четвер, 22 вересня 2011 р.

Різна Америка


Усі не раз і не двічі зустрічали це словосполучення. Але що ж воно означає? У чому полягає відмінність? У тому, що є райони на зразок Беверлі Хілз і чорні квартали, які дуже правдоподібно зображають у кіно? Чи, може, в тому, що є люди, які працюють на трьох роботах, і є інші – що живуть на державну допомогу і навіть не збираються робити щось для держави. Як казав товстий кіт із мультика про папугу Кешу, «нас и здесь неплохо кормят»… Що краще – хмарочоси, що линуть до неба, і тягучки на дорогах чи мирні пасторальні картинки з корівками, що пасуться, і нескінченні кукурудзяні поля?
Я, як завжди, не претендую на об’єктивність. Хочу лише поділитися своїми суб’єктивними роздумами з цього приводу. Тим паче, що тепер, змінивши місце проживання, маю право порівнювати.
Балтимор – найбільше місто штату Меріленд, разом із передмістям і прилеглими містечками його населення складає кілька мільйонів. Вест Юніон, де ми живемо зараз, – невеличке містечко, усього лише 3,5 тисячі жителів. Деякі знайомі кажуть, що в Україні є більші села. Але невелике американське містечко і невелике українське містечко – це, як кажуть, дві великі різниці.
Саме про це я і хочу написати, а ще – про плюси і мінуси великого і маленького міст. Хочу, щоб розповідь вийшла стрункою і послідовною, але ви вже вибачайте, якщо думки перестрибуватимуть з одного аспекту на інший.
Певне, найбільша перевага великих міст – розвинена інфраструктура. Багато різноманітних магазинів на різний смак та товщину гаманця, кінотеатри, виставкові зали, музеї, усілякі розважальні комплекси, фітнес-центри, ресторани та кафе. Причому працює усе це ледь не цілодобово – аби лише приходило побільше клієнтів.
У маленьких містечках час плине по-іншому. Немає шаленого ритму життя, люди нікуди особливо не поспішають. Так, неспішно, ведеться і бізнес. Наприклад, ресторанчики можуть собі дозволити працювати не цілий день. Якось ми хотіли зайти в один із них о третій годині дня – виявилося, що він зачинений. Працює до другої, а потім – з четвертої (як варіант – із п’ятої). Частина ресторанчиків у понеділок взагалі зачинена (Ну й справді, повинен же у людей бути вихідний!) Зрештою, це зрозуміло – не так багато відвідувачів, щоб тримати заклад відчиненим цілий день. Але нам це спочатку видалося дивним. У вихідні також працюють не всі магазини. Добре, що це не стосується нашого улюбленого супермаркету. Він працює з шостої ранку до десятої вечора, у неділю – до восьмої.
Тож поки що ми говорили про переваги великих міст. Двома словами – це розвинена інфраструктура. Але поруч із перевагами є й недоліки. Тягучки на дорогах у години пік. Якщо треба заїхати у кілька магазинів – можна витратити день, бо вони знаходяться у різних частинах міста, а щоб добратися з одного кінця в інший, треба їхати хвилин сорок, це якщо дорога чиста…
Вест Юніон можна обійти пішки. До школи – хвилин десять – п’ятнадцять. Стільки ж часу забирає дорога до танцювального залу чи поліклініки. (Для порівняння – у Балтиморі дорога до лікаря займала двадцять хвилин машиною.) Університет, у якому викладає Рома, знаходиться у сусідньому містечку, Файєт. Машиною від дому до роботи – 10 хвилин (у Балтиморі було 15-20, ненабагато довше…)
