Раніше я вже розповідала про особливості життя у маленькому містечку США. Зокрема
про те, що на вітринах кафе/магазинів/аптеки у центрі міста періодично
з’являються виставки дитячих малюнків, а напередодні Різдва у одній із місцевих
церков функціонує крамничка подарунків, де діти можуть підібрати щось недороге
і симпатичне для своїх близьких.
Пожежна частина також активно бере участь у світському житті міста. У гості
до пожежників приходять двічі на рік. Восени вони катають на пожежних машинах
усіх охочих. Здебільшого це, звісно, діти, хоча й дорослих не бракує. Марічка з
Ромою уже двічі їздили кататися, а я обидва рази була лише глядачем. Перший
раз, бо була вагітна, а другий, бо Юля ще була замала для таких розваг. Та цієї
осені, думаю, ми всі разом подивимося на місто з висоти пожежної машини.
Ще одна розвага, яку пропонують пожежники, – частування млинцями з
котлетами. Хоча писали чомусь sausages – сосиски, та подавали свіжесенькі котлети з натурального
м’яса. Та це я трохи забігла наперед. Так от, одного квітневого вечора пожежна
частина перетворилася на місце паломництва. Увесь квартал був заповнений
припаркованими машинами. Добре, що ми живемо навпроти, так що для нас не було
проблеми паркування. Хоча в усі інші дні це геть недобре, бо сирена щодня виє,
як навіжена (а коли повідомляє про пожежу, виє не один раз, а десять, то
взагалі сказитися можна), так що скоро ми будемо тікати від сусідства пожежної
частини.
Але я ж зараз не про сирену. Починаючи з п’ятої години вечора, до пожежної
частини простував різноманітний люд: бабусі й дідусі з ціпками, мами з
візочками, робітники та офісні працівники, школярі та студенти. І всі чемненько
ставали у довжелезну чергу, попередньо заплативши по $3 з носа. Зібрані гроші йдуть на добрі справи. Хоч
черга й довга, та рухалася швидко – повз амуніцію пожежників: попід стіною
стоять велетенські чоботи з заправленими у них штаньми на підтяжках – щоб хутенько
в них ускочити, коли пролунає сигнал про пожежу; над чоботами висять куртки, на
поличках – каски. Усе підписано, щоб, поспішаючи, хтось щось не переплутав.
Не пам’ятаю, чи я розповідала колись, що робота пожежників тут – на добровільних
засадах. Тобто ці кремезні чоловіки мають іншу роботу, окрім гасіння пожеж. Та коли
починає вити сирена (та сама, яка знаходиться дуже близько до нашого будинку),
за лічені секунди з усіх усюд мчать машини з пожежниками. Вона ще виє, а вони,
вже екіпіровані, мчать на червоному коні рятувати від вогню чиєсь майно.
Так, знову я відволіклася… Порозглядавши пожежну амуніцію, ми таки
добралися до мети. Варто було прийти хоча б для того, щоб побачити, як
здоровенні вусаті дядьки смажать млинці. (Ще один відступ. Pancakes – це не зовсім млинці… Щось середнє
між нашими оладками і млинцями: за розмірами більше за оладки, але менше за
млинці; за товщиною – тонше, ніж оладки, але товще за млинці.) Один чолов’яга
роздавав посуд, котлети і напої (вода, кава, молоко), інші троє смажили оладки:
наливали черпаком тісто на гарячу поверхню, перевертали і закидали
відвідувачам. У кого готові млинці – той і накладає.
Зі стаканчиками з молоком і тарілками з оладками та котлетами ми пішли
шукати місце за зсунутими в ряди столами. Зрештою, довго шукати не довелося, бо
ми прийшли не на початок, а вже після шостої вечора, тож вільних місць було досить.
На столах стояли маслянки і пляшки з кленовим сиропом. Так, раніше мене дивувало,
що до оладків у США подають бекон (або, як у нашому випадку, – котлети) і
кленовий сироп. Солоне і солодке – несумісні ніби речі, та я вже звикла. Просто
спочатку намащую оладки чи печені вафлі маслом і їм із беконом, а вже потім їм
самі оладки з сиропом.
Не встигли ми подужати млинці, які були у нас на тарілках, як нам дали
добавки. Можна було брати стільки, скільки душа просить. Моя, наприклад,
зупинилася на п’яти – більше не осилила. На столах постійно з’являлися свіже
масло і нові пляшки з сиропом. Розносили усе це хлопці у сорочках захисного
кольору з нашивками на рукавах – чи то місцеві бойскаути, чи майбутні
пожежники.
Звісно, така вечеря у пожежній частині – це не лише можливість смачно і
ситно поїсти. Це ще й гроші, зібрані на доброчинність, а також – нагода поспілкуватися.
Ми бачили кількох Маріччиних однокласників, Роминих співробітників, працівників
лікарні.
Гості порозходилися після восьмої години вечора, а гостинні господарі ще
кілька годин прибирали і розкладали столи – до наступної весни. Тоді на стіні
пожежної частини знову з’явиться ведмедик Смоукі, який запрошуватиме на оладки
з котлетами. І ми обов’язково відгукнемося на його запрошення.
Немає коментарів:
Дописати коментар