вівторок, 19 квітня 2016 р.

Початкова школа у США



Зважаючи на те, що попередній мій допис про домашні завдання в американських школах читали з зацікавленням, а також те, що у зв’язку із оголошенням реформування української освітньої системи з’явилося багато неправдивої інформації щодо системи шкільної освіти у США, продовжую ділитися своїми спостереженнями і роздумами.
Почну з того, що шкільна освіта у Штатах – це К-12. Це навіть не дванадцять років, а тринадцять(!). Хоча Kindergarten (К) ніби й не рахується, але його відвідування є обов’язковим у більшості штатів. Це такий собі нульовий клас, в якому діти, які не ходили в садочок, потихеньку звикають до вчителів і спілкування з однолітками. Kindergarten знаходиться при школі, є частиною школи, його відвідування безкоштовне, на відміну від child care (садочки до чотирьох років – недержавні установи) чи pre-k (pre-kindergarten). Pre-k (для чотирирічок) часто також знаходиться при школі, але не завжди безкоштовний (у нас, наприклад, безкоштовних лише 10 годин на тиждень).
Дуже хочеться написати стрункий допис із логічними переходами, але думки товпляться і намагаються прорватися без черги, так що одразу попереджаю про непослідовність та емоційність. :)
Коли зараз в Україні виступають проти 12-річки, найчастіше чуються аргументи щодо того, що діти і так забагато вчаться, для чого їх завантажувати зайвими роками, і те, що в 12 класі уже будуть дядьки й тітки з дітьми на руках. Щодо першого закиду – програма навчання на 12 років якраз і має розвантажити дітей, щоб їм не доводилося запихати в голови купу всього нараз. Звісно, інша справа – як саме це робитиметься… А щодо другого – я вас прошу, можна подумати, що раніше не було випадків мамусь у 8 класі десятирічки чи 9-му одинадцятирічки. І в Штатах теж таке трапляється, звісно. Згадайте хоча б Квін із серіалу про старшу школу Ґлі. Винятки з правил завжди є, але це не значить, що орієнтуватися треба саме на них.
Тепер нарешті ближче до початкової школи. На відміну від старшої – 9-12 класи, розмежування молодшої і середньої не таке чітке. Це може бути К-4, К-5 або навіть К-6. Цього разу я хіба побіжно зачеплю 4-6 класи, зосереджуся на найменших і тому, як у них відбувається процес навчання.
Пам’ятаю, коли Марічка в Україні ходила у старшу групу садочка, вихователька казала, що їм «зверху» забороняють навантажувати і вчити дітей, бо для цього є школа. У той же час у школу діти мають іти з певними навичками, зокрема і читання. Де ж їх учать читати? Удома або на заняттях раннього розвитку чи дошкільної підготовки. То для чого ж тоді школа?
Приїхавши до США, Марічка пішла в Kindergarten, тому що на початок вересня їй не було шести років. І пішла вона туди з нульовою англійською. Ні, звісно, ми перед переїздом вчили окремі слова. Але той набір з дитячого словничка виявився абсолютно ні до чого. Ну не кажуть тут trousers! Бо штани – це pants. Але нехай, спишемо то на британську англійську, американську англійську Марічка вивчала самотужки, з повним зануренням у середовище. За той перший рік вона не лише вивчила всі букви і навчилася читати, а й вийшла на рівень однолітків. Можливо, їй не завжди вистачало словникового запасу, але вона надолужувала його з книжок. Зазначу, що вдома я її не вчила читати англійською! Навпаки, поставила собі завдання підтримувати українську. Тобто читати її навчили в нульовому класі. Легко і безболісно.
Юля з минулого літа ходить у садочок. По півдня тричі на тиждень. Я зараз не буду зупинятися на тому, що вона добряче спікає з однолітками. Вона знає майже всі літери (деякі плутає з українськими, але то таке – з часом усе стане на свої місця), частину з них пише і самостійно підписує всі свої «шкільні» роботи. І я не можу сказати, що вони там посилено «вчаться», ні, вони граються! Вони співають абетку. Обводять контури у величезних – на весь листок – літерах і розмальовують звірят-фрукти тощо на цю літеру.

