Перший виступ, перші квіти

Учора відбулася важлива подія у Маріччиному житті, ну і в нашому, звісно, також. Перший виступ із ансамблем українського танцю «Лиман».

Ми ходили на тренування минулої весни, потім була досить довга перерва, потім – повернення. І ось нарешті перший виступ.

Колектив виступав на заході, організованому для всиновлених дітей з України та Росії. Усе це дійство відбувалося на території старшої школи у місті Бетезда, що під Вашингтоном. Ми мали приїхати за годину до виступу. До Бетезди від нас – трохи більше години їзди. Більшість танцюристів їхали автобусом разом із хореографами, ми ж – на власному авто.

Потрапивши у жахливу тягучку на дорозі, ми з Ромою почали нервувати: не встигаємо! Перший виступ нашої донечки, а ми запізнюємося! Я кілька разів пробувала додзвонитися до керівника ансамблю – він не відповідав. Потім лишила йому повідомлення – за нормальних умов він би передзвонив. Рома мовчки сопів, лаючи про себе і машини, і водіїв, і самого себе, що не виїхали заздалегідь. Добре, що Марічка була спокійна, а ми вже намагалися не нагнітати атмосферу. Коли приїдемо – тоді приїдемо. Навіть якщо встигне станцювати один танець із трьох – уже буде дуже добре. Один із танців був зав’язаний на Марічці – вона мала танцювати з Андрійком та Антоном, трохи старшими за неї хлопчиками, або з кимось одним із них, якщо інший не приїде. Але ж без неї і танцю не буде, бо поки що вона наймолодша серед дівчат, решті – 14-16 років.

Коли ми вже наближалися до школи, поперед нас з’явився білий мікроавтобус. «А раптом це вони? – припустив Рома. – Вони так само мали б потрапити у тягучку». – «Та ні, тоді все було б занадто добре», – відповіла я. Навіщо тішити себе примарними надіями? Та мікроавтобус уперто рухався у тому ж напрямку, що й ми. Рома під’їхав до нього збоку – оце так диво! – за кермом сидів Ендрю, один із хореографів, той самий, якому я безуспішно намагалася додзвонитися. Він радісно помахав нам рукою. Ура! Ми не спізнилося! Відлягло, камінь впав з плечей, і накотила хвиля неймовірного щастя! Як мало часом треба для того, щоб відчути себе щасливими!

Тільки-но усі зайшли до школи, як ведуча вечора оголосила, що приїхали танцюристи з Балтимора і що за кілька хвилин вони будуть виступати.

Минуло, правда, не кілька хвилин, поки усі переодягнулися. Марічку ми похапцем переодягнули ще в машині, коли думали, що безнадійно запізнюємося і що треба буде одразу летіти на сцену.

Молодіжний твіст, дует Марічки та Андрійка (Антон із сестрою так і не приїхав, загубившись у щільному потоці машин),

танок хлопців із шаблями, танець чумака у виконанні Андрійка, соло надзвичайно вправного парубійка Стефана і на солодке – коронний номер: гопак. Уже після першого танцю на очах виступили сльози розчулення і зворушення. Ну а як інакше? Наше малятко вперше виступає на публіці! Глядачі приймали дуже тепло: аплодували, підтримували вигуками, а викрутаси Стефана – шаленими вересками. Є у цьому і заслуга Джона, який не тільки танцював, а й оголошував номери, знаходячи теплі слова для кожного учасника. Особливої підтримки він просив у глядачів для найменшої дебютантки – Марічки: «Аплодуйте так, як ніколи в житті не аплодували!» А після виступу той таки Джон подарував дебютанткам квіти. Вручаючи букет із жовтих троянд і рожево-білих лілій Марічці, він став на одне коліно і сказав, що ця маленька дівчинка дуже важлива для нього, а Марічка, приймаючи квіти, присіла у реверансі. 

А ми ж із Джоном лише цього тижня познайомилися ближче. Його мама підвозила нас із Марічкою додому після танців. Дуже милий хлопчина. І дуже мила жіночка. Вона – американка, чоловік – син вихідців із Росії. А Джон – на жаль, не українець, як він сам сказав, оголошуючи один із номерів.

Танцюристи ще трохи повчили гостей танцювати гопак, а потім усі дружно поїхали на піцу. Поруч зі мною сидів Фернандо. Минулого року він був в Україні, об’їздив сиротинці. Найяскравіші враження – від церков, Музею голодомору і Музею Чорнобиля. Незвичайний вибір пам’яток як на американця. Щоправда, Фернандо і сам незвичайний. Мексиканець, всиновлений американкою та українцем, який не уявляє свого життя без українських танців.

Поки чекали піцу, жлуктили пепсі. Взагалі-то, можна було наповнити склянки й іншими напоями, але пепсі з того всього видалося найкращим. Раз зайшла мова про піцерію, додам ще кілька деталей. Більшість піцерій у США працюють лише «на винос», тобто можна замовити піцу і доставку або забрати її самому, а у самій піцерії немає де посидіти. Але є й більш звичні для нас піцерії – зі зручними столиками і приємним інтер’єром. Та в меню ви там не побачите ні чаю, ні кави, ні пива з вином, лише газовані напої. Зате – у необмеженій кількості. Тобто платиш раз, а наповнюєш свою склянку, поки не луснеш.
Хлопці змагалися, хто з’їсть більше піци, дівчата тихенько гомоніли. А хореограф Ендрю розповів нам про причину тягучки на дорогах до Вашингтону. Виявилося, що загорілася придорожня смуга – трава, кущі. І ми згадали, що бачили кілька пожежних машин. Уже вертаючись додому, ми бачили дим, що здіймався над полями, і якийсь час навіть їхали крізь нього, вдихаючи горіле повітря.

Усе ж таки добре, що ми добралися до місця виступу і навіть вогонь не зміг нас зупинити! Перший виступ і перші квіти бувають лише раз у житті!

А тепер, любі читачі, бонус – запис від Марічки! (Авторський стиль збережено, нечисельні помилки виправлено. :) Ну не могла я стриматися…)

Вчора був мій 1 виступ!

Я отримала букет від Джона!

Нарешті мені танці приносять задоволення!

Один з танців залежав від мене!

Мені треба було приїхати.

Антон з Каріною не змогли приїхати.

Мені подобається «Лиман»!

Віра

Так звали мою бабусю. Маю досить приводів, щоб поринути у спогади про неї саме в лютому. У лютому вона народилася, у лютому померла. Та не тому я весь час думаю про неї кілька останніх днів.

Оленка, моя подруга і кума, попросила переглянути вірші її дідуся. Ні, помилок там не було, хіба загубилося кілька ком. Коли дочитувала добірку – в очах стояли сльози. Не тому, що поезія сумна, зовсім навпаки, вона життєствердна. А тому, що вірші ці нагадали мені про бабусю.

