середа, 11 вересня 2013 р.

Пікніки на Середньому Заході


Ну от, як і обіцяла. Для початку, мабуть, поясню, чому пікніки і чому Середній Захід. Так склалося, що за останні два тижні ми були на двох різноформатних пікніках у наших сусідів – близьких і не дуже. Ну а Середній Захід – це рідна вже Айованщина, що дуже відрізняється від урбаністичних регіонів. Не тільки ритмом життя, а й взаєминами між людьми.
Перший пікнік – у наших безпосередніх сусідів, Кеймасів. Їх четверо: Елен (Allan – і це не жіноче ім’я, як можна було подумати), Гертруда і двоє їхніх дітей – тринадцятилітня Джесіка і Джастін, Маріччин однокласник.
Кеймаси живуть справа від нас, якщо дивитися з вулиці, а зліва – дев’яностодворічна Дорліні. Вона уже була у нас в гостях. Дуже цікавилася тим, як ми переробили будинок від самого нашого заселення. А якось сказала Ромі, що у неї день народження. Ну ми просто не могли її не запросити!
Але повертаюся до пікніка. Кеймаси запросили й інших сусідів – Елсберндів – Майка та Дженні, Брайса (9 років) і Кейлін (6 років) – вони живуть з іншого боку від Кеймасів; крім того, їхнє подвір’я також межує з нашим. Елсберндів ми знали і раніше – Майк два сезони був помічником тренера з футболу, тобто Роми. J Марічка з Брайсом весь час грає в одній команді. Через дорогу від Елсберндів живуть Хої – Райан, Джеммі та їхні діти Нолан (колишній Маріччин однокласник) і Бруклін (7 років; мені також видається дивним це ім’я). Нолан також грав у одній команді з Марічкою і Брайсом, але цієї осені вибрав американський футбол, бо тренування відбуваються майже в один і той самий час.
Ви собі уявляєте цю банду? Маю на увазі дітисьок. Поки були канікули, вони частенько товклися разом – то у нас на майданчику, то у Хоїв на батуті, то в Елсберндів на подвір’ї. Тільки Джастін рідко приєднується до цієї компанії – він трохи повнуватий, і йому важко витримувати їхній ритм. Але коли він виходить, банда завжди йому рада, і якщо й підсміюється, то лише по-доброму.
Так-от, наш околоток взагалі дуже тихий, але того вечора повітря повнилося вересками, а земля стугоніла від гупання.
Ледь не забула, трохи пізніше прийшли ще одні сусіди, які живуть через кілька хат від Кеймасів, – Вегнери – Джессі, Джес і Ейва. Намагаєтеся вгадати, де тут чоловіче ім’я? Навряд чи вам вдасться. Принаймні я не відгадала б. Джес – скорочення від Джесіки, а от Джессі – її чоловік. Ейві (Ava) на днях виповнилося два рочки. І другий пікнік, про який я ще згадаю згодом, і був присвячений цій події.
Ще коли Елен запрошував нас, Рома питав, що треба з собою взяти. Сусіда відповів якось невизначено: те, що хочете смажити на вогні, і те, що будете пити. Занадто розпливчасто. Подумавши, вирішили, що не будемо брати м’яса, бо хтозна, що вони там смажать на своєму грилі, може, тільки сосиски? І виявилися праві, бо смажили там сосиски для хотдогів (булочки ми також принесли) і котлети для гамбургерів (мушу вам сказати, що бургери бувають дуже смачні, якщо там правильна котлета). Але, окрім сосисок і котлет, усі приносили з собою ще й салат і щось солодке (ми взяли зефір, щоб смажити на вогні, так що десерт можна зарахуватиJ). Ну і пили явно сік. J Гиги.
Взагалі-то, в Америці не можна розпивати при дітях алкогольних напоїв, але якщо їх вміло замаскувати – то чому б і ні? Коли кажу про маскування – маю на увазі спеціальні «кишеньки». І в очі не кидається, що там, і точно знаєш, де твоя пляшка чи бляшанка, бо вони всі різні.
Зрештою, мабуть, можна було б обійтися і без маскування. Айованщина – це вам не Вашингтони: тут і діти самі до школи ходять, і машини з відчиненими вікнами стоять на парковках – довіряють люди одне одному. Окрім того, ледь не на кожному подвір’ї розвішені шнурки для сушіння білизни. І використовуються вони за призначенням. А от наші знайомі, які живуть під Вашингтоном, такого собі дозволити не можуть, бо якось їхня бабуся вивісила надворі дитячу ковдру, так сусіди перемовлялися: «Що ж ти хочеш – вони ж з України». Це я до того, що американці різні є. І коли вам кажуть, що вони не вміють готувати чи готують тільки з напівфабрикатів – не вірте. Зрештою, і не всі українці готують, і все більше харчуються напівфабрикатами…