 Це їх не обтяжує. Повторюють за вихователькою звуки, які дає та чи інша літера, називають слова, які з неї починаються. Тож, думаю, до першого класу у них точно не буде проблем із читанням.

А ще малявки з садочка вчаться ораторському мистецтву. Звісно, воно називається в них по-іншому – Show and tell, але ідея та ж. Дітлашня приносить у групу чи клас свою улюблену іграшку/книжку/річ, про яку хоче розповісти, і показує-розказує усьому класові. Слухачі розпитують, «доповідач» відповідає. І коли згодом, за кілька років, вони перед класом робитимуть презентації, у них не буде ні паніки, ні страху, бо це все знайоме Show and tell.
Хоч малюки ще з садочка обводять літери, у першому класі немає ніяких прописів! Просто тому, що дитячі ручки ще не готові до таких вправ. Вони з’єднують лініями великі й маленькі літери, вставляють пропущені в словах літери, але не пишуть сторінки прописів! А я пам’ятаю цей страх – не так вивести хоч одну букву, бо тоді або треба переписувати всю сторінку, або підтирати лезом сліди злочину. Моїм дітям простіше – вони пишуть простими олівцями!
Спочатку мені це видавалося дивним – писати простим олівцем, а не ручкою. Але ж наскільки простіше виправити помилку! Особливо в молодших класах. Але Марічка і зараз, в сьомому класі, пише олівцем.
Щодо прописів, учитися писати прописними вони стали в третьому класі (не в першому!). Потихеньку, без поспіху, по кілька рядочків, не сторінок. У четвертому був окремий урок, де вони вправлялися в письмі. І аж у п’ятому їм треба було писати всі роботи писаними. А вже в шостому сказали, що учні можуть писати чи друкованими, чи писаними – як кому зручно.
Якщо чесно, мені здається, це вже трохи занадто. Починати прописи пізніше – супер, але вертатися в середніх класах до друкованих – якось воно не дуже.
Що ще робить навчання у початковій школі легким і цікавим? Я вже неодноразово писала, що навчальний процес відбувається у грі. Зараз хочу згадати про інші цікавинки. Так, наприклад, Марічка разом із однокласниками у K і першому класі створювали власні книжки. У Kindergarten – «Усе про мене». У першому діти писали й малювали власні казки.


А колективно створили книжку про тваринку, яка мешкала у них у класі – черепаху Володимира.
Не всі школи видають книжки, але мають якісь інші родзинки.
Наукові проекти обов’язкові для середньої школи, але деякі залучають до цього і молодших школярів. Марічка мала такий досвід уже в першому класі. Про це можна почитати тут  і тут .
А в третьому класі батьків запросили на виставку ігор, які третьокласники зробили, спираючись на свої знання рідного краю (саме це вони тоді вчили на природознавстві і суспільствознавсті). Ігри були різними і за задумом, і за виконанням. Від «абияк» (насправді таких було дуже мало) до ігор з заламінованими картками. Марічка зробила «бродилку» з віхами історії університету, де викладає Рома. Коли заснований, коли відкрився новий кампус, видатні випускники тощо. Було кілька клітинок «провалив іспит» – тоді треба було вертатися на кілька клітинок – і «отримав ґрант» – вперед на кілька клітинок. Мені запам’яталася також гра, де на карті Айови треба було правильно почіпляти річки на магнітах. Чи треба казати, що я не впоралася? Я не всі назви можу вимовити, що вже говорити про місце розташування. Зате точно знаю, де розташована Volga river – вона протікає через сусіднє містечко. Провалилася я і в іншій грі, де треба було крутити колесо, щоб визначити, питання з якої категорії тобі випаде: історія, географія, спорт, видатні особистості. Але це було дуже цікаво! І діти були в захваті від того, що можуть показати свої творіння і знання (а що їхні знання свіжі, то дорослі нерідко почувалися незнайками :) ).
Ще варто згадати про те, як у США заохочують до читання.
От. Для чого я все це писала? Щоб показати, що навчання у молодших класах може бути легким, цікавим, без стресів і для дітей, і для батьків. Таким, що не відбиває охоту вчитися і не породжує ненависті до школи і вчителів. Як на мене, головна мета початкової школи – зацікавити, середньої – навчити вчитися, а вже старшої – визначитися з життєвими пріоритетами і копати-занурюватися в тому напрямку.
Далі буде. :)

вівторок, 12 квітня 2016 р.

