понеділок, 15 лютого 2010 р.

Дитячий музей

Перед тим, як розпочати оповідь про дитячий музей, треба розказати, як і завдяки кому ми туди потрапили. Тиждень тому подзвонила знайома наших знайомих, ні, уже друзів, бо за той час, що ми з Марічкою у США, кілька разів вони до нас приїздили, кілька – ми до них, тож можна сказати, що дружимо сім’ями. Так от, подзвонила Оленка і запросила Марічку (і нас разом з нею) на день народження до своєї доньки Катрусі, якій виповнилося шість років. На цьому дитячому святі ми завели нові цікаві знайомства. Мирослава й Марко народилися тут – це відчутно по мові: їхня українська якась трохи рубана, окрім того, періодично збиваються на англійську, так само, як і двоє їхніх дівчаток. Інша пара, Уляна та Юрко, у США вже вісім років. Із своїм синочком Яремою вдома говорять українською, але він ходить до садочка і добре говорить також англійською. Взагалі, Марічка казала, що діти періодично переходили на англійську, що й не дивно, адже нею вони послуговуються у школах. З присутніх дітей Марічка була найстаршою, найвищою і при цьому найменше жила у США, бо решта дітей народжені вже тут. Малюки натхненно щось ліпили з кольорового тіста, потім оглядали Катрусину кімнату, а потім дружно дивилися «Ну, постривай!». Дорослі тим часом активно спілкувалися. Хрещений Катрусі Петро приїхав із Філадельфії. Також народжений тут. Коли розказував анекдот, періодично консультувався з Оленкою, щоб підібрати потрібне слово. Мова діаспорських українців часто калькована з англійської, їм просто не вистачає словникового запасу і знання усіх мовних нюансів. Ще одна дивовижна пара – хрещена іменинниці Мар’яна з чоловіком-хорватом Герою, які приїхали разом зі своїми волохатими улюбленцями – тер’єркою Мімі і пуделихою Б’янкою. Гера виявився напрочуд привітним, хоча, мабуть, почувався трохи не у своїй тарілці, бо ж спілкувалися переважно українською. Зате Рома, почувши, що він хорват, привітався до нього хорватською (таки недаремно вчив мову в Академії!). Цуцики веселили і дітей, і дорослих. Старша Мімі буквально на льоту ловила м’ячики. Білява Б’янка до м’ячиків була абсолютно байдужою, зате проявляла надзвичайну дружелюбність. Раніше ми з Марічкою говорили, що заведемо (колись!) таксу, тепер я вже не так впевнена щодо породи, бо ці песики мені також дуже сподобалися.
Але досить вступу, треба нарешті переходити до основної частини, а то досі не ясно, до чого тут дитячий музей. Після перекуски і тортиків шановне товариство розсілося по машинах і поїхало у центр міста, де знаходиться Port Discovery: Children’s museum. Власне, незрозуміло, чому цей заклад називається музеєм. Вдаліше було б охарактеризувати це як «Центр дитячих розваг». Щастя потрапити туди коштує $12,95 з носа, річний абонемент на сім’ю – $95. Оленка приклеїла на груди усім – від найменшого до найстаршого – перепустки до музею, і ми зайшли у дитяче царство. Коли вражень забагато і перехоплює подих, важко віднаходити слова для опису відчуттів, але я все ж спробую…
Як тільки ми зайшли у дитяче царство, погляду відкрилося футбольне поле, ні не в натуральну величину, але досить велике. Футбольний м’яч – стандартних розмірів, але легенький і м’якенький, таким не страшно отримати у вухо. Оминувши футболістів, у центрі побачили складну конструкцію з гірок, труб, сіток. Вона займає центральну частину приміщення на усіх трьох поверхах. Зайшовши на першому рівні, можна вийти у будь-який бік на другому чи третьому і навпаки. От тільки спочатку дуже непросто зрозуміти, куди ж веде та чи інша «стежка».

