох.
Сьогодні так сталося, що ми не почули, коли відчинявся гараж, почули, вже коли Рома відчиняв вхідні двері.
Юля вибігла зі спальні: "Тссс-тссс!" пальчика приклала до рота. І швиденько сховалася в комірчині. Рома аж склався від сміху, але сміявся мовчки. Витримавши паузу, сказав: "Ой, а де ж це Юля?" і відкрив двері. Юля так, ніби й не бачила ще тата: "Бу!"
Виставу було врятовано.
У суботу збиралися поїхати на закупи у більше місто. Говорили про й раніше і пообіцяли Юлі, що купимо їй телефончик, щоб у неї також був. І вона пам’ятала. Періодично нагадувала: «Бвввв! Йо-йо!» І от нарешті настав цей день. Як тільки я сказала Юлі, що поїдемо у велике місто, спокою не стало ні в кого в хаті.
Рома ще валявся в ліжку, а Юля вже бігала по хаті: «Бвввв, тата! Бвввв, Мімі!» Мусили і тато, і Марічка вставати. Вони ще не встигли поснідати, а Юля вже зібрала свій одяг. Та штанців і светрика їй було недостатньо! Вона полізла у комірчину і дістала свої і мої черевики. Не забувала і нагадувати про «бвввв!», так що усі починали пришвидшувати темп. Та, на Юлину думку, все одно усе відбувалося дуже повільно. Вона сама дістала куртку, а це було непросто, бо та почеплена за капюшон на гачок вгорі. Чи Юля стрибала, чи що робила – невідомо, але куртку дістала. Але й після цього тато з Марічкою не зрозуміли, що пора переходити на іншу швидкість – потихеньку собі вдягалися у спальнях. І я теж… Поки допомагала Юлі, поки збирала їй в дорогу запасний одяг, книжки-іграшки, то також відстала від неї.
Так-от, значить, вдягаємося ми. Чуємо, Юля тяжко сопе. Зрозуміло, що над чимось тяжко працює. Заходимо у вітальню – а вона черевики сама взула! Не тапки, не туфлі – то, звісно, просто, а черевики! Зав’язати вона, звичайно, не могла, але взулася сама, та ще й ноги не поплутала! Ото мотивація у дитини! І ми на диво швидко зібралися. Якби не Юля, ще щонайменше півгодини вовтузилися б.
Приїхавши у Мейсон-сіті, Рома лишив нас на моллі, а сам поїхав міняти масло. Головною метою був магазинчик аксесуарів Claire’s – Марічка на день народження від друзів отримала подарункову картку на $20. Думаєте, легко визначитися, коли навколо десятки обручів, пов’язок на волосся, заколок, капелюшків, сумочок, браслетів, цяцьок, які можна почепити на мобільний, та ще й купа косметики? Треба вкластися у $20. А тут ще й акції – купуєш одну річ, друга – за півціни.
Цим переймалася Марічка. У мене ж було зовсім інше завдання – не дати Юлі розгромити бутік. Піти звідти ми, зрозуміло, не могли – як же, тут стільки кольорових цяцьок! Спочатку Юля ще прислухалася до моїх слів і не знімала ланцюжків і браслетів. Потягнула ляльку, поколисала її. Потім відклала – дитячі забавки! – і взялася приміряти на себе все, до чого могла дотягнутися. Першим був ланцюжок із бубликом – Юля здебільшого крутилася біля стенду з прикрасами для її віку. Поки я чіпляла його назад – на руці уже був браслет із принцесами. Коли на хвилину відволіклася на Марічку – та просила поради, що ж вибрати, – Юля уже вся була обвішана намистами і браслетами. Знімаю, розвішую. Повертаюся до Юлі – у неї в руках рожева сумочка «під шкіру»: «Мама, па-па!» – «Па-па!» Я зрозуміла, що всього все одно не видеру, і трохи заспокоїлася. Дивилася лиш, щоб не поламала чогось, і вішала уже не потрібні речі на місце.
Зараз це, звісно, смішно. І вже ввечері мені спало на думку, що було б гарно її у тому всьому сфоткати. Але мені було тоді явно не до того. Тому можу запропонувати хіба що фото з мишою Стюартом, якого Юля катала на машині.

А Марічка таки вклалася в двадцятку: обруч, пов’язка, два блиска для губ і ланцюжок із буквою «М», яка змінює колір, залежно від настрою власниці.
А на завершення, як завжди, записки зі словничка. Десь тиждень тому Юля нарешті сказала, як її звати – Юї, бо раніше було тільки «Я!». Маму звати Таї, тата – Ом, Марічку – МІмі. Бабуся Надя – Даді або Даня, дідусь Вітя – Віда. Бабуся Тамара – Мана, дідусь Тарас – Тацись (ну, чи щось подібне, це найважче відтворити).
А взагалі говорить зараз дуже багато, повторює майже всі слова.
Пина – спина.
Пузь – пузо.
Ніці – ніжки.
Нуці – ручки.
Є багатозначні слова. І з ними найважче. От, наприклад, му – це і корова, і корона, і слон, і бегемот. А чого варті паці? Учора підходить до мене Юля з Марічкою. Марічка: «Давай, Юля, кажи!» Юля: «Мамо, паці». – «Пальці?» Юля сердиться, тупає ногою: «Ні, мамо! Паці!» Немудра мама знову дурницю питає: «Пазли?» Юля знову тупає: «Ні, паці!» Памперс Юля також називає «паці». Тож роблю останню спробу, хоча розумію, що памперс тут абсолютно ні до чого. Знову провал. Марічка щось шепоче Юлі на вухо. Каже, щоб я не підслуховувала. А я й не підслуховувала – дуже треба! – але потрібне слово почула: печиво! Дуже складно вчити мову з нуля! :)

Немає коментарів:

Дописати коментар