понеділок, 12 жовтня 2009 р.

Моє нове американське життя

Я чекала на це давно. Довгих п’ять років. Увесь цей час чоловік жив у Штатах, а я з донькою – в Україні. Рома прилітав щоліта на місяць-півтора, а одного разу зробив ще й сюрприз – прилетів на католицьке Різдво. Це було справжнє щастя! Але, на жаль, цей радісний час дуже швидко минав, і ми знову чекали...
Часом чекати ставало нестерпно. Здавалося, що це ніколи не закінчиться, що ми так і житимемо в різних країнах різним життям. І найгіршим було те, що доводилося пояснювати друзям і знайомим, які постійно питали: «Ну коли ж вже?» Я усміхалася, казала, що раз так довго чекаємо, то лишилося зовсім трішечки. Хоча сама у це вірила все менше і менше...
Усі захоплювалися моєю силою волі, багато хто задумливо говорив: «Я б так не змогла...» Знали б вони, що було у мене на душі, що я трималася з останніх сил. А за усмішкою ховалося бажання розплакатися, яке неодноразово виривалося назовні...
І таким це чекання було довгим, що якось вже сприймалося не перехідним періодом, а даністю, до якої звикаєш...
Ми з Марічкою переїхали до батьків. Бабуся з дідусем тішилися спілкуванням з онучкою, але ж усім було зрозуміло, що це все одно не повноцінна сім’я, дідусь не може замінити тата. Я повернулася на роботу, з якої звільнилася, коли здавалося, що до омріяного возз’єднання сім’ї лишилося якихось пару місяців. Але пару місяців перетворилися на пару років. І от коли руки вже майже зовсім опустилися і не хотілося навіть думати про те, що ж буде далі, події стали швидко розвиватися…

Немає коментарів:

Дописати коментар