Але справа навіть не у відстанях. Справа у відчутті безпеки. У Балтиморі в нашій машині вночі цеглою розбили скло – а машина стояла перед самісіньким будинком! Нічні злодії, очевидно, хотіли поживитися джипіесом. Вони не додивилися, що то лише підставка, а не сам прилад. Та я зараз не про це. Витягти щось із машини могли і перед магазином чи аптекою, потрібно було контролювати себе і не лишати на сидінні навіть сумки. Яка кому різниця, що там немає грошей?
А у Вест Юніон люди лишають на парковках машини з відкритими вікнами. І перед школою, і перед магазинами, і на центральній площі. Спочатку так і хотілося їм сказати: «Народ! Що ви робите? Це ж небезпечно!» Але тут інший часопростір, інші стосунки між людьми. І хоча усі американці дружелюбні, тут, окрім привітності, присутня ще й довіра до своїх співгромадян.
І ця довіра проявляється не тільки у відкритих вікнах машин. До школи діти ходять пішки самі! Водять-забирають батьки тільки найменших. Маріччині однокласники або їздять на шкільному автобусі (хто мешкає у сусідніх містечках – Файєт і Хокай, а також ті, хто живе від школи далі, ніж за одну милю), або самі ходять додому. Я поки що воджу доню до школи і забираю. Але через якийсь час і вона сама ходитиме, тим паче що бажання таке вже має, але недалеко від нас іде ремонт дороги, то ми поки що вирішили перестрахуватися.
Ленор Скеназі, американська журналістка і письменниця, у своєму блозі недавно писала про попсікл-тест для околотку. Попсікл – це заморожений сік. Зрештою, його можна замінити на морозиво. Так от, якщо восьмирічна дитина може сама піти у магазин і купити попсікл (морозиво) і повернутися додому до того, як він розтане, значить, ви обрали гарне місце для життя. Скеназі вважає здоровою місцевість, де діти самі граються на вулиці і ходять до школи. Тож, якщо послуговуватися цим критерієм, ми обрали правильне місце.
У Меріленді дітям до дванадцяти років не можна самим ходити до школи – тільки у супроводі батьків або старших братів-сестер. Дітей «вручають» батькам на виході зі школи, самих їх додому не відпустять, навіть якщо їхній будинок знаходиться по сусідству із школою.
Та сама Ленор Скеназі пише про те, що зараз в Америці лише один з десяти школярів ходить до школи пішки. На це можна зауважити: часи змінилися, стало небезпечно. Бо ж, я знаю, що і в Україні усе частіше батьки водять і забирають дітей зі школи. А я, наприклад, сама ходила до школи з першого класу. Перші два тижні водили батьки, ще два тижні за мною назирці ходив тато (про що я дізналася через багато років), а потім я цілком самостійно ходила до школи, зі школи, сама сиділа вдома. Останній пункт, до речі, також досить небезпечний – багато штатів мають конкретні обмеження щодо віку, коли можна лишати дитину саму вдома.
І що ж я усім цим хочу сказати? Що я рада, що можу відпустити дитину до подружки саму, що вона сама зможе ходити до школи і на танці, що можна не боятися, що вночі хтось розіб’є скло у машині… А те, що до найближчого кінотеатру треба їхати 20 хвилин, у сусіднє містечко, так і у великих містах потрібно долати не менші віддалі. Тільки у мегаполісі ти їдеш по місту або об’їжджаєш по трасі, а тут – повз кукурудзяні та соєві поля. Те, що дуже далеко до деяких улюблених магазинів, також не страшно – більшість із них мають свої сайти, а інтернет-шопінг, до того ж, економить купу часу.

