День подяки

В останній четвер листопада у США традиційно святкують День подяки. Колись перші поселенці дякували Богові за те, що допоміг їм вижити на Новій Землі, й індіанцям, які навчили вирощувати місцеві культури. Саме тому у цей день американці їдять традиційні індіанські страви: запечену індичку, гарбузовий пиріг, страви з солодкої картоплі (батата).
День подяки вважається одним із головних американських свят, тому до нього активно готуються. Зокрема у школах. Як тільки минув Хелловін, діти на заняттях стали малювати-замальовувати-клеїти індичок у різних варіантах. А ще – пілігримів та індіанців. У результаті на стіні у вітальні поселилися три індички, індіанка і пілігримка. Розучували малюки також пісеньки і віршики. Напередодні свята Маріччина група, переодягнувшись у пілігримів та індіанців, виступала на «шкільному телебаченні». Так, у школі є маленька студія, звідки «передачі» транслюються по усіх класах. І хоч виступ був короткий, малята були задоволені собою і тим, що батьки могли бачити їх по телевізору, сидячи у класі. Усі дівчатка були індіанками, а хлопці – пілігримами. Основні деталі костюма – пов’язка з пір’їною у дівчат і капелюх із пряжкою – у хлопців. Ці пов’язки і капелюхи вони самі майстрували на заняттях і потім забрали додому на пам’ять.
День подяки – вихідний, тому нарешті зібралися разом усі: і Рома, і його батьки, і я з Марічкою. Окрасою святкового столу була, звичайно ж, індичка.

До неї обов’язково подається соус із журавлини. Так-так, усе точнісінько так само, як ми вчили у школі на уроках англійської: turkey (індичка), cranberry sauce (журавлиновий соус), pumpkin pie (гарбузовий пиріг). Правда, гарбузового пирога у нас не було, зате спробували іншу традиційну страву – запіканку з солодкої картоплі. На смак нагадує запечений гарбуз, і дуже солодка.
Хтось може сказати, що нема чого святкувати чужі свята… Але, як на мене, День подяки – дуже гарна традиція. Ніколи не зайве подякувати за те, що ти маєш. Та й, окрім того, раз ми зараз тут живемо, то також маємо подякувати за цю землю.
До нас приїхали гості, і, окрім страв, це застілля мало чим відрізнялося від інших – у гарному товаристві, з цікавими розмовами… Але хотілося все ж, щоб зміст дня відповідав його назві, тому ввечері ми започаткували нову сімейну традицію – кожен написав три речі, за які він дякує цього року. Прочитавши і відгадавши, хто що написав, ми поклали усі записочки у конвертик – до наступного року…
Зрештою, свій День подяки можна започаткувати і в Україні, якщо не на державному рівні, то на сімейному, адже кожному з нас є за що подякувати…

Сади Дюпона

Погода знову нас порадувала: після тижня холоду та дощів подарувала теплу днину, чим ми й скористалися, щоб поїхати у Пенсильванію, відвідати дивовижний дендропарк Longwood gardens. Цей парк носить ім’я П’єра Дюпона, свого засновника. Точніше, спочатку рятівника. П’єр Дюпон викупив землю з багатою колекцією рослин, у прямому розумінні слова рятуючи дерева від загибелі, бо їх мали зрубати. Це сталося трохи більше століття тому. Зараз «Сади Дюпона» – це величезний парковий комплекс.
Близько двох годин дороги – і наше око милують композиції з жовтих хризантем, що розміщені з обох боків від входу до «Садів…». Хризантеми – одна з фішок осіннього сезону у цьому парку. Експозиції змінюються п’ять разів на рік. Ми потрапили на «Кольори осені», з кінця листопада до початку січня парк зануриться в атмосферу Різдва, потім настане час панування орхідей (до кінця березня), квітень – травень – пора цвітіння, літо – свято фонтанів.
Малюкам до чотирьох років вхід безкоштовний, для дітей з п’яти до вісімнадцяти і студентів квиток коштує $6, для тих, кому за 62, – $14, для дорослих – $16. Передбачені сімейні абонементи на рік ($100), які включають у себе також два додаткові квитки. Разом із квитками усім видають карту парку. Дітям – особливу карту. Окрім того, що вона яскравіша, до певних об’єктів додаються загадки чи завдання. Наприклад, в італійському водному саду потрібно було порахувати фігурки жаб. Але спробую розказувати про все по порядку…
Щойно ми увійшли на територію парку, перед нашими очима постав сад скульптур – дерева, пострижені під тварин, птахів, вежі, палаци або різні геометричні фігури. За цими фігурками зручно ховатися, що і робили малята.