Повертаючись до наших баранів, тобто пікніків. Ніхто не приніс нічого магазинного! Тільки зроблене/порізане/потовчене/спечене власними руками! Упізнати салати я не могла, тому що там не було класичних, а якісь місцеві.
Один із них – варіація картопляного салату, який американці дуже люблять. Без нього не обходиться жоден пікнік. Його також можна купити у магазинах – свіжий або й заморожений. Якщо ви спитаєте, на що він схожий, скажу таке: це олів’є без м’яса чи ковбаси, горошку, яєць і огірків. У мене склалося враження, що то сама варена картопля з майонезом. Щойно полізла в інтернет шукати рецепт. Так і є: відварена картопля, плюс майонез, цибуля, селера, гірчиця і перець. Але у наших сусідів салат був багатший – із кукурудзою і сиром, так що мені сподобався. Інший салат – латук, морква, плюс спеції і соус – простий, але смачний. Третій я не пробувала, так що нічого не казатиму.
Поки я їла картопляний салат, Юля тихенько тягала з моєї тарілки солодкі салати, які я сприйняла як солоні. Мені стало цікаво, що ж їй так страшенно смакує. Під номером один були розкришені печенюшки «орео», перемішані з вершками. Склад страви номер два було тяжко розібрати – печиво, фрукти, вершки… Ще на десерт можна було взяти кавуна і двошаровий пиріг з шоколадом та горіхами.
Ми з Юлею довго не сиділи. О 8.30 пішли митися і спати. А решта ще довго сиділа у кріслах на вулиці. Я чула голоси і сміх, а згодом бачила ліхтарики, які бігали в пітьмі. Як потім розказала Марічка, вони гралися у снігову людину. Хтось був сніговою людиною і ховався у темряві, а решта з ліхтариками його шукали. Потім діти пішли до Елсберндів – гратися за комп’ютером і дивитися кіно, де й позасинали. А наш татусько стійко тримався і чекав, коли ж повернеться блудна доця. Я вже навіть переживала, що їх так довго немає, і тільки приглушені голоси, що долинали з сусіднього подвір’я, заспокоювали мене: ще сидять і базікають…
Другий пікнік відбувся через тиждень після першого. Наші нові знайомі, Джессі і Джес (ой, скільки ж навколо Дж… Джеммі, Дженні, Джессі, Джес – недовго й переплутати), запросили на день народження їхньої донечки Ейви.
От уже не знаю, чому я вирішила, що святкування буде у будинку? Може, тому що в запрошенні було написано, що діток треба вдягнути у принцесячий (принців J) одяг? Або у те, що вони дуже-дуже люблять. Ну то я і Юлю вдягнула відповідно – у пишне плаття, болеро, навіть пов’язку з квіточкою на голову почепила. І – що дуже дивно – Юля її навіть не знімала! Та й сама я вдягнула довге плаття, яке дуже люблю, хоча нечасто вдягаю, бо у шортах-штанах зручніше, і нові босоніжки – треба ж вигуляти нарешті!
Побачивши гостей, я зрозуміла, що промахнулася… Ні, дівчатка була вбрані, як принцеси або моделі з модних журналів, хлопчики – у хеловінівські костюми (коли говорю про дівчаток і хлопчиків, маю на увазі малюків, бо, зрозуміло, такі «дорослі» леді, як Кейлін чи Марічка, не натягали на себе довгих суконь, ну а старші хлопці там відверто нудилися, що й недивно, бо ж уся увага діставалася малятам). А от дорослі переважно були у джинсах/шортах/бриджах і футболках. Тільки я і ще одна мамочка вбралися у плаття.
Гостей було багато. Половина з них – родичі: дядьки, тітки, бабусі, дідусі, що, зрозуміло, складали окрему тусовку. Інша половина – батьки з різнокаліберними дітьми. Та все ж переважно з близькими по віку до іменинниці Ейви. Ну а якщо у малючків є старші братики-сестрички, то куди ж їх подінеш?
Був там один дуже славний малюк місяців десяти у костюмі динозавра. Коли він повзав по подвір’ю, здавалося, ніби то справді якщо не динозаврик, то чудернацьке звірятко.
