Цікавинки про дитинку

Випуск 15

Травень

«Мам, іди сюди!» — Марічка кличе мене у свою кімнату. Показує свій стіл, етажерку, стіну між столом і етажеркою... Скрізь — ніжно-рожеві відбитки невеличких пальцюків або розвезені смужки. «Що це?» Марічка простягає свою помаду, до половини змальовану. «А чого вона була там, де Юля може її дістати?» Зітхає. «Юляааа! Іди сюди!» — «Шьо таке?» Поки «шьо таке» іде в Маріччину кімнату, я дещо згадую. Удень Юля показувала мені дивну рожеву пляму на Маріччиній етажерці. Значить, це не вона вигадала, а лише скопіювала. «Маріііічко!» Показую на «першоджерело». «То я випадково мазнула, а потім розмазала пальцем...» 8 років різниці, а іноді здається, що в тих головах — те саме...

***

Сидить Юля за столом, мішає ложечкою йогурт.

- Мамо, а що ви з татом лобили, коли у вас дітей не було?

Оце питання!

- В університеті вчилися.

- А в якому?

- У Києво-Могилянській академії.

- Ааааа.

Більше питань не було.

***

Іду з кухні у спальню. Треба пройти вітальнею. Юля: "Мамо, ні, не йди! У нас тут танцювальний зал! Тобі не можна! Тут танцюють малявки. Можеш плоповзти". Повзти я відмовилася, тож довелося почекати, поки малявки відтанцюють своє.

***

Юля по кілька разів на день перевтілюється: то вона - Вільям (маленький братик свинки Олівії), то - Розі (сестричка Каю), то маленька Софійка (так вона називається, коли вони з Марічкою грають у "дочки-матері").
Ходили до школи слухати Маріччине соло на флейті. Після виступу учителька музики питає Юлю, як її звати. Задумалася. Потім відповіла: "Со... Джулія". А могла би і Вільямом назватися. :)

***

— Юлю, жени своїх вередунів!
— Чого? Я не хочу їх женити.

***

Юля була ще зовсім крихіткою, а дехто вже зауважував хитринку і хуліганістість в її погляді. А варто було прислухатися, :) хоча то, звісно, нічого б не змінило.

За останні два дні — підрізаний чубчик (ну, це класика жанру, Марічка теж таке робила) і фігурно вирізана дірка на улюблених лосинах (такого старшенька не чворила). Сьогодні — піврулона туалетного паперу, дрібно порваного і залитого водою у пластиковому відеречку, і піврулона паперових рушників в унітазі... Причому шкода робиться так швидко і тоді, коли навіть не підозрюєш...

А ще вона регулярно розмальовує обличчя, але то я й не бороню. :) Аби лиш фломастери брала такі, що легко змиваються. :) Бабусі, щоправда, щоразу жахаються. :)

Але найгірше те, що на цю збитошницю неможливо довго сердитися! І без того «злочини» смішні, а ще як усміхнеться, примружить свої хитрі оченята — то вже ніхто й не стримує сміху.

***

Мудрість від Юлі: «Якщо ти сильно полюбляєш себе, то тлеба полюбляти й інших».

***

Червень

«Я завтла буду дуже чемною, веселою і буду світити на всю хату».

***

Юля визбирує свої резинки, підбирається кіт, Юля: "No! My thing!" Три дні по три години в садочку - і дитина озброєна ключовим набором фраз.

***

Липень

Наші походеньки в садочок...

З вечора Юля розповідає, що зранку дуже зайнята — і школа в неї, і плавання, і змагання, і робота. І, що важливо, усе дуже далеко — ну ніяк немає часу на садочок.

Уранці не встає зі мною, як то завжди робить, а натягує ковдру на голову: «Ти йди, а я буду спати аж до вечола, коли засвітять ліхталі». Потім усе ж устає, снідає, вдягається. Уже по дорозі розказує, як у неї все болить: і попця, і ручки, й ніжки, і очка — все. Тяжке прощання. А коли (аж через цілих три години :) ) я по неї приходжу, біжить із радісними криками: «Я сюди ще плийду!» — і весело щебече про те, що вона встигла зробити.

***

Менші добре знають, як тролити старших. :)

Марічка ще в ліжку, сонним голосом питає: «А що на сніданок?» Юля (їсть йогурт і хитро посміхається): «Каша!» Марічка, з розпукою в голосі: «Ні!!!!! Учора була каша!» Юля сидить і тихенько сміється. :)

***

Юля: «Тлеба вдягнути кепку, щоб було кепсько».