Прямуючи до наступного об’єкта, позначеного на карті, ми час від часу зупинялися помилуватися-сфотографуватися то на містку через річечку, то біля дерева з яскраво-червоним листям, то під незвичайною ялиною з жовтою хвоєю. Так ми йшли, аж поки не дійшли до цікавого острівця з деревами-квітами-камінням і трьома поїздами, які їздили на різних рівнях крізь дерев’яні тунелі і по залізних мостах. Спостерігати за залізницею було цікаво і дітям, і дорослим. А поруч можна було також придбати паротяг із кількома вагонами.
Далі був лабіринтик для дітей, де вони могли трохи побігати, посидіти на маленьких дерев’яних кріселках чи на троні королеви бджіл, прочитати цікаві факти про комах-запилювачів. Тоді, оминувши головний сад фонтанів, який не працює восени, (так само, як «водяне око» та інші водяні споруди на вулиці), ми підійшли до консерваторії. Чому одна з найцікавіших споруд парку називається «консерваторією», ми зрозуміли не одразу. Але я не буду тримати це знання в таємниці. Колись у цій будівлі і справді були музичні зали, спогадом про які лишився орган. П’єр Дюпон перетворив консерваторію на неймовірної краси зимовий сад. У Longwood gardens варто приїхати вже тільки заради цього саду! Передати словами цю неймовірну красу просто неможливо! Тому скупі слова я буду підкріплювати зображеннями, зрештою, теж скупими, у порівнянні зі справжньою силою природи. Я навіть уявити собі не могла, що існує стільки видів хризантем – розміром з голову шестирічної дитини і з нігтик, круглі пишні і зі звисаючими пелюстками, ніби маленький феєрверк, кучеряві і з пелюстками-стирчачками…

Після такого розмаїття хризантем мене навіть не дуже вразив сад орхідей, хоча я люблю ці горді квіти. Ми проходили тропічний сад і середземноморський, дім цитрусових, пальмовий, фруктовий, банановий, трояндовий. У банановому домі роздивилися нарешті, як ростуть банани. Таки не на пальмах, але й називати травою ці товстелезні зелені гіганти язик не повертається.

Для мене було відкриттям і те, як росте ананас. Плід сидить на розеточці і закінчується такою ж маленькою розеточкою-чубчиком.

Щоб у зимовому саду не нудилися діти, яких спогляданням природи надовго не зацікавиш, для них придумана забава – «полювання на печатки». Столики зі штампами різних тварин і птахів розставлені у деяких залах-«садах», тож у малят є стимул обійти усю консерваторію разом із батьками і зібрати колекцію зі штампів у своїй карті (там для печаток спеціально є вільні квадратики).
Після обходу усіх цих «садів» і «домів» на нас чекала оранжерея і дитячий сад. В оранжереї з’явилося відчуття, що це і є рай. Принаймні так мені сказала моя уява. Квіткові композиції милують око, усі рослини дарують якесь дивовижне відчуття спокою, ніби сама природа напоює тебе радістю життя.

А дитячий сад напоює радістю маленьких відвідувачів. Тут вони можуть побешкетувати, похлюпатися у фонтанах, змочити пензликами стіни, подивитися на «око дракона». Головне – що тут багато води. В одних місцях вона ллється згори, в інших – «випльовується» зі стін, є й більш звичні фонтанчики, з яких вона б’є струменем угору.
Після того, як ми покинули барвисті зали консерваторії, нас уже важко було чимось вразити. Хоча дерев’яні будиночки були дуже симпатичні, арки, обплетені плющем чи якоюсь іншою рослиною, – гарні. Мабуть, ми отримали забагато вражень і були вже стомлені… Але ми не бачили водяних атракціонів, не чули співу фонтанів у відкритому театрі, бо зараз осінь, і фонтани сплять… Це означає, що ми ще обов’язково повернемося! І не один раз, щоб побачити «Сади…» напередодні Різдва, у цвіту, щоб насолодитися бризками і співом води. До, зустрічі, Longwood gardens!

