Нам здаються таємничими та незрозумілими культура та звичаї східних країн. Та, виявляється, Європа для Сходу не менш далека, дивна і загадкова. До такого висновку я дійшла, спілкуючись зі студентами з Китаю, Кореї, В’єтнаму та Тайваню.
Не скажу, правда, що я аж так багато з ними спілкуюся, бо вони, хоча й дуже привітні, тусуються переважно з собі подібними і поза парами цвенькають по-китайськи (окрім в’єтнамців).
З самого початку навчання виявилося, що вони й знати не знають, що за країна Україна і де вона знаходиться. Зрештою, я на це й не сподівалася, але справжнє прозріння прийшло до мене пізніше. Група мала підготувати доповіді про різні країни, але не занудство на зразок площі, кількості населення тощо, а щось цікавеньке. Не можна було розповідати про рідну країну (таку доповідь ми робили на початку семестру) і про сусідів. Так і вийшло, що тайка Меггі розповідала про Францію, а в’єтнамець Хай згадував Париж. На цьому я й зупинюся детальніше.
Меггі – дуже емоційна дівчина, і доповіді у неї також виходять яскраві та експресивні. Вона розповіла, що в університеті в Тайвані вивчала французьку і добре пам’ятає, як викладачка повчала їх, якщо раптом вони опиняться у Франції, ні в якому разі не пити суп, бо їх вважатимуть невихованими особами…
- Ви уявляєте, французи їдять суп ложкою! – Меггі подавала цю інформацію як неймовірне відкриття.
- А ще вони їдять його на початку трапези, а не в кінці, як ми, – з інтонації можна було прочитати щось на зразок «Ну й диваки! Як так можна?»
Що вона ще розповідала про Францію – я не пам’ятаю, основний посил був – цих диваків неможливо зрозуміти. Коли настав час питань і коментарів, я зауважила:
- То не тільки у Франції, у всій Європі суп їдять ложкою.
До мене приєдналася мексиканка Сесілья:
- І ми їмо ложкою.
- Взагалі-то, якщо ви досі не помітили, в Америці також їдять ложкою, – підсумувала викладачка.
- Упс. Вибачте. Я не знала, – Меггі знітилася, було помітно, що вона розраховувала не на такий ефект.
Хай чомусь не зміг вибрати якусь одну країну, тому розповів потрошку і про Австралію, і про Сінгапур, і про Японію, і про Туреччину, і про Париж. Так-так, я не помилилася. Список був саме таким. Інформація про Париж також була незвичайною. Виявляється, туди небажано їхати з середини липня по кінець серпня – людей не пускають у ліси, бо вони можуть загорітися. А ви не знали? Отож бо й воно! Ні в якому разі не плануйте візит до Парижа на літо!
Чесно кажучи, мені просто мову відібрало. Не хотілося ні коментувати, ні питань ставити. Зате викладачка оживилася:
- А де знаходиться Париж?
- У Європі.
- А що це? Країна?
- Це територія в Європі.
- Ні, любий мій, Париж – це столиця Франції. Як ти розумієш, у місті немає лісів, хіба що парки. Де ти взяв цю інформацію?
- На туристичному сайті.
Отак-от. Париж – це територія в Європі. Якщо ви раптом цього не знали. Що вже казати про Київ…
Картину уявлень про Європу довершила доповідь кореянки Юуран, яка вирішила поділитися своїми знаннями про Росію. Вона нічого не розповідала про саму країну чи про те, які там дивні живуть люди, що і чим вони їдять, ні. Зосередилася на станції «Мир», точніше на тому, чому її демонтували. То все неправда, що казали про нестачу грошей, насправді це через невідомі страшні бактерії, які зі станції «Мир» привезли на Землю, і тепер планета під загрозою! Станцію збираються десь затопити, тож бактерії можуть через океан розповзтися по всьому світу!
