Сонечко для донечки

Не віриться, що моїй донечці - тепер уже треба уточнювати - старшенькій - 9 років! Не буду казати, що пам'ятаю її день народження, як сьогодні, це було б неправдою. Та все ж добре пам'ятаю нашу першу зустріч і свої почуття. Коли нарешті я очуняла після наркозу, побачила біля свого ліжка сплячу гусіньку у залізному ліжечку. Марічка була спеленана з головою, за щоками майже нічого не було видно. А потім жовта гусінька прокинулася і показала світу свої сірі оченята.
Сьогодні, звісно, Марічка мало чим схожа на те малятко, і щік уже давно не видно з-за спини, але я люблю свою некрихітну крихітку так само сильно, як і в день нашого знайомства. Вітаю тебе, моє сонечко!
Більшість подарунків Марічка отримала  зараніше, зокрема піщанок, про яких я вже писала, і електронну книжку (а що ще можна дарувати дитині, яка весь час і скрізь читає?), та кілька дрібничок лишилося і на сьогодні. А доповнили подарунковий набір оці ось листівка і закладка.

Я давно уже хотіла зробити листівочку зі шматочків-залишків паперу - вони завжди виглядають яскраво. Саме цього мені й хотілося - яскравості й тепла. З грубих ниток (подарунок кумасі, нарешті я до них добралася!) скрутила круг і наклеїла, а зверху - квадрат із вирізаним сонечком.

А в комплект до листівочки - закладка, бо ж Марічка читає не тільки електронні книжки. Закладок у неї купа, але вони весь час десь діваються, і коли треба, їх немає під руками. В нагоді стали ті ж таки залишки паперу, нитки з мішковини і пряжка, яка давно чекала свого часу.

Мені дуже сподобалося, що у закладки вийшов пухнастий хвостик - саме так я й хотіла. Тепер от думаю: може, і собі таку зробити?
***
Такий от коротенький допис. Написала б і більше, та вимагає уваги меншенька - вона півночі гуляла і вдень сьогодні погано спить - дивний подарунок для сестрички. Може, Юля просто боїться пропустити щось цікаве?

Їстівна хатка

Уже майже тиждень, як нас у хаті живе не четверо, а шестеро. Минулої суботи ми купили піщанок – маленьких звіряток із сімейства гризунів. Завбільшки з хом’яка, вони мають довгі волохаті хвости з китичками на кінці, а їхні задні лапи довші за передні.

Марічка давно просила тваринку. Кіт чи собака у нас з’явиться пізніше – хай Юля трошки підросте і порозумнішає, а то жувала б їхню шерсть, бо пхає до рота усе, що бачить. Після довгих вмовлянь Марічка погодилася на хом’яка замість морської свинки. То чому у нас живуть піщанки, а не  хом'як? Розповідаю.

Ми вирішили завести двох звірят, щоб хом’ячок не почував себе самотнім. Коли прийшли у зоомагазин, продавщиця сказала, що у них зараз є тільки ті види хом’яків, які не уживаються разом, якщо вони не різностатеві, звісно. Брати пару і розводити хом’яків ми не мали наміру. Також, зрозуміло, не хотілося, щоб на наших очах дівчата чи хлопці билися до крові за територію. Що ж робити?

-     -  Гарно уживаються одностатеві піщанки, – сказала дівчина-продавець.

Тоді ми й звернули на них увагу. Хоч у них і є хвости, вони все ж більше схожі на хом’ячків, а не мишок. У акваріумі було троє дівчаток – дві бурі і одна чорна. Марічка спочатку хотіла бурих близнят, а потім подумала: а як я їх буду розрізняти?

-     -  От скажуть мені друзі: дай потримати Корицю, – а я сама не знатиму, хто з них хто.

Треба сказати, Марічка дуже переймалася питанням підбору імен для звірят. За кілька днів до поїздки тільки про це і говорила. І вибрала варіанти і для самочок, і для самців. Та я їй казала, щоб не поспішала – побачить хом’яків, й імена самі спадуть на думку. Так і сталося. В результаті відпали варіанти Кориця та Мускат (Cinnamon і Nutmeg), а у нас живуть Лілі і Челса. Правда, правильно їх величає тільки Марічка. Рома одразу Челсу переіменував у Чесну. А Лілі у нас то Чиста, то Сніжок (вона чорна). Мені ж зручно її називати Лількою.

