Хочу показати свої останні творіння. Часу на скрап та інші рукотворні штучки катастрофічно не вистачає (зрештою, як і на багато інших справ), та все ж іноді вдається втілити задумане в життя.
Перша листівочка - для коханого чоловіка. Її ідея народилася давно - коли до рук мені потрапила симпатична гітарка - я її вирізала з якогось рекламного буклета. Покрила зверху кракелюром (на фото це не дуже помітно), щоб блищала, ніби полакована, і мала тоненькі тріщинки.
Папір - з колекції, яку мені подарував Санта Клаус. Багатий і яскравий, тож прикрашати його було б зайвим, тому я додала лише брадси - великі та маленькі.
Ще одна листівочка призначалася Люсі, моїй тітці, але, на жаль, не полетіла до адресата... Тож я не лише викладу саму листівочку, а й заодно привітаю свою старшу тітку. У дитинстві вона мені здавалася суворою, хоча вигадувала надзвичайно цікаві казки (як шкода, що я їх не пам’ятаю), у студентські роки була мудрим провідником і порадником. І мені й досі є чому в неї повчитися - зокрема впертості у досягненні своєї мети.
Вибір паперу зі смужками і горошком (з тієї ж таки колекції) не випадковий. Кажуть, що життя складається зі світлих і темних смуг... Тож я бажаю Люсі, щоб темні смуги і плямки у її житті були ще менші і тонші, ніж на цій листівці!
А листівку при нагоді усе ж таки передам. З днем народження!
Вітаю усіх на своїй сторінці! Зараз я мешкаю у крихітному містечку Вест Юніон, що у штаті Айова, США. Разом із коханим чоловіком виховую двох донечок. Саме після переїзду до Америки я і започаткувала свій блог. Записувала думки і враження, а їх було дуже багато. Зараз мене місцеве життя вже не так дивує. Мабуть, тому тепер стало менше дописів, а більше творчості: оповідань, листівок... Сподіваюся, ви знайдете щось для себе: читайте, розглядайте, коментуйте - мене цікавить ваша думка!
середа, 18 квітня 2012 р.
понеділок, 16 квітня 2012 р.
Вагітніть по-американськи. Перебування у лікарні. День останній
П’ятниця. 30 грудня
Після сніданку (вівсянка, молоко, йогурт, французькі тости (грінки, обсмажені у яйці) з маслом і кленовим сиропом, яблучний сік) почалися приготування до виписки. Медсестра знову провела інструктаж. Приходила жіночка з папкою корисних матеріалів про перші місяці життя дитини: норми сну, дози ліків, графік щеплення тощо, тощо, тощо. А ще вона принесла анкети, які треба заповнити. Не обов’язково, але якщо є хвилинка… Та добре, Рома з Марічкою усе одно затримуються, так що можу і заповнити. Правда, питання в анкеті були на той час не актуальні. Про те, чи справляюся я після народження дитини з повсякденними обов’язками, чи вони у мене забирають більше часу, ніж раніше, чи справляюся я з доглядом за дитиною, чи не страждаю від післяпологової депресії. Усі ці питання, ну, хіба окрім депресії, стали актуальними вдома, тижнів через два після народження Юлі, коли почалися кольки. Тоді я ні з чим не справлялася…
Рівень білірубіну у Юлі все так же був нижче критичного, але вище норми і поки що не знижувався. Тому Кейті сказала, що завтра, у суботу, 31 грудня, до нас додому приїде медсестра – зробити аналіз.
І вона таки приїжджала. І кров взяла, і вручила чергову папку з купою корисної інформації (дуже смішно – можна подумати, у мене буде час усе те читати…). Сказала, що у неділю також треба буде зробити аналіз, але наша страхова компанія, з якою вона зв’язувалася, відмовилася покривати цей візит. Тож у нас є вибір: або заплатити за візит самим (поза сотню доларів), або поїхати у лікарню і зробити там аналіз крові.