Як я з Марічкою ходила у садочок

Минув якраз місяць після нашого приїзду до Штатів, як Марічка нарешті пішла у садочок. Ми ретельно підготувалися: скупили серветки-мило-олівці-фломастери-пакетики для ланчів-тарілочки-стаканчики тощо, навіть примудрилися відшукати жовту футболку з трьома ґудзиками, що було дуже непросто, наш татусько заповнив усі потрібні папери, і рано вранці ми втрьох дружно вирушили до Woodhome school. Поки Рома заповнював якісь додаткові анкети, до головного шкільного офісу зазирнула Маріччина вихователька. «О! Марія сьогодні вже прийшла на заняття! Ми чекаємо на тебе!» – радісно вигукнула вона.
Після заповнення усіх необхідних форм ми пішли до класної кімнати. І вихователі, і діти радісно привітали нову ученицю. Марічка сором’язливо посміхалася. Її посадили за столик біля Віки, дівчинки з україномовної сім’ї. Вихователька, пані Малер, попросила Віку допомагати Марічці, усе їй пояснювати і перекладати. Дитина справді усе пояснювала, але англійською! Я чула, бо сиділа тут же, у класі. Вихователі самі запропонували, щоб перші дні я була поруч з Марічкою і приводила її не на цілий день.
Перший день ми були на заняттях лише дві години. Але це для інших було «лише», для нас із Марічкою було багато вражень та інформації. Навчальний день у садочку і школі починається рано. В 7.30 для тих, хто снідає у школі, в 7.45 для тих, хто їсть вдома. Поки дітлашня підтягується на заняття, ті, що вже прийшли, щось розмальовують. Сьогодні, наприклад, це була індичка, бо ж скоро День подяки. Коли діти зібралися, усі присягають американському прапору. В цей час хтось із малят гордо тримає його в руках. Цей почесний обов’язок виконують по черзі. Потім настає час привітальних пісеньок Hello, how do you do і Friends. Ці веселі співи можуть покращити настрій навіть дуже похмурого ранку. Потім вихователька пише маркером на дошці: «Здрастуйте, діти! Сьогодні вівторок/середа/інший день тижня. Ми сьогодні підемо в бібліотеку, на музичне заняття (одним словом, формулюються плани на день)». Вихователька читає написане, потім читають усі разом, потім – кілька дітей по черзі. Далі з написаного діти виокремлюють слова чи букви і обводять їх. На другий день Марічка вже попросилася до дошки, назвала і обвела кілька літер.
Першого ж дня, після усіх перерахованих дій, дітей повели до бібліотеки. Чесно кажучи, я не зовсім зрозуміла, чому це приміщення іменується бібліотекою… Можливо, тут видають книжки старшим школярам. А малята там просто малювали. Точніше, не просто, а кожен свою книжку. У кожної дитини – свій зшиток листків, де вона має намалювати: себе, свою сім’ю, будинок, найкращого друга, улюблену їжу, іграшку, школу, вчителя. Але спочатку потрібно ці усі написи зробити… Мені дали трафарет, і я підказувала Марічці, що на якій сторінці писати. Бідна дитина старанно писала: This is me, This is my family, This is my house… Але це не минулося даремно, уже наступного дня вона зголосилася до дошки і обвела там слово is, чим викликала невимовне захоплення пані Малер, адже я сказала, що Марічка не говорить англійською…
Працівниця бібліотеки запитала, звідки ми з Марічкою приїхали. Дізнавшись, що з України, страшенно втішилася. Виявилося, що її брат одружений з одеситкою.
На музичне заняття першого дня ми не пішли, бо Марічка попросилася додому. Але на другий день ми були у школі вже до ланчу (обіду по-нашому). Цього разу група вчилася писати букву Y, підбирала слова, які б з неї починалися; грала у м’яча, називаючи слова з однаковими закінченнями (hat, rat, cat тощо). І таких слів дуже багато, як виявилося… Потім дітлахи мали час на перекусничок – хто що приніс із дому. Далі – навчальні вправи, а потім малюки мали чудову забаву. Пані Малер відкрила величезну коробку з фломастерами у формі звірів, роздала дітям великі аркуші паперу і ці фломастери. Малювати і гратися водночас – що може бути краще? І Марічка знову подивувала пані Малер: вона намалювала яскравий будиночок із сердечками і підписала: school. Дитина у мене запитала, як пишеться слово, але ж ініціатива була її. Потім вони ще робили якісь вправи, і нарешті настав жаданий час для ігор. Що тут почалося! Діти повитягали купу коробок і висипали все це на підлогу: конструктори, ляльки з аксесуарами, посуд із продуктами, динозаври… А який при цьому всьому був шум! У мене аж розболілася голова…
Після ігор настав час ланчу, а нас із Марічкою покликала вчителька англійської для іноземців – щоб протестувати Марічку на знання мови. І хоча я сказала їй, що Марічка не володіє англійською, знає поки що лише частину літер і окремі слова, викладачка діяла згідно інструкції і читала Марічці завдання. Звичайно, важко виконати тести, якщо не розумієш, про що тебе питають… Але вчителька сказала, що це лише формальність. Марічка назвала букви, порахувала до десяти, відповіла все ж таки на пару питань. Викладачка щось собі занотувала, дала Марічці вибрати цукерку з пакетика і відпустила нас.
Повернувшись до порожньої вже класної кімнати, ми забрали папку з домашнім завданням (кілька сторінок вправ, які потрібно виконати за тиждень) і таблицею поведінки. У цій таблиці-календарі кожен день зафарбовується одним із чотирьох кольорів: зеленим (гарна поведінка), жовтим (дитина говорила на заняттях), синім (дуже багато розмов) або червоним (найгірше, що може бути). Поведінка відмічається не тільки у таблиці, а й на спеціальній кольоровій дошці, де на відповідний колір переміщуються машинки з іменами дітей.
Здається, хотілося розказати ще про садочок… Але, думаю, писатиму на цю тему ще не раз. Тож те, що забулося чи не вмістилося у цій оповідці, знайде своє місце у наступній.

