На що йдуть діти, щоб піти зі школи додому

Цього тижня я пишу, пишу, і ніяк не можу зупинитися… Може, комусь уже й набридло читати мої дописи, але я мушу викласти на папір те, про що думаю уже кілька днів.

У американських школах є правило – якщо дитина впала чи поранилася, її відводять у медпункт, і медсестра, обробивши рану, дзвонить батькам, щоб ті забрали своє кохане чадо. Не знаю, чи це правило діє у всіх школах, чи, може, тільки у молодших класах. Принаймні у школі, де вчиться Марічка, усе відбувається саме так. І, виявляється, дехто з дітей цим користується!

Про Маріччиного однокласника, Кінана, я вже колись згадувала, хоча й не називала тоді його імені. Саме він – автор того похмурого малюнка й історії: «Бог висить на хресті. Прийшла мавпа, подивилася вгору і заплакала». http://natochka.yasinovskyy.info/2010_09_01_archive.html

Тоді мене вразив хід думок цієї дитини. І вразив не тільки мене. Марічка згадує про Кінана частіше за інших однокласників, хоча він не входить ні в перше, ні в друге коло її друзів. Правда, учителька часом підсаджує його до Марічки, бо вона на нього гарно впливає. Так, завдяки її старанням, а також старанням її подружок, їхній стіл (зсунуті докупи вісім парт) минулого місяця виграв змагання з чистоти та порядку у партах і завдяки цьому мав винагороду – морозиво. Кінан сам подякував Марічці за те, що примушувала його прибирати в парті. Та, незважаючи на це, вона його не розуміє. Як каже Рома, це тому, що він не вписується у її модель світу. Як можна не хотіти вчитися? Як можна не любити школу? А Кінан її не просто не любить, а, за його власними словами, ненавидить. Хоча він не дурний хлопчик, часом навіть входить у невелику групку дітей, що пишуть тести на «А+». Але школу ненавидить і усіма можливими й неможливими способами намагається скоротити час свого у ній перебування. Кілька місяців тому Марічка розповідала, що на фізкультурі Кінан попросив когось із хлопців штовхнути його. Тоді це спрацювало. Його відвели у медпункт, подзвонили мамі і відправили додому. Недавно він знову хотів повторити свій трюк, але хтось із дівчат розповів про це учителеві. В результаті обох хлопців відвели на побачення до директора.

Та це ще не найгірше, до чого додумався цей школоненависник. Він різав собі руки ножицями! Звісно, його відвели у медпункт, обробили рани, подзвонили мамі та відправили додому. Учителька також забрала у нього ножиці. Вирішила давати тільки тоді, коли треба щось вирізати. Але недогледіла… Як тільки йому до рук потрапили ножиці, він знову взявся різати себе! Тепер учителька сама вирізає йому деталі для аплікації… Але страшно подумати, до чого ще він може додуматися, аби його відправили додому… І це усього лише перший клас…

Baby shower

У нас іще досі існує купа забобонів про те, чого не можна робити вагітній жінці, зокрема це стосується і купівлі дитячих речей. Американці ж мають інші звичаї і напередодні народження дитини влаштовують Baby shower.

«Злива для немовляти» – так я б переклала назву вечірки, яку ми відвідали у неділю. Колись передбачалося, що жінки, які вже мають дітей, збираються, діляться досвідом із майбутньою мамою і приносять подарунки для дитини. Чоловіків на такі збори не запрошували. Але з часом захід став відкритим і для сильної половини людства, змінилася й сама концепція вечірки.

Незмінним лишається те, що Baby shower влаштовує хтось із друзів чи колег, а не сама вагітна, для неї це має бути сюрприз. Як на мене, дуже гарна традиція: маєш купу подарунків і не стоїш два дні на кухні. Правда, не так багато американців самостійно готують їжу, коли чекають на гостей.