Ми з’їздили самі. Скільки тут їхати – якихось дві-три хвилини. А в понеділок ще раз – уже в поліклініку (насправді і лікарня, і поліклініка містяться в одній будівлі з кількома виходами). Понеділковий тест засвідчив, що рівень білірубіну знижується, і бідолашній дитині нарешті припинили колоти п’ятки.
Але це я забігла на кілька днів наперед. Повертаюся у п’ятницю, 30 грудня, день виписки. Окрім анкет, які треба було заповнити за бажанням, були ще й обов’язкові – на отримання свідоцтва про народження і social security number (аналог нашого ідентифікаційного коду). Так-так, усі папери оформлювалися у лікарні. Нікому нікуди не треба було їхати. Я заповнила папери, Рома заплатив ($30+$15), через два тижні поштою отримали свідоцтво про народження, а ще через два – social security number.
Ну що ж – можна вирушати додому. Треба тільки не забути подарунки. Частину Рома з Марічкою вже забрали, тож на те, що лишилося, рук вистачить.
Я отримала прикрашений до Різдва горщик із зигокактусом, листівку від персоналу лікарні (Там, мабуть, не менше сотні підписів. Ні люди мене, ні я їх не знаю, але все одно було дуже приємно отримати таке незвичне вітання.), а також кошик смаколиків від лікарняної їдальні. Там були цукерки, печиво, фрукти, банановий і кокосовий кекси і безалкогольне шампанське.
Малятку пощастило ще більше. В один із перших днів медсестра занесла листок із відбитками крихітних ніжок. Нам, правда, дісталася копія, бо оригінал – то документ, який лишається в лікарні.
У чималій червоній коробці були подарунки від Huggies – підгузки та серветки. В іншому пакунку – від лікарні – було таке: спальний мішечок (надзвичайно зручна штука); дві в’язані шапочки і покривальце, зв’язані однією з медсестер; хрюшка-копилка від місцевого банку (подарували Марічці, бо Юлі вона поки що не потрібна) і велетенська шкарпетка для різдвяних подарунків із символікою лікарні.
У коричневій сумці була банка з молочною сумішшю, мірні пляшечки (правда, я використовую їх не за призначенням: в одній – олійка на травах, а в іншу наливала ромашковий чай для Юлі), а також буклетики про продукцію компанії.
Окрім цих дарунків, ми мали забрати усе, що було у шухлядах Юліного ліжечка: гель для ванни та крем від Jonson&Jonson, грушка для відсмоктування сопельок, шапочка, вологі серветки і залишки памперсів (залишки, бо Юля активно їх використовувала, тож лишилося небагато). Для себе я попросила у медсестри відсмоктувач молока. Вона сказала, що його вартість відшкодує страхова компанія.
От так от, із автокріслом, у якому тонула крихітна Юля, сумкою з моїми речами і пакетами з подарунками ми й покидали гостинну лікарню.
понеділок, 9 квітня 2012 р.
Вагітніть по-американськи. Перебування у лікарні. День третій
Четвер, 29 грудня
На третій день прибуло молоко, і я дуже раділа, якщо доця довго смоктала – ставало легше. Якщо в перший день її треба було примушувати поїсти – вона навіть заради трапези не прокидалася, та й не дуже хотіла відкривати рота; у другий – була неймовірно голодна і з усієї сили намагалася вичавити побільше молозива, то на третій день уже могла їсти від пуза.
Якось так виходило, що мені приносили сніданок саме тоді, коли я годувала Юлю, і я мусила задовольнятися запахами, поки малятко прицмокувало від задоволення.
У четвер я снідала «вершковою пшеницею» (wheat cream) – було цікаво, що ж це таке, назва ніби смачна – я чомусь забула, що вирішила не експериментувати. «Вершкова пшениця» у невеликій піалці виявилася звичайною манкою, тільки солоною і звареною на воді чи, може, просто залитою окропом. На велетенській тарілці, накритій кришкою, чекали тости. Ще на підносі був джем і – ніколи не вгадаєте J – зелений чай.