Вашингтонський зоопарк

Цієї неділі погода зробила нам чудовий подарунок – майже літній день пізньої осені. Година дороги – і Смітсонівський національний зоологічний парк гостинно запрошує на свою територію. Вхід до усіх закладів, які належать до Смітсонівського інституту, безкоштовний. Окрім Національного зоопарку, під крилом цієї організації – дев’ятнадцять музеїв і п’ять дослідницьких центрів. Але сьогодні – розповідь лише про зоопарк.
Територія зоопарку – величезна. Щоб гарненько усе подивитися, потрібно не менше як півдня. Цього разу ми не дійшли до дитячої ферми. Та хіба здивуєш українську дитину козою чи поросям, якщо є панди і мурахоїди? Так, панди були нашою головною метою. Це фішка і символ цього зоопарку. Гуляючи бамбуковими заростями, ми вишукували очима цих чорно-білих пухкеньких ведмедиків, але їх ніде не було видно. Побачили ми їх, вже коли зайшли у хатинку за склом. Чотирирічне маля Тай-Шань спало, а мама Мей-Ксянь і тато Тянь-Тянь гризли кружальця льоду з замерзлими всередині фруктами, таке собі морозиво.

Не буду перераховувати усіх звірів, яких ми бачили, та й не змогла би, бо багатьох у нас не водиться, а з англійської одразу й не перекладеш. Розкажу тільки про тих, які чимось вразили чи дуже сподобалися. Пальму першості можна віддати слонячій землерийці. Але це ми вже вдома розшифрували назву цієї кумедної тваринки, а до того називали її шрю, від англ. – elephant shrew. Коли ми прогулювалися по «дому маленьких ссавців», його мешканці якраз обідали. Працівник зоопарку кинула жменю тарганів, і слоняча землерийка взялася хутко всмоктувати їх своїм довгим носом. Вона дуже смішно бігала на досить довгих ніжках і вишукувала своїм хоботцем поживу. У той час її сусіди по «хатинці», золотисті, буроголові та ще якісь тамарини лазили по деревах. Родичка слонячої, деревна землерийка, нас не вразила – схожа на білку істота шукала жучків на гілках і не мала чудового слонячого носика.

