пʼятниця, 16 жовтня 2009 р.

Довга дорога у хмарах

День народження Марічки, збори – і от ми вже їдемо в Бориспіль. Сидячи на терасі на кріслі-гойдалці, здається, що все було не так і складно… Але всі ці нескінченні перевірки у Борисполі, Шереметьєво і Далласі виснажували не менше, ніж самі польоти. Добре хоч, що у Москві ми чекали лише ті чотири години, що розділяли рейси з Борисполя до Шереметьєво і з Шереметьєво до Даллеса, – Рома, який летів аналогічним маршрутом за місяць до нас, мусив чекати літака не чотири, а вісім годин, бо політ чомусь затримували.
До Москви ми з дочкою летіли в ейфорії – це був наш перший політ на літаку! Ми захоплювалися пухнастими хмарками, досі не вірячи, що нарешті прямуємо до нашого тата.
У Шереметьєво я дещо протверезіла: аеропорт неприємно вразив цінами. Розумію, що в усіх аеропортах ціни високі, а курс валют низький, але не мала уявлення, що настільки. Перекусивши щойно купленим сандвічем й булочкою з літака, ми прогулювалися по дьюті-фрі. Не знаю, як із цінами на парфуми – не дуже обізнана й з українськими, – а от «Бейліз» манив мене своєю вартістю. Та я утрималася, бо дочка канючила м’якенького їжачка (і справді дуже гарного) і смішарика. Одного зі смішариків ми купили напередодні відльоту на базарчику в Черкасах за 25 гривень. А тут такі самі екземпляри коштували 20… Але євро! Тепер зрозуміло, чому я не купила «Бейліз»? Бо донька вважала б, що це страшенно несправедливо. Ось чому ми більше не ходили по магазинах, а сіли читати книжку.
Другий політ сприймали вже спокійніше. По-перше, знали, чого чекати, а по-друге, переліт був довгим. Можна було розслабитися і не нервувати в очікуванні чергової перевірки документів чи безпеки.
Марічка чотири години проспала, а я так і не змогла заснути, із заздрістю дивлячись на сплячих пасажирів. Прочитала журнал, проглянула аерофлотівські часописи, подивилася «Пригоди італійців у Росії». Ніби і стомлена, але сон до мене не поспішав. Дітям роздали рюкзачки з розмальовкою, блокнотом, фломастерами і пазлами. Дитина була в захваті! А я мала трохи спокою.
На екранчику перед нами то йшли фільми чи мультики, то з’являлася карта світу з маршрутом літака, і ми мали змогу спостерігати, скільки пролетіли, скільки ще лишилося. На екрані час від часу показували температуру за бортом (найнижча була -56 ºС), висоту і час польоту, а також час в аеропорту прибуття.
Від літака до будівлі аеропорту нас віз дивний автобус із ріжками: він опустився, щоб їхати, а потім піднявся, щоб висадити нас. Я так і не зуміла розгледіти, яким чином це відбувалося. Перевірок у Даллесі також було достатньо. Але службовці були привітні, а не суворі, хоча довелося довгенько почекати, поки востаннє перевірили наші документи. Офіцер підморгував Марічці, запитавши, скільки їй років, пожартував: як час летить. Одним словом, у мене склалося враження, що американські службовці намагалися розрядити атмосферу напруження. А може, мені просто пощастило… Бо бабульці, яку за сусідньою стійкою розпитував інший службовець, явно не пощастило. Але вона сама була винна. Маючи зелену картку, вона майже рік не була у Штатах і намагалася довести, що буде жити тут, не знаючи жодного англійського слова… Перекладача знайшли, але ситуацію це не полегшило. Бабуся стверджувала, що не знала, що не можна так довго бути за межами країни, що тепер вже точно буде жити в США, і при цьому мала зворотній квиток на наступний місяць.
Не знаю, чим закінчилася ця історія, бо нас відпустили раніше. Але навряд чи ту бабусю пропустили – американці дуже не люблять, коли їм говорять неправду.

Немає коментарів:

Дописати коментар