Бабуся Віра також писала вірші – виважені, влучні. Їх свого часу друкували у місцевій газеті. Та, на жаль, я не можу їх зараз прочитати, бо усі вони згоріли. Так само, як і бабусині медалі, фотографії… Мабуть, добре, що бабуся уже не застала ту пожежу – прикро, коли згорають усі матеріальні згадки про твоє життя…

Чому, читаючи вірші Оленчиного дідуся, якого я бачила лише одного разу, до мене навідалися спогади про мою бабусю? Тому що вони належать до одного покоління. І це особливе покоління. Таких людей уже майже немає і більше не буде. Сильні духовно і фізично, хоча зараз уже, звісно, здоров’ям не похваляться, але ж, щоб пройти війну, потрібні і фізичні сили, і міцний внутрішній стержень. А ще вони справді вважали представників інших радянських республік своїми братами. Це зараз у нас неоднозначне ставлення до сусідів, та й у першій половині минулого століття вони принесли нам чималу торбу лиха, але ті, хто воювали пліч-о-пліч, вірили одне одному навіть більше, ніж братові. Довіра мала бути абсолютною, адже ця довіра коштувала життя.

Окрім сили волі, внутрішнього стержня і довіри до ближнього нам не завадило б повчитися грамотності. З усіх усюд чути, що українці вільно послуговуються двома мовами, та насправді аби хоч однією оволоділи. Безграмотність лізе з телевізора, газет та журналів, причому це не залежить від того, якою мовою написана стаття чи зроблена передача. Прикро визнавати, та безграмотних людей зараз набагато більше, ніж грамотних.

Чому я пишу про безграмотність? А тому, що могла б вибачити помилки бабусі чи дідусеві. Але вони їх не роблять! Якщо пишуть вірші, то вивірено усе до коми. А сучасні письменники й журналісти часто не знають, де ставити коми, як писати те чи інше слово. Можете налітати на мене, що люди є й були різні. З усім погоджуюся. Та й я не без гріха – також продукувала і пропускала помилки. Але не про те зараз йдеться.

Люди, які пройшли війну, мали іншу шкалу цінностей. За одне життя вони прожили стільки, що вистачило б на кілька, якщо не на кільканадцять життів.

Коли почалася війна, чоловік моєї бабусі пішов на фронт. Бабуся народила дитинку. І їх обох евакуювали. У поїзді немовлятко застудилося і досить скоро померло від запалення легенів. Після того бабуся також пішла на фронт. Пройшла усю війну, заробила собі купу болячок, зокрема виразку шлунку.

Чесно кажучи, я дивуюся, що після втрати чоловіка, дитини, після усього побаченого за роки війни бабуся змогла знайти себе у цьому житті. Вона вдруге вийшла заміж, хоча той шлюб і не можна назвати щасливим, бо мій дід любив чарчину, а випивши, ставав некерованим. Народила й підняла на ноги трьох дітей. Можна сказати, сама, бо досить скоро після народження найменшого сина, Володі, розлучилася з дідом. Працювала вчителькою фізики, а потім – бібліотекаркою. І писала вірші.

Бабусю, пробач, що я так мало про тебе знаю! Ми приїздили влітку щороку, та все ж більше часу я проводила в іншої бабусі, бо ми жили ближче до неї. А потім захворіла мама, і ми стали приїздити рідше. А потім я вчилася в Києві і зовсім не приїздила. А потім ти впала з драбини і лежала… А мене навіть на похоронах не було, бо я була вагітна… А ти, бабусю, навіть не дізналася, що у тебе має бути правнучка… Вона народилася того ж року, коли ти пішла від нас…

Так, життя і смерть ходять поруч. Бог і дає щось людині, і забирає. Ми маємо бути вдячні за те, що отримуємо, але й відпускати те, що у нас забирають. Тільки «відпускати» не означає «забувати».

Коли бабуся була жива, вулиця, де стояв її будинок, була найзеленіша у райцентрі. А все тому, що вона нікому не дозволяла заїжджати туди машиною. Вона виходила з хати і махала ціпком. І ніхто не смів ослухатися старої жінки. Хтось із сусідів незадоволено бурчав, але більшість хвалили і підтримували, бо ж такої високої і м’якої трави не було більше ніде. А ще у бабусі Віри був надзвичайно плодючий сад: яблука й вишні, порічки й абрикоси. Найсмачнішою була малина! І її було так багато! Справжні зарості! Червона і жовта – і солодка-солодка! А восени достигали горіхи. Тільки я ніколи не була там восени, тому мені так ніколи і не вдалося наїстися молодих горіхів…

Бабуся дуже насторожено ставилася до усього нового. Любила солодке, але максимум, що могла з’їсти, – шматочок шоколаду. Але без наповнювачів. Неможливо було вмовити її спробувати якусь шоколадну цукерку.

Коли бабуся була ще досить молода, я була дитиною і не цікавилася подробицями її життя, тепер мені б дуже хотілося знати, про таке життя можна й книжку написати, та нема в кого спитати…

Як і більшість старих людей, бабуся не хотіла полишати своє обійстя, хоча діти пропонували забрати її до себе. Вона казала, що живе доти, доки працює на землі. І справді, до останнього сама обходила город. Довго тримала кроликів, розмовляла з ними. Можливо, ті кролики знали про мою бабусю більше, ніж я…

Бабусю, я не забула тебе! Ти завжди зі мною. Ти – Віра, мама – Надія, ще одна бабуся – Любов. Щаслива та людина, у якої в серці живуть Віра, Надія та Любов. Тож я щаслива.

Що турбує американських студентів

Цей допис я планувала написати наприкінці минулого року – як результат мого занурення у студентське середовище, але не так сталося, як гадалося. Свята відгриміли, тож тепер час повертатися до звичного режиму життя (і написання дописів такожJ).

Про зовнішній вигляд американців, зокрема і студентів, я вже писала, тож трохи повторюся, але додам і нові подробиці. На початку навчального року переважна більшість студентів обох статей ходила у майках (футболках), шортах (джинсах) і в’єтнамках (альтернативи немає). Звісно, траплялися окремі екземпляри у спідницях чи платтях, часом навіть на підборах – але то вже надзвичайна рідкість. Шорти поступилися місцем джинсам, на майки зверху стали вдягати сорочки чи светрики, але в’єтнамки ще довго не здавали позиції, тримали оборону, мабуть, аж до грудня. З в’єтнамок американська молодь одразу переходить на уги – м’які чоботи з овчинки, такі собі сучасні валянки. Знаю, що вони модні, і в Україні також. Знаю, що багато голлівудських зірок обирає уги. Та, як на мене, вони остаточно вбивають останні натяки на жіночність. У них усі стають схожі на клишоногих ведмедів. Особливо американці, які й без валянок не надто переймаються зовнішністю.