У «домі маленьких ссавців» бачили ми усіляких шиншил, ховрахів, мавпочок, їжаків, дикобразів. Броненосець так і не розвернувся показатися у всій красі, дрихнув, згорнувшись клубочком у своїй броні. Неприємно вразили кротячі пацюки (mole rat) – маленькі, сліпі, лисі рожеві істоти розміром з невеличкого хом’ячка. Вони бігали по підсвічених прозорих тунелях, і освітлення робило їх ще огиднішими. Біля їхньої хатки було написано, що вони і не кроти, і не пацюки. Усе життя проводять під землею, харчуються рослинками-корінцями.
У «домі великих мавп» на нас чекали горили й орангутанги. Точніше, не дуже чекали… Мама-горила у куточку гралася з малям. Збоку від глядачів сидів самець і демонстративно колупався в носі, довго розглядаючи свої здобутки. А у самому центрі ще одна горила відкрито демонструвала своє ставлення до відвідувачів, повернувшись до них задницею. Орангутанги були привітніші, принаймні, не показували своєї неприязні: двоє порпалося в сіні, кілька сиділо під стіною, замотавшись у ковдру.
Цілу виставу приготували зебри: вони підходили близько до сітки, форкали і ганялися одна за одною. Не відставали від зебр і видри. З задоволенням демонстрували свої вміння неперевершених плавців, пірнали і вистрибували, пропливали під колодами, а одна видра весь час робила сальто у воді – відштовхувалася лапками від скла, перекручувалася під водою і знову відштовхувалася.
Цікаво було спостерігати і за луговими собачками. Хоча насправді це ніякі не собачки, а великі хом’яки з товстими задами. Але вони так кумедно стрибають! Поруч із їхнім «собачатником» зробили лабіринт із труб для дітлашні – щоб, лазячи норами-тунелями, малюки могли відчути себе луговими собачками.

Порадували також мурахоїди, які нишпорили своїми довжелезними мордами у траві. Тигр чомусь обгризав кущ. Після довгих роздумів ми вирішили, що то він чистив зуби після ситного обіду. Левиці гордо дефілювали перед захопленою публікою, в той час як лев переховувався десь у кущах. Гепард спав, лишивши на показ тільки спину.

Цього разу заховалися від нас лемури, бегемот, морський слон. Але нічого, буде привід приїхати ще раз (чи не раз).
Звісно, не можна було вийти з зоопарку з пустими руками. Для тих, хто хотів отримати одноцентову монетку з зображенням панди чи мавпи, стояли спеціальні автомати. Закидаєш туди 51 цент – випльовує монетку в один цент з мордочкою. Ми на це не купилися. Але у Panda store зайшли. У цьому магазинчику сувеніри не тільки з пандами. Хоча їх таки найбільше. Можна вибирати чашки, брелоки, футболки, кепки, рюкзаки, блокноти, ручки, значки, листівки, диски, ще не знати що з різними тваринами. Але переважно це все ж м’які іграшки. Але які гарні! Це не китайський ширпотреб із перекошеними мордами і лапами різної величини. Вироблено в Індонезії, ручна робота. Пухкенькі копії дуже подібні на свої дикі прототипи. Були там і рожеві фламінго, і кротові пацюки, і ховрашки з хом’яками, я вже не кажу про слонів-бегемотів-жирафів-мавп-ведмедів-левів. А цариця Панда! Я не рахувала, але самих тільки м’яких панд було видів п’ятнадцять: панда сидить, панда лежить, панда з бамбуком у роті, панда з малятком під боком, панда весела, панда сумна, панда хитра… А ще ж рюкзаки з пандами, сумочки, пенали, олівці…
Марічка довго ходила серед іграшок… Спочатку наче зупинила свій вибір на ховрашкові, але він був сумний. Тоді дитина вибрала колобкоподібну невелику пандочку і маленького пінгвінчика. Сама пішла до каси розплачуватися своїми ж грошима – частина зібрана ще в Україні і переведена у місцеву валюту, а частина – завбачливо виділена бабусею і дідусем на поїздку.
Вийшли з зоопарку ми вже майже перед закриттям, зайшли в «Старбакс» випити шоколаду, та й вирушили додому…