Як правило, Baby shower влаштовують тільки перед народженням першої дитини – бо ж потім жінка уже й сама стає мудрою і може ділитися досвідом. Але це правило не дуже суворе, тим паче що душа завжди прагне свята. Напередодні народження кожної наступної дитини можна робити Diaper shower – «зливу підгузків». І якщо на «зливу для немовляти» приносять пляшечки, одяг та іграшки, то «злива підгузків» говорить сама за себе. Вважається, що решта речей лишилася від братиків-сестричок, а от підгузків ніколи багато не буває.

Ми відвідали «зливу для немовлят», яку влаштували Ромині колеги для інших колег. У двох викладачів незабаром мають народитися діти, тому усі й зібралися обдаровувати їхніх дружин. Зараніше були куплені колективні подарунки (від усієї кафедри) – відеоняні, дехто приносив ще якісь дрібнички для малюків. Усі пакуночки ставили на комоді при вході.

Після обміну привітаннями усі гості пішли у їдальню – наповнювати тарілки. Було кілька видів бутербродів, пардон, сандвічів та гамбургерів. Гамбургер можна було «змайструвати» самостійно, наклавши у розрізану булочку м’яса і додавши барбекю-соус чи гірчицю. Овочевий салат, картопляний салат, квасоля у томатному соусі, копчена курка – усе було смачне, а Блер, господиня вечірки, все нахвалювала кафешку, де вона усе це замовляла. З напоїв – пиво та кока-кола.

Гості зручненько вмостилися на стільцях навколо столиків у внутрішньому дворику або на стільцях біля барної стійки. Так, на подвір’ї будинку Блер стоїть бар. З двома дзеркальними стінами, холодильником, умивальником, купою поличок… А ще там є басейн, але ніхто не купався, бо було досить холодно, хоча Блер стійко витримала вечірку в легесенькій маєчці, лише зрідка промовляючи: «Досить холодно сьогодні».

Після перекуски розмови стали жвавішими. До нас підійшов один із майбутніх татусів, індус Суранджан. Виявилося, що він свого часу вчив російську і навіть пам’ятає дещо з російських народних казок: Баба ЯгА (з наголосом на останній склад), летючий корабель і чоботи-скороходи. Уже давно немає Союзу, але відлуння його існування та впливу на інші країни докочується досі.

Нарешті настала урочиста мить – вручення подарунків. І не лише вручення, а й розпаковування. Усі мали змогу подивитися на новітнє чудо техніки – відеоняню, а також інші милі дрібнички: покривальця, рамки для фото, іграшки тощо. Майбутні матусі виглядали розчуленими та щасливими, господиня тішилася, що всі задоволені.

На завершення бенкету – десерт: фруктовий салат, шоколадне печиво, полуничний чізкейк і торт, прикрашений парасолькою, краплинами дощу і підписом «It’s raining babies» («Дощить немовлятами»).

ТаборИ, табОри… Частина друга. ПухТок

ПухТок – слово з мови чорноногих індіанців. І перекладається воно так – «у соснах». І це чистісінька правда: табір знаходиться у лісі, з усіх боків оточений деревами, правда, не тільки соснами. Табір був заснований у 1941 році, з 1985 року у ньому відпочивають не тільки хлопчики, а й дівчатка.

Від нас до ПухТока – півгодини їзди, останні кілька хвилин – ґрунтовою дорогою вглиб лісу. Виявляється, навіть в Америці подекуди є такі дороги. Трохи потрусившись і попідскакувавши на ямах, ми побачили симпатичних ведмедиків – вони зустрічали гостей на в’їзді на територію табору.

Територія табору величезна, нам провели екскурсію лише по незначній частині, дівчина-гід періодично махала рукою в ту чи іншу сторону: «Там розташовані й інші поселення». Поселення – кілька хаток, розміщені недалеко одна від одної, на території кожного поселення – душ і туалет (на вулиці). А от малятам семи – дев’яти років пощастило: у їхніх дерев’яних хатках є усі зручності, включно з душем, туалетом, а також електрикою. У старших її немає, адже табір має індіанське спрямування, а де ви бачили вігвами з електрикою?