Звісно, є ще кросівки, але за популярністю вони не дотягують до угів. Уги можна зустріти вже у вересні, коли більшість усе ще приклеєна до в’єтнамок. У жовтні їхнє співвідношення наближається до 50/50. Ну а вже у листопаді-грудні уги святкують свою абсолютну перемогу. І перемога ця настільки переконлива, що хлопці заздрять дівчатам і також хочуть дефілювати у цих м’яких і зручних валянках. Слово «дефілювати» звучить тут як знущання, але це не брак слів і не випадковість, саме так я й хотіла сказати.

Англійську я вчила в оточенні інших іноземців, тож пізнавала світ американського студентства здебільшого через читання університетської газети і спілкування з Емануелем, студентом-американцем, моїм розмовним партнером. Саме в газеті The Towerlight, яку випускають студенти Таусонського університету, я й прочитала колонку редактора, який обурювався: чому тільки дівчатам можна насолоджуватися зручністю і комфортом угів? Він переконував хлопців плюнути на все і переходити на валянки, бо це надзвичайно зручно й тепло. Чому вони досі не відгукнулися на його заклик – не знаю. Можливо, хлопці більш консервативні й старі добрі кросівки їх цілком влаштовують. А може, великі розміри угів не так і просто знайти…

Раз згадала про газету, скажу про неї ще декілька слів. The Towerlight – повноцінний кольоровий часопис на двадцять чотири сторінки. Виходить двічі на тиждень. Наповнення – різнопланове і досить цікаве. Звісно, багато уваги приділяється проблемам, які хвилюють молодь (алкоголь, наркотики, права студентів тощо), є трохи політики (певна тема освітлюється представниками і демократів, і республіканців), статті про культурні та спортивні заходи, кросворди. Я із задоволенням читала дописи колумністів – одні пишуть із гумором про щодення, інші – серйозно про глобальні речі (смерть, аборти). Цікаво, що колумністів раз на рік обирають читачі. До їхньої уваги пропонуються уривки дописів кількох претендентів – хто набере більше читацьких голосів, той і буде мати свою колонку. Так, наприклад, хлопець, який розмірковував про смерть і мав намір висвітлювати екзистенційні теми, переміг дівчину, яка збиралася розповідати про моду. Значить, філософія буття цікавить читачів більше, ніж мода…

Особисто мені дуже імпонує те, що часопис зроблено дуже професійно. Це не якась шкільна листівка, яку її творці гордо називають «газетою», а серйозне видання, над яким працюють серйозні люди, які серйозно ставляться до своїх обов’язків.

Зі студентського часопису ми з Емануелем неодноразово черпали теми для бесід. Починали з обговорення статті, а заходили дуже далеко. Так, наприклад, дуже цікава розмова склалася після прочитання матеріалу про алкогольний енергетичний напій Four Loko, надзвичайно популярний серед американських студентів. Його популярність зумовлена низькою ціною ($2-3) і швидким сп’янінням. Дах рве швидко тому, що у напої змішані кофеїн, алкоголь, гуарана та амінокислота, яка міститься у енергетичних напоях на зразок Red Bool. Одна баночка Four Loko дорівнює великій чашці кави (350 мл) і кільком бокалам пива. За фруктовим смаком алкоголь не дуже чути, тому запросто можна подужати кілька банок, а от наслідки дуже сумні. Добре, якщо усе закінчиться обіймами з порцеляновим другом – а такий кінець вечірки практично неминучий, як стверджує Емануель. Сам він навіть пробувати не хоче цю вибухову суміш – йому досить того, що він бачить, у якому стані після Four Loko перебувають його друзі. Нерідко через Four Loko молодь потрапляє у лікарні у стані тяжкого алкогольного отруєння.

Звісно, такі речі не лишаються непоміченими. Мічиган – перший штат, який заборонив продаж цього небезпечного напою. Активно обговорюється питання про заборону додавання кофеїну в алкогольні напої, тому що така суміш не тільки вводить людину у стан ейфорії, але й страшенно шкодить здоров’ю.

Я приділила стільки уваги опису цього напою навмисно. У Штатах заборонено купувати та вживати алкогольні напої у віці до двадцяти одного року. Та коли заборони зупиняли молодих і зухвалих? Є старші товариші, є підробні студентські квитки. Американські гуртожитки також гудуть добряче, хоча мені усе ж здається, що до наших їм далеко… Я розповіла Емануелю, що, коли була студенткою, наші хлопці в горілку додавали спрайт. Емануель – що вони змішують з горілкою Red Bool. Та коли я згадала про йоржа – у хлопчини очі на лоба полізли: хіба можна мішати пиво з горілкою?

Заборона на вживання алкоголю до двадцяти одного року не взята зі стелі, а зумовлена особливостями американського стилю життя. Більшість їздить на автомобілях (громадський транспорт не дуже розвинений, тому мати машину – необхідність, а не питання комфорту), водії повинні бути уважні та обережні. Цікаво, що у США допускається сідати за кермо, випивши один – два келихи вина чи пива. Але якщо станеться аварія, платитиме водій, який вживав алкоголь, навіть якщо він не винен і чинив усе за правилами. Але ж молоді та зухвалі не можуть обмежитися келихом вина, і нерідко сідають за кермо у стані «нам море по коліно і гори по плече», тому й ввели це обмеження. Хоча, як ви вже зрозуміли з моєї розповіді, закон далеко не всіх зупиняє. Та навіть враховуючи цей факт, кількість п’яних у США та Україні нема чого порівнювати… Просто американці не мовчать, публічно обговорюють свої проблеми, шукають шляхи їх вирішення.

Поруч із алкоголем, звісно, мають бути і наркотики. І про це також писали в The Towerlight. Студент, який, зрозуміло, не називав свого імені, розповів журналістам про свій досвід із наркотиками. Він курив марихуану, його на цьому спіймали. Після курсу лікування зобов’язали відвідувати психологічні заняття для колишніх наркоманів і щомісяця здавати аналізи. Хлопець усе це виконує, в аналізах немає слідів наркотиків, хоча він продовжує вводити себе у стан ейфорії – знайшов синтетичний замінник наркотику – цілком легальний препарат, який можна вільно придбати в аптеці. Це при тому, що у США навіть антибіотики чи ліки від тиску відпускаються за рецептом!

Щось не дуже струнка у мене виходить оповідка. Мабуть тому, що дуже багато хочеться вмістити, і я досить довго «виношувала» цю тему. Що ж, продовжу про те, що турбує американських студентів.