Дівчата за неповний тиждень повністю освоїлися, добряче погризли пластикові доріжки у клітці, хоча мають спеціальні гризуни з вітамінами та мінералами. Їх вони також гризуть, але й пластик їм неабияк смакує. Це, до речі, також одна з відмінностей піщанок – гризти пластик. Хом’яки його не дуже шанують, тому їм підходять клітки із виступаючими пластиковими деталями, а нашим мамзелям така не годиться (можуть прогризти дірку і втекти), тому ми купили металеву. А от внутрішнє устаткування зроблене з пластика – колесо, доріжки, які з’єднують різні рівні клітки, мисочка для їжі. Усе це Лілі та Челса уже спробували на смак. Нижня доріжка уже в перший день мала вигляд, ніби нею користуються не перший місяць…

За піщанками дуже цікаво спостерігати. Як вони стрибають з рівня на рівень (стрибучість – ще одна відмінність від хом’яків), не завжди користуючись доріжками. Як п’ють. Із пляшечки у клітку йде металева трубочка, і звірята злизують воду. Що цікаво – наші дівчата п’ють по-різному. Челса підходить і тихенько п’є. Лілька ж активно товче лапами по трубі – ніби так витече більше води.

Вони граються одна з одною – хоча спочатку ми придивлялися: чи не б’ються часом? Ніби ні. А ігри ж різні бувають. Якось Челса всілася на миску з їжею і не підпускала туди Лілі. Та крутилася, пробувала підступитися з одного боку, з іншого – а дзуськи!

Спочатку ми забули поставити їм хатку, бо купили її окремо. Дівчата спали на спресованому папері, який вони перетовкли і поскладали так, як їм зручно, – один раз навіть зробили з нього справжню нору у кутку клітки, зі справжнім входом. І нора трималася купи, поки в ній спав хтось один, а коли вони залізли вдвох і почали вмощуватися – конструкція розвалилася.

Так от, учора Марічка з Ромою чистили клітку, заодно поставили й хатку. Гарну, з солом’яною стріхою. На упаковці було написано «100% їстівна». Але ж не думалося, що вони одразу візьмуться її їсти.

Коли запустили піщанок в оновлене житло, вони страшенно зраділи. Такими активними і збудженими ми їх іще не бачили. Вони одразу побігли не їсти, а кублитися навколо хатки. 

Лілі і хатка - ще майже ціла

Всередину спочатку і не заходили. Заходилися гризти солому і скакати по даху хатки.

Челса після першого знайомства з хаткою працювала, не відволікаючись на сторонні речі: вона підгризала соломинки у в’язці, а потім методично витягала їх одна за одною, поки решта не випадала.  Лілі періодично бігала до колеса – мабуть, у неї було забагато енергії, і вона її трохи спускала таким чином.

 Лілька хоче трохи випустити пару на колесі

Закінчивши з однією в'язкою, Челса перебиралася до наступної. Буквально за десять хвилин розкішна хата перетворилася на обдерту. А Челса не зупинялася.

Челса в роботі

 За годину нижній рівень покриття валявся на долівці, і Челса взялася смикати верхній.

 Дах хитався, і було очевидно, що довго не протримається.

 А фо таке? Вам не подобаєцця?

 Я пішла спати, і перед тим, як заснути, чула, що піщанки ще довго вовтузилися – гризли солому, намагалися прорити хід у новій хатці (шкребуться вони досить голосно), зганяли енергію на колесі (переважно Лілька, бо Челса якось дуже ліниво робить зарядку – спочатку у неї взагалі не виходило, а тепер вона залізе в колесо, зробить кілька кроків і з заспокоєною совістю вилазить). Чи варто казати, що вранці, коли я прийшла будити Марічку до школи, я побачила хатку без даху. 

 Отаке хтозна-що лишилося від гарної хатки

Вхід і стінки трохи погризені, але дах повністю знесений! А соломою рівномірно притрушено весь перший рівень клітки. Самі ж піщанки, такі активні і збуджені учора ввечері, мирно спали, притулившись одна до одної, під доріжкою. 

А й справді – хто ж спатиме у хатці без даху?