Третій день поспіль з п’ятої ранку до п’ятої вечора чергувала Кессі. Вона казала, що, взагалі-то, між чергуваннями минає кілька днів, але її попросили вийти, поки я в лікарні. Вважаю, що мені дуже пощастило з медсестрою. Добра, уважна, мила дівчина. Спитала її, де вона живе. У містечку (назву забула) за півгодини звідси – а шкода: якби вона жила тут, може, ми б подружилися. Кессі, мабуть, трохи молодша за мене, але дуже приємна як людина.
Щоправда, мені нічого жалітися і на інших медсестер: усі були уважними і дружелюбними. Знову на контрасті згадується персонал пологового будинку у Черкасах. З акушеркою мені пощастило – вона бігала біля мене, як біля рідної дитини. Це при тому, що я їй нічого не давала. Вона чергувала у день пологів і на третій день, у день виписки я не могла її знайти, щоб подякувати. А от дитячі сестри були різні. Одна, пам’ятаю, носилася з дітками, як зі своїми. Інша – абсолютно без емоцій – пеленала і протирала, ніби то були не живі істоти, а ляльки. Ну і нерви у них, мабуть, залізні. Бо коли мене з одномісної перевели у двомісну палату, і хлопчик цілу ніч кричав, не замовкаючи, ніхто не прийшов і не запитав, що сталося, не запропонував допомоги, хоча сестринська кімната була поруч із нашою. Отак-от. А тут – натиснув кнопочку – «Вам щось потрібно?»
Нарешті витягли голку з руки. Досі лишали, бо Кессі налякалася через те, що у мене крутилася голова, і думала, що, можливо, треба буде вводити у вену якісь ліки. «Чобітки» для тортур вдень на мене уже не вдягають – тільки на ніч. Дочекалася нарешті, хоч ноги подихають.
Випила молоко. Пудинг лишила Марічці. Усе одно скоро буде обід.
Подивилася відео про грудне вигодовування і догляд за дитиною. Видно, що касети уже бувалі в бувальцях – привіт з кінця вісімдесятих, судячи з того, як там вдягнуті молоді мамочки. Та й поради деякі уже застарілі. Тітонька у телевізорі радила пупчик обробляти спиртом, а Кессі казала – простою водою. Я її ще перепитувала тоді. І після перегляду відео не змовчала: а там казали спиртом протирати. На що Кессі відповіла, що вони так уже давно не роблять, бо спирт дуже пече, а пупчик чудово заживає, якщо навколо нього протирати вологим рушничком.
На ланч замовила курячий суп-пюре (смакота! шкода, що досі його не замовляла), курячу грудку-гриль на булці (ледь подужала! хто ж міг подумати, що і грудка, і булка такі величезні!), йогурт, яблучний сік і свій улюблений зелений чай.
Завтра Кессі вже не буде. Та й не дивно, вона і так через мене три дні відтарабанила, і на третій виглядала дуже втомленою. Раз завтра виписка, то Кессі вже сьогодні почала проводити інструктаж. Дитина має спати на спині, у машині перевозити лише на дитячому сидінні тощо, тощо, тощо. Деякі пункти вона сама відмічала: «Це ви знаєте, це теж», а деякі усе ж зачитувала.
Про дитяче сидіння варто сказати окремо. У лікарні є спеціаліст, який слідкує за тим, щоб новоспечені батьки правильно встановили сидіння у машині і правильно пристібали немовля (там ціла система – купа ременів, ремінців і ремінчиків). Рома привіз наше сидіння, і приємна жіночка перевірила кріплення і, посадивши ляльку, показала, як правильно пристібати дитинку.