Один із тижнів листопада був присвячений правам і проблемам транссексуалів. Виявляється, і в Америці потрібно відстоювати їхні права! Про це ми з Емануелем недовго говорили. Зійшлися на тому, що й у США, й в Україні більшість не захоплюється цією категорією людей. Після закінчення цього тижня у The Towerlight з’явився гнівний допис керівника якоїсь студентської організації. «Чому цей тиждень так тихо пройшов у Таусоні? Чому студенти не цікавляться, що університет робить для захисту прав студентів та викладачів транссексуалів? Як можна бути такими байдужими до проблем свого оточення?» Це, звісно, дуже скорочений варіант, але стає очевидно, що в американських транссексуалів – купа проблем і ними також хтось повинен перейматися…

Цілу кампанію розгорнули проти дражнилок – це явище виявилося поширеним і в школах, і у вищих навчальних закладах. А мені думалося, що в Америці, де кожен ходить, як хоче – хто у піжамі на заправку, хто в магазин у бігуді – ніхто нікого не дражнить, бо не переймається ні своїм, ні чужим зовнішнім виглядом. Я була не права…

Не секрет, що депресія – чи не найпоширеніша хвороба Західного світу, яка простягає свої лапенята і до Східної Європи. Та для деяких секрет, що психічні розлади можна використати у власних корисливих цілях. Так, наприклад, один студент погрожував своїй викладачці, що викинеться з вікна, якщо вона не поставить йому гарну оцінку. Перелякана викладачка побігла до колеги, а той порадив їй усе розповісти у деканаті. У результаті для студента викликали швидку і забрали на лікування. Мабуть, іншого разу він випробовуватиме інші способи впливу.

Інший студент майже весь семестр не з’являвся на пари, а напередодні іспиту приніс довідку від психіатра, що у нього депресія, тому він не міг повноцінно навчатися, і пару лабораторних робіт – щоб показати, що щось він усе ж таки зробив, нехай із запізненням. Можливо, викладач, а це був мій коханий чоловік, і взяв би до уваги довідку, та студент виглядав надто весело і щасливо як на людину у тяжкій депресії. Це викликало підозри. Окрім того, виявилося, що лабораторні він робив не сам, а використав минулорічні роботи свого товариша. Цього вже Рома стерпіти не міг. Плагіат у США суворо карається. Вперше можуть просто зробити зауваження, а вдруге – виключити з університету. Тож цьому депресованому студентові доведеться переслуховувати курс і або взятися за розум, або придумувати нові «відмазки».

У кінці минулого року усі коледжі та університети штату обговорювали непересічну подію – студента виключили із коледжу через написаний ним твір. Курс називався Creative writing (щось на зразок «Основ літературної творчості»), і передбачалося, що студенти придумуватимуть усілякі історії на пропоновану тему чи певного жанру. І один зі студентів, колишній солдат, який не один рік пробув в Іраку, написав, що йому подобається вбивати. «Коли ти вбиваєш вперше – це дуже страшно, і ти не знаєш, як житимеш із цим. Та з кожним разом стає легше, ти втягуєшся і вже отримуєш від цього насолоду. Це стає твоїм життям». Звісно, це страшні слова. Але ж це було творче завдання! Будь-хто міг придумати будь-що, але не солдат, який страждав від того, що за станом здоров’я більше не може воювати. Армія оплатила йому навчання. А коледж відправив його на лікування і хтозна, чи буде він вчитися далі.

Думаю, не може бути однозначного ставлення до цієї події. З одного боку, звісно, дивно, як можуть так утискати в правах людину у демократичній країні, де нібито можна говорити що завгодно і самовиражатися як завгодно. От людина і самовиразилася! Чоловік казав, що писання було для нього терапією, йому ставало легше після того, як він переносив свій біль на папір. Так ні, цього не можна робити!

З іншого боку, я розумію вчинок керівництва коледжу і шум навколо цієї події. Не раз і не двічі траплялося, що до шкіл та університетів приходили учні з автоматами. Подібних ситуацій за будь-яку ціну намагаються уникнути, виявити перші сигнали і попередити нещастя. Хоча часом здається, що зусилля направлені не в те русло…

Щоб не закінчувати допис на такій сумній ноті, розповім трохи про студентський побут. Гуртожитки на кампусі велетенські. Зрештою, кампус також немаленький – між корпусами курсує шатл – автобус, який возить студентів. Звичайно, можна і прогулятися, але коли ти запізнюєшся на пару, а корпус – в іншій частині студмістечка, то краще проїхатися, аніж бігти. Деякі вирішують цю проблему по-іншому – їздять на велосипедах (біля кожного корпусу є «стоянка», де можна припнути свого залізного коника), скейтах або роликах. Моя викладачка англійської розповідала, що один її студент майже завжди приїздив на пари на роликах. Заходив в аудиторію, знімав їх, ставив поруч зі столом і знову взував після пари.

Так-так… Щось я відволіклася… Про що ж ішлося? Точно, про гуртожитки. Студенти живуть у кімнатах по двоє-троє, туалет/душ – один на дві кімнати. У кожній кімнаті обов’язково є кондиціонер і холодильник. «Маленький. На одну пляшку пива», – сказав Емануель. Кухні у них не передбачено. Зате на кампусі – купа різноманітних їдалень та кафешок зі стравами на будь-який смак: і піца, і суші, і кошерна їжа.

Востаннє, коли я бачила Емануеля, було досить холодно – усього пару градусів тепла. «Я люблю, коли холодно. Ця погода – якраз для мене», – сказав Емануель, вдягнутий у джинси, смугасту майку і тоненький бавовняний піджак. Коли ми збиралися виходити з бібліотеки на вулицю, я вдягнула куртку, закуталася у шарф, сховала вуха під шапкою, а руки – в рукавички. Емануель запхав руки у кишені. «Мабуть, по рукавиці», – подумала я. Мене це не здивувало, адже я уже не раз бачила взимку людей у шортах і угах на босу ногу чи шубах і в’єтнамках. То чому б і Емануелю до тоненького бавовняного піджачка не вдягнути рукавиці?

Думала, що мене вже нічим не здивуєш, та моєму розмовному партнерові вдалося: з кишень він витягнув… шкарпетки! «Люблю холод, але руки мерзнуть», – прокоментував він, побачивши, куди спрямований мій погляд. «Однакових не знайшов», – додав Емануель, натягаючи сіро-чорну смугасту шкарпетку на праву руку і синьо-чорну – на ліву. «Буває», – відповіла я…

Миколай, Санта та інші

Цей допис, звісно, мав з’явитися ще до Нового року, та, сподіваюся, мої читачі пробачать мені… В Україні зимові свята ще не скінчилися, тож чудеса тривають!

У грудні і в українських, і в американських школах ходили чутки про те, що насправді подарунки під подушки, ялинки та в шкарпетки кладуть не Миколай, Дід Мороз та Санта-Клаус, а батьки. Та дітей не так просто надурити!

Повернувшись зі школи, Марічка розповідала: «Мамо, ми сьогодні у класі обговорювали, чи існує насправді Санта. Але ж хтось подарунки приносить! І то не батьки, бо вони самі собі б не клали! Це так само, як із зубною феєю. Я у фей не вірю, але ж хтось зубки забирає і приносить гроші!?»