***

Вересень

Тримає Юля свою «дитинку» і каже мені:

— Його імень — Ломчик. А звати його Сільожа.

(Не буду зараз про Сірьожу та інші слівця, які Юля таки вихопила з нашої мандрівки, зараз про інше.)

— Але ж ім'я і як звати — це одне й те саме, — пробую пояснювати я. — Моє ім'я — Наталя. Або: мене звати Наталя.

— Ні, мамо, не так. Мене звати Юля. А мої імені — сонечко, зілонька, ну, як ви мене називаєте.

— Лагідні імена? — пробую все ж таки зачепитися за якусь термінологію.

— Так. От його звати Сільожа. А лагідні імені — Ломчик, Таласик, Ігол...

Була вимушена здатися. Бракує аргументів і класифікації. :)

Листопадове читання

Мабуть, не буду ставити собі цілей прочитати стільки-то книжок на рік чи на місяць, бо не завжди є час, а гнати заради кількості я не хочу, але коротенько розповісти про прочитане за місяць – залюбки. Це, взагалі, дуже корисно – зібрати докупи думки про книжки. Враховуючи те, що маю діток різного віку, мій список дуже розмаїтий. Пишу лиш про прочитане уперше, а не читане-перечитане багато разів разом із меншенькою.

1.  Корнелія. Надія Мориквас

Читати «Корнелію» я почала раніше, але спочатку текст мене відштовхнув – переплетення художньої вигадки і реальних спогадів ускладнювало сприйняття. Але я повернулася, і вже з другої спроби занурилася у текст із головою. Те, що ще кілька днів Корнелія не відпускала мене, і я думала про її долю, свідчить, що книжка справді достойна. Окрема подяка автору за образ Карманського. Коли поети з’являються не лише на сторінках підручників, а й у художній літературі – це особлива радість.

2.  Робінзон. Арам Пачян

Оповідання вірменського письменника я також читала не «на одному диханні». Відкладала, поверталася. Деякими оповіданнями захоплювалася, від інших було неприємно і муторно. Це не розважальне чтиво, але воно – про людську природу, страхи, інакшість. І з цих оповідань, як із шматочків пазлу, складається певна картинка, от тільки, мені здається, деяких частинок і досі бракує…

3.  Листи з того світу. Сергій Бут

Щоб не казали, що я читаю тільки Старого Лева (бо решта мого листопадового чтива – саме любий ВСЛ), взялася за «Листи з того світу», які мені нарадила мама. Добротно написаний «авантюрно-пригодницький роман», як визначає у передмові Кокотюха. Пригоди, містика, любов – легке чтиво, до якого вдруге не повернешся.

4.  Метелики в крижаних панцирах. Оксана Радушинська

Я дуже радію і тішуся, що в сучасній українській літературі для підлітків з’явилися глибокі проблемні твори про дітей з особливими потребами. Поруч із повістю Оксани Радушинської хочеться згадати ще й «140 децибелів тиші» Андрія Бачинського. Про це говорити дуже важливо, потрібно і на часі. І дуже добре, що книжка дарує надію…

5.  Таємниця катакомб. Том Еґеланн

Ідеальна книжка для підлітків, які не люблять читати. Починаєш – і не можеш відірватися. Пригоди і таємниці: розкопки, стародавні прикраси, монахи, катакомби… Цікава форма подачі додаткової інформації. Пречудовий переклад Наталі Іваничук.

Якщо коротко – Ден Браун для підлітків. J

6.  Одного разу на Різдво. Надійка Гербіш

Добра історія-нагадування про те, що Різдво – це не про подарунки, що в таке світле свято варто дарувати іншим любов і тепло.