Кессі принесла чергову перекуску. Йогурт я з’їла, консервовані фрукти лишила Марічці. Цікаво, настільки усе ж таки відрізняються наші уявлення про харчування мами-годувальниці і уявлення американців. Сайти пострадянського простору майже одноголосно пишуть про те, що мамі консервоване не можна їсти аж до часу, коли маляті виповниться рік, а американці дають, коли дитині немає ще й тижня…
Попрощалася з Кессі. Щиро їй подякувала. Вона справді мені дуже сподобалася.
На вечерю замовила запечену картоплю (вона подається з маслом та сметаною у пакетиках, а ти вже додаєш, що тобі подобається), уже перевірений і смачнючий лосось на грилі і зелений чай.
Чергова медсестра захоплювалася Юлиною красою, розпитувала про Марічку і про те, чи нам подобається на новому місці (мається на увазі у Вест Юніон). Я вкотре відмовилася від знеболювального. Пила лише в перший день. А для чого, якщо шов майже не болить? Лише трохи ниє. А від болю, який супроводжує мене, коли я встаю з ліжка чи лягаю, ліки усе одно не порятують. «Дивіться, як скажете. Але терпіти біль не треба. Якщо передумаєте – покличте». Терпіти, звісно, не треба, але і зловживати ліками не варто, особливо коли годуєш дитинку, і все потрапляє в молоко.
Після восьмої вечора зайшла Кейті – вона провідувала у лікарні свою пацієнтку, заодно зайшла подивитися і на нас. Я запитала, коли завтра можу йти додому, бо ж Майкл сказав, що його не буде, і виписуватиме Кейті. «А коли захочете. Головне – щоб я не забула зробити виписку. Скажіть медсестрі, щоб вранці нагадала мені».
Кейті уважно оглянула Юлю, бо на третій день малятко пожовтіло. «Поки що рівень білірубіну не критичний, завтра вранці повторимо аналіз. Якщо буде підніматися – треба буде посвітити ультрафіолетовими лампами». Марічка народилася жовтенькою, і жовтушка пройшла сама – у пологовому її голенькою клали у ліжечко і виставляли на сонечко.
субота, 7 квітня 2012 р.
Вагітніть по-американськи. Перебування у лікарні
Середа, 28 грудня
Наступного дня Кессі, як і обіцяла, розбудила мене в п’ятій. Спочатку я погодувала Юлю, а потім Кессі в черговий раз поміряла мені температуру і тиск, притиснула мій багатостраждальний живіт, зняла катетер, пов’язку і сказала, що скоро прийде Майкл. Під її наглядом я дійшла до ванни, а потім у мене закрутилася голова. Довелося трохи посидіти, перед тим, як вирушати у зворотну путь. Кессі налякалася і сказала, щоб сама я ні в якому разі не вставала – обов’язково кликала її. А після сніданку я зможу піти в душ. «Ого! Так швидко!» – подумала я.
Майкл не повідомив нічого нового: усе йде як слід, шов добре заживає.
Прийшла медсестра і взяла кров з вени.
Я ніяк не могла дочекатися сніданку, бо ж прокинулася рано, дитинку погодувала, а сама голодна. Тож, як тільки стрілки наблизилися до половини восьмої, я зателефонувала у їдальню і замовила собі сніданок. Він виглядав так: вівсянка (зварена на воді, але додатково кухарка принесла пакет молока), тости (чотири половинки), джем (ягідний і виноградний), йогурт (полуничний) і, традиційно, зелений чай (конфуз із чаєм був лише перший раз, надалі моє замовлення приймали без перепитувань).
Приходив Рома. Вирішили, що увечері прийде з Марічкою. До цього він приходив сам, бо Марічка перед цим трохи соплила, а я не хотіла ризикувати, щоб не заразити малятко.
Годині в десятій Кессі принесла мені пакет молока і зерновий батончик, який я потім віддала Марічці. Я ж і сама з дитинства пам’ятаю, яким смачним здавалося те, що приносили мама чи тато з роботи чи з походу в гості.