На запитання викладачки, де вона вишукала цю страшилку, Юуран не могла дати певної відповіді. Та, на мою думку, це не так і важливо. Важливо інше – які далекі уявлення східних людей про Європу від реальності.
Обмізкувавши усе це, я подумала й про інше: наші уявлення про Схід також не є абсолютно правдивими. Що ми знаємо? Що вони їдять паличками, основна страва – рис, полюбляють незвичні для європейського шлунку спеції. Що у Китаї дешева робоча сила і дуже погана екологія, у Кореї розвинені високі технології, а про Тайвань я нічого й сказати не можу… Та й самі тайки, коли розповідали про свою країну, зосередилися чомусь на службі доставки й готелях. В’єтнамка Вай із тремтінням у голосі повідала про культ предків і те, що часом у її співвітчизників вселяються злі духи і усі цього дуже бояться. У той же час її співвітчизники-одногрупники Хай і Кевін підняли її на кпини: мовляв, для чого казочки розказуєш, у таке давно ніхто не вірить. Вай серйозно відповіла: «Я вірю. І це правда». От як їх після цього зрозуміти? А ще вони суп п’ють, причому не на початку, а в кінці трапези. Що тут скажеш? Дивні люди…
Ще менше ми знаємо і розуміємо, коли йдеться про арабські країни. З одного боку, вони дотримуються усіх обрядів і традицій і найменше піддаються впливу ззовні. З іншого…
Якось перед початком пари монгол Чінран розважався: запускав музику різних країн. Ми могли не тільки чути пісню, а й бачити кліп на екрані, що висів поверх дошки. Подивилися уже Діму Білана (це Чінран поставив швидше для себе, а не для мене, він вважає, що знає російську, тому старанно підспівував), кліпи китайського і корейського гуртів. Корейці співали надзвичайно романтичну пісню, а завдяки англійським субтитрам я навіть зрозуміла, про що вона. «Я не можу бути твоїм принцом», – співає сумним голосом красивий юнак і при цьому обіймає дівчину. «Чому???» – ніяк не можу зрозуміти я. Усе стає ясно у кінці пісні: дівчина помирає від раку. Отака-от сумна любовна історія по-корейськи. Після чергових маніпуляцій Чінрана на екрані з’являється купа дівчат у шортиках і топіках. Ніби прокидається зі сну Абдалла з Саудівської Аравії:
- Друзі! Та це ж моя мова!
Усі присутні у кімнаті дівчата одночасно обернулися до Абдалли:
- Як це? Хіба у вашій країні таке дозволяється?
Замість пояснень ми тикали на оголених дівчат на екрані.
- Ну ви ж не думаєте, що у нас усі жінки ходять замотані, – Абдалла також жестикулює, ніби обмотуючи собі голову. – Сучасні люди цим не переймаються. То пережитки минулого. Правда, ще не скрізь жінкам можна ходити з непокритою головою…
Ні, я не зможу зрозуміти цих людей. Якщо не скрізь можна ходити з непокритою головою, то де ж їм можна ходити з голими ногами й животами? Європейці усе-таки зрозуміліші: суп їдять ложкою, рис – виделкою, не лізуть купатися вдягнуті і не дзвонять у поліцію, якщо жінка сама зупинилася у готелі…
пʼятниця, 26 листопада 2010 р.
вівторок, 2 листопада 2010 р.
Ще трохи про Хелловін
Традиційно на Хелловін розповідають усілякі страшилки, і не дивно, що саме свято також обросло страшними міфами. Один із найстійкіших міфів – що цього дня активізуються різноманітні сексуальні збоченці. Щоб діти могли уникнути зустрічі з цими неприємними персонажами, особи, яких було засуджено за сексуальні злочини, мусять цього дня сидіти вдома. Більше того – у темряві! Ви ж пам’ятаєте, що дітей у школі вчать не йти до неосвітлених будинків. Окрім того, їх вчать не спілкуватися з незнайомцями, а кричати і мерщій тікати додому чи до знайомих дорослих. Детальний інструктаж у школі напередодні Хелловіна проводили не хто-небудь, а офіцери американської армії!