7.  Нові казки під подушку

Цікаві і різні різдвяні історії. Юлі найбільше сподобалася віршована казка «Так буває на Різдво»

Про сестер і принцес

Назбиралося досить думок і спостережень, і я періодично прокручую їх подумки, але все бракує часу записати, тому на вас чекатиме сумбурний допис про всяку всячину. :)

Дуже поширена думка, що добре, якщо в дітей невелика різниця у віці – так завжди матимуть товариство для ігор, дружитимуть. Не можу нічого про це сказати з власного досвіду, бо братів-сестер не маю, а між донечками різниця у вісім років. І мені ця різниця видається чудовою. (Хоча іноді думаю про те, що навіть 8 років – недостатньо для того, щоб дітиська жили мирно. :) ) Чому? По-перше, на старшу дитину ти справді можеш розраховувати. Вона може підстрахувати: нагодувати, почитати чи погратися. Але не це головне. Головне – так ми, батьки, можемо проживати одразу два життя. Улітку ми з Марічкою передивилися «Назад, у майбутнє», «Гобіта» й «Володаря перснів». Минулого року – всього «Гаррі Поттера» і першу частину «Голодних ігор». Саме Марічка порадила нам фільм “If I stay”, бо вона читала книжку – про дівчину, яка разом із батьками і братиком потрапила в автокатастрофу. Рідні загинули, а вона в комі. Її душа вирішує, чи варто лишатися жити. Я проплакала півфільму і все подумки повторювала: «Ні, вона не може померти! У кінці книжок для підлітків обов’язково має бути надія!» У якійсь мудрій статті я вичитала таку тезу. А Марічка сиділа поруч із нами і жодним словом не натякнула на те, як саме закінчиться ця історія. Хоча був час, що вона постійно коментувала кіно, яке вже бачила, чи порівнювала з книжкою, якщо читала. Так, Марічка вже достатньо доросла, і її книжкові смаки достатньо сформовані, щоб вона могла порадити щось і нам. І це чудово!

А з Юлею ми проживаємо інше життя – знову відкриваємо для себе принцес. І дивимося діснеївські мультики усі разом, включно з Марічкою, яка може собі дозволити побути малючкою – вона ж не сама дивиться, то все заради сестрички. ;)

А життя-буття принцес викликає у Юлі купу питань, вона сипле ними, не перестаючи. І кожен наступний мультик породжує нові й нові хвилі. Спочатку ми подивилися «Красуню й Чудовисько», бо згодом мали відвідати виставу по цій казці у старшій школі. Потім – «Сплячу красуню». А за нею – Попелюшку. «Попелюшка має заснути, лаз там буде плинц». І хоч ми нагадували, що в «Красуні і Чудовиську» Бель не засинала, Юлю то не переконало. Якщо є принц – дівчина має спати, щоб він міг її розбудити, що не ясно? :) «А чому Чудовисько посадило тата Бель у клітку? А чому лиха чаклунка хотіла, щоб Спляча класуня помелла? А для чого спалили всі велетена? А чого вони жили в лісі?» Попелюшка взагалі зруйнувала попереднє бачення світу принцес, бо ніхто там не засинав і не було лихої чаклунки. А от питань було не менше: «А чому сестли полвали їй плаття? А чому вони постійно кликали Попелюшку, а самі нічого не лобили? А чому кіт топтався блудними лапами там, де вона вже помила?» Це, звісно, не всі питання. А перші потоки я вже точно й не пригадаю. Тепер Юля готується до перегляду «Білосніжки» і розпитує і про неї також. Уже знає, що та засне, що в неї є друзі-помічники гноми. Найскладніше, мабуть, вписати той факт, що мачуха і чаклунка – це одна й та сама особа.

А мене так тішать ці питання! Я й сама заново відкриваю для себе світ принцес і думаю про те, на що сама ніколи не звернула б увагу. Я намагаюся попрацювати за комп’ютером – Юля розпитує про принцес, я готую їсти – Юля розпитує про принцес, я прибираю у квітнику – Юля розпитує про принцес. Хоча ще недавно вони її зовсім не цікавили.

Отак ми зараз проживаємо два життя – проблемне підліткове і рожево-принцесяче. І вони не заважають одне одному, а доповнюють і збагачують. Тому мені здається, що така чимала різниця у віці відчиняє перед батьками двері у різні світи, а діти вчаться рахуватися з інтересами і потребами одне одного – а це потрібно і малим, і старшим. Окрім того, старшим іноді щастить отримати те, що їм, як старшим, уже ніби й не належиться…

Так ніби гарно усе вийшло, та насправді, як я десь вище зазначила в дужках, іноді і вісім років різниці – мало, бо ж діти – то діти. От, наприклад, уся наша сімейка полюбляє настільні ігри. І Юля все частіше тягнеться до «дорослих», тож ми часом спрощуємо правила, щоб можна було грати усім разом. Або й граємо за правилами, але для меншої поки що головне – процес, а не результат, тому всі задоволені. Процесом, але не підготовкою…

-      Я буду червоною! – гукає Юля, розкладаючи на столі «Слайдерс».