четвер, 18 серпня 2011 р.

Нотатки прибульця


Дні зараз дуже насичені, буквально щодня дізнаємося щось нове, тож я вирішила робити записи частіше. Вони будуть коротші, ніж зазвичай, зате по свіжих слідах.
Так от, ще трохи про школу. На ланч учора давали запечену картоплю зі сметаною чи вершковим сиром на вибір, шинку, помідори (мав бути ще салат, але дітям повідомили, що пару тижнів його не буде, зате згодом салат можна буде брати щодня), нарізані апельсин та персик, печиво і молоко. Окрім того, молоко – звичайне чи шоколадне – діти п’ють ще раз, незадовго до закінчення шкільного дня, тобто це вже майже полудник. Як на мене, досить непогано.
Після ланчу передбачене перебування на свіжому повітрі – недаремно ж у дворі школи є гарнюній майданчик. Правда, там товклося трохи забагато народу – два треті та два четверті класи. Прогулянки відміняються лише через погодні умови – дощ чи низьку температуру – 0 за Фаренгейтом, а це десь - 17 за Цельсієм. Тобто Айова не вирощує дітей у теплиці, ховаючи їх у класах, як тільки сховається сонце, а загартовує. При цьому у довіднику для батьків написано, що діти мають бути вдягнені відповідно до погоди, взимку виходити на вулицю у теплих черевиках і утеплених («снігових») штанах.
Раз почала про школу, ще трохи повеселю вас. Проглядаючи учора уже згадуваний довідник для батьків та дітей, ознайомилася з прізвищами учителів. Я уже писала, що в Айові багато нащадків переселенців із Європи, зокрема з Чехословаччини. Це помітно і по іменах та прізвищах. Вони не банальні і розмаїті. Наведу лише кілька.
Mickey Weidemann
Val Lechtenberg
Joni Walwatne (Маріччина учителька)
Courtney Zweibohmer
Carol Buitikofer
Ted Schacherer
Lois McElvania
Jobynna Swenka
Остання леді (принаймні мені здається, що це жіноче ім’я) примусила нас із Ромою скластися вчетверо від сміху. Я собі подумала так: якщо буде сумно – треба згадати про цю славну жіночку і втішитися, що тебе звати по-іншому. А Рома зауважив: як добре, що це не Маріччина вчителька, бо було б дуже тяжко зберігати серйозний вираз обличчя.
Ще учора ми ходили оглядати наше помешкання, ну, не зовсім наше… Краще, мабуть, так сказати: помешкання, яке найближчим часом служитиме нам домом. Фотографії будуть пізніше – уже коли приїдуть і розпакуються-зберуться меблі. Я, власне, хотіла розповісти не стільки про саме помешкання, скільки про те, який тісний наш світ. Коли ми познайомилися із сусідкою, що мешкає поверхом вище, виявилося, що її бойфренд працює в… Чорнобилі! Сам він британець і якраз недавно поїхав в Україну на два роки за контрактом. Отак-от буває… Коли Рома їздив на інтерв’ю в Університет Верхньої Айови, де зараз працює, виявилося, що один із викладачів їздив в Україну – викладав в Університеті імені Шевченка і подарував частину своєї бібліотеки Могилянці. Так що у двох крихітних містечках Айови нам трапилося більше американців, які знають, що таке Україна і де вона знаходиться, ніж у великому Балтиморі.
Ну а на завершення – про ще одне відкриття. Айова відрізняється від Меріленду не тільки тим, що спиртне тут продається у звичайних продуктових, а не спеціалізованих, магазинах, а й тим, що, коли ти купуєш алкогольні чи газовані напої, ти додатково платиш за тару. Якщо здаси її у спеціальному пункті – отримаєш назад свої гроші. Так, наприклад, за кожну пластикову пляшку в 700 мл треба доплатити 5 центів. Я так розумію, таким чином людей заохочують здавати пляшки на переробку… У Балтиморі усе, що можна переробити, – папір, пластик, скло тощо – по вівторках збирала спеціальна машина. У Вест Юніон збирають лише сміття, а «переробку» треба відвозити самому. Та якщо людина переплатить за пляшку, то вже рука не підніметься її викинути…

середа, 17 серпня 2011 р.

Айова, з наголосом на перше «а»