На ланч я замовила курячий суп із вермішеллю (на смак – так собі, і зовсім не солоний), тост із висівкового хліба (до нього принесли ще й масло), овочі на пару (спаржа, кукурудза і морква; більше я їх не замовляла, бо кукурудза і квасоля – явно не та їжа, яка потрібна мамі-годувальниці) і, звісно, зелений чай.
Похід у душ пройшов успішно, хоча Кессі дуже переживала, щоб у мене знову не закрутилася голова, тому чергувала у ванні і щохвилини питала, як я себе почуваю. На шві лишився лише сітчастий лейкопластир – дірочки для того, щоб шкіра дихала. Якщо через три дні сам не злізе, можна акуратно знімати, – сказала Кессі. Лейкопластир злазити не поспішав, але й я його не здирала. Акуратно знімала смужки днів через п’ять – коли краї почали задиратися, а попереду був візит до Майкла.
Подивилася, як Кессі обтирала Юлю, – і знову закрутилася голова, тож я сіла на крісло у «дитячій» кімнаті. Малятко спокійно переносило водні процедури, навіть коли Кессі тримала її над раковиною і мила голову. Коли ж я обтирала її вологим рушничком удома, доця верещала дурним голосом, тож перший час водні процедури були страшенною мукою для мене.
Кессі принесла ванільне морозиво і яблучний сік, щоб я підкріпилася. Морозиво лишила Марічці, бо мої рідні от-от мали навідатися до мене.
Коли прийшли Рома з Марічкою, доця, роздивившись Юлю, запитала: «Мамо, а ти бачила її з розплющеними очима?» Я бачила, хоча малятко і справді здебільшого спало, навіть коли їло.
У меню була купа різних страв, але я вирішила не замовляти те, чого не знаю, щоб не нарватися на гостру їжу чи якусь неїстівну страву, тому замовила на вечерю найпростіше, що може бути – макарони з сиром, салат, банан, ну і зелений чай.
Уночі, після чергового годування, страшенно захотілося їсти, тож я попросила чергову медсестру щось мені принести. За кілька хвилин у кімнаті з’явилися теплі тости і джем. Ну що ж, поїла, тепер можна і поспати, бо ж скоро знову дитятко годувати.
середа, 4 квітня 2012 р.
Вагітніть по-американськи. День народження Юлі
Продовження
Рома разом із Кейті та крихітною Юлею пішли митися-важитися-мірятися. Пізніше я дізнаюся, що виносила малятко вагою 3 кг 380 г і довжиною 52 см. Майже як Марічка. Тільки Марічка важила на двісті грамів більше. Але ж я й носила Марічку довше.
На мене став накочувати сон. Анестезіолог продовжував допитуватися про самопочуття. «Спати хочу». – «То поспи». Я пробувала, але не дуже виходило – шум усе ж таки відволікав.
Ну, от і все. Мене знову кудись везуть. Але ще не в мою кімнату. Джон, який обіймав зі мною подушку, і ще одна медсестра щось занотовують, звіряють дані, а потім уже нарешті відвозять мене у мою палату, де на мене вже чекають Рома і турботлива Кессі.
Малятко народилося в 7.42, а в палату я потрапила десь близько дев’ятої. І одразу мені принесли мою донечку – на перше годування. Юлюся була вдягнута у білу кофтинку, а зверху – сводл – дуже гарна штука – щось середнє між пелюшкою і спальним мішком: ніжки вільно дригаються, а ручки пеленаються «крилами» на липучках.
Як і обіцяв анестезіолог, через дві години я вже відчувала ноги, а через дві з половиною могла активно ворушити пальцями, у чому й переконалася Кессі. Рома пішов додому, де вже, мабуть, зачекалася, Марічка. Обіцяв прийти після обіду.