Дітлашня здебільшого розважала сама себе – на асфальті лежала купа різнокольорової крейди, стояли мисочки з мильною рідиною і бульбашкові «видувалки» різних форм і розмірів. Можна також було покататися на квадроциклі, машинці чи у вагончику. Квадроцикл Юлі не сподобався – щоб їхати, треба ніжками перебирати, а от машина – якраз те, що треба: кнопочку натискай і кермуй. Правда, одночасно і керувати, і натискати не вдавалося, але ж поруч мама! У вагончику також непогано – сидиш собі, а тебе возять.
Гості могли перекусити овочами (селера, морква, броколі), вмочивши їх у соуси, або почекати на торти. Один маленький, круглий, із свічечкою у формі двійки, а інший великий, прямокутний. Обидва – з неприродно рожевим кремом і намальованими русалочками та іншими дівчачими прибамбасами. До тортика можна було взяти ще й морозиво – дуже смачне, до речі. Та й тортик нічогенький, хоча й рожевий. Юля зі мною погодилася, ум’явши майже цілий шматок, хоча й невеликий, рожевого дива, хоча вдома такого кольорового їй не дають.
Після тортика почалася найголовніша процедура свята – розпаковування подарунків. Американці завжди вшановують своїх гостей розгортанням пакунків, це справжня церемонія. От тільки чи потрібно це дворічній дитині? У неї ніхто не питав. Ейву кілька разів заганяли розгортати подарунки. А дитині що треба? Вона побачила гарну іграшку – їй хочеться погратися, а не роздивлятися ще двадцять. Насправді роздивлялися подарунки батьки, гості і старші діти. Марічка з Кейлін захоплювалися ковбойськими чобітками, стильним пальтечком і лялькою-немовлятком. Потім, уже вдома, я питала Марічку, чи Ейва хоч якось відреагувала на наш подарунок – чайний сервіз із кількаповерховою підставкою. Доня відповіла, що це була одна з небагатьох іграшок, якими вона одразу хотіла гратися.
Чесно кажучи, я ще на жодному дитячому дні народження не бачила стільки подарунків. Можливо, тому що в Америці ми ходили в гості до українців, і більшість їхніх родичів лишилася в Україні. Марічка ходила, звісно, і до своїх американських друзів, але то були дитячі вечірки, без дядьків-тіток.
Подарунками був завалений чималенький стіл. Коробки і пакети також стояли під столом, так що недивно, що дитина нудилася і не хотіла усе те роздивлятися. Одяг витягали і складали у великий сміттєвий мішок – не для того, звісно, щоб викинути, а щоб зібрати в одному місці (і під кінець він був повний до самого верху!), іграшок також було дуже багато, так що не буду навіть перераховувати усіх тих звіряток і лялечок. Були також і книжки. І велосипед. Від мами з татом. І велосипед затьмарив усі інші подарунки – Ейва одразу пішла його випробовувати. А за нею – її трохи старша подружка Ена, мама якої завбачливо взяла з собою і Енин велосипед. Але хто ж це хоче їздити на своєму старому велику? «Я на тому хочу спробувати!» – «Ено, у тебе ж є свій». – «Я на ньому вже їздила, хочу на цьому покататися!» – «Це особливий-преособливий подарунок Ейви. Вона тобі, може, і дасть покататися, але іншим разом». – «Але я хочу зараз!» Чемна до цієї миті Ена готова була зіпхнути Ейву з велосипеда і покататися нарешті, та мамі вдалося її втихомирити. Діти є діти. І ніякі техногенні трансформації їх не змінять. І це добре.
Мабуть, на цьому можна закінчити допис? Постараюся надовго не зникати і написати про школу. Про неї завжди є що писати, тим паче що школа інша, у сусідньому містечку. А раз анонсую – просто муситиму сісти і нашкребти новини і думки.
Хоча ні, перед школою, мабуть, напишу ще й про нашу вечірку, яка відбудеться цієї суботи. Новосілля. Давно пора було її влаштувати. Хої ще у квітні приносили нам печиво, хоча ми тоді ще жили в орендованому будинку. (У американців є такий звичай – пригощати нових сусідів власноруч спеченим печивом.) А влітку спочатку бабулька пригощала нас печенюшками, а потім і Кеймаси. Причому вони принесли гостинці на спеціальній «дарчій» тарілці. Її ми потім маємо передати комусь, кого захочемо пригостити.
Так що у суботу буде щось…