Так історично склалося, що багато власних назв українською звучать зовсім не так, як в оригіналі. Якщо за приклад взяти назви штатів, то можна згадати хоча б Пенсильванію, яка насправді Пенсилвенія, Кентуккі, який у дійсності Кентаккі, ну і АйОву, яка насправді Айова, з наголосом на перше «а».
А не поїхали б ми сюди – може, так би і не дізналися, що неправильно вимовляємо назву штату. Цікаво, що коли ми розказували друзям чи знайомим, що переїжджаємо в Айову, ті нас через якийсь час перепитували, і куди тільки не відправляли: і в Огайо, і в Айдахо, і на Гавайї, і у Вайомінг. Ключовим, очевидно, був звук «й». А одна з учительок із Маріччиної школи відпровадила нас у Юту. Та ми все ж у Айові, з наголосом на першу «а».
Ще коли в’їхали в штат, Рома відзначив, що природа схожа на українську – поля і ліси. А я перша побачила вербу! До Айови у Штатах мені не зустрічалися верби, а тут вони не рідкість. Без верби і калини нема України. Без верби й кукурудзи немає Айови. Друге. На жаль, не римується.
Не можу сказати, що вже усе роздивилися і знаємо у нашому містечку, але перші враження, звісно, є. Про них і розкажу.
Знайомство з містечком почалося з готелю, де ми зараз живемо і житимемо, допоки не переїдемо у будинок, де винайматимемо перший поверх. Готель пропонує лише сніданки. Ми, як правило, вибираємо кранчі з молоком і каву або сік або свіжоспечені вафлі з маслом і кленовим сиропом, до них – каву або молоко. Обідаємо і вечеряємо у різних місцях, так що скоро знатимемо усі місцеві ресторанчики та забігайлівки. Чимало фастфуду, але є й притомні заклади, де готують, «як у бабусі». Але зараз я не збираюся робити кулінарний огляд, хочу розповісти насамперед про враження від школи.
Почну з того, що серед містечок, близьких до нового місця роботи Роми, ми обрали Вест Юніон саме через школу – у неї був найвищий рейтинг. Звісно, усілякі рейтинги – річ відносна, та все ж це хоч якась зачіпка. І школа нас не розчарувала.
Вона виглядає акуратно та симпатично як ззовні, так і зсередини. Нас при вході ж зустріла привітна жіночка і провела в офіс, де ми здали секретарці документи з попередньої школи, отримали пачку різноманітних анкет та поставили купу питань.
Навчальний рік починається 17 серпня, тобто сьогодні Маріччин перший день у новій школі (документи ми віддали у понеділок, 15). Закінчується – 17 травня, але це офіційна дата, насправді треба додати ще як мінімум кілька днів, бо ж як узимку завалить снігом, то школи будуть зачинені. У Меріленді навчальний рік починається у кінці серпня, а закінчується у середині червня. Тож якби ми лишалися у Балтиморі, дитина б ще майже два тижні насолоджувалася канікулами, а так уже має роботу. Але то на краще, так у кінці травня вона вже буде вільна. Та й енергії за літо чимало накопичилося, треба її направляти у корисне русло.
Так, повертаюся безпосередньо до школи. Вийшовши з офісу, ми роззиралися по сторонах. Це помітила ще одна мила жіночка і запропонувала нам провести екскурсію по школі. Показала обидва треті класи, їдальню, спортзал, бібліотеку і комп’ютерний клас. У комп’ютерному класі – новесенькі ноутбуки. З часом у планах школи – забезпечити персональними ноутбуками усіх учнів, але поки що на черзі учителі. У ході розмови виявилося, що про успіхи дитини можна дізнатися онлайн, через інтернет також можна поповнити рахунок на обіди. До речі, про обіди: ознайомившись із меню, я зробила висновок, що вони досить здорові. Багато овочів та фруктів, картопля здебільшого пюре або запечена, а не фрі (хоча зовсім без неї, звісно, не обійшлося), серед гарнірів ще – рис та макарони. Тож, може, Марічці сподобаються шкільні ланчі. Ланч коштує $2.10.
Також вранці ми познайомилися з однією із учительок, яка вестиме третій клас, і дізналися, що увечері буде open hours, і там ми зможемо довідатися, у який саме клас ходитиме Марічка, а також більше про розклад та інші нюанси навчального процесу.
Що кардинально відрізняє нову Маріччину школу від попередньої, так це наявність вікон у класних кімнатах. Бо у Балтиморі у класі не було жодного вікна, і діти весь час займалися зі штучним освітленням.
Біля школи – пречудовий яскравий дитячий майданчик, тож, звісно, ми не могли пройти повз нього, не випробувавши усіх гойдалок та драбинок.
Коли повернулися до школи увечері, нас одразу направили у клас міс Валватне. На одному зі столів уже й красувалася наклейка з іменем – Mariya Yasinovska. На столах – гори книжок. Завдання дітей – попідписувати книжки і порозкладати у парті принесені речі (олівці, ножиці, клей тощо).
Поки Марічка підписувала своє приладдя, ми спілкувалися з учителькою. Молоденька міс Валватне розповіла, що у неї з боку батька норвезькі корені, а з боку матері – словацькі. Взагалі, як виявилося, в Айові дуже багато нащадків переселенців із Європи. Це помітно і неозброєним оком – у Маріччиному класі чимало смаглявих дітей із солом’яним волоссям – типових скандинавів.
Перед тим, як завершити розповідь про школу, напишу про дещо, що порадувало Марічку – немає шкільної форми! Бо обов’язкові жовті футболки дещо псували її настрій, адже доця – ще та модниця.
Поки що, мабуть, усе. Але далі буде! І не тільки про школу.