Центральна гірка-труба у кілька разів ширша і більша за гірки на рошенівських майданчиках, які проти неї видаються забавками для ляльок. Я з цієї труби не з’їхала і тепер шкодую, бо деякі батьки також мандрували дитячими «катакомбами». Зате я лазила по тунелях із сітки, а у тому, що був під нахилом, навіть з’їхала, бо йти усе одно не могла – каблуки чіплялися за мотузки. У цих «катакомбах» часом треба було лізти кудись по прямій дошці, на якій то тут, то там розташовувались якісь «підніжки». Одним словом, діти тут пропали. Спочатку вони полізли туди усі разом, але повернулися не всі. Уже дорослі й діти перемістилися до інших цікавих об’єктів, а Марічки не було видно. Безслідно зник і мій чоловік. Добре, що я здогадалася, що вони разом, хоча певні сумніви усе ж були… А шукати їх самотужки також не хотілося: а що, як і я загублюся? Бо ж, як ми виходили з гардеробу, щосили ревла дівчинка років дев’яти: вона загубила сестру. Але сестра знайшлася, бо перед виходом ми запитали про це у службі охорони, куди відвели заплакане дівча. Але це я відволіклася. Мені хотілося розділити радість перебування тут із Марічкою і Ромою, а не стовбичити, дивлячись на чужих дітей, тож я попросила знайому подзвонити Ромі на мобільний. Виявилося, що він нас бачить! Покрутившись за його вказівками, побачила його і я. Поки я на них чекала, Марічка встигла пограти у гольф, побути будівельником: натягнувши на голови каски і вдягнувши жилети, діти складали «цеглини» на рухому стрічку, інші крутили кермо, щоб підняти вантаж вгору, звідки цеглини спускалися по стрічці на коліщатках вниз, де дітлахи могли їх брати, щоб щось будувати.

Можна було також розвантажувати вагони за допомогою спеціального крану. На гачку крана був магніт, який притягував цеглинки. Їх треба було з одного вагона поскладати в інший. Ще там була корова з телям у натуральну величину. Корову можна було «подоїти»: вим’я гумове, м’яке, а під ним стоїть відерце. Марічка не подолала спокусу вилізти на теля, на корову не змогла. Шукаючи ще щось цікавеньке, розчесали хвоста коневі, задок якого був причеплений просто до стіни, а поруч лежала спеціальна щіточка. Далі на нашому шляху постала оаза – тихий куточок, де можна було спокійно посидіти чи полежати на подушках, роздивляючись чи читаючи книжки, змайструвати щось з конструктора, поскладати пазли тощо. Там Марічка склала людський скелет – на тканині намальований силует людини, і до нього треба чіпляти кістки на липучках – і змайструвала з чудернацького конструктора не менш чудернацьку істоту-квітку з двома парами лупатих очиць. Але доці там було не дуже цікаво – їй хотілося активних розваг, тому наступною точкою, яку ми відвідали, був музичний зал, точніше, барабанний. Відвідувачі брали палички і гатили по різноманітних і різнобарвних барабанах і тарілках. Уявляєте цю шалену музику? Один із працівників музею задавав ритм то на одному, то на іншому барабані, але кому потрібен загальний ритм, якщо кожен лупить, як хоче і як може?

Боюся, що не зможу перерахувати усіх ігор і куточків, які є у дитячому музеї, але деякі все ж назву. Там є як мінімум два магазини з овочами і фруктами, неймовірно схожими на справжні і за розмірами, і за забарвленням. Ще є ферма і магазин домашніх тварин; ковбойський куточок; комп’ютери, за якими можна гратися і малювати; куточок, де можна змайструвати вітрячок і кораблик (на столиках є усе потрібне: детальна інструкція, папір, ножиці, трубочки, нитки тощо). Нарешті ми усі дружно добралися до кафе. Ні, не до справжнього. Точніше, не так. Кафе якраз найсправжнісіньке: є столики для відвідувачів, є кухня. Ми з Марічкою кілька разів проходили повз нього і не заходили саме тому, що не збиралися їсти. Але їсти там і не треба. Батьки з полегшенням всілися за столиками, бо вже стомилися мандрувати за своїми малятами. А дітлашня в цей час радісно складала на підноси усе, що траплялося під руку, і гордо подавала таці батькам.

Марічка навіть примудрилася заробити долар чайових – за те, що принесла саме те, що замовляв хрещений іменинниці, а не чергову капустину чи яєчню. Хтозна, скільки ще б ми перебували у цьому дивовижному царстві дитячих розваг, але у кафе нам повідомили, що музей зачиняється (о 17.00). Яка радість! Для батьків, звичайно, які помітно заморилися. Поки вдягалися, побачили чимало дітлахів із саморобками: виявляється, у якомусь із залів діти щось майстрували з картонних тарілок і готували подарунки до Дня Валентина. Але ми не шкодували, що не потрапили туди, – всюди ж не встигнеш. Та й потім – раз іще не все бачили, не все випробували, значить, обов’язково ще повернемося сюди. От приїде в гості племінник – покажемо, як розважаються американські діти. Марічка з нетерпінням чекатиме, бо готова хоч зараз пірнути з головою у світ дитячих розваг.

Немає коментарів:

Дописати коментар