Поліція на Хелловін також не розважається: поліцейські дружно обходять «сексуальних злочинців» і перевіряють, чи вони вдома і чи не вмикають світло.
Взагалі-то, не дуже демократично… А якщо людина виправилася? Чому вона повинна довіку сидіти в темряві, коли іншим так весело? Та я, зрештою, не про це… Закони, що обмежують пересування певної категорії людей на Хелловін, мають захистити дітей, насправді ж вимальовується інша картина. Вчені Дослідницького центру сім’ї при Медичному університеті Південної Кароліни проаналізували шістдесят сім тисяч злочинів, скоєних на території тридцяти штатів за десять років, і прийшли до висновку, що Хелловін є чи не найбезпечнішим днем у році, бо саме цього дня дуже рідко траплялися злочини на сексуальному ґрунті. (Навіть до того, як з’явилися закони, які забороняють «сексуальним злочинцям» виходити цього дня з помешкання!) Дослідники стверджують, що закони, які змушують ґвалтівників сидіти вдома, насправді захищають дітей від неіснуючої небезпеки. Це те саме, що запровадити ремені безпеки у шкільних їдальнях з метою запобігти падінню.
Погано, що поліцейські стежать за потенційними «сексуальними злочинцями» замість того, щоб регулювати рух. На Хелловін кількість дітей, які потрапляють під колеса машин, зростає учетверо, в порівнянні зі звичайними днями. Це не міф і це справді страшно…
Ще один популярний міф, який не має реального підґрунтя, – що приязні сусіди досить винахідливі, щоб отруїти цукерки, але при цьому досить тупі, щоб гарненько їх загорнути. Саме тому дітей вчать, щоб вони обов’язково переглядали «наколядовані» солодощі, і якщо щось погано загорнуте, ні в якому разі не їли, а викидали. У школі навіть проходило своєрідне тренування: малюки витягали по кілька цукерок з великого пакету, ретельно перевіряли їх. Якщо папірець нещільно чи неправильно закручений – викидали такий смоктунець чи шоколадку, якщо ж смаколик витримав перевірку – лишали собі.
Щодо правдивості цього міфу також проводилося дослідження. Джоел Бест, соціолог Делаверського університету, вивчала репортажі про злочини на Хелловін, починаючи з 1958 року. І не знайшла ЖОДНОГО випадку отруєння цукерками! Однак міф досі передається з вуст у вуста, дітей інструктують у школі і вдома.
Як на мене, обидва ці міфи – сучасні зразки народної творчості. А Хелловін – ще й таке специфічне свято, що потребує страшилок і монстрів, от людська уява і виплодила собі модерних монстрів…
З іншого боку, виходить, справжньої небезпеки не помічають ні батьки, ні творці законів. Хіба не логічно на Хелловін посилено контролювати найбільш людні вулиці і перехрестя? Хоча б поставити crossing guard, особу, яка регулює рух і допомагає дітлахам переходити дорогу вранці, коли вони йдуть до школи, і вдень, коли повертаються з навчання. А щодо цукерок… У деяких з них стільки ароматизаторів і барвників, що ними справді можна отруїтися, і сусіди тут зовсім ні до чого…
Поліція на Хелловін також не розважається: поліцейські дружно обходять «сексуальних злочинців» і перевіряють, чи вони вдома і чи не вмикають світло.
Взагалі-то, не дуже демократично… А якщо людина виправилася? Чому вона повинна довіку сидіти в темряві, коли іншим так весело? Та я, зрештою, не про це… Закони, що обмежують пересування певної категорії людей на Хелловін, мають захистити дітей, насправді ж вимальовується інша картина. Вчені Дослідницького центру сім’ї при Медичному університеті Південної Кароліни проаналізували шістдесят сім тисяч злочинів, скоєних на території тридцяти штатів за десять років, і прийшли до висновку, що Хелловін є чи не найбезпечнішим днем у році, бо саме цього дня дуже рідко траплялися злочини на сексуальному ґрунті. (Навіть до того, як з’явилися закони, які забороняють «сексуальним злочинцям» виходити цього дня з помешкання!) Дослідники стверджують, що закони, які змушують ґвалтівників сидіти вдома, насправді захищають дітей від неіснуючої небезпеки. Це те саме, що запровадити ремені безпеки у шкільних їдальнях з метою запобігти падінню.