-      Ні, я буду червоною, – заперечує Марічка.

-      Ні, я! – не здається Юля.

-      Ти вчора була червоною! – наполягає Марічка.

-      То й що?

-      Тепер моя черга!

-      Ні.

-      Мамо! Чому Юля весь час червона або рожева? – ображено питає мене старшенька. – Коли Юлі не було, я завжди була червоною.

Я ледь стримую усмішку.

-      Марічко, ти була меншою, і ми з татом тобі поступалися – ти завжди першою вибирала колір. Тепер твоя черга поступатися.

Зітхає.

-      Добре, я буду грати на жовтій доріжці.

-      А я – на зеленій! – радісно гукає Юля.

Марічка супиться і розводить руками. Отака вона, сестринська любов. ;)

Це ще не все, про що я хотіла написати, так що – до зустрічі! Наступного разу розповім про Максимка.

Дива трапляються не лише в книжках

У збірнику оповідань Наталки Малетич «Щоденник Ельфа» є історія про дівчинку Діану, яка в інтернаті познайомилася з Оксаною і вмовила батьків удочерити її. Оповідання називається «Хочу сестру». Тепла, зворушлива історія, як і всі в Наталиній книжці. Але мені вона видавалася не надто правдоподібною, бо ж не так часто стаються дива. Та, як то часом трапляється, я мала можливість переконатися, що в житті відбуваються ще більші дива, а життєві історії значно заплутаніші за вигадані письменниками. І вони – поруч, варто лиш визирнути з вікна…

Коли ми, більше чотирьох років тому, переїхали в Айову, сім’я Кайлера саме переселилася зі старої хати біля школи в орендовану квартиру. Хату мали зносити. Проходячи щодня повз той облуплений будиночок, я дивувалася: там можна було жити? А з вікна на горищі витріщався страшнуватий манекен з розмазаними яскраво-червоними губами, і в голові складалися історії про те, хто ж жив раніше у цьому дивному будиночку. Його вже давно знесли, те місце й досі порожнє, але я, проходячи там, часто згадую того манекена…

Це так, не сама історія, а передісторія. Марічка дружила з Кайлером, він часто приходив до нас додому – хороша, спокійна дитина. А якось і Марічка ходила до нього, та коли тато забрав її звідти, сказав, хай краще Кайлер приходить до нас. Марічка повернулася уся просякнута сигаретним димом, хоча була в гостях не більше години.

Так Кайлер і приходив – погратися на комп’ютері, бо свого не було, походити разом із Марічкою позбирати цукерки на Хелловін, а чи й просто про щось поговорити.

У четвертому класі вчителька захоплювалася їхньою зворушливою дружбою – якщо на уроках були якісь парні завдання, часто ставила їх разом і розповідала, що Марічка заступалася за Кайлера перед «крутими». Бо Кайлер лише втягав в голову в плечі або ховався у великому капюшоні маминої куртки, а Марічка завжди була борцем за справедливість і вступалася за слабших.

А потім вони посварилися. Я й досі не знаю причини. Марічка не хотіла про то говорити. Знаю лиш, що Кайлер її дуже образив. Так що їхнє спілкування пройшло через різні етапи – від близької дружби до непримиримої ворожнечі (а хто ще може вдарити болючіше, ніж колишній друг, який знає про всі твої вразливі місця), ігнорування і, нарешті, нейтрального співіснування у межах однієї паралелі.

Та ця історія все ж про Кайлера, а не Марічку. Просто хотіла розповісти, чому я знаю його краще, ніж інших Маррічиних однокласників.

На найманій квартирі родина Кайлера також довго не затрималася – не минуло й року, як вони шукали інше житло. Тато, мама, Кайлер і чималий пес невизначеної породи. Того року – після Маріччиного четвертого класу – ми також переїздили – з орендованого у наш власний дім. І виявилося, що Кайлер мешкає неподалік – на нашій же вулиці, усього за кілька будинків від нас. Як сказала Марічка, їх запросили пожити друзі батьків.