Хатинки, де живуть найменші кемпери, досить просторі. Невеличкий коридорчик, прямо по коридору – душ із туалетом, направо і наліво – по дві кімнатки-кишеньки.

У кожній такій кишеньці – два ліжка.

Кожен кемпер також має імпровізовану шафу – нішу в стіні з тумбочкою і дерев’яною палицею, на яку можна почепити вішаки з одягом. Так що сюди можна брати навіть плаття – не помнуться. У хатинці з малятами живуть і двоє вожатих, тобто на трьох дітлахів – один вожатий.

Мені здається, якщо дитина вперше приїздить до табору – просто ідеально, що зручності у хатинці, та й до їдальні недалеко. У той же час дітлашня має купу розваг і можливість пізнати дивовижну індіанську культуру. А старші дітлахи мають змогу пожити у справжніх індіанських хижках. Цікаво, що кожне плем’я по-іншому споруджує свої житла. Відомі усім вігвами будували лише алгонкіни. Інші племена споруджували свої житла з глини, каміння, дерева та інших матеріалів. Племена, які жили на території нинішньої Флориди, піднімали свої хатинки на палях – очевидно для того, щоб всередину не залазили усілякі гади та павуки.

Ми зазирнули усередину хатинки племені навахо – там живуть хлопці від чотирнадцяти років. 

Попід стінами – ліжка, перед ними – кілька дерев’яних лавок. Оце й усе убранство хижки. Хоча ні, у самісінькому центрі хатки – місце для вогнища. У хижці, як і у велетенській їдальні, та й на всій території табору, стоїть приємний запах, трохи схожий на аромат чорносливу. Як пояснила нам наш гід, це аромат паленого дерева. Хлопці можуть палити вогнище всередині хатини, коли їм захочеться.

Марічка звернула увагу на дірку в стелі: «Вода буде литися, якщо йтиме дощ!» Дівчина-гід посміхнулася: «На час дощу можна й прикрити, а взагалі через ту дірку виходить дим».

Про орієнтацію табору нагадують не лише поселення для старших дітей, а й велетенські стовпи, зроблені індіанцями і подаровані табору.

Колись подібні стовпи були у кожної індіанської сім’ї й уособлювали історію роду.

Про розклад та заняття, які табір пропонує дітям, багато писати не буду, вони приблизно такі ж, як і в «Темних водах», тільки мають трохи індіанського забарвлення. Хоча ні, я не зовсім права, бо кожна зміна має свою тему. У додаток до індіанської атмосфери. Це може бути спортивний тиждень чи тиждень, присвячений природі, тваринам, піратам тощо. Вельми цікаво, як піратів можна поєднати з індіанцями…

На території табору є досить великий басейн. І, що цікаво, він не традиційно прямокутний, а злегка вигнутий – ніби озеро. За розкладом, плавання двічі на день. Малята, які не вміють плавати, хлюпочуться на мілині, ті ж, хто вже освоїв плавання, під наглядом вожатих вдосконалюють свої вміння. Тобто усе підлаштоване під потреби дітей. Якщо комусь не хочеться плавати – можна почитати чи пограти у настільні ігри у новому корпусі, що примикає до басейну. Назва корпусу – «Гасієнда» – навіває мені спогади про серіали початку 90-х, рабиню Ізауру чи щось таке... Під навісом стоять дерев’яні крісла-гойдалки і звідти чудово видно, що робиться у басейні.

Після туру по табору, вражені та задоволені, ми повернулися до їдальні. Хоча там, мабуть, не тільки їдять, а й збираються усім кагалом коли, наприклад, іде дощ. Приміщення досить велике, прикрашене індіанською символікою та опудалами тварин. І якось ті опудала там виглядають дуже органічно.