Не дивно, що у дітей виникають сумніви, адже ще з садочка вони щороку бачать підробних Миколаїв та Дідів Морозів, які вдають із себе справжніх, але при цьому недостатньо уваги приділяють своєму образу: то у них кросівки з-під шуби виглядають, то джинси, чи з-під ватяної бороди пробиваються чорні вуса. Добре ще, якщо Миколай, коли у нього на сцені випаде жмут волосся, не розгубиться і пожартує: «Ех-ех-ех, старий став, бачите, дітки, волосся випадає». А може ж «добрий дідусь» і шикнути на дітлахів, які сміятимуться з того, що у Миколая борода розпадається. Щоб гарно зіграти доброго чарівника і подарувати дітям казку і віру у диво, потрібно бути щирим! Коли ж «Діди Морози» думають лише про те, чи встигають на наступну ялинку і скільки ще цього дня їм треба відпрацювати свят – підривається дитяча віра у чудеса… Коли ж вони читають слова з папірця – це взагалі профанація самої ідеї. Краще сказати менше, та від усього серця, ніж безбарвно пробубоніти завчені слова…

Марічка вже давно знає, що на різноманітних ранках і вечірках не може бути справжніх чарівників. Чому? Тому що і Миколай, і Санта-Клаус (до Америки Дід Мороз не добирається) ходять по хатах тільки вночі, і їх неможливо побачити. Якщо хтось чатує на доброго чарівника, щоб побачити його чи, може, навіть схопити за черевика чи капелюха – він не прийде.

Племінник хотів поставити цифрову камеру на підвіконня, щоб потім переглянути, як же Миколай заходить до кімнати. Та мама попередила Павлика, що Миколай – чарівник, а значить, дуже тонко відчуває нещирість і різноманітні пастки. Тож, якщо запідозрить щось, може і взагалі не прийти.

Сучасні діти добре розбираються у складній техніці, не дуже люблять казки, але вірять у дива так само, як і їхні батьки, тому й намагаються самотужки чи з допомогою старших подолати сумніви, які з’являються після розмов із однолітками. Одна моя знайома розповіла, яке пояснення знайшов для себе її син Івасик: «У школі ходять чутки, що насправді то не Дід Мороз і не Миколай подарунки приносять, а батьки. Але якщо про Діда Мороза ще в таке можна повірити, хоч і з натяжкою, то про Миколая точно брешуть. Миколай сам ходить!» Чому Миколай крутіший? Бо ж він під подушку подарунки кладе! Треба зайти в кімнату, підняти дитину, подушку, покласти туди покунок, а потім повернути усе на свої місця! А Дід Мороз просто під ялинку кладе – то легше зробити.

Інша моя знайома розповіла своїй донечці таке: «Дід Мороз і Миколай – як феї: якщо ти в них віриш, то вони є, а якщо не віриш – то немає. І тоді батьки за традицією кладуть дітям подарунки під ялинку…» Даша думала протягом кількох днів, а потім сказала: «Добре, що багато дітей вірить у Діда Мороза, бо ж феї, якщо в них не вірять, помирають…»

Коли Марічка писала замовлення Миколаєві та Санті, я казала їй не просити дуже дорогих речей, бо ж дітей багато, і якщо вона отримає щось надзвичайно дороге, то хтось може лишитися взагалі без подарунка. Доця погодилася: «Ну так. Їм же також треба подарунки купувати. Не будуть же вони красти, вони ж чесні!» Отак щороку я дізнаюся щось нове про Миколая чи Санта-Клауса. До речі, поділюся новиною, яку Марічка мені повідомила буквально сьогодні: «Виявляється, Санта може принести і живу собаку! А я цього не знала… – у голосі бринить сум, – Кортні та Тіана отримали у подарунок живих цуциків! Так що наступного разу проситиму у Санти таксу!» – «Живих? – мене ця новина просто приголомшила. – І де ж вони були? Лежали під ялинкою?» – «Ні, не лежали. Вони були прив’язані мотузком до стовбура, щоб не втекли».

Готуйся, Санто! У тебе попереду ще цілий рік!

Ой, білочка!..

За рік перебування у США ми вже звикли до постійної присутності цих звірят у нашому житті – то вони перед машиною дорогу перебігають, то на подвір’ї шалені перегони влаштовують, то по електродротах бігають, то щось жують, сидячи на перилах і з неприхованою цікавістю заглядаючи у вікна. Ми вже не вигукуємо з шаленим захватом: «Ой, білочка!» – але продовжуємо захоплюватися їхніми кмітливістю та винахідливістю.

Ще восени хотілося зробити окремий допис про цих пухнастиків, бо саме тоді вони дуже активні, та все якось не вистачало часу. Сьогодні ж, коли відводила Марічку до школи, побачила, як білочки майструють собі кубло, і вирішила, що вони таки заслуговують на те, щоб про них написати.
Білка – один із найяскравіших персонажів «Льодовикового періоду». Авторам не потрібно було придумувати чогось надзвичайного – лише спостерігати за спритними звірятами з пухнастими хвостами. Щоправда, не в усіх хвости аж такі пухнасті – очевидно, рівень пухнастості залежить від умов проживання і збалансованості харчування. А от що правда, так це те, що заради жолудя білки готові на неймовірної звитяги подвиги і перемоги. Зокрема над власним страхом.
Місцеві білки не дуже лякливі, звикли жити поруч із людьми, але дуже близько до себе усе ж не підпускають. Вони можуть дуріти на подвір’ї, шарудіти опалим листям, та як тільки ми наближаємося – скоренько біжать до дерева. За ними можна спостерігати годинами – як вони грають у квача, по черзі наздоганяючи одна одну, як стрибають з гілки на гілку і навіть з дерева на дерево: просуваються до краєчка гілки – часом такої тонкої, що дивуєшся, як вона витримує вагу білки – а потім – плюх – і вже на іншому дереві. Вони легко можуть стрибнути на метр чи навіть більше. А це ж звичайні білки, не летяги!
Та повертаюся до подвигів, на які здатна білка заради жолудя. На нашій вулиці багато дубів, і у жовтні купи жолудів валялися просто на тротуарі. Якось ми з Марічкою йшли до школи, попереду білочка порпалася у купі жолудів – мабуть, вибирала найкращі. Коли ми наблизилися – вона відбігла вбік, потім передумала: метнулася до нас, схопила майже з-під ніг жолудь – і з трофеєм у зубах чкурнула геть із неймовірною швидкістю. Це усе тривало буквально пару секунд – значно швидше, ніж про це можна написати чи прочитати, але було надзвичайно цікаво спостерігати, як звірятко сумнівалося, ніби вирішуючи: «Ризикнути заради такого привабливого жолудя чи лишити його на поталу двоногим? А як розтопчуть? Де ще я знайду такий скарб? Ех! Таки ризикну!» Бажання мати жолудь сильніше за страх, тому й пробігають білки за кілька сантиметрів від двоногих чи кидаються під машини, в останню секунду вискакуючи з-під коліс.
Досі йшлося про звичайних білок, які товчуться на подвір’ях, бігають по вулицях і не поспішають іти на контакт із людьми. Та деякі особливо кмітливі розуміють, що з подібних контактів можна мати добру поживу. Одну таку розумницю ми зустріли біля парку скульптур, що у центрі Вашингтона. Поки Рома пішов на парковку забирати машину, Марічка годувала білку печивом. Точніше, не так: Марічка давала їй печиво. Може, перший шматочок пухнаста розумниця й з’їла, а решту старанно ховала у листі під кущем. Схопить зубами печиво – і біжить запорпувати. Засипле листям – і прибігає по наступний шматочок. І так знову і знову. Цікаво, чи вона запам’ятовувала, де сховала свій скарб? Було видно, що ми не перші підгодовуємо цю білку – товстозада, з великим пухнастим хвостом, вона явно не голодувала і була задоволена життям.