вівторок, 16 серпня 2011 р.

Мандрівка з Меріленду до Айови

Сталося! Здійснилося! Кілька тижнів пакування, гори коробок у вітальні, спорожнілі кімнати… Тепер усе це позаду. Як позаду і два дні дороги Америкою.
Спочатку ми їхали Мерілендом, який за два роки у США став майже рідним. Меріленд тішив око гірськими краєвидами. Гори, долини, невеликі містечка… По дорозі зупинилися у «Старбаксі» – і поїхали далі.
Наступний штат – Пенсильванія, знайома нам по Садах Дюпона. Краєвиди спочатку були такі самі, але поступово на зміну горам прийшли рівнини.
Цікаво було спостерігати, як від штату до штату змінювалися не лише краєвиди, а й архітектура, дорожня розмітка, знаки. Так, наприклад, у Пенсильванії кинулося у вічі те, що стрілочки на дорозі з написом Slow попереджали про те, що треба трохи скинути швидкість, бо попереду різкий поворот. А я звикла до того, що стрілки попереджали про закінчення смуги і те, що треба зміститися у сусідній ряд.
У Пенсильванії ми чи то пізно пообідали, чи то рано повечеряли у Panera Bread. Втішилися, що побачили знайомий ресторанчик, і то не Макдональдс чи Бургер Кінг, що майже те саме, а пристойний заклад, та ще й один із наших улюблених. Теплий сирний супчик з броколі пом’якшив напруження від дороги і дав сили продовжувати путь. Це я про себе. Марічка взяла собі сандвіч із шинкою і йогурт, але посьорбала у мене кілька ложок супу. Рома порадував свій шлунок цибуляним супчиком із сиром.
Взагалі, ми робили зупинку раз на півтори-дві години – то поїсти, то у туалет сходити чи залити бензину в бак, а то й просто розім’яти стомлені кінцівки.
Закінчився перший день подорожі у штаті Огайо. Ми зупинилися на ніч у мотелі неподалік від містечка Толедо. Хто хотів – перед сном перекусив ще хлібчиком, завбачливо купленим у «Панера бред». Я довго не могла заснути, хоча й стомилася у дорозі і в машині не спала, весь час підтримуючи бойовий дух нашого незмінного водія. Якщо спочатку у мене ще була думка, що я підмінятиму Рому, то побачивши, на яких швидкостях машини їздять на трасах, я відмовилася від цієї ідеї. Я ще боюся великих швидкостей, і для Роми важче було б слідкувати за мною за кермом, ніж їхати самому.
За день подолали майже половину шляху, тобто близько 500 миль, хоча й виїхали на три години пізніше, ніж планували.
У неділю встали в половині восьмого – щоб встигнути і з батьками по скайпу поговорити, і поснідати, і не пізніше дев’ятої вирушити в дорогу.
На сніданок можна було взяти пластівці з молоком, булочки з маслом чи джемом, мафіни й каву чи сік, а то й усе перераховане разом. Поки снідали, з теленовин дізналися, що на великому ярмарку у штаті Індіана вітер зірвав сцену, загинуло четверо людей. Як виявилося згодом, через цю новину переживали наші батьки, бо ж знали, що наш шлях пролягає через цей штат. Але нас вітер не турбував. Правда, на виїзді з Огайо нас атакував дощ, і то досить сильний. Але найгіршим був навіть не дощ, а те, що часом доводилося їхати за кимось у хвості, і тоді, окрім дощу з неба, на машину лився ще потік води з-під коліс, і видимість була аж ніяк не найкраща. Добре, що то тривало недовго – дощ припинився так само раптово, як і почався, про нього нагадували лише хмари, які чимдалі ставали усе світлішими й світлішими.
По дорозі усе частіше траплялися кукурудзяні поля – значить, ми усе ближче до Айови. Ми проїжджали повз вантажівки, повз нас проїжджали машини з різноманітними вантажами і причепами. Хтось віз із собою велосипеди чи мотоцикли. Велосипеди можуть бути причеплені до даху або до багажника. Хтось подорожував із каяками, каное чи катерами на причепах. Пару разів бачили також диваків, які везли з собою у причепах машини, якими пересуваються по полю для гольфа.