У нас взагалі дуже охайна вулиця – з доглянутими будинками і подвір’ями. Окрім хіба що двох. Один будинок дуже старий і там просто довго ніхто не жив, а другий… Мабуть, ви вже здогадалися… А в другому й замешкали Кайлер із батьками. Власник будинку збирає на своєму подвір’ї всілякий непотріб, а потім здає його на переробку. У різний час там були то десятки старих моніторів, то якісь таємничі блакитні валізки стосами, то просто залізяччя й деревина невідомого походження – одним словом, мотлох. І його завжди видно з дороги, бо в гаражі і сараї він не поміщається.

Десь у цей час Кайлер подружився з нашим безпосереднім сусідом – Джастіном, який також у різні роки був Маріччиним однокласником (я колись розповідала, що у США склад класів не постійний, дітей постійно «тасують», тому в різні роки склад класів дещо відрізняється). Вони часто разом верталися зі школи, гуляли на подвір’ї (коли батьки виганяли J ), але частіше грали в комп’ютерні ігри. У вихідні Кайлер також тусувався у сусідів, їв там, тільки спати ходив додому.

Ще через якийсь час Марічка сказала, що Кайлер знову переїхав. «Куди?» – «Та, недалеко. У той закинутий дім, навпроти цегляної хати. Ну, той, що продається». Я вже про нього згадувала… Щоразу, проходячи повз нього, мимоволі дивилася на вікна: деякі забиті дошками, інші – затягнуті целофаном. Як там можна жити? А взимку?

Будинок ніяк не могли продати, то, мабуть, вирішили пустити хоч когось жити, щоб він зовсім не завалився. У ньому майже завжди були настіж відчинені двері – і, здавалося, що це будинок із якогось трилера: там точно ховається хтось лихий, підглядає за тобою і от-от вискочить.

Кайлерова мама – інвалід, має проблеми з ногами, але намагається виконувати якусь просту роботу вдома. Про це вона розповідала Ромі, ще коли Марічка з Кайлером дружили. Тато Кайлера тоді не працював. З того, що він постійно був удома, можна зробити висновок, що не мав він роботи і пізніше. Автівки у них також не було, а життя у США без авто практично неможливе. У великих містах, принаймні, є громадський транспорт, а малих, звісно, ні. Я неодноразово бачила, як Кайлер із батьком їздили до магазину на велосипедах. Варіант, звісно. А взимку? Айова – це вам не Каліфорнія, узимку тут вітер, мороз і сніг.

А навесні на той закинутий будинок таки знайшовся покупець. І сім’ї Кайлера знову довелося з’їжджати. Улітку вони поїхали в Техас. Чому? Може, там живуть чиїсь родичі.

На якийсь час ми втратили Кайлера з поля зору. А кілька тижнів тому Марічка повідомила новину: Кайлер повернувся. З самим лиш татом. Батьки розлучилися, і мама лишилася в Техасі. «Де ж вони живуть?» – «Не знаю», – відповіла Марічка. Та незабаром ми дізналися відповідь на це питання. Принаймні, частково. Тому що уранці Кайлер разом із Джастіном виходить із сусіднього будинку й іде до школи, вертаються вони також разом. А коли ми були на концерті, де виступали шкільні хори (там задіяні сусідські діти – і Джастін, і Джесіка), перед нами сиділи наші сусіди Кеймаси – Герта й Алан і… Кайлер. Він чекав поруч із ними, коли після концерту підійдуть Джастін із Джесікою.

«Марічко, то що, Кеймаси всиновили Кайлера?» – «Не знаю. Я ж не можу про таке питати! Але кажуть, що Кайлерового тата позбавили батьківських прав…»

Мені теж ніби незручно питати в сусідів, чи вони всиновили Кайлера… У нас дуже добрі й хороші сусіди. Узимку Алан часто розчищає нам сніг, бо має снігоприбиральну машину, а машиною то, звісно, легше, ніж лопатою. Але ж він не зобов’язаний! І його ніхто навіть не просить! Коли минулого літа ми їздили у Балтімор, саме Алан косив траву на нашому подвір’ї… Саме тому я думаю, що вони або вже взяли, або візьмуть під опіку друга свого сина. І тоді є надія, що майбутнє Кайлера буде кращим, ніж минуле. А поки що я дивлюся у вікно – Кайлер із Джастіном саме вертаються зі школи: великий і спокійний Джастін неквапно крокує доріжкою, а навколо нього стрибає маленький Кайлер із неслухняною настовбурченою чуприною і, усміхаючись, щось розказує товаришеві. У нього є надія. Усе буде добре. Дива трапляються не лише в книжках.

Кінець? Чи початок?