Стоячи біля бордюра, ми привертали увагу перехожих, та навіть після того, як кілька разів за білкою ганялися малюки, вона все одно поверталася до хлібного місця. Та виявилося, що є дещо смачніше за хліб. Коли біля нас зупинилася чергова компанія, один не дуже мудрий, як на мій погляд, чоловік віддав білці залишки своєї солодкою вати на паличці. (Немудрий – бо хтозна, чи піде такий некорисний продукт на користь тваринці…) Більше звірятко не звертало уваги на печиво, яке кидала Марічка. Ну звісно! Це ж солодка вата! Білка махала тією паличкою в усі боки, намагаючись відгризти шматочок, тягала її по землі – і таки з’їла усе, що їй дісталося. Потім до печива, яке раніше кидала Марічка, підбігла інша білка – і почалися шалені перегони: «наша» товстозада погнала конкурентку в кущі, тож ми їх більше не бачили…
Тепер нарешті повернуся до того, з чого почала цю оповідку – як білки майструють кубло. Ми звикли думати, що білки живуть у дуплах, але, очевидно, на всіх дупел не вистачає, тому хвостаті звірята змушені самостійно будувати собі житло. Саме за цим таємничим процесом я й мала щастя спостерігати, коли, відвівши Марічку до школи, поверталася додому. Мою увагу привернула білочка, яка швиденько бігла по стовбуру крислатого дуба, тримаючи у зубах невелику гілочку з трьома пожухлими листочками. Для чого їй гілочка? Куди вона її несе?
Прослідкувавши поглядом за сірим звірятком, я побачила щось неймовірне: між стовбуром і розлогою гілкою було навалено купу патичків!

Поки я стояла, відкривши рота від подиву й зачудування, білочка запхала свій трофей у купу і побігла назад. Вона відгризла наступну гілочку, поправила лапками листячко і у зубах знову понесла в кубло. З іншого боку стовбура ще одна пухнаста будівниця робила те саме: відгризала, поправляла і бігла запихати своє надбання у загальну купу. Білки вибирали тільки невеликі гілочки з листочками. При мені кілька гілок із кубла знесло вітром, а того дня він був зовсім не сильний. Шкода буде праці розумниць, якщо буревій зруйнує їхню домівку, а у нас часто бувають сильні вітри… Сподіваюся, білочки якось скріплюють гілки – слиною наприклад…
Уже зима, білки не такі активні й не так часто показуються надворі. Хіба що треба поправити кубло чи перевірити – може, десь лишився ще ніким не помічений жолудь. З’явиться сонечко – і вони вибіжать розім’ятися й заодно пошукати щось поживне. У холодну пору вони не дуже перебірливі – з вдячністю жують підкинуті для них сухарі чи печиво, яких не помічають влітку. Не гребують і картопляними чи апельсиновими шкурками, які випорпують зі сміттєвих мішків.
І останнє, про що хотіла розповісти, – багата біляча мова. Звісно, нам не дано почути її у всьому її розмаїтті, я вже не кажу про розуміння, та все ж дещо вдається підслухати. Коли білки ганяються одна за одною, намагаючись забрати здобич, вони сердито шиплять, коли граються – весело прицмокують язичками (принаймні так здається на слух). Та справжнім відкриттям для мене особисто були інші звуки. Минулої осені страшенно пронизливо верещала якась пташка під вікном. Мені стало цікаво, хто щоранку будить мене страхітливим кудкудаканням. Ці верески справді найбільше були схожі на кудкудакання курки, яка щойно знесла яйце. Коли я визирнула у вікно, то просто оніміла під подиву. На гілках дерева, яке зазирає у вікна мого «кабінету» на мансарді, сиділа білка! Вона уся напружувалася – від лапок до хвоста – і видобувала з себе ці дивні звуки! Коли я побачила, хто розтривожує мій сон, – перестала сердитися. Не тому, що раптом полюбила це кудкудакання, а тому, що по-новому подивилася на цих пухнастих істот. Здавалося, що білка когось про щось попереджає чи передає на чималу віддаль якусь надзвичайно важливу інформацію.
Зараз холодно, білок майже не видно, і я вже трохи за ними сумую. Ще пару тижнів тому вони весело ганяли у квача на подвір’ї та на даху – на мансарді добре було чути шкряботіння їхніх лапок по покрівлі. Тепер тихо. Пухнастики сидять по дуплах і кублах і їдять потроху свої запаси. Сподіваюся, їм вистачить до весни, а як ні – хай приходять до годівнички гризти сухарики.

Сезон зимових вечірок розпочато!