*** *** ***

Перед тим, як викласти цю оповідку, знову зазирнула до піщанок. Ситуація зовсім змінилася! Лілі та Челса знову всі в трудах, а солома, перегризена на дрібніші шматочки, тепер покриває лише половину «підлоги» – там, наскільки я зрозуміла, дівчата облаштовують спальню. Солома накидана не хаотично, а ніби зроблено два гніздечка – отакі-от умілиці! От тільки де ми їм щоразу братимемо солому, щоб вони мостили собі гнізда-нори? :)

Весільні голуби

Сьогодні у моєї двоюрідної сестрички Асі весілля! Шкода, що особисто я не можу розділити з нею цей радісний день... Але я зробила для сестрички листівочку і, сподіваюся, вона передасть хоча б частину моїх бурхливих емоцій.
Обдумувати "концепцію" я стала, як тільки дізналася про визначну подію. Потім на своєму улюбленому сайті для рукоділля замовила дві пари голубів, вони мали стати центральним елементом листівки. Хотілося їх "поселити" у серце з гілочок.
 Коли ми нарешті повернулися додому з довгих мандрів світом і трохи порозбирали речі, я добралася і до своїх папірчиків. Згадала, що в одному з наборів є весільні аркуші! Вони довго лежали, і от нарешті настав їхній зоряний час. На листівці видно триповерхові тортики, тематичні написи (bride, hopes, guests, cake, toast, forever, always) і шматочки коштовних каменів - їх закриває серце з голубами. Сердечні гілочки прикрашені брадсами - квіточками і сердечками. Зрештою, чому я це пишу? Краще покажу (хоча робити гарні фотографії листівок так і не навчилася :( ).

А тепер голуби трохи ближче:

Усередині листівки - ще одна пара голубків, Її побачать молодята разом із привітаннями.
Любі Ася та Валера! Вітаємо вас!
Звісно, що цей запис ви побачите аж ніяк не сьогодні... І це супер, бо ж у вас купа приємних подій та клопотів. Та все ж інтернет швидший за пошту, тому я й виклала листівку саме сьогодні. А голуби з привітаннями прилетять до вас незабаром.

Мужня мама чи божевільна мамця?

Два роки тому, коли я проходила співбесіду у мовному центрі Таусонського університету, викладачки, дізнавшись, що я з чоловіком протягом п’яти років жила окремо, у різних країнах, назвали мене «сильною жінкою». Цікаво, як би мене назвали, якби дізналися, що я наважилася на далеку мандрівку з двома малятами. Ну добре, старше маля уже не мале – майже 9 років, але ж меншенькому на момент подорожі не виповнилося й шести місяців.

Видання для батьків дружно пишуть, що грудні дітки досить легко переносять перельоти літаком, саме тому я й вирішила відвідати Україну, поки Юля ще крихітка, наступного року було б важче, бо треба дитину постійно розважати.

Усе склалося добре, бо Рома, який спочатку збирався з нами, потім був зайнятий, усе ж таки приєднався до нас, тож я не переймалася документами і квитками, перевірками і контролями.

Вилітали ми з Вашингтону. Зареєструвався Рома ще вдома, через інтернет, тож нам треба було «лише» здати багаж і пройти паспортний контроль та контроль безпеки. Тепер дітям дозволяють не роззуватися, тому Марічка швиденько прошмигнула. У Роми попросили витягти з рюкзака техніку. У нас із Юлею взяли пляшечки з водою на експертизу рідини (а раптом я в дитячу пляшечку щось вибухонебезпечне налила?) і оглянули сумку з дитячими речами – досить безцеремонно, я б сказала. Рома зауважив: «Але ж він був у гумових рукавичках», але вдягав він їх не при мені, тож звідки я знаю, у скількох сумках він порпався у тій самій парі?

Ну от, усі контролі позаду, ми всідаємося на свої місця. Два місця у першому ряду, де вільніше. Після зльоту на стінку перед нами почеплять люльку для Юлі. Марічка сидить позаду. Спочатку хоче сісти поруч зі мною, але потім не шкодує, що всілася ззаду. Сама собі вибирала репертуар розваг – і мультик подивилася, і в ігри погралася, а потім вляглася спати – біля неї виявилося порожнє крісло.

Юля ж поїла, трохи погуляла, знову поїла, а потім я вклала її спати в люльку. Стюардеса попередила: якщо буде турбулентність, треба витягти дитину з люльки і пристебнути до мого ременя. Та, на наше щастя, коли Юлюся спала, літак не теліпало зі сторони в сторону. Мені, як завжди у літаку, так і не вдалося заснути. Коли я відключаюся, обов’язково щось будить: то хтось чхне, то просто пройде поруч, то Юля ворушиться уві сні, а то її сусідка.