Знову про фандрейзинг

Можливо, ви ще не забули мою розповідь про те, як Марічка з іншими дівчатами-танцюристками гроші на поїздку до Флориди збирали. А якщо забули чи не читали – вам сюди. :)

Почали вони у кінці січня, і от нарешті завтра забираємо-розвозимо останню піцу. За ці дев’ять місяців вони не лише продавали заморожені піцу-пироги-слойки, а й кухонне начиння, форми для пирогів, якісь ароматні штучки (я саме була в Україні, так що точно не знаю, що воно таке :) ). Влаштовували продажі випічки, вечерю з оладками і смаженими ковбасками і забіг.

Про останні два напишу кілька слів. Вечеря з оладками і ковбасками – традиційний фандрейзинг у нашому містечку. Їх влаштовують кілька разів на рік. Найпопулярніша – у пожежній частині. Чи то видовище, коли кремезні чоловіки смажать оладки, так привабливе, чи оладки, посмажені пожежниками, такі смачні, але на цю вечерю зазвичай сходиться купа-купезна народу, а частина ще й бере оладки з собою в судочках. Минулого року, наприклад, вони нагодували 700 людей! Мушу сказати, що і оладки, і ковбаски – просто суперські! Оладки майстерно посмажені, усі однакового розміру й майже всі ідеально круглі. А ковбаски – ммм – чути, що зроблені зі свіжого натурального м’яса. Але я ж не про пожежників… Але до них ми ходимо щороку, навесні. Ще оладкові вечері влаштовують при церквах, але що ми до місцевих церков не ходимо, то й про вечері не знали і не відвідували. Ну і таку вечерю влаштовували наші дівчата. Точніше, все організовувала хореограф, Катріна, а вже дівчата з батьками працювали. Рома, наприклад, смажив оладки. І так йому ця справа сподобалася, що став придивлятися поверхню для смаження (бо ж на сковорідці – не те ;) ). Марічка наливала-розносила на столи молоко. Від себе не скажу нічого, бо цю знамениту подію ми з Юлею пропустили. Зате знаю, що дівчата, які працювали того вечора разом із батьками, заробили в свою скарбничку по $200.

«Темою» цьогорічного Outback bowl є Елвіс Престлі, тому недивно, що влітку він з’явився у Вест Юніон. Спочатку – як картонна фігура, яка «охороняла» кілька десятків блакитних черевиків різного розміру й ґатунку. Ну, ви здогадалися – blue suede shoes. Це був іще один фандрайзинг. Дівчата з балончиків пообпорскували взуття, а потім по черзі возили цю синьо-блакитну купу і підкидали на подвір’я. Це ніби мало бути весело. У Марічки в той час був дитячий театр, то ми «під шумок» відмовилися від цієї радості, бо, чесно кажучи, ми з Ромою не зацінили гумору. Мені би не хотілося, щоб хтось підкидав на подвір’я помальовані капці, а я ще й мала платити $20, щоб їх прибрали… Хоча ніби всі справді тішилися, і лише один раз «жертви» відмовилися платити. Ба більше, за додаткову плату (+$20) можна було підкинути черевику тому, кого назве «замовник».

Можливо, ми недооцінили цей жарт, тому що все ж таки не маємо тут родини чи близьких друзів, яким можна підкинути подібний сюрприз. А заробили з Елвісом чимало – понад $3 000 (на скількох ділили цю суму – не знаю).

Забіг також влаштовували на честь Елвіса, і саме він красувався на футболках 5К (забіг на 5 кілометрів). Тут дівчатам також довелося попрацювати. Треба було залучити спонсорів – хоча б по одному кожній. Як добре, що у Марічки є добрі друзі-власники фермерського магазину. Вони не лише купують у неї все, що вона продає (і Ґеррі, і його син Джастін, і його племінниця Челсі), а й зробили спонсорський внесок у забіг. Ба більше – Джастін із вагітною (!) дружиною брали участь у забігу (внесок – $20, щоправда, гарантована футболка, вода і перекуска), сказали Марічці, що прийшли спеціально, щоб її підтримати. Кендіс, звісно, не бігала, а йшла, а Джастін навіть отримав призове місце серед бігунів свого віку.