Про домашні завдання в американській школі



Цей допис задумувався давно, але, може, й на краще, що пишеться лише зараз. Так я мала змогу спостерігати не лише за молодшою школою, а й за середньою. Звісно, я не можу говорити про всі американські школи, але досвід навчання старшої доньки у двох школах різних штатів (і спілкування з друзями з інших штатів) усе ж дозволяє робити певні узагальнення.
Обов’язкове шкільне навчання починається у США з п’яти років. Це kindergarten – нульовий клас. Це ще не школа, але діти поступово звикають до шкільного режиму. Вони багато граються, але і вчаться також. Здебільшого, у грі. Оцінки за виконані на папері завдання – наліпки на зразок «Wow!», “Cool!”, “Good job”, “Great!”, “Excellent!” Це дуже заохочує маленьких чомучок, які люблять похвалу і яскраві наклейки.
Не пам’ятаю, чи усім давала вчителька kindergarten домашні завдання, але Марічці давала точно – щоб та вдосконалювала свою англійську. З’єднувати лініями однакові великі й маленькі літери; замальовувати предмети на вказану літеру тощо.
У першому класі місіс Льюіс давала цілу підшивку домашніх завдань – на два-три тижні. Але всі завдання були дуже простенькі – розмалювати, поз’єднувати лініями крапочки, вирізати і приклеїти. Ніяких занудних прописів! Усе – цікаве, швидше, розвага, а не завдання. Але так діти звикали до самого поняття домашнього завдання.
У третьому класі Марічка вже була в іншій школі, домашні завдання давали дуже рідко, хіба що треба було підготуватися до тесту. До речі, тільки в цьому випадку діти беруть додому підручники! Решту часу книжки лишаються в школі, і дитячі спини не викривлюються від непомірної ваги наплічників. У наплічнику – папка з паперами, які треба дати на підпис батькам (дозвіл на поїздку тощо), або виконаними у школі завданнями (щоб батьки бачили, чим діти займаються).
У четвертому й п’ятому класах удома Марічка майже не готувалася до школи. Протягом шкільного дня, між уроками, є час на виконання домашніх завдань чи вправ, які учні не встигли доробити на уроках. Марічка встигала все зробити у школі, хіба що треба було працювати над великим проектом чи презентацією.
У шостому класі вже треба було трохи попрацювати і вдома, але, знову ж таки, не щодня і не більше півгодини – сорока хвилин. У сьомому рідко трапляються дні без домашніх завдань, на їх виконання йде не менше години. А якщо відволікатися на сторонні речі типу спілкування з друзями, ігор чи онлайн-магазинів, то й усі 2-2,5 години. J Але подібні речі я намагаюся відстежувати, хоча, визнаю, не завжди вдається.
Думаю, тут варто зазначити, що більшість завдань семикласники виконують онлайн. Або на навчальних сайтах, де одразу бачать свою оцінку, або відсилають учителям повідомлення на Edmodo – «шкільному фейсбуці», або в Googledocs – і розшарюють з учителями (і батьками, якщо дітиська захочуть або батьки попросять ;) ). Часто готують презентації, зокрема на суспільствознавстві – про країни, які вивчають. Це може бути індивідуальна робота або колективна, коли кожен учень з групи готує кілька слайдів. У наших семикласників склалася ще й традиція час від часу готувати традиційні солодощі країн, про які вони розповідають. І хоч ці страви лише умовно можна назвати справді традиційними, усе ж діти шукають, працюють, а крім того, – пробують щось нове.
Семикласники – уже майже дорослі, тому школа дає їм у користування ноутбуки й додому (п’яти- і шестикласники користуються ними лише в школі). Це маки, якщо комусь цікаво. І сумки для ноутів школа також дає. А школярі зобов’язані носити свої «яблучка» щодня додому і з дому і заряджати. Якщо хтось забув нотубук у школі – на тиждень позбавляється права користуватися ним.
Чому я вирішила написати про домашні завдання? Тому що американські школярі не завантажені ними так, як українські. Вони мають час на гуртки (хоча частина гуртків проводить заняття у шкільний час у школі, зокрема, хор, ансамбль, драмагурток – це дуже зручно, дозволяє трохи відволіктися від навчання, і до того всього – безкоштовно), на спілкування з друзями. Це ж діти! Вони не можуть весь час бути прив’язаними до парт чи письмових столів, вони мають рухатися! Ганяти у футбол чи на великах, бігати, стрибати…
Окрім того, що об’єм домашніх завдань у початковій і середній школі невеликий, зокрема тому, що під час занять для їх виконання спеціально виділяється час, самі завдання цікаві! Потрібно не просто вивчити, а самому знайти інформацію. Це зовсім інший підхід до навчання. У наш час, коли стільки інформації, коли все так швидко змінюється, неможливо все вивчити, але можна навчитися шукати і використовувати інформацію. І, як на мене, це значно корисніший навик.
Це вже ніби підсумок, але на завершення напишу ще трохи про Клуб домашніх завдань, який функціонує у школі, де вчиться старша донька. Якщо учень не виконав п’ять домашніх завдань з різних предметів або три з одного – він має залишитися після школи у Клубі домашніх завдань (працює по вівторках і четвергах). І про це повідомляють не лише учня, а й батьків – електронною поштою. І відвідує боржник клуб доти, доки не позбавиться усіх свої боргів. Боржників не допускають до спортивних змагань – а для хлопців (та й дівчат) це дуже важливо, повірте. Як це – не грати за свою команду?! Гіршого годі й вигадати. Батькам навіть не треба стежити за виконанням домашніх завдань – про це також турбується школа. ;)
P.S. Взагалі-то, я збиралася написати про домашні завдання і прості олівці – це ж ніби пов’язані теми. Але олівці будуть наступного разу. Навчання і школа – це тааакий огром, ціла купа тем, так що я до них ще вертатимуся й вертатимуся.
До зустрічі!