неділя, 8 вересня 2013 р.

Малювання, Макс і Мімі



Про Юлю і не тільки
Якось, коли ранки ще були довгими і лінивими, бо влітку ніхто не біг на роботу та до школи, Юля принесла в ліжко альбом і фломастери. Дитина малювала, поки тато з мамою намагалися чи то додивитися сон, чи продерти очі. А коли очі в усіх нарешті були продерті (не без допомоги меншої донечки), Рома жартома поставив фломастером цятку Юлі на носі. З того моменту наше життя змінилося раз і назавжди.
Не минає дня, щоб Юля не обмалювала себе і нас – когось більше, когось менше. Себе завжди щедро, ну і мене, бо ми майже весь день удвох. Лялькам теж дістається. Добре, що фломастери змиваються водою, інакше було б непереливки не тільки лялькам.
На минулому тижні до Марічки приходила подружка. Юля ходила хвостиком, сердилася, що дівчата зачинилися без неї, а потім, коли вийшли, обмалювала Еріку. Ні, не для того, щоб помститися. Заради мистецтва. Еріці ідея сподобалася, і, поки я на кухні готувала вечерю, вони з Марічкою намалювали Юлі зелено-сині мушкетерські вуса і борідку. Юля дуже тішилася, що її нарешті взяли в компанію. А дівчата так захопилися, що понамальовували борідки і собі, а потім приходили на кухню, щоб я сказала, хто переконливіше виглядає. Далі – більше: вдягали темні нейтральні футболки і кепки-шапки-капелюхи, щоб якомога більше скидатися на хлопців. Не знаю, чим би це все скінчилося, якби не прийшли ще дві їхні подружки. "Хлопці" трохи позалицялися до дівчат, а потім змили макіяж і пішли гуляти.
Шкодую, що не зробила фотки – не так часто таке трапляється...
У минулий четвер почався футбольний сезон. А поки Рома ганяв по полю свою хлопчачо-дівчачу команду, ми з Юлею гралися на майданчику. Погойдалися, полазили по сходах, а потім приземлилися у пісочниці. Ну то й що, що у нас на подвір'ї також є, але ж маленька, а тут ще й іграшки незвичні і компанія є. Біля Юлі весь час крутився кавалер, десь на півроку старший хлопчик на ім'я Макс. Він то заглядав їй у вічі, то забирав, але тут же віддавав лопатку, так що Юля не встигала розплакатися, то струшував з її ніжок пісок, що виглядало дуже зворушливо.
Макса, разом із братом, який, власне, бігав по футбольному полю, привезла бабуся. Вона також присіла біля пісочниці і розказувала мені про свою сім'ю. У неї восьмеро дітей (причому жіночка ще виглядає огого, якщо врахувати кількість потомків) і п'ятнадцять внуків: старшому 16 років, молодшому – два тижні, а ще ж не в усіх дітей є діти, бо одна з дочок безплідна, і вони з чоловіком лікуються (так-так, за якихось хвилин 15 знайомства вона мені і про це розказала!). Вона з Максом часто гуляє у міському парку, бо в них немає свого подвір'я, а на День подяки чи Різдво складає розклад, кому коли приходити, бо будинок невеликий, і всі не помістяться (що не дивно, враховуючи кількість дітей та онуків). Мені особливо й розпитувати не треба було – жіночці потрібне було вухо, а не співрозмовник. То нічого. Часом цікаво бути вухом...
Юля вже давно гарно каже не тільки «мама», а й «тато», а от Марічку ніяк не називає. Коли кличе її, то кричить: «Даааааааааа!» Коли питаєш, показуючи на Марічку: «Хто це?» – Юля або хихикає: «гиги», або просто ммммкає: «мммммммм».
Марічка у Юлиному віці називала себе Микою. Пробували підсадити це ім’я Юлі – не хоче. А учора сказала: «Мімі» (з наголосом на перший склад). Ми втішилися: «То ти Марічку називатимеш Мімі?» Юля, задоволена увагою і ефектом власних слів, гордо посміхалася, а потім, щоб не виникало сумнівів, сказала: «Мімі! Я!» – «Так ти ж Марічку Мімі називаєш… А ти – Юля», – «Ні! Мімі! Я!» Кому ще незрозуміло?
Розповідали про це увечері Роминим батькам. Повторилося усе до дрібничок. Юля сказала «Мімі», бабуся з дідусем дуже тішилися, що Юля нарешті придумала для Марічки ім’я. Юля сиділа і гордо посміхалася, а потім повторила: «Мімі! Я!»
У неї взагалі дуже гарно виходить оце «Я!» Причому саме так – з великої літери і зі знаком оклику, бо говорить дуже виразно. Так само виразно каже ще хіба слово «Ні!», ну і часом «Дай» – але то вже більше вимогливо. А от своє «та» (так) вимовляє м’яко, протяжно, ніби не дуже впевнено.
Марічка називала себе Микою, а Юля себе інакше, як Я!, не називає. Хто порозкидав одяг? Я! Хто зробив калюжу? Я! Хто буде підмітати? Я! Як у фільмі про пригоди Шурика, коли вже вихований «Федя» зголошувався на будь-яку роботу: Я!
P.S. Хотіла ще щось розповісти про своїх дівчат, але то вже іншим разом. А зараз анонсую наступний допис: «Пікніки на Середньому Заході». Так що заходьте ще. J