Кілька кадрів біля комину – і можна вирушати додому. З впевненістю, що це не останній візит до гостинного ПухТоку.

ТаборИ, табОри… Частина перша. «Темні води»

От і пролетіли вихідні, яких ми чекали протягом місяця – після відвідин виставки літніх таборів. Тоді ми відмітили для себе два табори, які хотіли б подивитися. І от – нарешті – у суботу на нас чекали «Темні води», а в неділю – «ПухТок».

До «Темних вод» ми добиралися близько двох годин, бо цей табір розташований у Нью-Джерсі, але те, що ми побачили, нас не розчарувало. Табір функціонує уже більше вісімдесяти років. «Темні води» – з тих рідкісних місць, куди хочеться повертатися знову і знову. Недаремно вожаті – це колишні кемпери, а дітлахи, які тут побували, з нетерпінням чекають літа, щоб знову поїхати в улюблений табір. Ден, він же Айсберг, провів для нас екскурсію табором. Він двічі тут відпочивав, і ось уже четвертий рік працює вожатим.

По табору розкидані дерев’яні хатки, де протягом тижня чи двох, залежно від тривалості зміни, мешкають дітлахи.

У кожній хатинці – п’ять двоповерхових ліжок, у будиночках старших хлопців – більше. Вожаті сплять разом із дітьми, як правило – на нижніх поверхах, бо верхні дітям більш до вподоби. Окрім ліжок, у хатинках – два невеличкі столики. Оце й усі меблі. Правда, кемпери проводять там небагато часу – сплять та ще відпочивають після обіду.

З собою треба брати постіль, подушку, ковдру. У посібнику для батьків детально розписаний також список потрібного одягу та інших необхідних речей (наприклад, ліхтарик, репелент, крем від сонця).

На вісім малят семи-восьми років – двоє вожатих. Вони супроводжують їх у їдальню, на різноманітні заняття, розваги тощо. Зрештою, усе так, як і в нас, от тільки нашим вожатим треба піклуватися про більшу кількість дітей.

Табір знаходиться у лісі, правда, по сусідству є житлові будинки і часом чути шум від дороги. Проте у самому таборі намагаються організувати життя якомога ближче до природи. Як? Зараз розповім. Заборонена будь-яка техніка – ноутбуки, телефони тощо. Виняток – фотоапарат. Хочеш поділитися враженнями з рідними – пиши листи. Хоча, звісно, при необхідності персонал зв’яжеться з батьками.

Туалети і душові кабінки – на вулиці, розкидані по всій території табору. Є в таборі також невеличкий басейн, а до іншого – більшого – возять автобусом. В озері з темною водою, яка й дала назву табору, купаються рідко. Вода темна й мутна не тому, що брудна, а через вміст глинистих порід.

Найбільш наближена до цивілізації їдальня. Коли я запитала про меню, Айсберг відповів, що їхні кухарі завжди готують свіжу їжу. На сніданок можуть бути оладки або пластівці з молоком; на обід – сандвічі чи макарони з сиром; на вечерю часом дають улюблену і дітьми, і дорослими картоплю фрі. Вожатий запевнив, що у них завжди багато овочів і фруктів, бо вони турбуються про здоров’я дітей. Тобто намагаються забезпечити здоровим харчуванням, як вони собі його уявляють… Згадалася фраза Марічки: «Ти ж не думаєш, мамо, що там подаватимуть супи?» Ми тоді говорили про те, що треба їсти усе, що дають, бо ж у таборі не будеш перебирати, то дитина і видала фразу про супи. Звісно, я не думала, що хтось заморочуватиметься приготуванням супчиків, хоча могли б…

Так, про що ще розповісти? Наведу приблизний розклад дня.