четвер, 24 березня 2016 р.

Концерт, змагання і вистава



Парад шкільних ансамблів (5-12 класів) відбувся 8 березня. Тоді ж я написала захоплений відгук-оду у фейсбук, де усе змалювала у найяскравіших барвах. Але чи то телефон, чи фб не впоралися з такими захопленими охами-ахами і знищили мій допис. :( Тож тепер намагатимуся відтворити і події, і враження.
Один раз на рік усі шкільні ансамблі збираються разом і показують свою майстерність. Коротенькі мелодії не зовсім впевнених у собі п’ятикласників. Довші й вправніші – шестикласників. Вони вже більше вміють і впевненіше поводяться. Збірний ансамбль семи- і восьмикласників – це вже справжня насолода для вуха. Довгі й складні композиції, соло різних інструментів. А я дивилася на їхню маленьку й худеньку керівничку (яка, пропрацювавши 30 років, іде на пенсію) і не могла вийти з дива: як вона їх організовує? Як їй вдається досягти такого рівня? Перші роки Марічка регулярно грала на флейті вдома, потім – усе рідше. А цього року рідко навіть флейту додому приносить – усе одно нема часу. Ансамбль тричі займається протягом тижня (під час шкільних занять, хто не грає – робить домашні завдання), один раз на тиждень – індивідуальний урок. І за цей час вони встигають зігратися, щоб потім батьки сиділи в залі і, розчулені, розмазували по щоках сльози. Принаймні, я робила саме так – дитячі виступи неймовірно мене розчулюють. Хоча не всі. От танці так не зачіпають. Я тішуся й пишаюся. Але не плачу. Плачу, коли слухаю, як грає ансамбль або співає хор. Причому щоразу.
Завершили свій виступ 7-8-класники композицією Rolling in the deep Adele, чим неймовірно пишалися, бо це був їхній вибір. А крім того, їм справді в кайф грати те, що вони знають і що їм подобається.

Після 7-8 класів настала черга старшокласників. О! Це щось! Коли слухаєш гру 9-12 класів, забуваєш, що ти на шкільному концерті, бо це справжнє мистецтво.
І керує всім цим розмаїттям голосів – флейти, кларнети, саксофони, труби, тромбони, барабани, ксилофон – музичний чарівник, пан Шекерер. Коли він диригує – я не можу дивитися ні на кого, окрім нього. Він просто танцює на тій своїй тумбі! З усією пристрастю віддається музиці. Якось на одному з концертів ми сиділи близько до сцени, то вже після кількох композицій з нього піт тік струмками – так, ніби він пробіг марафон.