Індіана не вразила нас. Швидше навпаки. І справа не лише в тому, що на території відпочинку, де ми зайшли у «Старбакс», не було бездротового інтернету, і навіть не в тому, що саме в Індіані нам траплялися водії, не знайомі з правилами дорожнього руху. Найсильніше враження лишилося від міста Гері, куди ми заїхали по дорозі, щоб поєднати прекрасне й корисне – подивитися на озеро Мічиган (а то як же – бути поблизу Великих озер і не побачити жодного з них?) і пообідати. Здавалося, що ці два бажання можна виконати у Great Lakes Cafe. На нашу думку, це було логічно – що кафе з такою назвою знаходиться на березі озера. Джипіес завів нас у промислову зону – навколо усе виглядало дуже похмуро, закинуто, до того ж, неприємно пахло. Але ми їхали у правильному напрямку, бо незабаром побачили вказівник на Great Lakes Cafe. Думаю, уже можна й не писати, що ніякого озера поблизу не було. Та й саме кафе не справляло хоч якогось враження. Виглядало більш схожим на заводську їдальню… Якийсь час ми сиділи в машині і вирішували, йти туди чи не йти? Зрештою, вирішили принаймні глянути і, можливо, зайти в туалет. Та, посмикавши двері, виявили, що кафе зачинене, по неділях не працює. Тож довелося повертатися в машину з порожніми шлунками. Виїжджали також якимись глухими манівцями, покинутими вулицями… Було очевидно, що місто вмирає…
Та їсти хотілося все сильніше, а чекати – усе менше. Джипіес знайшов нам «Вендіз» (також схоже на Макдоналдс, але там булочки пишніші і є запечена картопля, усе ж здоровіша їжа), тож вирішили зупинитися на ньому. Але коли розумний джипіес повідомив нам, що ми прибули на місце, навколо не було нічого схожого. Усе ті ж закинуті будинки із вибитим вікнами і зарослими подвір’ями.
Щоб зекономити час, якого ми й так витратили немало, вирішили поїсти на території відпочинку перед виїздом на трасу. Тут усе було майже так, як і в інших зонах відпочинку, та все ж атмосфера була якась гнітюча, здавалося, що навколо усе не таке чисте, як завжди, а персонал менш доброзичливий. Можливо, так лише здавалося…
Пізніше ми прочитали про це місто, і наші підозри підтвердилися. Колись це було процвітаюче місто сталеварів. Але разом із занепадом цієї галузі занепало і місто. У Гері було більше 80% чорних. З занепадом міста підвищився рівень злочинності, білі масово виїжджали до Чикаго, туди ж подався і середній клас чорної частини населення. Не врятувало Гері навіть те, що це рідне місто Майкла Джексона…
Піца, з’їдена у зоні відпочинку при виїзді з Гері, втамувала голод, але особливого задоволення не принесла. І ще певний час лишався якийсь неприємний осад від відвідин цього вмираючого міста…
У зоні відпочинку в Іллінойсі був чудово обладнаний дитячий майданчик, де Марічка трохи розім’ялася після довгого сидіння, а ми посиділи на дерев’яних лавках під навісом. А за Іллінойсом уже й Айова чекала на нас. Чим глибше ми в’їжджали в Айову, тим тривожніше мені ставало. Досі поїздка здавалася лише черговою пригодою, подорож та й усе. А тут раптом прийшло розуміння, що життя моє от-от кардинально зміниться, бо ж у маленькому містечку усі на виду, і вже не так легко буде сховатися… Може, нелегким думам посприяло ще й те, що Рома увімкнув місцеве радіо, а до того в машині лунав переважно спів «Пікардійської терції», Вакарчука та Чубая, а ще – бурмотіння панди По, Петрика П’яточкіна та Вінні-Пуха – то Марічка на задньому сидінні дивилася мультики.
З кожною милею, з кожною хвилиною наближалися ми до місця призначення, містечка Вест Юніон, яке мало стати нашим новим домом. Та все ж було очевидно, що ми туди приїдемо уже ввечері, тому перед останнім ривком вирішили повечеряти. Десь за годину до пункту призначення нам трапився китайський ресторанчик – вони і сюди добралися! Вибір і приготування страв дещо відрізнялися від звичних нам балтиморських китайців, але усе було якесь таке близьке і знайоме, що на душі потеплішало, смутні думи відступили. У машині знову залунали пісні Івасюка. З’явилося відчуття, що усе буде добре.
Кукурудзяні поля супроводжували нас по обидва боки дороги аж до нового дому, часом траплялися поля з іншою агрокультурою. Якою? Хотіла б я знати… Я спочатку придивлялася з вікна – не могла визначити, потім попросила Рому зупинитися, щоб роздивитися зблизька, але так і не знаю, що то, якась не відома мені рослина. Дивилися в інеті, що, окрім кукурудзи, вирощують в Айові – нічого не підходить. Та, думаю, з часом знайдеться розгадка і до цієї загадки…