7.30 – підйом

7.45 – чергування у їдальні (я так розумію, що чергові накривають на стіл)

8.00 – сніданок

8.30 – прибирання у їдальні (знову ж таки чергові)

9.00 – прибирання у хатинках (малюкам вожаті допомагають, а не просто видають команди)

9.45 – перший період занять

10.45 – час переїзду (до басейну чи місця проведення екскурсії)

11.00 – другий період занять

12.00 – вільний час

12.15 – чергування у їдальні

12.30 – ланч (він же обід :)

1.00 – прибирання у їдальні, ігри, сплавляння на каное

1.50 – час відпочинку (Як сказав нам Айсберг, Rest hour is the best hour. Хтось може й подрімати, а хтось – листа батькам написати.)

2.50 – третій період занять

4.00 – час переїзду

4.15 – четвертий період занять

5.15 – вільний час

5.30 – чергування у їдальні

5.45 – вечеря (dinner, а не supper!!!!)

6.30 – прибирання у їдальні, ігри, сплавляння на каное

7.15 – вечірня програма (це можуть бути, наприклад, пісні біля вогнища чи смаження зефіру на вогні)

8.30 – підготовка до сну

9.00 – відбій, вимикається світло, вожаті читають кемперам

Така-от насичена програма. Сумувати ніколи. Що вони будуть робити у той чи інший період занять, діти вибирають самі з запропонованого списку. Це може бути стрільба з лука (навіть семи-восьмирічні дітлахи можуть навчитися!), виготовлення саморобок, ліпка, малювання, плавання, альпінізм (лазіння по стіні), різноманітні спортивні ігри (волейбол, баскетбол, футбол та купа інших «болів»), в’язання вузлів, готування морозива, гурток драми чи поезії – одним словом, купа усього цікавого. Зокрема і вивчення іноземних мов – діти вчать одне одного. І Айсберг, і Тревіс, директор табору, розповідали про те, що до них часом приїздять діти з інших країн. Зокрема згадували про хлопчиків із Арабських Еміратів та Туреччини. Той турок спеціально прилітав до табору чотири роки поспіль, так йому тут подобається.

Увесь персонал дуже милий та привітний, готовий відповісти на мільйон запитань. Поки ми гуляли табором, Айсберг багато разів питав: «Є питання? Можете питати будь про що і скільки завгодно». Це при тому, що він так детально розповідав, що й питань майже не виникало. Чимало цікавого розповів і відкритий до спілкування та приязний Тревіс. Звісно, приязність уже не дуже мене дивує, але я все ж не уявляю директора якогось українського табору, який так запросто витрачає час на розмови з відвідувачами, усвідомлюючи, що ще не факт, що вони приїдуть сюди влітку. Тревіс пояснив, чому місць для дівчаток уже майже не лишилося, у той час як для хлопців ще є достатньо. Виявляється, дівчатка більш організовані та спритніші, і якщо вже їдуть кудись, то тягнуть із собою ще й подружок, а хлопці рідко приїздять групками.

На завершення допису напишу про права кемперів. Зауважте, не про заборони, а про права!

·        Я маю право бути щасливим і щоб до мене по-доброму ставилися. Це означає, що ніхто не буде сміятися з мене, ігнорувати мене чи ображати мої почуття.

·        Я маю право бути собою. Це означає, що ніхто не буде ставитися до мене несправедливо тільки тому, що я товстий чи худий, швидкий чи повільний, сильний чи слабкий, хлопець чи дівчина. Я відрізняюся від інших, тому що я – це я.

·        Я маю право почуватися у безпеці. Це означає, що ніхто не буде мене бити, штовхати, щипати.

·        Я маю право слухати і право на те, щоб почули мене. Це означає, що ніхто не кричатиме, не верещатиме, а мої думки та побажання будуть враховані.

·        Я маю право пізнавати самого себе. Це означає, що я буду вільний у вираженні своїх почуттів та думок, ніхто не перешкоджатиме мені і не каратиме за це.