Про свинячий грип у США

Усі знають, що в країні свинячий грип, але паніки не спостерігається. Жах охоплює американських українців, які слідкують за новинами з батьківщини.
У Штатах же у звичному режимі проходять служби в церкві (правда, з деякими поправками: так, наприклад, бажаючим поцілувати ікону потрібно скористатися дезінфікуючими засобами, щоб, не дай боже, когось не заразити чи не заразитися самому), різноманітні спортивні заходи, як-то бейсбольний матч чи змагання з американського футболу. Усі активно святкували Хеллоуін, діти ходили по хатах збирати цукерки.
Звичайно, вживаються запобіжні заходи. Усі газети-журнали пишуть про необхідність вакцинації і про те, що потрібно робити, щоб уникнути захворювання (часто мити руки, вдома одразу знімати вуличний одяг, якомога рідше торкатися очей/рота/носа, при підозрі на грип лишатися вдома і викликати лікаря). Спочатку мають зробити щеплення (безкоштовне!) людям із груп ризику: медикам, вагітним, усім, хто має вік від шести місяців до двадцяти чотирьох років, а також людям до шістдесяти чотирьох із захворюваннями, які можуть викликати серйозні ускладнення після грипу. Для захисту немовлят лікарі радять вакцинуватися мамам і няням і уникати контактів із хворими.
Минулого тижня ми з Марічкою ходили до лікаря, щоб оформити папери для садочка і зробити щеплення, яких не вистачало. Два з них можна було зробити і в Україні, вже перед самим від’їздом, але, чесно кажучи, після українського скандалу з вакцинами я побоялася. Думаю, що в США все ж має бути більш суворий контроль препаратів. Разом із обов’язковими щепленнями Марічка отримала й проти свинячого грипу. Тільки не укол, а назальну вакцину. Треба сказати, що вакцинний коктейль не минув безслідно: на вечір трохи піднялася температура і засопливив ніс, але через день усе минуло. У садочок поки що не пішли – дівчинка з України, Маріччина одногрупниця, уже перехворіла, тож хтозна, яка там ситуація… Вирішили трохи перечекати. Хоча наші знайомі спокійно розповідають про свинячий грип у школі, куди ходять їхні діти: так, swine flue є, і хворі дітлахи є, але малят, які з ними контактували, одразу ізолюють, щоб запобігти поширенню інфекції.
У клініці, куди ми ходили на медогляд, медперсонал був без пов’язок – значить, не бояться заразитися… Хоча біля раковини висіла детальна інструкція, як правильно мити руки, щоб уникнути інфікування: намилювати ретельно, не оминаючи простору між пальцями і нігтів, змивати мило під водою не менше 20 секунд, витирати руки паперовим рушником, іншим паперовим рушником закрутити кран.
Окрім цього, на стінах містяться контейнери зі спеціальним дезінфікуючим розчином, яким можна протерти руки.
Звісно, у Штатах також не обходиться без пліток і провокативної інформації. Минулого тижня, наприклад, писали, що Обама активно закликає усіх вакцинуватися, але при цьому заборонив своїм дочкам робити щеплення. Подібні новини, звичайно, насторожують. Але уже повідомили, що і Малії, і Саші провели вакцинацію – таким самим способом, як усім іншим американцям. Останнє уточнення важливе, бо говорять про існування двох вакцин – для еліти і для усіх інших. У елітному препараті немає шкідливих домішок на зразок ртуті, яка ніби є у звичайній вакцині. Федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель разом зі своїми міністрами уже отримала свою порцію вакцини, а Барак Обама з дружиною чекають черги, бо ж спочатку треба зробити щеплення групам ризику… Отаке-от благородство…