Окрім того, що дівчата мали залучати спонсорів і учасників забігу, вони ще й готували улюблені канапки Елвіса – з арахісовим маслом і бананами. Не маючи особливої любові до арахісового масла, сумнівалася, що мені сподобається таке неочевидне поєднання, бо ж класика – арахісове масло і джем – мені не до смаку (а от Марічка вже звикла і наминає тільки так). Але, на диво, було смачно. Незвично, але смачно. Першою канапкою ми з Юлею поділилася, а потім я з’їла другу, а за нею і третю. Дівчата ледь встигли наробити тих канапок. Коли повернулися перші бігуни, вони все ще мазали масло і розкладали банани.

Поки бігуни відхекувалися й перекушували, почалося нагородження – жінок у чоловіків у різних вікових категоріях. Була ще й лотерея з призами для учасників забігу, розіграш «американських ляльок» (American doll) за спеціальними квиточками по $5 (лялька коштує від $115). Офіційну частину вів Елвіс, дідусь Клої, Маріччиної найкращої подружки, він же, до речі, проводжав бігунів, співав – також Елвіс, тільки інший, молодший, брат однієї з танцюристок. І хоч старший Елвіс був дещо підтоптаний, а молодший часом забував слова, усе було весело й невимушено.

За ці дев’ять місяців Марічка (разом із нами, бо ми з Ромою також трудилися – Рома розвозив піцу-пироги-слойки тощо, я пекла купу всього на продажі випічки і шила іграшки) заробила $1 150, тобто оплатила свій пакет, окрім перельоту. Це було непросто. І продавати весь час, особливо на початку цього навчального року, коли до уроків додався ще й волейбол. І ходити питати тих самих людей, бо вже ж і незручно – які б не були хороші сусіди чи знайомі, вони ж також не можуть постійно трусити гаманцями. Але це був цікавий досвід. Зрештою, саме так здобувається розуміння, що гроші на деревах не ростуть і з неба не падають…

Що там було у заголовку? Кінець? Чи початок? Кінець Маріччиних заробітків (аж до лютого, коли приїдуть скаутські печенюшки, дівчата-скаути, правда, і зараз якісь горішки-цукерки продають, але за це Марічка не бралася – ну справді, скільки можна? :) ), але перший досвід Юлин.

Коли ми оформлювалися в садочок, нас попередили про те, що двічі на рік проходить фандрейзинг. І, вертаючись минулого тижня з садочка із листком, на якому намальовані апетитні кекси й булки з різноманітними начинками, я думала от про що: а чи це не те саме, що «добровільні внески» в Україні? Ніби вибору особливого немає – або ти продаєш не менше 5 булок (мета – 10) по $12, або з тебе стягають $50. Та все ж, вирішила я, є відмінність. По-перше, ти не сам вносиш цю суму, а потроху розкидаєш її на друзів-родичів-колег, які готові підтримати твою дитину і садочок, а по-друге, навіть якщо вирішиш нікого не турбувати і купити ці п’ять кексів, то все ж таки в тебе буде п’ять кексів, хоч і дорожчих, ніж звичайно (я ж колись розповідала, що продукти й товари, задіяні у фандрейзингах, унікальні, і купити їх у магазині не можна, хоча дещо схоже є і дешевше, так… але ж, коли ми купуємо попкорн у хлопців-скаутів, ми розуміємо, що у вартість закладена і підтримка скаутського руху). А по-третє, коли проводиться фандрейзинг, чітко повідомляється, на що саме збирають гроші. Навесні, наприклад, садочкова дітлашня продавала м’ясо, щоб назбирати на майданчик. І вже влітку той майданчик встановили. З кексів гроші підуть на шафу-скриню для зберігання вуличних іграшок узимку. Завжди є чітка звітність: скільки назбирали, скільки витратили. Ну і, кекси-булки, звісно, лишаються. ;) Смачні.

Завтра заберемо піцу. І собі теж, бо справді смачна, краща за магазинну заморожену, ніби щойно з піцерії. Я часом і сама печу піцу, але трапляється, що треба «швидку» вечерю, і тоді заморожена стає справжнім порятунком. У морозилці ще лишилося кілька яблучних слойок. А незабаром будуть ще й кекси-булки (ні те, ні інше слово не дуже вдале… може, плетінка?). Треба тільки визначитися, які саме ми хочемо. Марічка хоче карамельну і цинамонову. Юля – яблучну. Я – полуничну з вершковим сиром. А тато наш ще не вирішив. Хлопці-скаути привезли нам карамельний попкорн. Так що попереду солодка зима.