Погано, що поліцейські стежать за потенційними «сексуальними злочинцями» замість того, щоб регулювати рух. На Хелловін кількість дітей, які потрапляють під колеса машин, зростає учетверо, в порівнянні зі звичайними днями. Це не міф і це справді страшно…
Ще один популярний міф, який не має реального підґрунтя, – що приязні сусіди досить винахідливі, щоб отруїти цукерки, але при цьому досить тупі, щоб гарненько їх загорнути. Саме тому дітей вчать, щоб вони обов’язково переглядали «наколядовані» солодощі, і якщо щось погано загорнуте, ні в якому разі не їли, а викидали. У школі навіть проходило своєрідне тренування: малюки витягали по кілька цукерок з великого пакету, ретельно перевіряли їх. Якщо папірець нещільно чи неправильно закручений – викидали такий смоктунець чи шоколадку, якщо ж смаколик витримав перевірку – лишали собі.
Щодо правдивості цього міфу також проводилося дослідження. Джоел Бест, соціолог Делаверського університету, вивчала репортажі про злочини на Хелловін, починаючи з 1958 року. І не знайшла ЖОДНОГО випадку отруєння цукерками! Однак міф досі передається з вуст у вуста, дітей інструктують у школі і вдома.
Як на мене, обидва ці міфи – сучасні зразки народної творчості. А Хелловін – ще й таке специфічне свято, що потребує страшилок і монстрів, от людська уява і виплодила собі модерних монстрів…
З іншого боку, виходить, справжньої небезпеки не помічають ні батьки, ні творці законів. Хіба не логічно на Хелловін посилено контролювати найбільш людні вулиці і перехрестя? Хоча б поставити crossing guard, особу, яка регулює рух і допомагає дітлахам переходити дорогу вранці, коли вони йдуть до школи, і вдень, коли повертаються з навчання. А щодо цукерок… У деяких з них стільки ароматизаторів і барвників, що ними справді можна отруїтися, і сусіди тут зовсім ні до чого…
понеділок, 1 листопада 2010 р.
Веселе свято Halloween
Цього року ми вдруге святкували Хелловін, це таки справді дуже веселе свято! Минулого року минуло замало часу після нашого приїзду, щоб ми змогли його зрозуміти і належно оцінити, цього ж року пройшли крізь усі етапи підготовки свята.
У школі до свята почали готуватися десь за місяць. Діти майстрували привидів, павучків, розмальовували гарбузики. Частину з них розвішали на стінах і стелі класу, частину забрали додому. Так на поштовій скриньці з’явився привид-флюгер, який махав своїми целофановими лапками, показуючи, куди вітер дме, а на стіні у вітальні став плести павутинку веселий різнокольоровий павучок.
У п’ятницю перед Хелловіном діти не вчилися, а виключно розважалися. Повбиралися у костюми і брали участь у різноманітних іграх і змаганнях. Марічка була панковою кицькою, у класі були також принцеси і лицарі, відьмочки і супергерої, а також різні тварини і комашки. Після ланчу дітлашня мала невеличку вечірку, де їли піцу та інші смаколики, деякі батьки роздавали пакетики з солодощами і хелловінівськими дрібничками. Коли кажу про дрібнички, маю на увазі маленькі м’ячики-очі, перстеники з павучками чи черепами тощо. Цукерки також не всі прості. Є, наприклад, ціла серія до Хелловіну – називається «частини тіла». Марічці з цієї серії попалося око, два закривавлені пальці і невелике червоне серце. Усі цукерки – жувальні. І хоча Марічку уже не страхала павутина на будинках чи скелети на подвір’ях, їсти жувальні пальці вона відмовилася. І я її розумію.