Як ми святкували Хелловін

Почати цю оповідку можна було б так: зібралися якось грузини, казахи, українці й росіяни святкувати Хелловін… Звучить як анекдот, правда? Але це було насправді.
Та тільки це ще не початок. Спочатку була дорога у сусідній штат. З Меріленду ми їхали у Вірджинію, у містечко Арлінгтон, що поблизу Вашингтона. Проїздили повз славну річку Потомак, бачили триголовий світовий центр мормонів – велику церкву, яка просто кидається в очі усім, хто під’їжджає до столиці Америки з півночі. Здалеку було видно навіть українське посольство.
Ми їхали в Арлінгтон на Helloween party на запрошення наших знайомих, вихідців із України, яких запросили їхні знайомі, грузин і росіянка. Усім відомо, які гостинні грузини, і що у їхньому домі не може бути мало гостей. Усього зібралося чоловік двадцять-двадцять п’ять дорослих і близько десятка дітей. Не скажу точно, тому що сходилися усі поступово, а з тими, хто прийшов у числі останніх, ми навіть не встигли познайомитися.
У Сполучених Штатах на Хелловін традиційно переодягаються у карнавальні костюми, як у нас на Новий рік. Деякі дорослі, правда, обмежилися лише незначними аксесуарами, але все одно загальна картина була досить яскрава і розмаїта. Я була відьмочкою, Рома – піратом, Марічка – янголятком. Серед наших нових знайомих був Буратіно, Черепаха Тортила, метелик, лицар, пірати з неперевершеним Джеком Горобцем на чолі, астронавти, фея Дінь-дінь, Росомаха з «Людей Х» і ще декілька невпізнаваних персонажів.

Коли зібралася чимала компанія, діти пішли «на промисел» – збирати по хатах цукерки. Це виявилося досить весело не тільки для малят, а й для дорослих. Тим паче, що більшість із нас ще не мали подібного досвіду. Діти озброїлися кошичками-гарбузиками для солодощів або просто пакетиками і ходили від хати до хати, виголошуючи: «Trick or treat!» («Відкупися або поплатися!»). На вулицях одразу видно будинки, господарі яких готові роздавати цукерки: ці оселі добре освітлені, «прикрашені» гарбузами/привидами/скелетами/чорними котами/павутиною/надгробками. Вважається, що усе це відлякує нечисту силу. Гарбузами, звісно, нікого не подивуєш, хоча вони дуже різноманітні і не подібні один до одного.

Але траплялися й справді дивовижні декорації. Біля одного дому було блимаюче освітлення, і коли я придивилася, на що саме падало світло, стало трошки моторошно: до дерева був причеплений скелет. Біля деяких будинків були святкові «ворота». Про одні з них із захватом розповідала Марічка: коли заходиш і проминаєш страхопуда, натискаєш на кнопку – і зверху на мотузках опускаються кажани і павуки, видаючи страхітливі звуки.
Здебільшого усі дуже радо зустрічали переодягнутих гостей, я душе втішилася двом малючкам, які з балкончика голосно оповіщали: «We have candies! We have candies!» У деяких оселях не світилося, що значило: нема чого до нас заходити. А ще в деяких на момент нашого візиту лагоминки уже скінчилися. Та малята не засмучувалися і отримували задоволення від самого процессу. Якщо спочатку усі ходили разом, то потім уже не чекали одне одного, а планомірно обходили околиці.

Незнання мови не заважало Марічці збирати смаколики, і «улов» виявився чималенький: у її пакеті були різноманітні шоколадні батончики, смоктунці, жуванці, пакуночки з печивом, родзинками тощо. Серед цих багатств ми знайшли кілька екземплярів під маркою «Вонка». Книжка про шоколадну фабрику Віллі Вонки – одна з Маріччиних улюблених, але, на жаль, цукерки не виправдали наших сподівань… Правда, на них по-чесному було написано artificial flavored (з штучним ароматом), але не розумію, для чого «Нестле» споганило добре ім’я шоколадного чарівника Вонки.
Але це я забігла наперед. Поки дітлахи ходили по хатах, дорослі мали можливість добре роздивитися навколо. На вулицях було багато народу: зграї дітлахів, малята у супроводі батьків – і всі у чудернацьких костюмах. Найбільше запам’ятався робот (статі і віку визначити не вдалося, бо костюм повністю закривав дитину) і мама й доця павичі. Жінка-павич обізвалася до нас, почувши знайому мову. Вона виявилася словачкою і дуже зраділа зустрічі з майже земляками.
Додому ми повернулися пізно ввечері (чи, точніше, вночі) стомлені, але задоволені. А перед тим, як заснути, Марічка запитала: «А наступного року ми поїдемо на таку вечірку?»