…Почала ці записи я ще в лікарні, а продовжую уже через місяць після події. Спочатку у Роми й Марічки були канікули, і ми намагалися якомога більше часу проводити усі разом – грали у наші улюблені настільні ігри, а потім у малятка почалися проблеми з животиком, і мені було вже не до записів. Довго я чекала моменту, коли зможу хоч трохи пописати, та вдень ніяк не вдається, бо Юля спить тільки на мені – живіт до живота. Коротенькі повідомлення можна набрати і однією рукою, а от щось більш суттєве доводиться відкладати… Але це я відволіклася. Хотіла лише зауважити, що пишу уже не по свіжих слідах, тому дещо можу й забути…
Спочатку кожні п’ятнадцять хвилин Кессі приходила мене мучити – натискала на живіт, «щоб усе зайве виходило назовні, а не лишалося всередині». Потім муки стали рідшими – щопівгодини, щогодини, а потім – кожні чотири години. Перевіряла вона також vitals – життєво-важливі показники: температуру і тиск. Термометр з одноразовою насадкою треба потримати кілька секунд під язиком. А тонометр під’єднаний до принтера, тож щоразу після вимірювання на роздруківці з’являвся новий рядочок – із часом і показниками.
Перші кілька разів Кессі просила глибоко дихати і кашляти – щоб не було застоїв у легенях. Якщо з диханням усе просто, то кашляти було дуже боляче через шви. Я пробувала відбутися легеньким покашлюванням. «Ні, треба сильніше, щоб не було пневмонії».
Щоб кров добре циркулювала у ногах, Кессі вдягнула мені махрові шкарпетки, зверху – спеціальні щільні гольфи, а на них – «електрочобітки». Вони працюють за принципом тонометра – спочатку набирається повітря, і ногу стискає, а потім повітря виходить. Спочатку усе було добре, а потім я зрозуміла, що це найгірше з катувань. По-перше, це надування-здування заважало заснути, а по-друге, і це набагато гірше, під цими «чобітками» страшенно свербіла шкіра, а зробити я з цим нічого не могла. Рукою не дотягнуся, а ногою нормально не почешешся… Пожалілася Кессі. Вона заспокоїла мене, що це тимчасово, поки я не почну ходити, тож якщо я хочу зняти їх, треба більше ходити. «Добре, я готова, тільки зніміть це з мене».
Після обіду я й справді трохи розім’ялася. Кессі і ще одна медсестра тримали мене під обидві руки, а я вчилася ходити заново. Здавалося б, наркоз відійшов, ноги відчуваю і ворушити можу, але цього недостатньо для того, щоб ходити. На напівзігнутих непевних ногах я зробила кілька кроків до ванної – ох і нелегко вони мені далися…
Повернуся трохи назад. Після повернення до палати Кессі принесла мені склянку зі шматочками льоду для розсмоктування (американці чомусь називають їх «чіпсами з льоду»), бо спочатку не можна навіть пити. Трохи згодом – води. В дванадцятій з їдальні принесли ланч. Після операції мені була приписана «рідка дієта», тож на підносі я побачила: суп-пюре (так і не визначила, з чого: або з гарбуза, або з батата; досить смачний), пакетик молока, кава і шоколадне морозиво. Каву я не пила, бо, по-перше, не знайшла цукру, а по-друге, мені здається, що це не той напій, який варто пити мамі-годувальниці, особливо у перші дні… Хоча американці вважають, що їсти і пити можна усе, тільки в помірних кількостях. Щодо кави «помірні» кількості – дві чашки на день. Не знаю, що на це сказати. Я, якщо вип’ю каву після обіду, часто довго не можу заснути, що вже казати про немовля…
Годині в третій Кессі принесла мені перекуску – пудинг. В п’ятій її зміна закінчилася, прийшла «вечірня» медсестра і дала мені меню. З нього за телефоном можна замовити будь-яку страву у будь-який час з сьомої ранку і до пів шостої вечора. На вечерю я замовила собі пюре, запеченого лосося, томатний сік і зелений чай.