пʼятниця, 12 серпня 2011 р.

Щоденник табористки. Закінчення


П’ятниця, 15 липня
День шостий, останній
Цього ранку «білих ведмедів» поливали крижаною водою, добре, що вранці воду у басейні підігрівали, а то б зовсім змерзли.
На сніданок їли омлет, кранчі і французькі хлібні палички.
Потім стріляли з рушниці, плавали у басейні.
На ланч подавали томатний суп і бутерброд з сиром, обсмаженим на грилі.
Закінчивши з супом, ми пішли грати в різні ігри. Грали в «інопланетян». Тато з мамою сказали, що знають цю гру під іншою назвою – «мафія», – тому я не буду розказувати її правила. Скажу лише, що у грі є ведучий, інопланетяни, люди і захисник людей.
Ще грали у «дуель». Є ведучий і два гравці. Ведучий називає, наприклад, овочі. З кожною назвою учасники роблять один крок одне від одного. Якщо ведучий називає серед овочів фрукт, гравці швидко повертаються обличчям одне до одного і «стріляють» – бенк! Хто перший вистрелив, той і виграв.
Коли завершився час ігор, ми поплавали у басейні, а потім пішли в їдальню – їсти хотдоги і картоплю фрі.
Після вечері до табору приїхали батьки, адже це був останній день у таборі. Завантаживши речі в машину, ми пішли на церемонію закриття. Діти, батьки та вожаті сиділи на дерев’яних лавах, розміщених кругами. У центрі була «сцена». На піску – кольоровий малюнок. Коли стемніло, розпалили вогонь, один з індіанців по черзі звертався до вітрів, а потім – до сили землі. Окрім того, що цього вечора вручали нагороди кемперам, деяких працівників табору посвячували в індіанці, зокрема Маркуса, рятівника, який завжди сидів біля басейну.
Я отримала «орден»-нашивку за знання природи і ще одну – з білим ведмедем – за те, що не пропустила жодного ранкового плавання.
Тим, кого посвячували в індіанці, вдягали індіанські головні убори, а ще їм давали листки з вишкрябаними індіанськими іменами. Так, Маркус став Гострим Оком.
Вручення нагород і церемонія посвячення чередувалися з індіанськими танцями та піснями. Одні танці виконували діти з вожатими, інші – професіонали. Так, наприклад, усіх вразив танець із вогняним обручем.
Поки тривала уся ця церемонія, мені дуже хотілося спати, тож я втішилася, коли вона закінчилася і можна було нарешті їхати додому.
У таборі я сумувала за домом, а тепер сумую за «Пухтоком»…

пʼятниця, 5 серпня 2011 р.