На завершення свого виступу старшокласники підготували сюрприз. Пан Шекерер сказав, що цього року провів експеримент – дозволив учням самим обрати і повністю підготувати одну мелодію. Вони обрали саундтрек до «Голодних ігор». За кілька днів до концерту вирішили, що їм таки потрібен диригент і обрали з-поміж себе. Хлопчина диригував акуратно, стримано, звісно, йому було далеко до шаленої пристрасності його вчителя, але він упорався з завданням, про що свідчили й вдячні аплодисменти залу.
На завершення концерту всі-всі ансамблі зіграли шкільний гімн NFV (наш об’єднаний шкільний район так називається – North Fayette Valley). Шкільний парад оркестрів – це, як на мене, одна з найяскравіших подій шкільного життя (на рівні з виставами старшої й середньої школи). Хоча шанувальники спорту, певне, посперечалися б зі мною. ;)
***
Наступним у заголовку значиться змагання. Навесні, у березні і квітні, усі танцювальні команди Just for kix (а вони є по всій Америці) їдуть на змагання. Не всі в одне місце, ні, але в кожному штаті є одна-дві такі «точки». Цей захід для мене цікавий не тільки тим, що можна побачити виступ наших дівчат, а й тим, що можна роздивитися інших, поки наші тренуються. І щоразу я дивуюся й захоплююся тим, які різні танцюристки – високі й низенькі, стрункі і пухкенькі – і всі танцюють на рівних (часом трапляються й із особливими потребами, про це я писала минулого року). І хореографи підтримують свої команди і до виступів, і після – навіть якщо не все вдалося цього разу. Вони, звісно, зроблять висновки і проговорять те, над чим ще треба працювати, але ніколи не кричать і не вичитують своїх підопічних. А я щоразу, спостерігаючи за усміхненими хореографами, які поплескують своїх дівчат, згадую тренера з гімнастики, яка навіть у таких тощих шнурків, якою була я, знаходила «пузо» і на всі заставки при всіх розписувала, які ми невдатні на її голову звалилися… От щоразу я думаю я про це, щоразу… І тішуся, що перед моєю дитиною ширше розкривається світ, і засмучуюся, що отакі тренери-хореографи, які були в мене, відбивають у дітей охоту до спорту.
***
А тепер про виставу… Ох, вистава! Ах, вистава! Марічка дуже чекала 7 класу, щоб нарешті можна було взяти участь у виставі. Найбільше тішилася з цього вибіркового предмету – «драма». З нетерпінням чекала, коли ж нарешті буде прослуховування. А потім – ура! – репетиції. Перші дні вона репетирувала свої слова вдома. Потім – уже ні, бо знала напам’ять не лише свої рядки. Тим, хто протягом перших двох тижнів вивчив свої слова, дозволили взяти ще й монолог. Правда, не всі обрані виступали з монологами, бо не всі встигли підготуватися. Але та шістка, що підготувалася, – то справжні молодці!
У них не було костюмів. Лише однакові блакитні футболки з символікою драмгуртка і джинси. Костюми були не потрібні. Вони грали самих себе. Підлітків, які почуваються самотніми, яких не розуміють і які не розуміють себе.
«Betweenity» i “Box” Ліндсі Прайс. Назви п’єс уже говорять самі за себе. «Betweenity» – про смисли, які ми можемо вкладати у паузи в розмовах, між рядків, додумувати те, чого нема насправді. Або те, про що мовчимо. А «Коробка» – метафора внутрішнього світу, душі. Уу кожного – своя коробка: маленька чи велика, розцяцькована чи непримітна, яку хочеться скрізь за собою носити чи хочеться десь приткнути й ніколи не бачити.
Я не буду описувати те, що відбувалося на сцені, чи переказувати зміст. Та й як такого сюжету немає ні в одній, ні в іншій п’єсі. Це сценки, замальовки, з яких складається життя.
Та все ж на кількох сценах, мабуть, зупинюся.
Дві дівчини. Одна намагається чимшвидше піти від іншої, та їй це не вдається. «Ми ж найкращі друзі!» – каже друга і чіпляється за ногу першій. «Ні!» – заперечує перша й намагається струсити з ноги набридливу подругу. «Я йду з тобою! Нам так добре разом!» – радісно щебече та, що сидить на нозі. «Я не хочу з тобою нікуди йти!» – роздратовано відповідає перша, все сильніше метляючи ногою…
Так, часом таке трапляється – коли той, кого ти вважаєш другом, хоче витрусити тебе зі свого життя…
Потужною також була сцена з коробками, де кожен розповідав щось про свою. «Це моя коробка. Вона яскрава, різнокольорова, наповнена усілякою всячиною. Такою мою коробку бачать мої батьки. Але насправді це не моя коробка…» – «Це моя коробка. Така собі скринька Пандори. Щоразу, як я її відкриваю – трапляється якась халепа. І я нічого не можу з цим зробити».
У кожного - своя коробка...