вівторок, 13 серпня 2013 р.

Мандрівка Де Мойн, Айова – Омаха, Небраска. Частина третя, остання



Iowa State Fair
Як і обіцяла, напишу про ярмарок, який ми відвідали в четвер у Де Мойні, столиці Айови. Iowa State Fair – один із найбільших ярмарків у США, і їдуть туди люди не тільки з Айови, а й з інших штатів.
Ми знали, що цей ярмарок відбувається у серпні, але не знали, коли саме. Поки їхали, бачили кілька рекламних плакатів – починається 8 серпня. Так ми ж якраз будемо у Де Мойні! Ідемо! Коли ще трапиться така нагода? Хтозна, чи захочеться заради ярмарку їхати дві з половиною години до Де Мойна. Отже, вирішено.
Ми втішилися, що ярмарок починається в останній день нашої мандрівки, але чомусь не врахували, що не ми одні туди збираємося. Вечір. Незнайоме місто. Джипіес, який, замість готелів, веде до парканів невідомих будівель… Перший готель – місць немає. Ще кілька кіл містом. Бачимо рядочок мотелів, але до них немає з’їзду! Ще кілька кіл, щоб знайти з’їзд. Другий готель – немає місць, місця бронювалися за пару місяців до ярмарку. Стає все темніше. Юля вже проситься спати і навідріз відмовляється їсти супернатуральний йогурт, куплений у магазині з organic food. Ну а що я зроблю, як там не було тих, до яких вона звикла? Третій готель. Є кілька номерів з одним ліжком у крилі для курців. Але й вони розкупаються, як гарячі пиріжки. Так що вирішувати треба вже. Що робимо? Беремо два номери з одним ліжком? Чи, може, заїдемо ще в третій готельчик? Щоб прискорити процес, ми з Юлею і Марічкою не пакуємося в машину, а лишаємося чекати, бо це ж поруч. Чекаємо. Чекаємо.
Надворі вже не вечір, а ніч, хоча усього лише 21.30. Дівчата тримаються, не пхинькають, а танцюють. А я б запхинькала. Чого Роми так довго немає? Це хороший чи поганий знак? Заселяється чи знову заблудився? Тим часом до мотелю, де ще лишилося пару одномісних номерів, під’їжджають машини. Конкуренти? А що – як не буде ні тут, ні там? Я за натурою панікер, хоча стараюся цього не показувати… Нарешті приїхав Рома. Усьо окей! Є номер з двома ліжками. Хууух…
Юля навіть не одразу заснула, хоча й була втомлена. Здавалося, що ці пригоди з пошуком готелю перебили враження від зоопарку. Але ні, як взялася писати, то все це забулося. А коли закінчила, просто не мала сил.
Уранці, під’їжджаючи до ярмарку, одразу стало зрозуміло, чому ніде не було місць. Такої великої парковки я ще ніколи не бачила: не видно було, де закінчуються ряди машин. На кожному перехресті на під’їздах до ярмарку стояли доморощені паркувальники і махали палицями: сюди, завертай сюди! Машини паркувалися просто на подвір’ях – близько-близько одна біля одної, а власники домашніх «парковок» підраховували прибутки.
Ярмарок покриває величезну територію: великі виставкові павільйони, ряди і ятки з їжею… Марічка погодувала ламу, телят і кіз у міні-зоопарку. Ще там можна було подивитися на найменшого у світі коня, але за окрему плату – $2 з носа, то ми утрималися.