У той час, як студенти утричі активніше вгризаються у граніт науки напередодні іспитів, викладачі влаштовують собі вечірки з нагоди закінчення навчального року. Для них іспити аж ніяк не найскладніша частина курсу: готуватися до лекцій не треба, реферати та лабораторні перевірені, тепер черга студентів показати свої знання та вміння.
Саме на таку вечірку ми ходили усією сім’єю минулої суботи. У США часто на розважальні заходи потрібно приносити їжу та напої. Результат – розмаїття страв. Ми взяли маленькі пиріжечки зі слойоного тіста з різною начинкою та сік.
Спочатку викладачі факультету комп’ютерних технологій знайомили своїх колег із дружинами та дітьми. Щоправда, дітей було не так і багато. Окрім Марічки, хлопчик її віку і двоє ще менших – чотирьох і шести років. Правда, сиділо ще двоє набурмосених підлітків. Очевидно, їх майже усі знали, бо мама давно працює в університеті, то вони сиділи буками і чекали сигналу, коли можна буде нарешті поїсти. Ми ж перезнайомилися з купою людей. Декого з них уже не раз зустрічали у коридорах університету, коли заходили до Роми в офіс, але стільки китайсько-корейських облич запам’ятати неможливо! Я вже не кажу про їхні імена… Та кількох я все ж запам’ятала – вони зачіпали нас і в офісі, і на вечірці. Звісно, найбільше компліментів дісталося Марічці – і яка гарнюня, і яка чудова квітка у волоссі (квітку почепили в останню хвилину перед виходом – і недаремно). Після обміну привітаннями і компліментами усі цивілізовано вишикувалися у чергу за їжею. Легкі закуски, салати, гарячі страви, м’ясо, напої – ми просувалися, поступово наповнюючи свої тарілки. Ця ідея мені сподобалася – так є можливість спробувати цікаві страви різних країн або й запозичити якусь креативну придумку. Овочі, замотані в салямі й скріплені зубочисткою, овочі в прозорій желатиновій плівочці – майже суші, тільки без рису й риби. М’ясо у соусі барбекю, курка, м’ясо запечене, м’ясо смажене... Овочевий салат з тонюсіньким спагеті (волосся ангела), овочі з ракушками – я вже колись писала, що серед американців популярні салати з макаронними виробами. Рис із зеленим горошком і кеш’ю – дуже цікаве поєднання. Кукурудза з квасолею і цибулею. Моя тарілка уже була повна, коли ми дійшли до найцікавішого, як на мій смак, – китайської лапші з морепродуктами. Можна сказати, що я була приємно вражена тим, що серед напоїв були не лише кока-кола та спрайт, а й різні соки. Хоча… Чому дивуватися? Серед присутніх – лише половина – американці, решта – китайці, корейці, індуси, а вони усе ж не привчені змалечку до газованих напоїв, тож зберігають і свої традиції, і здоров’я.
За столом, окрім нас трьох, сиділи ще індуска Субрата (Нарешті! Я запам’ятала її ім’я! А то питала Рому: Субата? Субарта? Ім’я схоже одночасно і на «субару», і на суботу… До «суботи» і «субари» треба ще додати «брата» – тоді вийде Субрата!) американці Джош, Адам і дівчина Адама, з якою він зустрічається уже дев’ять років. Поки йшлося про бой- і герлфрендів, я розуміла їх, коли розмова плавно перетекла у русло змагань хакерів, де перемогли студенти Таусона, розуміти було важче, а коли перемкнулися на андроїдів, я вимкнулася, бо знайомих слів було менше, ніж незнайомих. Та усе одно, товариство було приємне і не було відчуття, що я зайва, хоча таке побоювання у мене було.
Поки гості говорили, пили й їли, з імпровізованої сцени лунала жива музика. Не знаю, хто грав на фортепіано, а на барабанах кайфував один із викладачів. Кайфував – бо було видно, що він отримує не менше задоволення від гри, ніж слухачі.
Звісно, спільна трапеза була не єдиною розвагою вечора. Коли гості збиралися, усі отримували квиточки з номерками. Один із тих номерів виграв приз – чималого іграшкового Санта-Клауса. Ще одна гра – вгадати, скільки M&M’s у банці. Хто хотів – записував свої здогади. Рома прикинув, що має бути більше двох тисяч цукерочок. Ми усі троє записали своє версії. Марічка – 2000, я – 2345, Рома – 3000. А їх виявилося 2115! Лише трішечки промахнулися! І банку M&M’s отримав декан факультету Дейв, чия здогадка – 2121 – була найближчою до істини.
Ми також не лишилися без приємного сюрпризу. На кожному столі стояв подарунковий набір – велика яскрава чашка зі сніговиком, у якій – пакетик зефіру та шоколаду. Набір мав дістатися тому, під чиїм стільцем знайдеться різдвяна прикраса. Та у нас жодної такої не знайшлося – мабуть, тому, що один стілець у нас позичили сусіди. Хто за нашим столом мав найбільше шансів отримати чашку зі сніговиком? Звісно, Марічка. А добра ведуча підклала нам ще один такий набір, тільки іншого кольору. Тепер був вибір – червона чи блакитна чашка. Окрім Марічки, на святковий набір претендувала Субрата. Решта відмовилася від подарунка на їхню користь. Марічка вибрала набір із блакитною чашкою, індуска отримала червону. Як добре, що чашка така велика! Чому добре? Бо вона дісталася мені! Тепер маю спеціальну зимову чашку для покращення настрою.
Усі гості мали принести по подарунку, для дітей – підписані. Дитячі презенти відклали окремо, усі решта – на столі при вході. Коли гості уже вгамували почуття голоду і поступово стали переходити до солодкого (який я чізкейк їла – смакота!), вручили подаруночки дітям. «Знаєш, від кого це подарунок?», – запитала в Марічки ведуча вечора. «Так», – відповіла наша дитина і хитро подивилася у наш бік. «Ні, це від Санти», – наполягала американська тітонька. «Ха-ха, хто б це повірив, що Санта розносить подарунки на початку грудня, та ще й підписані татовим почерком?» – приблизно таке сказала Марічка, коли тітонька пішла ощасливлювати інших малят. Малята ощасливлені – тепер черга дорослих: розпочинається головна розвага – гра у білого слона. Ідея мені дуже сподобалася, це просто знахідка для дружніх вечірок. Зараз поясню, чому.
Пам’ятаєте, кожен приніс подарунок і має квиточок? Ніхто не залишиться без презента, але що він дістане – загадка для всіх. Ведуча називає номер, його власник підходить до столу і вибирає собі пакуночок. Цікаво те, що кожен учасник має вибір – або взяти запакований сюрприз, або відібрати у когось із своїх попередників. Той, у кого забрали подарунок, має право взяти інший. Найпопулярнішим був різдвяний набір – тарілка й ніж зі сніговиком – він чотири чи п’ять разів змінював власника. Блукала по залу також лазерна ручка, пляшка вина і кава. Чим більше нахвалював власник свій подарунок, чим більше тішився, тим бажанішим він ставав для інших. Хоча був один подаруночок, на який так ніхто й не зазіхнув, хоч як активно розхвалював його власник, – невеличкий леопард із рожевим написом wild на спині. Подарунки були дуже різні. Окрім зазначених, можу назвати ще коробку чаю з чашкою; диск; шоколадні цукерки; набір кухонних рушників із різдвяною символікою; набір вуглинок (коли хочуть пожартувати – на Різдво замість подарунка у шкарпетку кладуть вуглинку); головоломки (таких було аж чотири, що й недивно, адже зібралися не просто розумні люди, а професори комп’ютерних наук – їм потрібно постійно підтримувати мозок у формі). Коли надійшла Ромина черга обирати подарунок, він покликав на допомогу Марічку – і вона витягла пакуночок з шоколадним драже різного розміру. Подвійна вигода – смачний шоколад і гарна кольорова коробочка з трьома шухлядками. Для мене Марічка витягла невеличкий пакетик з набором вишуканих керамічних підставок під чашки, причому виготовлених не в Китаї, а в Перу! Так що маю чашку, маю на що її ставити і що смакувати з чаєм! А це ж лише початок сезону свят!

