Про мишей і людей

На початку вересня минулого року, напередодні Маріччиного дня народження, ми купили двох мишок-піщанок, бо доця давно просила про тваринок. Я тоді писала про наших мишок і викладала фотографії.

Хоч піщанки – це не кіт і не собака, з ними особливо не пограєшся, ми звикли до них. До того, як вони кумедно-очікувально всідаються, коли хтось проходить повз клітку. До того, як вони бігають між поверхами, коли їм поміняють підстилку: перекушують травинки чи соснові голочки, носяться з ними, мостять собі гніздечко. До того, як бігають у колесі, або – одна за одною, намагаючись забрати собі смачний шматочок.

У них різний характер. Чорна Лілька жвава, допитлива, активна. Спочатку пробувала кусатися і навіть цапнула за палець Маріччину подружку (а нічого було на руки брати на другий день після приїзду з магазину, якщо продавець казала дати мишкам три дні на звикання до нового помешкання!). Це Лілька днями бігає в колесі. Вона перша хапає смаколики, які потрапляють у клітку. Це вона днями шкребе куток клітки, намагаючись зробити підкоп. Це вона погризла усі пластикові доріжки і колесо, яке продавалося з кліткою. Залишки доріжок довелося викинути. Колесо замінили залізним. Саме Лілька намагається вилізти з клітки, коли відчиняються дверцята. І це вона ледь не вискочила з коробки, де сиділа з Челсою, поки Рома з Марічкою чистили клітку.

Бура Челса зовсім інша. Спокійна, лінива і товста. Був навіть період, коли ми думали, чи вона, бува, не вагітна. У той час, коли Лілька риє черговий підкоп або прогризає додаткові ходи, вона спить, дрімає або сидить у мисці з кормом і випорпує звідти щось, бо перебірлива. Якщо залазить у колесо – то щоб трішки поперебирати лапками, а не крутити сонечка і вилітати на швидкості, як Лілька. Навіть якщо щось їстівне падає їй прямісінько під носа, вона його ніби не бачить, аж поки Лілька не вхопить – о, це інша справа: ану дайте й мені тієї смакоти!

Не один раз і не двічі ганялися наші мишки одна за одною, прагнучи дістати найсмачніше. Спали, притулившись одна до одної, чистили шерсть, разом мостили гніздо і гризли хатку… А потім щось сталося…

Два тижні тому під ранок я чула, що піщанки якісь дуже активні: товклися у клітці і не знали спокою. Вранці ми побачили, що Лілька бігає за Челсою. Насварили Лільку, пожаліли Челсу, та й лишили їх.

Протягом дня я бачила, що Челса весь час сидить або в куточку біля миски з їжею, або в куточку під колесом. Якщо спускалася на нижній рівень – тут же буквально злітала нагору. Тоді я ще не розуміла, що відбувається.

Коли Лілька підповзала до Челси під колесо чи наближалася до миски з їжею – та її зіштовхувала, ніби просила лишити в спокої. Тоді я написала Ромі, що, може, Челса захворіла і хоче побути сама.

А потім сталося жахливе. Не знаю, як Челса опинилася внизу, але піднятися нагору у рятівний куточок вона вже не змогла: Лілька стала її товкти. Я спочатку кричала, потім стала трусити клітку, та мої дії не мали жодного ефекту, окрім того, що розплакалася Юля. Я пробувала ще чимось штрикати їх, щоб вони розійшлися, але це також не дало жодного результату.

Мене колотило, мені було страшно, але я розуміла, що маю розборонити їх. Я витягла Лільку і посадила її в коробку з вирізаними дірками, де миші сиділи, коли чистили їхню клітку. А потім цю коробку поставила у більшу коробку, бо ж пам’ятала, що піщанки – істоти стрибучі, а Лілька до того ж ще й дуже допитлива і якось уже майже вилізла з меншої коробки. Накидала їй їжі і перевіряла періодично, що вона там робить. Мене було неспокійно і тоді, коли вона товклася і шаруділа: може, уже прогризла меншу коробку і гризе тепер велику? Коли ж із коробок не долинало жодного звуку – неспокій виростав у рази: може, уже вилізла і треба її шукати по хаті?

Бідна Челса сиділа собі там, де я її залишила. Колись товста і розкішна, вона здавалася маленькою, худенькою і нещасною. Шерсть збилася, вона тяжко дихала. Тоді я написала Ромі, що її треба відвезти до ветеринара.