Одна з завершальних сцен також врізалася в пам’ять. Три групи підлітків. Говорять (точніше, кричать) групами:
-      Я самотній.
-      Я самотній.
-      Я самотній.
І це групове «Я самотній» так абсурдно і в той же час так точно звучить! Так, усі вони почуваються самотніми.
-      Мої друзі несправжні.
-      Мої друзі несправжні.
-      Мої друзі несправжні.
Так, із друзями часом так тяжко порозумітися. А ще тяжче – зрозуміти, хто ж тобі справжній друг…
-      Лише в мене такі проблеми.
-      Я – острів у пустелі.
-      Ніхто не розуміє мене.
Не знаю, чи вдалося мені передати емоції, але це було так по-справжньому, так глибоко про них – колючих і кусючих їжачків-підлітків із ніжними вразливими животиками. Вони почуваються самотніми, їх ніхто не розуміє, вони не знають – хто друг, а хто ворог, не знають, як говорити про свої переживання і почуття, і дуже хочуть, щоб їх почули.
Мені здається, гра у цій виставі допомогла їм трішечки зрозуміти себе і своє місце у цьому розмаїтому світі, а батькам – по-іншому побачити своїх уже не дітей, але ще не дорослих.
І Марічці, і нам шкода, що вистава – лише один раз на рік. Репетиції, проговорювання усього цього дозволяли працювати над собою, розвиватися і вдосконалюватися.
Чекатимемо наступного року і нової вистави! А концерти й змагання на нас чекають ще цієї весни.

четвер, 11 лютого 2016 р.

Листівки і прикраси до Дня Валентина



Незабаром – День Валентина. У США це не лише день закоханих, а й любові, дружби, коли знаки уваги роблять усім, кого люблять і поважають – батькам, бабусям-дідусям, учителям, друзям.
Мої дівчатка завжди дуже ретельно готуються до свят – подарунки, декорації, страви. Шепочуться за дверима, готують нам із татом сюрприз. А разом із меншою ми зробили три листівочки: для сестрички, тата і ще одну – на день народження знайомому хлопчику. Бо хіба ж сердечка – лише для валентинок? ;)
Вам знадобиться:
·        цупкий папір або картон для основи листівки і серця;
·        нитки;
·        ножиці;
·        скотч;
·        діркопробивач (або шило чи циганська голка);
·        пластикова «безпечна» голка (якщо такої немає, можна кінчик нитки намастити клеєм ПВА і дати підсохнути, щоб затвердів, або акуратно заклеїти скотчем – щоб кінчик був твердим, так дитині буде зручніше запихати його в дірочки);
·        кольоровий скотч, стрази тощо – щоб прикрасити, як малючача душа забажає.

Вирізаємо серце (можна фігурними ножицями), по краях пробиваємо дірочки (або робимо їх шилом чи циганською голкою). У нас вийшла ось така заготовка.

Кінчик нитки закріплюємо скотчем і в довільному порядку «шнуруємо» наше серце. 

Чудова вправа для розвитку дрібної моторики! 


Юлі так сподобався процес, що за годину (з перервами на пиття та інші важливі справи) ми зробили три листівочки. Ось вони.

Якщо й ви зробите сердечні листівки – діліться фото у коментарях. 
А з Марічкою ми зшили ось таку підвіску:
Думаю, вона не один рік прикрашатиме стіну нашого будинку напередодні Дня Валентина.

Веселого свята!
До зустрічі!