Було жарко, тож ми майже одразу пірнули в один із павільйонів. Мене зацікавили товари з Індії: одяг, сумки і прикраси. Марічці впала в око різнокольорова сумочка зі знаками миру, а я «зависла» серед спідниць – довгих, барвистих: і ця гарна, і ось ця, а цю вже готова взяти. До мене підійшов продавець-індус: «Щось знайшли для себе?» – «Багато гарних речей, але я ще думаю». – «Ви струнка, вам усе буде до лиця, – лестив індус. – А то часом приходять до мене дами в тілі, а що я їм можу запропонувати?» І лише тоді я зауважила, що, справді, майже усі спідниці – мого розміру… Коли ми йшли далі, дядечко супроводжував нас сумним поглядом, але ж ми лише почали огляд ярмарку, тому не хотіли розкидатися грошима, та й приймали вони лише готівку, а її, коли є картка, мало в гаманці водиться.
На ярмарку можна було побачити велетенське гніздо орла, 
риб і комах, які водяться в різних водоймах Айови; роздивитися місцеві мінерали; випробувати масажні крісла і диво-матраци, які підлаштовуються під форми тіла людини; перевірити зір дошкільнятам; подивитися на те, як круто готувати у нових супер-пупер каструлях, і придбати їх; побачити, як розумні швейні машинки самі шиють-вишивають, поки їхні власниці п’ють каву з подругами тощо. А ще – набрати халявних пакетиків, ручок, олівців, фрісбі та іншого дріб’язку від різних компаній. Окрім того, багато хто з них пропонував зробити тату. Тож Марічка обтатуювала собі обидві щоки і обидві руки символами університетів, коледжів та інших кмітливих організацій, які додумалися виштампувати свою символіку на татушках.
Марічка приміряла шиньйон і намагалася мене переконати, що $30 – це зовсім недорого і що з такою зачіскою можна щодня ходити у школу. Досі дивується, як я не можу зрозуміти такі прості речі. Це ж гарно! І неправда, що видно, що то не її волосся. Спочатку стрижеться, щоб віддати волосся на перуки для онкохворих дітей, а потім випрошує шиньйон… Марічка і логіка – несумісні поняття. Хоча, мабуть, довге волосся також не було б перешкодою для шиньйону. Але від нього вдалося відкараскатися. Можна сказати, малою кров’ю. Марічка розмалювала собі фрісбі: тарілка крутилася, а зверху доця лила фарби, які розтікалися і створювали примхливі переплетіння. Потім вона купилася на чудо-машину, яка по почерку визначає характер. Усе, як і має бути на справжній ярмарці: ясновидці, атракціони (було і чортове колесо, і канатна дорога, і стирач мозку), найменший у світі коник (може, і бородата жінка була, а ми до неї просто не дійшли) і купа їжі. От тільки нам не хотілося ні хотдогів, ні гігантських корндогів (родичі «гарячих собак», і також гарячі, але сосиска не в булці, а запечена у кукурудзяному тісті), ні морозива (ну добре, морозива декому хотілося), та й ми планували цього ж дня добратися додому, тому потихеньку посунули до виходу, навідавшись попередньо у палатку до індуса. Дядечко нашому поверненню зрадів. І я також, бо спідниця, яка сподобалася найбільше, усе ще чекала на мене. До спідниці додалася ще сумочка Марічці (обіцяла мені давати поносити) і шарф нам на двох.
Обід у вже майже рідному Village Inn – і ми рушаємо додому…