Східні мотиви

Нам здаються таємничими та незрозумілими культура та звичаї східних країн. Та, виявляється, Європа для Сходу не менш далека, дивна і загадкова. До такого висновку я дійшла, спілкуючись зі студентами з Китаю, Кореї, В’єтнаму та Тайваню.
Не скажу, правда, що я аж так багато з ними спілкуюся, бо вони, хоча й дуже привітні, тусуються переважно з собі подібними і поза парами цвенькають по-китайськи (окрім в’єтнамців).
З самого початку навчання виявилося, що вони й знати не знають, що за країна Україна і де вона знаходиться. Зрештою, я на це й не сподівалася, але справжнє прозріння прийшло до мене пізніше. Група мала підготувати доповіді про різні країни, але не занудство на зразок площі, кількості населення тощо, а щось цікавеньке. Не можна було розповідати про рідну країну (таку доповідь ми робили на початку семестру) і про сусідів. Так і вийшло, що тайка Меггі розповідала про Францію, а в’єтнамець Хай згадував Париж. На цьому я й зупинюся детальніше.
Меггі – дуже емоційна дівчина, і доповіді у неї також виходять яскраві та експресивні. Вона розповіла, що в університеті в Тайвані вивчала французьку і добре пам’ятає, як викладачка повчала їх, якщо раптом вони опиняться у Франції, ні в якому разі не пити суп, бо їх вважатимуть невихованими особами…
- Ви уявляєте, французи їдять суп ложкою! – Меггі подавала цю інформацію як неймовірне відкриття.
- А ще вони їдять його на початку трапези, а не в кінці, як ми, – з інтонації можна було прочитати щось на зразок «Ну й диваки! Як так можна?»
Що вона ще розповідала про Францію – я не пам’ятаю, основний посил був – цих диваків неможливо зрозуміти. Коли настав час питань і коментарів, я зауважила:
- То не тільки у Франції, у всій Європі суп їдять ложкою.
До мене приєдналася мексиканка Сесілья:
- І ми їмо ложкою.
- Взагалі-то, якщо ви досі не помітили, в Америці також їдять ложкою, – підсумувала викладачка.
- Упс. Вибачте. Я не знала, – Меггі знітилася, було помітно, що вона розраховувала не на такий ефект.
Хай чомусь не зміг вибрати якусь одну країну, тому розповів потрошку і про Австралію, і про Сінгапур, і про Японію, і про Туреччину, і про Париж. Так-так, я не помилилася. Список був саме таким. Інформація про Париж також була незвичайною. Виявляється, туди небажано їхати з середини липня по кінець серпня – людей не пускають у ліси, бо вони можуть загорітися. А ви не знали? Отож бо й воно! Ні в якому разі не плануйте візит до Парижа на літо!
Чесно кажучи, мені просто мову відібрало. Не хотілося ні коментувати, ні питань ставити. Зате викладачка оживилася:
- А де знаходиться Париж?
- У Європі.
- А що це? Країна?
- Це територія в Європі.
- Ні, любий мій, Париж – це столиця Франції. Як ти розумієш, у місті немає лісів, хіба що парки. Де ти взяв цю інформацію?
- На туристичному сайті.
Отак-от. Париж – це територія в Європі. Якщо ви раптом цього не знали. Що вже казати про Київ…
Картину уявлень про Європу довершила доповідь кореянки Юуран, яка вирішила поділитися своїми знаннями про Росію. Вона нічого не розповідала про саму країну чи про те, які там дивні живуть люди, що і чим вони їдять, ні. Зосередилася на станції «Мир», точніше на тому, чому її демонтували. То все неправда, що казали про нестачу грошей, насправді це через невідомі страшні бактерії, які зі станції «Мир» привезли на Землю, і тепер планета під загрозою! Станцію збираються десь затопити, тож бактерії можуть через океан розповзтися по всьому світу!
На запитання викладачки, де вона вишукала цю страшилку, Юуран не могла дати певної відповіді. Та, на мою думку, це не так і важливо. Важливо інше – які далекі уявлення східних людей про Європу від реальності.
Обмізкувавши усе це, я подумала й про інше: наші уявлення про Схід також не є абсолютно правдивими. Що ми знаємо? Що вони їдять паличками, основна страва – рис, полюбляють незвичні для європейського шлунку спеції. Що у Китаї дешева робоча сила і дуже погана екологія, у Кореї розвинені високі технології, а про Тайвань я нічого й сказати не можу… Та й самі тайки, коли розповідали про свою країну, зосередилися чомусь на службі доставки й готелях. В’єтнамка Вай із тремтінням у голосі повідала про культ предків і те, що часом у її співвітчизників вселяються злі духи і усі цього дуже бояться. У той же час її співвітчизники-одногрупники Хай і Кевін підняли її на кпини: мовляв, для чого казочки розказуєш, у таке давно ніхто не вірить. Вай серйозно відповіла: «Я вірю. І це правда». От як їх після цього зрозуміти? А ще вони суп п’ють, причому не на початку, а в кінці трапези. Що тут скажеш? Дивні люди…
Ще менше ми знаємо і розуміємо, коли йдеться про арабські країни. З одного боку, вони дотримуються усіх обрядів і традицій і найменше піддаються впливу ззовні. З іншого…
Якось перед початком пари монгол Чінран розважався: запускав музику різних країн. Ми могли не тільки чути пісню, а й бачити кліп на екрані, що висів поверх дошки. Подивилися уже Діму Білана (це Чінран поставив швидше для себе, а не для мене, він вважає, що знає російську, тому старанно підспівував), кліпи китайського і корейського гуртів. Корейці співали надзвичайно романтичну пісню, а завдяки англійським субтитрам я навіть зрозуміла, про що вона. «Я не можу бути твоїм принцом», – співає сумним голосом красивий юнак і при цьому обіймає дівчину. «Чому???» – ніяк не можу зрозуміти я. Усе стає ясно у кінці пісні: дівчина помирає від раку. Отака-от сумна любовна історія по-корейськи. Після чергових маніпуляцій Чінрана на екрані з’являється купа дівчат у шортиках і топіках. Ніби прокидається зі сну Абдалла з Саудівської Аравії:
- Друзі! Та це ж моя мова!
Усі присутні у кімнаті дівчата одночасно обернулися до Абдалли:
- Як це? Хіба у вашій країні таке дозволяється?
Замість пояснень ми тикали на оголених дівчат на екрані.
- Ну ви ж не думаєте, що у нас усі жінки ходять замотані, – Абдалла також жестикулює, ніби обмотуючи собі голову. – Сучасні люди цим не переймаються. То пережитки минулого. Правда, ще не скрізь жінкам можна ходити з непокритою головою…
Ні, я не зможу зрозуміти цих людей. Якщо не скрізь можна ходити з непокритою головою, то де ж їм можна ходити з голими ногами й животами? Європейці усе-таки зрозуміліші: суп їдять ложкою, рис – виделкою, не лізуть купатися вдягнуті і не дзвонять у поліцію, якщо жінка сама зупинилася у готелі…