До речі, про сусідку. Поруч причепили ще одну люльку, для 11-місячної Меліси. Вона заснула годині в дев’ятій, але кілька разів прокидалася. Мама брала її на руки і легенько заколисувала. Мені було простіше – Юля смоктала і засинала. Меліса ж їла якісь овочеві і фруктові пюрешки, кілька разів пила суміш. Сусідка вставляла у широку пляшечку спеціальний пакетик, засипала туди суміш, наливала воду з термоса – і давала своїй малявочці. Так виходить, що пляшечку можна використовувати багато разів. Я раніше такого не бачила, хоча, може, це просто тому, що я не цікавилася.

Марічці видали сумочку з олівцями, книжечкою з ребусами-розмальовками, паспортом мандрівника і картами із зображенням тварин. Юля з Мелісою отримали по слинявчику із символом Голландії зайчиком Міфі.

Забула сказати, що летіли ми і з Вашингтона до Амстердама і з Амстердама до Києва голландськими авіалініями KLM. Мушу визнати, різниця в обслуговуванні, порівняно з «Аэрофлотом» та «Аеросвітом», якими ми з Марічкою літали раніше, величезна. Зрозуміло, що до пасажирів із малятами була підвищена увага, але й інші не страждали.

У туалеті, який був недалеко від нас, був сповивальний столик. Що ще треба матусям із малюками? Паста з томатним соусом та базиліком також була смачна, як і салат (правда, я з’їла лише трошки, поки не зрозуміла, що там є огірки, а я поки що уникаю подібних продуктів, та ще й у дорозі) та десерт. А от вино, яке замовив собі Рома, виявилося не надто смачним, хоча ми і любимо сухі вина.

Цікаво, що екіпаж складався наполовину з жінок, наполовину з чоловіків, причому далеко не всі були молоді. Особливо мене вразила стюардеса років під п’ятдесят – висока, струнка, з сивуватим їжачком на голові і на досить високих підборах.

Ніч минула швидко, бо ми її пролетіли (прорізавши часові пояси), і тривала години дві замість семи-восьми. На сніданок принесли булки, йогурт, апельсиновий сік і пиріг. (Вони ж не знали, що ми будемо снідати ще раз, в іншому літаку! :) )

В аеропорту Амстердама не нудилися, бо на це особливо й часу не було – усього лиш півтори години між літаками. За цей час ми встигли відстояти чергу на реєстрацію до терміналів D-G (наш літак мав бути на G-14), Рома поспілкувався з митником, який, дізнавшись, що ми їдемо в Україну, став говорити про «Євро-2012», висловив своє захоплення Шевченком і Ярмоленком, поставив Ромі і Юлі в паспорти голландські візи, а потім спохватився: «Вам же в іншу чергу треба, з D-G летять до європейських країн». Бідака, захопившись футболом, зарахував Україну до Європи. А ми й подумати не могли, що G-14 не має ніякого відношення до G… Тож довелося далі мандрувати аеропортом і стояти ще в одній черзі.

Цього разу не перевіряли вміст Юлиних пляшечок, зате обмацали нас із Юлею, яка сиділа у мене в кенгурушці. Особливо ретельно тітонька пройшлася по памперсу. Ну а що – може, я туди бомбу сховала? Або стратегічний запас наркотиків. Усяке може бути. То ж найкращий сховок!

Коли сідали на літак, в очі впав разючий контраст у загальному настрої пасажирів, в порівнянні з тими, яких ми бачили у попередньому літаку. Одразу видно: наші люди! Усі якісь сірі, набурмосені, занурені в себе. Зате на їхньому фоні надзвичайно світилася посмішка стюарда. Він, звісно, там був не один, але його посмішка була найширшою і найщирішою, ніби він намагався компенсувати її відсутність у пасажирів.

Після того, як літак піднявся в повітря, стюарди стали розносити сніданок. Спочатку – напої та булки: солона сирна чи солодка з корицею. Ми з Ромою взяли сирні, Марічка – з корицею. Але хоч це і був уже ніби другий сніданок, шлунок бурчав, що хотів би ще чогось. І його почули. Роздали тістечка. Ми ще взяли чаю. Шлунок заспокоївся і став потихеньку перетравлювати отримане. Я думала, що це вже все, коли стюард приніс іще піднос із цукерками, печивом та іншими дрібницями – можна було вибрати, що хочеш. Ми з Ромою взяли крекери, а Марічка – «ментос».

