пʼятниця, 18 травня 2012 р.

Особливості життя в американській провінції


Уже майже рік, як ми переїхали з мегаполіса у невеличке містечко, тож тепер я справді зі знанням справи можу розповісти про відмінності та особливості.
Про те, що люди лишають на стоянках авто з відкритими вікнами, я вже писала. Як і про те, що діти самі ходять по місту – до/зі школи, в бібліотеку, магазин чи до друзів. І це, як на мене, дуже важливо. Не тільки тому, що батькам не треба скрізь возити своє чадо, а й тому, що дитина почуває себе самостійною одиницею.
Та зараз я хочу написати про інше. Спочатку, як ми приїхали, я водила Марічку до школи. По-перше, щоб вона вивчила дорогу, а по-друге, шлях до школи пролягав через ділянку, де велися ремонтні роботи, то мені було спокійніше, коли я була поруч. На перехресті біля школи вранці, коли діти поспішають на науку, і вдень, після закінчення уроків, чергують «провідники» (crossing guards), які слідкують, щоб школярі правильно переходили дорогу, часом зупиняють машини, щоб пропустити галасливу зграйку дітлахів.
Уранці у нас чергує священик баптистської церкви, а вдень – кухарка зі старшої школи. Не буду зупинятися на тому, що священик, слухаючи нас із Марічкою, коли ми проходили повз нього, розпізнав східноєвропейську мову, от тільки не був упевнений у тому, яка саме мова, чим мене неабияк подивував, бо не всі американці знають, що таке Україна і де вона знаходиться. Хочу розповісти про те, що священик не тільки допомагає дітям переходити дорогу, а й дбає про чистоту доріжки, яка веде до перехрестя (і знаходиться вона зовсім не біля церкви, як можна було б подумати). Восени він відкидав землю і траву, які насувалися на доріжку з боків. Взимку розчищав сніг. Спостерігаючи за його роботою, я спробувала собі уявити українського священика, який відкидає сніг. Не вийшло. Хоча, можливо, я не зовсім права, і у селах чи невеличких містечках священики також служать не лише Богу, а й людям.
Є знайомий священик і в Роми (от тільки не знаю, з якої саме церкви). Він також не лише священик. Викладає в університеті. Ні, не релігієзнавство. Біологію! А ще проводить екскурсії у місцевому краєзнавчому музеї.
Раз уже зайшла мова про священиків, зауважу, що у Вест Юніон як мінімум п’ять церков – католицькі та протестантські. Кажу «як мінімум», бо, може, не про всі знаю. І це на 3,5 тисячі мешканців!
Ще у містечку п’ять перукарень (і знову – як мінімум, бо ще не всі закутки міста нами досліджені). І що цікаво – основними клієнтами є жінки за… скажемо, 60 (насправді, усі 70, а то й більше). Акуратненькі бабульки приходять освіжити зачіску, а заодно й поспілкуватися.
Жіночки за … років слідкують не тільки за своїми зачісками, вони переймаються і фізичною формою. І не тільки жіночки. Майже щодня, гуляючи з маленькою Юлею, я бачу бабусечок і дідусиків, які займаються ходьбою, а то й бігом. Звісно, вони вітаються. А потім захоплено розказують, яка гарнюня у мене дитина. Якщо Юля лежить в колясці – обов’язково питають, чи можна подивитися на малятко.
Як це відрізняється від того, що відбувається в Україні! І мами-бабусі діток ховають від недобрих поглядів і зурочень, але й погляди, які кидають цікаві тітоньки, зазираючи через плече у коляску, також часто не назвеш доброзичливими. А в Америці усі щиро захоплюються немовлятами. І бабусі й дідусі, і тітоньки й дядечки. І завжди питають дозволу подивитися. Зараз я вже цьому не дивуюся, а спочатку не могла вийти з дива. Особливо вразило мене, коли я проходила повз бар, біля якого стояв і курив якийсь чолов’яга. Він привітався, спитав, чи можна глянути на маля, а потім став захоплено махати руками: «Воно подивилося на мене! Воно кліпнуло!» А потім ще уточнив, чи це дівчинка і якого віку.
І наостанок про вітання. Загальновідомо, що американці ввічливі, завжди вітаються у магазинах-ресторанах тощо. До цього ми звикли ще в Балтиморі. Як і до того, що вітаються незнайомі люди, коли проходять повз тебе по доріжці. А у нашому містечку вітаються всі і всюди. Якщо ти на протилежному боці дороги – помахають рукою чи кивнуть. Проїжджає повз тебе машина – водій обов’язково посміхнеться і махне рукою, незалежно від того, чи це поштар, пожежник чи поліцейський. Не махають лише водії вантажівок, бо вони не місцеві. J

Немає коментарів:

Дописати коментар