Рома з Марічкою взяли обох піщанок – в різних коробках. Правда, ветеринар на Лільку навіть не дивився. Челса виявилася страшенно покусаною – на спині і животі – і зневодненою, що не дивно, адже поїлка причеплена на нижньому рівні, а Лілька її туди не пускала. Лікар наколов тваринку антибіотиками і підтримуючими ліками, хоча порадив не тішити себе ілюзіями, бо стан дуже важкий. І сказав прийти наступного дня. На наступний день обіцяли великий сніг. «Я піду пішки, якщо треба буде, але віднесу Челсу до лікаря», – сказала Марічка. А ще вона сказала, що не зможе більше любити Лільку, якщо Челса помре. І я її розумію. Марічка з самого початку Челсу любила більше, а мені подобалася чорна баламутка.

Увесь вечір і всю ніч ми приглядалися до Челси. Вона сиділа майже весь час на одному місці – маленький бурий клубочок. Часом підповзала попити.

Я вирішила, що, раз вона дожила до ранку, то видужає. Навіть встигла озвучити цю свою думку Марічці, а потім з кухні прийшов Рома і сумно похитав головою. Я не вірила, бо ще якусь годину тому Челса дихала. Я сама бачила! Пішла перевірити. Не підіймається шерстка – жодного руху…

Минуло два тижні, і емоції ніби трохи вляглися, але пишу оце зараз, і знову клубок у горлі стоїть. А тоді кілька днів душила якась пустка. Так, ніби зникло щось важливе. Ти його і не помічав, доки воно було, а як зникло – не вистачає. Ніби щось зламалося і в світі довкола тебе, і в тобі…

З того часу усе змінилося. Немає тепер веселих перегонів у клітці. Тихо стало. Ніхто не бігає в той час, коли я засинаю. Мені здається, що Лілька стала якоюсь сумирнішою. Менше гризе, менше копає, менше бігає.

Спочатку мені взагалі не хотілося заглядати до клітки. І розуміла, що треба кинути якісь овочі миші, щоб не на самому сухому кормі жила, але перед очима з’являлася нещасна Челса, і я не могла пробачити Лільці те, що вона зробила. Дурна тварина. Так, ніхто від мишей-піщанок особливого розуму не чекав. Але ми купили саме їх, бо нам сказали, що одностатеві піщанки можуть жити разом, на відміну від хом’яків, які майже одразу починають битися за територію. І битви ці тривають, поки залишиться один господар.

Вони ж півроку жили мирно! Що ж сталося?

Немає відповіді на це питання. Але є ще одне: що робити далі? Віддати Лільку назад у зоомагазин і взяти нову мишку чи лишити все, як є? Марічка без особливого ентузіазму ставиться до Лільки. І наші з Ромою почуття до неї також змінилися…

Я так само, як і раніше, даю їй шкірки від овочів і фруктів. Але немає тієї радості, що була. Причому, мені здається, з обох боків клітки. Але це, мабуть, уже я фантазую…

Радіти життю

У четвер їздили у коледж, де проходив науковий фестиваль для дітей. Різні навчальні заклади й освітні організації робили для школярів якісь цікаві презентації. Рома представляв Університет верхньої Айови (Upper Iowa University), де він працює, якщо точніше – програму комп’ютерних наук. Біля університетського стенду можна було пограти у комп’ютерні ігри, переробити їх на свій смак, а також запрограмувати робота: робитиме те, що ти йому скажеш.

Запам’яталися також стенди з комахами. У пробірках були різні мухи і жуки, які мешкають у воді. Треба було уважно роздивитися їх і розпізнати на малюнку. А жіночка потім пояснювала, які комахи невибагливі, а які живуть лише в чистій воді. Саме за тим, які види мешкають у водоймах, спеціалісти визначають якість води.

Були комахи й біля іншого стенда. Цього разу – у склі. Поруч із метеликами та жуками стояв ноутбук. Поводивши по комахах спеціальним датчиком (мені це нагадало УЗД), можна було побачити зображення на екрані. Ми з Марічкою надовго зупинилися біля цифрового мікроскопа – найдовше розглядали крила метелика і голову богомола. Богомол і так був чималенький, але збільшена голова видавалася ще більш химерною, ніж була насправді.