За перекусками непомітно минув і політ. Якщо мої вуха страждали при посадці в Амстердамі, то цього разу дісталося Марічці, а Юля не спала і не їла, коли літак знижувався, але почувалася добре, гралася. Кажуть, що малюки, у яких іще не зажило тім’ячко, легко переносять зліт і посадку, тому що у них простіше балансується внутрішній і зовнішній тиск.

У Борисполі нас ніхто не зупиняв, так що навіть писати нема про що. :) Хіба про те, що досить непросто було знайти сповивальний столик, але то вже зовсім інша історія… :)

Три квіточки

Весна - пора цвітіння. І квіти з'являються не лише у садах, лісах та клумбах, а й на листівках. Блог Зроби сама оголосив нове завдання за скетчем.










Спочатку мені знову захотілося зробити листівочку у моїй улюбленій синьо-зеленій гамі. Я навіть підібрала матеріали для неї. І лягла спати. Та коли вночі прокидалася, щоб погодувати своє малятко, знову думками поверталася до папірчиків і квіточок: ні, щось не те. Коли ж Юлюся зробила мені подарунок і заснула вдень, я знову взялася перебирати свої скарби. Відклала вбік мереживо, замість нього витягла бордово-коричневий картон з тисненням і бордюрний дирокол від Martha Stewart. Замість світло-зеленого паперу в горошок - молочний із квіточками та листочками. Квіти з тканини доповнила дирокольними квіточками і закріпила брадсами.
Ось що у мене вийшло:

Щойно глянувши на листівку, подумала, що назвала допис "Три квіточки" не випадково: ці три квіточки - я і мої донечки - Марічка та Юлюся.

Особливості життя в американській провінції

Уже майже рік, як ми переїхали з мегаполіса у невеличке містечко, тож тепер я справді зі знанням справи можу розповісти про відмінності та особливості.

Про те, що люди лишають на стоянках авто з відкритими вікнами, я вже писала. Як і про те, що діти самі ходять по місту – до/зі школи, в бібліотеку, магазин чи до друзів. І це, як на мене, дуже важливо. Не тільки тому, що батькам не треба скрізь возити своє чадо, а й тому, що дитина почуває себе самостійною одиницею.

Та зараз я хочу написати про інше. Спочатку, як ми приїхали, я водила Марічку до школи. По-перше, щоб вона вивчила дорогу, а по-друге, шлях до школи пролягав через ділянку, де велися ремонтні роботи, то мені було спокійніше, коли я була поруч. На перехресті біля школи вранці, коли діти поспішають на науку, і вдень, після закінчення уроків, чергують «провідники» (crossing guards), які слідкують, щоб школярі правильно переходили дорогу, часом зупиняють машини, щоб пропустити галасливу зграйку дітлахів.

Уранці у нас чергує священик баптистської церкви, а вдень – кухарка зі старшої школи. Не буду зупинятися на тому, що священик, слухаючи нас із Марічкою, коли ми проходили повз нього, розпізнав східноєвропейську мову, от тільки не був упевнений у тому, яка саме мова, чим мене неабияк подивував, бо не всі американці знають, що таке Україна і де вона знаходиться. Хочу розповісти про те, що священик не тільки допомагає дітям переходити дорогу, а й дбає про чистоту доріжки, яка веде до перехрестя (і знаходиться вона зовсім не біля церкви, як можна було б подумати). Восени він відкидав землю і траву, які насувалися на доріжку з боків. Взимку розчищав сніг. Спостерігаючи за його роботою, я спробувала собі уявити українського священика, який відкидає сніг. Не вийшло. Хоча, можливо, я не зовсім права, і у селах чи невеличких містечках священики також служать не лише Богу, а й людям.

Є знайомий священик і в Роми (от тільки не знаю, з якої саме церкви). Він також не лише священик. Викладає в університеті. Ні, не релігієзнавство. Біологію! А ще проводить екскурсії у місцевому краєзнавчому музеї.

Раз уже зайшла мова про священиків, зауважу, що у Вест Юніон як мінімум п’ять церков – католицькі та протестантські. Кажу «як мінімум», бо, може, не про всі знаю. І це на 3,5 тисячі мешканців!

