Айова, з наголосом на перше «а»

Так історично склалося, що багато власних назв українською звучать зовсім не так, як в оригіналі. Якщо за приклад взяти назви штатів, то можна згадати хоча б Пенсильванію, яка насправді Пенсилвенія, Кентуккі, який у дійсності Кентаккі, ну і АйОву, яка насправді Айова, з наголосом на перше «а».

А не поїхали б ми сюди – може, так би і не дізналися, що неправильно вимовляємо назву штату. Цікаво, що коли ми розказували друзям чи знайомим, що переїжджаємо в Айову, ті нас через якийсь час перепитували, і куди тільки не відправляли: і в Огайо, і в Айдахо, і на Гавайї, і у Вайомінг. Ключовим, очевидно, був звук «й». А одна з учительок із Маріччиної школи відпровадила нас у Юту. Та ми все ж у Айові, з наголосом на першу «а».

Ще коли в’їхали в штат, Рома відзначив, що природа схожа на українську – поля і ліси. А я перша побачила вербу! До Айови у Штатах мені не зустрічалися верби, а тут вони не рідкість. Без верби і калини нема України. Без верби й кукурудзи немає Айови. Друге. На жаль, не римується.

Не можу сказати, що вже усе роздивилися і знаємо у нашому містечку, але перші враження, звісно, є. Про них і розкажу.

Знайомство з містечком почалося з готелю, де ми зараз живемо і житимемо, допоки не переїдемо у будинок, де винайматимемо перший поверх. Готель пропонує лише сніданки. Ми, як правило, вибираємо кранчі з молоком і каву або сік або свіжоспечені вафлі з маслом і кленовим сиропом, до них – каву або молоко. Обідаємо і вечеряємо у різних місцях, так що скоро знатимемо усі місцеві ресторанчики та забігайлівки. Чимало фастфуду, але є й притомні заклади, де готують, «як у бабусі». Але зараз я не збираюся робити кулінарний огляд, хочу розповісти насамперед про враження від школи.

Почну з того, що серед містечок, близьких до нового місця роботи Роми, ми обрали Вест Юніон саме через школу – у неї був найвищий рейтинг. Звісно, усілякі рейтинги – річ відносна, та все ж це хоч якась зачіпка. І школа нас не розчарувала.

Вона виглядає акуратно та симпатично як ззовні, так і зсередини. Нас при вході ж зустріла привітна жіночка і провела в офіс, де ми здали секретарці документи з попередньої школи, отримали пачку різноманітних анкет та поставили купу питань.

Навчальний рік починається 17 серпня, тобто сьогодні Маріччин перший день у новій школі (документи ми віддали у понеділок, 15). Закінчується – 17 травня, але це офіційна дата, насправді треба додати ще як мінімум кілька днів, бо ж як узимку завалить снігом, то школи будуть зачинені. У Меріленді навчальний рік починається у кінці серпня, а закінчується у середині червня. Тож якби ми лишалися у Балтиморі, дитина б ще майже два тижні насолоджувалася канікулами, а так уже має роботу. Але то на краще, так у кінці травня вона вже буде вільна. Та й енергії за літо чимало накопичилося, треба її направляти у корисне русло.

Так, повертаюся безпосередньо до школи. Вийшовши з офісу, ми роззиралися по сторонах. Це помітила ще одна мила жіночка і запропонувала нам провести екскурсію по школі. Показала обидва треті класи, їдальню, спортзал, бібліотеку і комп’ютерний клас. У комп’ютерному класі – новесенькі ноутбуки. З часом у планах школи – забезпечити персональними ноутбуками усіх учнів, але поки що на черзі учителі. У ході розмови виявилося, що про успіхи дитини можна дізнатися онлайн, через інтернет також можна поповнити рахунок на обіди. До речі, про обіди: ознайомившись із меню, я зробила висновок, що вони досить здорові. Багато овочів та фруктів, картопля здебільшого пюре або запечена, а не фрі (хоча зовсім без неї, звісно, не обійшлося), серед гарнірів ще – рис та макарони. Тож, може, Марічці сподобаються шкільні ланчі. Ланч коштує $2.10.

Також вранці ми познайомилися з однією із учительок, яка вестиме третій клас, і дізналися, що увечері буде open hours, і там ми зможемо довідатися, у який саме клас ходитиме Марічка, а також більше про розклад та інші нюанси навчального процесу.

Що кардинально відрізняє нову Маріччину школу від попередньої, так це наявність вікон у класних кімнатах. Бо у Балтиморі у класі не було жодного вікна, і діти весь час займалися зі штучним освітленням.

Біля школи – пречудовий яскравий дитячий майданчик, тож, звісно, ми не могли пройти повз нього, не випробувавши усіх гойдалок та драбинок.

Коли повернулися до школи увечері, нас одразу направили у клас міс Валватне. На одному зі столів уже й красувалася наклейка з іменем – Mariya Yasinovska. На столах – гори книжок. Завдання дітей – попідписувати книжки і порозкладати у парті принесені речі (олівці, ножиці, клей тощо).

Поки Марічка підписувала своє приладдя, ми спілкувалися з учителькою. Молоденька міс Валватне розповіла, що у неї з боку батька норвезькі корені, а з боку матері – словацькі. Взагалі, як виявилося, в Айові дуже багато нащадків переселенців із Європи. Це помітно і неозброєним оком – у Маріччиному класі чимало смаглявих дітей із солом’яним волоссям – типових скандинавів.

Перед тим, як завершити розповідь про школу, напишу про дещо, що порадувало Марічку – немає шкільної форми! Бо обов’язкові жовті футболки дещо псували її настрій, адже доця – ще та модниця.

Поки що, мабуть, усе. Але далі буде! І не тільки про школу.