Щоденник табористки. Продовження


Четвер, 14 липня
День п’ятий
День почався в шостій ранку з плавання у басейні білих ведмежат. І, уявіть собі, знову довелося виловлювати виделки і намиста!
На сніданок подавали бекон з французькими хлібними паличками. До них завжди дається кленовий сироп.
Поснідавши, ми пішли стріляти з рушниці. Цього разу стріляли по мішені. Один раз я промахнулася, раз попала у двійку, другий – у вісімку.
Потім ми плавали. Традиційно після плавання – ланч: хотдоги і салат.
Поївши, ми пішли до ставка, де ловили жаб. Мені навіть вдалося одну піймати. Вона була маленька, зелененька і слизька. У ставку ми бачили водяну змію.
До речі, на території табору є ще окремий будиночок, де живуть дві сови і яструб. Про них там піклуються. Яструб прилетів сам. А сов підібрала у лісі якась жінка. У однієї пташки було перебите крило, тому вона не могла сама добувати собі їжу. Жінка годувала їх лише гамбургерами. Зараз вони живуть у великій клітці, і їх годують мишами.
Після природознавства знову було полювання на намиста і виделки у басейні. Наступний пункт – вечеря: макарони з сиром і слапі джоус (sloppy joes), це практично той самий гамбургер, тільки з яловичиною.
Після сніданку, ланчу та вечері ми співали. Зараз напишу кілька пісеньок, почну з моєї улюбленої, про арахіс. Ми з татом уже навіть придумали її українську версію.
Found a peanut
Last night I found a peanut (кожна фраза повторюється 6 разів, час від часу слова переставляються місцями)
 I cracked it open last night (6 р.)
It was rotten last night (6 р.)
Ate it anyway last night (6 р.)
Had a tummy ache last night (6 р.)
Called a doctor last night (6 р.)
Died anyway last night (6 р.)
Went to heaven last night (6 р.)
They didn’t want me last night (6 р.)
Went the other way last night (6 р.)
They excepted me last night (6 р.)
Один із варіантів цієї популярної дитячої пісеньки можна послухати тут:
Ще одна весела пісенька – про лося.
Once there was a great big moose
Who like to drink a lot of juice (2 р.)
Say wooo, weu, weu, weu, weeeu, weeeu
The moose’s name was Fred
And he liked to drink juice in bed(2 р.)
Say wooo, weu, weu, weu, weeeu, weeeu
He drank his juice with care
But he spilled it everywhere (2 р.)
Say wooo, weu, weu, weu, weeeu, weeeu
Now there’s a great big mooooooose
All covered in juuuuuuice.
І ще одна –
Hermin the worm
Sitting on a fence, chewing on my bubble gum
Playing with my yo-yo – wooo, wooo
Here comes Hermin the worm
And he was this big (діти показують розміри черв’ячка, спочатку – як долонька, а потім – щоразу більший і більший)
Hermin, what happened, – I asked.
I ate some dirt.
Sitting on a fence, chewing on my bubble gum
Playing with my yo-yo – wooo, wooo
Here comes Hermin the worm
And he was this big
Hermin, what happened, – I asked.
I ate my brother.
Sitting on a fence, chewing on my bubble gum
Playing with my yo-yo – wooo, wooo
Here comes Hermin the worm
And he was this big
Hermin, what happened, – I asked.
I ate my sister.
Sitting on a fence, chewing on my bubble gum
Playing with my yo-yo – wooo, wooo
Here comes Hermin the worm
And he was this big
Hermin, what happened, – I asked.
I ate my father.
Sitting on a fence, chewing on my bubble gum
Playing with my yo-yo – wooo, wooo
Here comes Hermin the worm
And he was this big
Hermin, what happened, – I asked.
I ate my mother.
Sitting on a fence, chewing on my bubble gum
Playing with my yo-yo – wooo, wooo
Here comes Hermin the worm
And he was this big (зовсім крихітний)
Hermin, what happened, – I asked.
I burped.
Отака-от пісенька про ненажерливого хробачка, який з’їв усю свою сім’ю, а потім усе відригнув. Хі-хі.