вівторок, 12 січня 2010 р.

Конвокація по-американськи

Останній допис змалював досить песимістичну картину, тож тепер треба додати щось веселіше. Двічі на рік, взимку і наприкінці весни, американські університети випускають у широкий світ своїх вихованців: бакалаврів, магістрів, докторів. І цієї неділі ми були присутні на такій церемонії у Towson University, де Рому офіційно оголосили доктором наук у галузі прикладних інформаційних технологій.
Ми приїхали майже за годину до початку конвокації, а у залі лишалося зовсім небагато вільних місць! А ми наївно думали, що будемо сидіти недалеко від сцени… Зрештою, ми сиділи хоч і далеченько, зате на підвищенні, і добре усе бачили. Зала, де проходили урочистості, просто величезна! Вмістила, мабуть, близько п’яти тисяч гостей. Кожен випускник мав шість запрошень для сім’ї чи друзів. Ромина група підтримки складалася з його батьків, мене і Марічки.
Не знаючи, який дрес-код передбачають подібні заходи, я довго думала, що ж вдягнути. Зупинилася на класичних брюках і чорно-білій приталеній блузці. В результаті потрапила в яблучко. Головне – не переборщила. Бо серед гостей були і чоловіки в костюмах, і у джинсах. Так само і жінки – у платтях і на підборах, і у стоптаних черевиках з джинсами.
Урочиста церемонія розпочалася американським гімном. Промови президента університету, кількох професорів і двох випускників були досить короткі – десь по 5-7 хвилин. Не було тривалого занудного читання, як часом у нас буває. Президент університету ніби зійшов на сцену з якоїсь американської комедії – кремезний чолов’яга з добродушною посмішкою. Це була друга конвокація за день (бо усім випускникам одночасно просто неможливо вручити дипломи – їх дуже багато, близько півтори тисячі), але він тримався молодцем.
Після промов вручали відзнаки докторам наук. Їх було всього шестеро. Від решти випускників їх вирізняли бонети і мантії: на бонетах були золотисті китички, а мантії мали оксамитові вставки. Декан факультету виголошував прізвище, називав університети, де випускник отримував бакалаврський і магістерський ступінь, а потім на мантію новоспеченому доктору вдягали яскравий жовтий «капюшон» – докторську відзнаку. Декан – кореєць, вимова у нього відповідна. І прізвище мого чоловіка прозвучало ну дуже оригінально – Роумен Яшіновські. Я з нетерпінням чекала, як же він вимовить назву нашої рідної Могилянки. Але він не виправдав моїх сподівань – прочитав практично правильно. Зате було дуже приємно чути у США, з вуст корейця, згадку про український університет. Приємно, але не дивно, бо заклад міжнаціональний. Вчаться студенти з усього світу. І тому сцена була прикрашена прапорами різних країн.
Після вручення відзнак докторам стали вручати дипломи магістрам, а за ними й бакалаврам. Вони піднімалися по сходах на сцену з двох боків, щоб пришвидшити процес. Усе було дуже організовано і відпрацьовано. А ми тим часом розважали себе, як могли, – вслухалися у імена і прізвища випускників. Деякі звучали дуже дивно, як на наше слов’янське вухо. Але були помічені і Наталія Івонна П’ятровська, і Наталія Ольшинські (чи якось так), і Люда Лєбєдь.
Бакалаври вражали своїми розмірами… Серед магістрів наче не було аж таких об’ємних екземплярів. А серед бакалаврів ледь не кожен другий мав помітну навіть здаля надлишкову вагу.
Після того, як було вручено останній диплом і завершено церемонію гімном Меріленду, викладацький склад у кольорових мантіях покинув залу, потім вийшли випускники, і аж потім настала черга гостей.
Ми одразу не поїхали додому, Рома показав нам університетський корпус, у якому працює. Не можу говорити про всі університети чи навіть корпуси, але той, що я побачила, дуже відрізняється від наших вищих навчальних закладів. Скрізь скло і шкіра: вікна на усіх поверхах практично до підлоги, усі меблі обтягнуті шкірою. Кожен викладач має окремий кабінет, аспіранти – один на двох-трьох. Відповідно, кафедра займає ледь не цілий поверх. А наші професори усі туляться в одній маленькій кімнатці…
Щось знову на сумне потягнуло… Тоді перейду до ще веселішого, заключної частини святкового дня – китайського ресторанчика. Ці ресторанчики тут дуже популярні і вирізняються тим, що за певну суму ($10-15, залежно від закладу) можна протягом двох годин брати усе, що заманеться, і у будь-якій кількості. Ми вже якось відвідували подібний заклад, тому цього разу я навіть не намагалася спробувати усе – тим паче що це просто неможливо. Я скерувала себе на морепродукти (смакувала креветки у чотирьох іпостасях, мідії і восьминоги), хоча по дорозі прихопила і курячий шашличок, і суміш овочів, і ще якісь мішечки з тіста з сирною начинкою. Рома пробував курятину, приготовану різними способами, не обійшов і пампушки й інші смаколики, але ж я була зайнята власною тарілкою, тому не дуже заглядала, що брав чоловік і свекри. А от один друг сім’ї цілеспрямовано наїдався раками – брав одну тарілку за іншою. Можна було також взяти суші або набрати різного м’яса, яке тут же, при тобі, смажить кухар. Можна було спробувати ще багато чого, але ж шлунок не гумовий. Ми з Марічкою лишали ще місце для солодкого. Скуштували лише бісквіт з кремом, два види желе, банан у солодкому соусі і банан у заварному кремі, консервовані персики, свіжі ананаси і кілька видів морозива… Ну і на завершення трапези – традиційне печивце удачі. Виявилося, що у спілкуванні з дітьми зміцнюється мій дух, Марічка подолає усі перешкоди і досягне мети, а Рома зустріне когось знайомого у магазині. Дуже мудрі секрети досягнення успіху.:)

Немає коментарів:

Дописати коментар