неділя, 18 жовтня 2009 р.

Новий дім

З аеропорту у Вашингтоні ми вийшли в восьмій вечора. Загалом дорога від дому в Черкасах до дому в Балтіморі зайняла добу. Ми виїхали в четвертій ночі, а до нового помешкання добралися біля десятої вечора (за українським часом – близько п’ятої ранку).
В темряві, звичайно, небагато побачиш, але одразу відчутно, що все інше. Дороги широчезні, рівнесенькі, з обох боків світяться ліхтарі і вказівники – такі великі, що неможливо не помітити.
Марічка майже одразу заснула в машині, але прокинулася, коли хотіли віднести її в будинок.
Ромині батьки нас тепло зустріли, вже давно готувалися до нашого приїзду. На Марічку чекала коробка з іграшками, на мене – з одягом та журналами. Якби знала, взяла б на один чемодан менше! Самих тільки штанів – носити не переносити…
З наступного ранку почали освоювати дім, щоб почуватися господарями, а не гостями. Марічка отримала омріяну окрему кімнату, хоча гратися їй більше подобається у вітальні або в мансарді. Мансарда – наше з Ромою королівство. Вона досить простора. У нішах розмістилися шафа, журнальний столик, крісло-гойдалка. Хоча Рома й погрожував, що для моїх речей місця не буде, все ж розчистив достатньо території. І в перший же день по приїзді я здійснила неймовірної звитяги подвиг – розібрала усі чотири чемодани і розклала свої й Маріччині речі.
Окрім основного поверху (передпокій, вітальня, спальня свекрів, Маріччина кімната, кухня, ванна кімната з туалетом) і мансарди, є ще бейзмент (basement), напівпідвальний поверх, де є ще одна кухня, туалет із ванною (і джакузі!), пральня-сушарка, майстерня і дві кімнатки з диванами. Але на даний момент цей поверх більше нагадує склад продуктів… Треба буде там ще гарненько попрацювати…
Будиночки на вулицях стоять досить близько один від одного, недалеко від дороги. Мають два виходи: один – на вулицю, другий – у внутрішній дворик. На подвір’ї свекруха має невеличкий городик, квітник, але при цьому лишається більш ніж досить місця для активних ігор у м’яча чи з фрісбі.
У кутку подвір’я стоїть величезний дуб, де живуть і харчуються білки. Тут взагалі дуже багато цих пухнастих тваринок. Ніхто не дивується, коли вони перебігають дорогу перед колесами машини чи балансують на мотузці для білизни. Дивувало це тільки нас. Вперше побачивши тут білку, Марічка закричала: «Мамо, дивися, кіт по проводу біжить!» Я цього не бачила, тому не могла заперечити, що це не кіт. А пізніше, надивившись на білок досхочу, доця й сама зрозуміла свою помилку. Місцеві білки мають сіре хутро. Ніхто з ними не сюсюкає, як із їхніми українськими рудими родичами. Більше того, їх вважають практично шкідниками, бо ж гризуть вони не тільки жолуді.
Білки – не єдині лісові мешканці, які живуть або навідуються на американські подвір’я. Бачили тут і лисицю, і зайця, і їжака, і черепаху. Але приходили й дивовижніші гості. Рома розказував, як кілька місяців тому усі вискочили на вулицю, бо неймовірно верещав кіт. Паніковський і так досить нервова істота, але того разу у нього був серйозний привід для істерики. Біля вхідних дверей стоять його мисочки з їжею, так із цих самих мисочок, смачно прицмокуючи, поїдали котячий корм… єноти! Бідний кіт… Ох і натерпівся! Кому б це сподобалося, щоб із його тарілки їли якісь жирні й волохаті приблуди?
Сподіваюся, ми з Марічкою також якось побачимо цікавих звірів, що мешкають по сусідству з нашим новим домом.

Немає коментарів:

Дописати коментар