Я не буду переповідати усього, що там було. Не буду розказувати про надувний планетарій, тим паче, що Марічка там була без мене; про модель людини, з якої можна було витягти усі органи, а потім запхати назад; про роботів, зроблених з лего і не тільки, які їздили по намальованих лініях чи якими можна було керувати за допомогою пульта; про навчальні ігри для ай-подів тощо. Мені захотілося написати не про саму подію, хоча вона варта окремого допису, а про двох людей, яких я там побачила і які мене вразили.

Спочатку скажу кілька слів про президента коледжу. Я вже четвертий рік живу в США і ніби звикла до ввічливості і дружелюбності, які американці виявляють до оточуючих. Та часом усе ще дивуюся, бо не можу уявити чогось подібного в Україні.

Фестиваль уже наближався до кінця. Учасники, які три години поспіль розважали натовпи дітей (а людей було справді дуже багато, організатори самі не чекали такого успіху), нарешті могли відсапатися – під кінець відвідувачів стало менше. Президент коледжу ходив із кімнати у кімнату, від стенда до стенда і всім дякував. Я з Юлею стояла біля Роми. Пан президент не тільки посміхнувся і заговорив до Юлі, а й запитав, чи нам не потрібно води чи молока для дитини. Ми спочатку відмовилися, а потім сказали, що пляшка води не завадила б, так він ще перепитував, чи точно не треба молока для маляти. Він нікого не кликав, не давав жодних доручень, а пішов і приніс воду. От хоч що кажіть мені, а я не уявляю собі президента українського навчального закладу, який сам носить комусь воду…

Коли ми йшли до виходу, він знову нам дякував за те, що прийшли. Я йому дякую, а він: «Та ні, це вам спасибі!»

Тепер трохи повернуся назад, коли фестиваль був у розпалі. Я носилася-возилася з Юлею, так що особливо не мала змоги роздивлятися, що відбувається навколо, та того, про кого ще хочу розповісти, не могла не зауважити. Хоча спочатку я побачила дівчинку, яка сиділа на капоті машинки. Я одразу подумала, що то якийсь атракціон на зразок роботів, аж потім побачила, хто керує транспортом. Це був хлопчик років восьми-десяти. От я зараз пишу, а на очі навертаються сльози. У малого не було ні рук, ні ніг… Лише дуже рухлива культя – там, де мала бути ліва рука, саме нею хлопчик і керував своєю машиною. Так, це не був звичайний інвалідний візок, це була справжня машина, і малий із задоволенням катав свою подругу. Він не тільки вправно керував своїм транспортом, він запускав роботів, користуючись пультом.

І мені пригадалося, що тут, в Америці, я вже бачила незвичайного хлопчика-інваліда. У того хлопчини не було ніг, але він спритно їздив рядами сувенірного магазину (якщо не помиляюся, це було в одному з музеїв Вашингтону і, здається, я вже про це колись писала) і грався з братом і сестрою. Його ніхто не віз, не супроводжував, не заглядав йому в рота, він прекрасно обходився сам.

Звісно, у США дбають про потреби інвалідів. Для них є спеціальні туалети, підйомники у басейнах, доріжки у печерах тощо. Вони такі ж члени суспільства, як і звичайні люди. Але мене все одно дивує життєрадісність цих хлопчаків: вони тішаться тому, що мають, насолоджуються всім, що дає їм життя. Це нам здається, що вони обділені. Насправді обділені ми. У нас є руки-ноги, голова теж ніби на місці, але нам усе одно чогось бракує для щастя. Може, Бог посилає на землю таких янголят, щоб ми нарешті побачили, що у нас є все, щоб бути щасливими?

Цим знаком питання можна було б закінчити допис. Та я бачила маму цього хлопчика. Гарна жінка з добрими очима виглядала трохи стомленою, але не змученою! – і дивилася на юрми дітей з теплою посмішкою. Вона заговорила до Юлі: «Яка ж ти маленька красунька!» Мені хотілося щось їй сказати, якось підтримати, але я направду не знала, що говорити. Можливо, їй і не потрібна підтримка. Вона сама знає, що її дитина – особлива, і її місія – нагадати усім нам, що щастя не треба шукати, воно – в кожній миті життя, просто треба навчитися помічати його і радіти тому, що маємо тут і зараз…