Хелловін у школі – то була лише розминка, початок святкування. Того ж дня я також побувала на Halloween party, святкувала разом з іншими студентами мовної школи. У нас, звісно, було більше страшків, ніж на шкільному святі. Але були й ангели, і зайчики, й кицьки. Ми вирізали гарбузи, смажили на вогні сосиски для хотдогів і зефір, а потім вибирали найкращий костюм. Переміг хлопець у жіночому вбранні. Вважаю, заслужено, бо здійснив кілька подвигів одразу. По-перше, він був у панчохах і туфлях на досить високих каблуках, і при цьому ні разу не впав! По-друге, було дуже холодно, а він був у декольтованому платті (хоча хтозна, чи це подвиг, бо ж так застудитися – раз плюнути). Правда, було і одне недопрацювання, про яке, очевидно, йому повідомили після численних фотосесій із зайчиками-котиками-ангелами: бідака не поголив під пахвами, і другу частину вечірки намагався не піднімати рук. А що він думав? Бути жінкою – не так просто! Від студентів не відставали і викладачі: були помічені граф Дракула, чорна відьма, Пеппі Довга Панчоха і Темний Лицар.
Їжа не вирізнялася різноманітністю: чіпси, горішки, зефір, цукерки у вигляді гарбузиків і зміючок і уже згадувані мною хотдоги. Хоча, зрештою, ми ж зібралися не для того, аби поїсти… Усе було добре, от тільки погода трішки підвела. Ще поки було сонце, усе було добре, а як тільки воно сховалося, замерзли не тільки «герої» з оголеними плечима, а й решта ряджених.
П’ятниця – то була для Марічки і для мене розминка, бо у суботу ввечері доця, Рома та я вирушили на вечірку до Маріччиної однокласниці Сідні. Марічка дуже тішилася, отримавши запрошення від своєї подружки, і чекала на цю подію більше тижня. А у суботу з самісінького ранку записувала, скільки ще лишилося годин. Ми з Ромою збиралися тільки провести Марічку, але мама Сідні запропонувала нам лишитися, тож ми з радістю погодилися, бо одразу зрозуміли, що тут має відбутися щось цікаве. Як зрозуміли? Проминути будинок Сідні було неможливо – стільки декорацій в одному місці я ще ніколи не бачила! Хоча чимало американців дуже щедро прикрашають свої обійстя перед святами. Справа від доріжки, яка веде до будинку, стояла велетенська надувна карета, запряжена трьома чорними кіньми. Керував каретою вершник без голови – голову-гарбуз він тримав під пахвою. А в самій кареті була труна, з якої то піднімався, то лягав назад граф Дракула. Поруч з каретою сиділа відьма. Я б не назвала її дуже страшною, а коли менша сестричка Сідні попросила мене натиснути на кнопку-бородавку на відьминому носі, виявилося, що вона дуже смішна: відьма заблимала зеленими очиськами і стала співати пісеньку, смішно клацаючи нижньою щелепою. Трохи вище від карети, на кущі, розмістився велетенський надувний гарбуз, з якого вилітало трійко привидів.
Це я розповіла тільки про декорації по один бік від доріжки. По інший бік усе набагато скромніше – стилізоване кладовище з надгробками.
Минулого року, пам’ятаю, напередодні Хелловіна мене дуже вразили подібні декорації. Бо ж хіба надгробки – то прикраса? Але це може виглядати дико і дивно для нас. Американці ж змалечку звикли до усіляких скелетонів як ознак цього свята, тому й сприймають усе з гумором. Зрештою, про це ще буде далі.
Окрім наведених вище прикрас, були ще гірлянди – і прості, і у вигляді рук. Вікно веранди – густо заплетене павутиною, на якій сидять два велетенських павука.