неділя, 11 серпня 2013 р.

Мандрівка Де Мойн, Айова – Омаха, Небраска. Частина друга



Середа. Як і планували, відвідали зоопарк в Омасі. І хоч сьогодні був довгий і насичений день, зараз уже всі мої сплять, і буквально за дві хвилини настане четвер, я все ж таки зроблю деякі нотатки.
Зоопарк величезний. Не буду навіть перераховувати всіх тварин, яких ми бачили – жирафів і носорогів, левів, тигрів та інших котячих. Хоча все ж можна згадати пантеру, яка на наших очах обідала білим кроликом – видовище не надто приємне, особливо для дітей, коли вони розпізнали, кого ж вона їсть. Цікаві були експозиції пустелі, джунглів та Мадагаскару. Зупинюся лише на кількох моментах. Так завжди буває – ходиш, ходиш, бачиш купу різних тварин (якщо йдеться про зоопарк), а якась істотка розкривається по-новому.

Та спочатку напишу про випадок, який зовсім не стосується звірів і стався, коли ми вже потихеньку просувалися до виходу. На території зоопарку багато досить крутих підйомів і спусків, і от по одному з цих спусків на величезній швидкості котилася коляска! Це так жахливо – бачити таке і знати, що нічого не можеш зробити, бо, хоч як би ти біг, усе одно не встигнеш... А ще страшніше було те, що мені здавалося, що ніхто цього бачить! Коляска їде, а ніхто не помічає! Це тривало лише пару секунд, коляска об щось перечепилася, дитина впала на траву (добре, що так), згори прибігла перелякана мама, збіглися люди. Мале, звісно, дуже плакало, точніше сказати, ревло. І мало на те повне право. Але добре, що живе і ворушило руками-ногами. Через пару хвилин мама з дитиною проїхали повз нас на службовій машині зоопарку – очевидно, у медпункт. Якщо комусь здається, що я пишу про це з іронією – то, мабуть, захисна реакція. Мене довго трусило, та й зараз – пишу, а перед очима – коляска, яка летить по пагорбу, і ніхто її не зупиняє... Та й не міг її ніхто зупинити, бо коли вона пролітала повз, то вже було пізно, або задалеко – як у нашому випадку... Сподіваюся, з дитиною усе добре, і вона відбудеться лише переляком.
Мабуть, мама роздивлялася якесь звірятко, а може, відволіклася на іншу дитину, що навіть імовірніше, враховуючи, що у США практично немає сімей із однією дитиною, а коляску забула поставити на гальмо. Коли помітила свою неуважність – було вже пізно...