У той час, як я робила замовлення, зайшов анестезіолог і тихенько хіхікав, поки я тричі повторювала про зелений чай. Тітоньці у трубці чулися то зелені боби (green beans), то зелений горошок (green peas), і аж за третім разом вона розчула, що я замовляю зелений чай (green tea). Вона, звісно, страшенно вибачалася, але анестезіолог славно повеселився.
Він розпитував мене про самопочуття, подивився на спину і запитав, чи не чухається. Спина – ні, а от ноги… Під тими жахливими «чобітками»… «Ну, ноги – то не через мене», – посміхнувся лікар. Я подякувала йому за гарну роботу, а він попрощався «до наступного разу».
Приходив також Майкл і залишився задоволеним моїм самопочуттям. Сказав, що наступного дня зайде в шостій ранку. «Що за графік такий? І сьогодні в шостій, а то й раніше, уже був у лікарні, і завтра також», – подумала я.
Забігала також Кейті. Оглянула і мене, і малятко. Завтра також має зайти.
Принесли вечерю. На тарілці – велетенський шматок лосося і жменька пюре. Це у нас прийнято насипати багато картоплі і трохи – риби чи м’яса. В американців навпаки. І я вже не вперше з цим стикаюся. Коли у кафе магазину IKEA ми брали пюре з м’ясними кульками, то на тарілці також була купа «м’ячиків» і ложка картоплі. Щоб подужати стільки риби чи м’яса, нам не вистачало картоплі, але, мабуть, це все ж правильний підхід, бо ж картопля у великих кількостях аж ніяк не корисна, хоча це й основний овоч українців. Запечений на грилі лосось виявився дуже смачним, тож я не надто переймалася нестачею картоплі.
Після вечері я ще трохи походила. Цього разу пересуватися було легше. Разом із медсестрою ми прогулювалися коридором. Найважче – вставати з ліжка, а потім – знову лягати. Добре, що у ліжка регулюється спинка. Натиснув на кнопочку – ліжко перетворилося на крісло, спина піднялася – і вставати легше.
Виявилося, що ми з Юлею – наразі єдині пацієнти у відділенні. (Забігаючи наперед, скажу, що у день виписки з’явилася ще одна жіночка, і, відповідно, ще одна медсестра. Тобто виходить, що на кожного пацієнта виділяється по медсестрі.) Тепер зрозуміло, чому збігається персонал із інших відділень – подивитися на єдину новонароджену. Медсестри квокчуть над малятком, нахвалюють її вроду і спокійний характер.
І справді, Юля поводилася чемно – плакала лише коли їй робили щеплення чи аналізи або коли хотіла їсти.
Користуючись можливістю, на ніч я лишала малятко у «дитячій», під наглядом медсестер. Коли вона прокидалася – вони приносили її мені на годування. А вдень Юлюся майже весь час була при мені. Хоча якщо я хотіла відпочити – треба було лише натиснути кнопку виклику, і одразу приходила медсестра. Забрати/принести дитину, принести води чи щось поїсти чи почитати – усе, чого душа бажає.
Так, я трохи відволіклася. Прогулюючись із медсестрою, я запитала, скільки всього у відділенні палат і чи бувають усі вони заповнені. Палат усього сім. Найбільше породіль – у лютому і листопаді. Часом навіть доводиться розміщати їх у сусідніх відділеннях. Усі палати одномісні. Окрім суперліжка і зручних м’яких крісел, у кожній кімнаті є телевізор. Хочеш – дивися улюблені шоу, хочеш – відео про грудне вигодовування і догляд за дитиною. Телебачення мене не особливо приваблювало, а от кілька навчальних фільмів я передивилася – освіжила свої знання.
Підписатися на:
Дописи (Atom)