Ще у містечку п’ять перукарень (і знову – як мінімум, бо ще не всі закутки міста нами досліджені). І що цікаво – основними клієнтами є жінки за… скажемо, 60 (насправді, усі 70, а то й більше). Акуратненькі бабульки приходять освіжити зачіску, а заодно й поспілкуватися.

Жіночки за … років слідкують не тільки за своїми зачісками, вони переймаються і фізичною формою. І не тільки жіночки. Майже щодня, гуляючи з маленькою Юлею, я бачу бабусечок і дідусиків, які займаються ходьбою, а то й бігом. Звісно, вони вітаються. А потім захоплено розказують, яка гарнюня у мене дитина. Якщо Юля лежить в колясці – обов’язково питають, чи можна подивитися на малятко.

Як це відрізняється від того, що відбувається в Україні! І мами-бабусі діток ховають від недобрих поглядів і зурочень, але й погляди, які кидають цікаві тітоньки, зазираючи через плече у коляску, також часто не назвеш доброзичливими. А в Америці усі щиро захоплюються немовлятами. І бабусі й дідусі, і тітоньки й дядечки. І завжди питають дозволу подивитися. Зараз я вже цьому не дивуюся, а спочатку не могла вийти з дива. Особливо вразило мене, коли я проходила повз бар, біля якого стояв і курив якийсь чолов’яга. Він привітався, спитав, чи можна глянути на маля, а потім став захоплено махати руками: «Воно подивилося на мене! Воно кліпнуло!» А потім ще уточнив, чи це дівчинка і якого віку.

І наостанок про вітання. Загальновідомо, що американці ввічливі, завжди вітаються у магазинах-ресторанах тощо. До цього ми звикли ще в Балтиморі. Як і до того, що вітаються незнайомі люди, коли проходять повз тебе по доріжці. А у нашому містечку вітаються всі і всюди. Якщо ти на протилежному боці дороги – помахають рукою чи кивнуть. Проїжджає повз тебе машина – водій обов’язково посміхнеться і махне рукою, незалежно від того, чи це поштар, пожежник чи поліцейський. Не махають лише водії вантажівок, бо вони не місцеві. J

А серце повниться любов'ю...

Катастрофічно бракує часу. Окрім цілодобової зайнятості малятком, треба поприбирати, приготувати щось смачненьке, усім приділити увагу... Коли усе ж таки випадає кілька вільних хвилин, звісно, хочеться бігти не до віника і не до плити, хочеться щось творити. Щоб написати щось серйозне - потрібно настроїтися, а поки настроїшся, то дорогоцінні хвилини уже й спливли, і зі спальні долинає вимогливий голосок. Тож писання на деякий час відкладене у шухляду. На скрап також потрібно настроїтися, але ідея з'являється ще до того, як я добираюся до комодиків зі скрап-скарбами. За один підхід можу підібрати папір, за інший - розкласти заготовку. Добре ще, що мій чоловік усе це терпить - біля столу пару днів можуть лежати папірчики-стрічечки-гудзики. Хоча я намагаюся не зловживати...
Як ви вже здогадалися, сьогодні я покажу нову листівочку. Але обіцяю, що все ж таки зберуся з силами і напишу нарешті повноцінний допис про наше життя.
Побачивши, що блог Зроби сама пропонує нове завдання, вирішила, що обов'язково візьму участь, чекала тільки нагоди.


І нагода з'явилася. Листівочка зі стрічками склалася до першого причастя Маріччиної подружки Надійки.

Намальоване ангелятко я розфарбувала акриловими фарбами. Контури обвела гелевою ручкою. Ангелятко тримає металеве сердечко з камінчиком. Де стрічки? Одна стрічка змотана в троянду, яка виконує роль корони, закріплена брадсом-квіточкою. Інша прикрашає поділ плаття, також тримається на брадсах.

Хорони, Ісусе,

Нас від горя й лиха,

Дай нам щире серце,

Радості і втіхи.

Дай нам в ласці Божій

Враз з Тобою жити,

Щиро разом в небі

Нам Тебе славити.

Поможи, Ісусе,

Нам Тебе любити,

Щоб ми були добрі

Українські діти.

Дай нам щастя й долю,

Дай нам мирне небо.

Більше нам, Ісусе,

Нічого не треба.

Сподіваюся, Надійці сподобається листівочка.