З багажника машини також стирчить рука… Що на нас чекає всередині!?
Ой-ой-ой! Стільки скелетів в одному місці! І відьмочок, і павучків… У куточку у тазику стоять… ноги! Точніше, то старі джинси, напхані, мабуть, усіляким непотребом, але стоять! У їдальні на столі серед гамбургерів, хотдогів, курячих крилець, спагеті, чіпсів, яблук, різних соусів лежить на плетеному підносі череп, який реагує на рух. Хтось підходить до столу, а він починає верещати… Посеред столу – надгробок із руками, які періодично шкребуться. На іншому кінці столу – ще якась черепушка – здається, мовчазна. Під столом – ще одна відірвана рука. На поличках – різноманітні варіації гарбузиків – коробочки, скляночки, підсвічники. Звісно, серветки і одноразовий посуд також у дусі свята. Та першу премію серед елементів внутрішнього декору я б віддала скелету, який сидів на електричному стільці. Збоку – кнопочка. Натискаєш – скелет тіпається і верещить. Спочатку здається, що ідея дуже недоречна. Та дивлячись на малого дворічного Міккі Мауса, який майже не відходив від іграшки, розумієш, чому американцям не здаються страшними усі ці декорації. Бо вони звикли до них із дитинства! І Марічка, коли розповідала про те, як їхня учителька, міс Луїс, говорила з черепом, якого посадила собі на плече, сміялася! Вона також подолала свій страх! Звідси ж росте і коріння багатьох американських мультфільмів – назвати хоча б «Монстри Inc» та «Кораліну». Їм вони не здаються страшними! Бо вони змалечку щороку бачать усіляких монстриків по телевізору, малюють їх у школі, проходять повз них, «полюючи» на цукерки на Хелловін.
Це був відступ. Повертаюся до вечірки. Запрошено було багато дітей – братів, сестер, сусідів, однокласників та їхніх братів-сестер. Усього – чоловік п’ятнадцять – сімнадцять, точніше сказати не можу, бо вони ні на секунду не зупинялися і весь час товклися у різних частинах дому і двору. Я не помилилася, коли написала про братів і сестер. Мама Сідні знайомила з її братиками і сестричками і казала, що частина усиновлена. До кінця я не розібралася у цій детективній історії, зрозуміла лише, що діти живуть у різних сім’ях, але дуже люблять одне одного і часто бачаться. Мене особисто зворушила картина, коли приїхав нарешті найстарший брат Сідні, Брендон, хлопець років тринадцяти. Він запізнився, усі чекали на нього, щоб почати нарешті забаву. Хлопець вийшов із машини і перше, що зробив, – по черзі взяв на руки своїх менших сестричок і міцно-міцно їх розцілував.
Потім почалися забави, точніше, дітлахи бігали й гралися і раніше, але після приїзду Брендона почалися організовані забави. Спочатку усіх розділили на пари, видали рулони туалетного паперу, і діти мали зробити мумії одне з одного. У когось виходило краще, у когось – гірше, але весело було всім. Після того, як усі дружно поприбирали залишки паперу, дітлахів розділили на дві команди. Перший учасник у колоні затискає яблуко між підборіддям і шиєю, потім, без допомоги рук, передає його наступному. Марічка була першою у команді хлопців. І їхня команда справилася з завданням швидше! Далі дітлахами уже важко було керувати. Хлопці, майже усі вдягнуті якимись страшками, ганялися один за одним, дівчата стрибали на велетенському батуті, розміщеному у кутку двору. Частина дівчат і хлопців встигла ще спробувати зубами витягти яблуко з води, потім господиня покликала усіх до хати на солодке.
На солодке був finger pie – навіть не знаю, як краще перекласти… Пиріг з пальцями чи що… Це бісквіт, пудинг і вершки, «прикрашені» зверху пальцями. Так я й не дізналася, чи вони їстівні, але виглядали дуже натуралістично.