Важко після такого писати про тварин, але навпаки я зробити не могла, бо ж життя і здоров'я навіть чужої дитини важливіше за будь-які враження. Та все ж головні у зопарку – звірі, і я таки напишу про трьох із них. Перший – sun bear, українською – малайський ведмідь. Це невеликий бурий ведмедик із жовтою "галочкою" на грудях – поцілунком сонця, тому назва англійською мені подобається більше. Сонячний ведмедик сидів на дереві і ліниво розглядав відвідувачів. А завдяки тому, що розгалуження гілок, на якому він розмістився, було прямо біля паркану, ми його роздивилися зблизька. 
Дуже міцні кігті на передніх лапах, великий ніс, який майже весь час ворушився і досліджував зміни запахів. Через широкі ніздрі він мені чомусь нагадав порося...
Можна сказати, що цього разу я відкрила для себе горил. Звісно, я і раніше знала, що вони розумні і найближчі до людей, але то не були знання, набуті власним досвідом. Ми бачили кілька пар горил, але найбільше зарам'яталася перша. Самка лежала на траві, правою передньою лапою (чи краще сказати – рукою?) чухала праву задню лапу (ногу?), лівою – колупалася в носі, а потім свої здобутки відправляла до рота. Але не вона привернула нашу увагу, якби не її "чоловік", ми б її, може, взагалі не зауважили.
Матуба, 1984 року народження (ім'я та вік ми дізналися трохи згодом, оглядаючи портретну галерею горил), сидів прямісінько біля скла і розглядав людей.
 Це вже не вперше з нами трапляється, коли здається, що не люди розглядають мавп, а навпаки, але такого сильного відчуття ще не було. Його погляд говорив: "Ну-ну, що ви ще мені покажете? І це все? Здивуйте мене, ну, здивуйте, люди!" І в той же час було так соромно за все людство, представники якого кривлялися перед мавпою… А такі завжди знаходяться…
Дивлячись в очі Матубі, мені здалося, що усі ті вигадані історії про те, що горили перемагають людей, не така вже й фантастика, особливо враховуючи те, що наші двоюрідні брати значно за нас більші й сильніші...
Посидівши і порозглядавши людей, Матуба розлігся, тут же, одразу біля скла, показуючи, що ми всі нудні й нецікаві і, взагалі, набридли йому. Але ж при цьому він не пішов ховатися десь у кущах, хоча міг – місця і сховків у вольєрі досить. Що б він не демонстрував, а спостерігати за людьми йому цікаво, бо, полежавши трохи, він пройшовся і влігся... знову біля скла, щоб зібрати навколо себе нову аудиторію. Дивилася я на нього і думала: хто за ким спостерігає і хто з нас знаходиться за склом?
Інші горили не були ні такими цікавими, ні спостережливими. Може, тому що вони молоді? А у погляді Матуби проглядала справжня мудрість.
Останній портрет – двопалий лінивець. Це, звісно, не перший лінивець, якого ми бачили, але перший, якого бачили так близько. Якщо описувати в двох словах – волохатий і лінивий. Можна ще додати "дуже". 
Не знаю, чи назва ще якоїсь тварини так ідеально описує характер, як у випадку з лінивцем. Лежить, обійнявши лапами гілку. Ліниво, ледь ворушачи лапою, чухається. Потихесеньку – а куди поспішати? – підповзає до краю.
 Он видніється листок. Хочу я їсти чи не хочу? Ліньки. Зупинився. Але ж їсти хочеться. Ще трошки підповз. Спробував дістати листок. Не вдалося. Ну й нехай. Ліньки. Але ж їсти ніби хочеться... Ще раз потягнувся у напрямку листка. Вдалося лизнути. Відпочив. Ще одна спроба – на листку лишилися сліди від зубів. Мабуть, досить. Потихеньку, міцно обіймаючи гілки, не поспішаючи, а то й впасти можна, пересувається у зворотному напрямку. Голову поклав на розгалуження гілок, розкинув лапи – і наступної хвилини вже заснув. (Серед людей також є такі везунчики, що швидко і міцно засинають). Я якраз перед тим подумала, що на цього смішного волоханя можна дивитися нескінченно, а він взяв – і заснув, отакий лінько!
І ще трохи фото:
Ну дайте вже щось! Дайте, раз прийшли!
Сімейка орангутангів потішила своїми гімнастичними здібностями. Особливо малюк, який швидко пересувався за мамою, вправно хапаючись руками за гілки і розгойдуючись. Те, що то - мама, було видно неозброєним оком, особливо іншій мамі. :) Наздогнавши маму на вершечку скелі, мавпеня присмокталося до грудей і припинило свою бурхливу діяльність.


Спробуйте здогадатися: де хвіст, а де лапа?

Одному з пінгвінів - 30 років!
 
Більше фотографій можна подивитися тут: http://www.flickr.com/photos/yasia22/sets/72157635021530244/with/9484494476/