неділя, 1 листопада 2009 р.

Як ми святкували Хелловін

Почати цю оповідку можна було б так: зібралися якось грузини, казахи, українці й росіяни святкувати Хелловін… Звучить як анекдот, правда? Але це було насправді.
Та тільки це ще не початок. Спочатку була дорога у сусідній штат. З Меріленду ми їхали у Вірджинію, у містечко Арлінгтон, що поблизу Вашингтона. Проїздили повз славну річку Потомак, бачили триголовий світовий центр мормонів – велику церкву, яка просто кидається в очі усім, хто під’їжджає до столиці Америки з півночі. Здалеку було видно навіть українське посольство.
Ми їхали в Арлінгтон на Helloween party на запрошення наших знайомих, вихідців із України, яких запросили їхні знайомі, грузин і росіянка. Усім відомо, які гостинні грузини, і що у їхньому домі не може бути мало гостей. Усього зібралося чоловік двадцять-двадцять п’ять дорослих і близько десятка дітей. Не скажу точно, тому що сходилися усі поступово, а з тими, хто прийшов у числі останніх, ми навіть не встигли познайомитися.
У Сполучених Штатах на Хелловін традиційно переодягаються у карнавальні костюми, як у нас на Новий рік. Деякі дорослі, правда, обмежилися лише незначними аксесуарами, але все одно загальна картина була досить яскрава і розмаїта. Я була відьмочкою, Рома – піратом, Марічка – янголятком. Серед наших нових знайомих був Буратіно, Черепаха Тортила, метелик, лицар, пірати з неперевершеним Джеком Горобцем на чолі, астронавти, фея Дінь-дінь, Росомаха з «Людей Х» і ще декілька невпізнаваних персонажів.

Коли зібралася чимала компанія, діти пішли «на промисел» – збирати по хатах цукерки. Це виявилося досить весело не тільки для малят, а й для дорослих. Тим паче, що більшість із нас ще не мали подібного досвіду. Діти озброїлися кошичками-гарбузиками для солодощів або просто пакетиками і ходили від хати до хати, виголошуючи: «Trick or treat!» («Відкупися або поплатися!»). На вулицях одразу видно будинки, господарі яких готові роздавати цукерки: ці оселі добре освітлені, «прикрашені» гарбузами/привидами/скелетами/чорними котами/павутиною/надгробками. Вважається, що усе це відлякує нечисту силу. Гарбузами, звісно, нікого не подивуєш, хоча вони дуже різноманітні і не подібні один до одного.

Але траплялися й справді дивовижні декорації. Біля одного дому було блимаюче освітлення, і коли я придивилася, на що саме падало світло, стало трошки моторошно: до дерева був причеплений скелет. Біля деяких будинків були святкові «ворота». Про одні з них із захватом розповідала Марічка: коли заходиш і проминаєш страхопуда, натискаєш на кнопку – і зверху на мотузках опускаються кажани і павуки, видаючи страхітливі звуки.
Здебільшого усі дуже радо зустрічали переодягнутих гостей, я душе втішилася двом малючкам, які з балкончика голосно оповіщали: «We have candies! We have candies!» У деяких оселях не світилося, що значило: нема чого до нас заходити. А ще в деяких на момент нашого візиту лагоминки уже скінчилися. Та малята не засмучувалися і отримували задоволення від самого процессу. Якщо спочатку усі ходили разом, то потім уже не чекали одне одного, а планомірно обходили околиці.

Незнання мови не заважало Марічці збирати смаколики, і «улов» виявився чималенький: у її пакеті були різноманітні шоколадні батончики, смоктунці, жуванці, пакуночки з печивом, родзинками тощо. Серед цих багатств ми знайшли кілька екземплярів під маркою «Вонка». Книжка про шоколадну фабрику Віллі Вонки – одна з Маріччиних улюблених, але, на жаль, цукерки не виправдали наших сподівань… Правда, на них по-чесному було написано artificial flavored (з штучним ароматом), але не розумію, для чого «Нестле» споганило добре ім’я шоколадного чарівника Вонки.
Але це я забігла наперед. Поки дітлахи ходили по хатах, дорослі мали можливість добре роздивитися навколо. На вулицях було багато народу: зграї дітлахів, малята у супроводі батьків – і всі у чудернацьких костюмах. Найбільше запам’ятався робот (статі і віку визначити не вдалося, бо костюм повністю закривав дитину) і мама й доця павичі. Жінка-павич обізвалася до нас, почувши знайому мову. Вона виявилася словачкою і дуже зраділа зустрічі з майже земляками.
Додому ми повернулися пізно ввечері (чи, точніше, вночі) стомлені, але задоволені. А перед тим, як заснути, Марічка запитала: «А наступного року ми поїдемо на таку вечірку?»

Немає коментарів:

Дописати коментар