Один із хлопців одразу схопив палець, але вирішив відкласти його на потім. Окрім пирога з пальцями були ще відьмині голови: кубики зефіру з кокосовою стружкою замість волосся, шоколадними кружальцями-очками і печивом-капелюхом. Тіана, мама Сідні, потрудилася на славу!
Опісля солодкого усі повдягалися тепліше і пішли у двір, до вогню. Увечері на Хелловін біля багаття традиційно розповідають страшилки. Тіана почала розповідь і пропонувала продовжувати дітлахам, та вони щось були не надто активні. Тоді вона стала розповідати історію зі своєї юності. «Підлітками ми ходили на кладовище, – почала вона. – усі підлітки ходять на кладовище. Правда ж, Мелінда», – запитала вона маму Маріччиного однокласника. І та у відповідь активно закивала головою. «Так от, на тому кладовищі сидів темний ангел, його звали Грейс, її руки завжди були підняті вгору, – вела далі розповідь Тіана. – Для того, щоб ангел не зачіпав тебе, треба було на нього попісяти, – діти дружно захихотіли, – так-так, саме попісяти. Одного разу мій брат заліз їй на руки, а потім зліз – і йому нічого не було. Це правда! Можете самі у нього запитати! Ще один наш товариш вирішив також спробувати. Але якраз прийшла поліція, і ми втекли. Коли повернулися, то побачили, що ангел опустив руки вниз, коли наш товариш виліз на нього. І товариш той і попісяв, і покакав…» Під дружній сміх історія закінчується, і на сцену виходять два страхопуди. Точніше, брат Сідні у масці Хижака і сусід у масці Франкенштейна. Дівчата пищать і біжать до батьків, хлопці нападають на страшків із поролоновими палками і битками – ніхто насправді не наляканий, усім весело.
Після того, як уже зовсім заганяли бідних страхопудів, гості потроху розходяться. Тіана вручає кожній дитині відерце з хелловінівськими причандалами на зразок ліхтарика для «колядування», шкарпетками, дрібними іграшками у дусі свята і солодощами. Поп-корн запакований у пакетики-руки.
Свято вдалося! Але і це ще не все! Власне Хелловін цього року припав на неділю. Тож у неділю вранці ми взялися вирізати з гарбуза Jack-o'-lantern – ліхтарик Джека.
Традицію вирізання гарбуза привезли з собою ірландці. Точніше, не так. Вони привезли з собою легенду про пройдисвіта Джека, який захоплювався азартними іграми, полюбляв хильнути чарчину і двічі обманув диявола. Тому після смерті він не потрапив ні в рай, ні в пекло, бо диявол відмовився мати з ним справу. От і ходить досі Джек по світу з овочевою головою і ліхтариком усередині. Ірландці робили ліхтарик Джека з брукви, але, приїхавши до Америки, побачили, що вирізати з гарбуза набагато легше. Так і народилася вже американська традиція. І цього разу ми до неї приєдналися – наш Джек стояв на столику біля вхідних дверей і кликав до нас мисливців за цукерками. Кликав – бо діти не заходять до будинків, де не світиться і немає святкових прикрас. Так їх вчать у школі. Якщо у будинку темно – значить, або нікого немає вдома, або люди не хочуть, щоб їх турбували. Це можуть бути старі люди, а може, у сім’ї є немовлятко.
Окрім того, діти привчені брати тільки ОДНУ! цукерку! І щоб взяли ще щось, треба дуже довго вмовляти. Тому нерідко трапляється, що біля будинку стоїть кошик із солодощами, дітлахи приходять і беруть по одній, і господарі не бояться, що хтось загребе усе…
Марічка також пройшлася трохи вулицею з вигуками «Trick or treat!» Звісно, це символічно. Усі радо пригощають дітей. Багато хто навіть спеціально сидить на порозі і роздає цукерки.
Мисливці за цукерками виходять, як тільки стемніє. Спочатку їх ходить небагато, а потім суне цілий натовп сусідських дітлахів, одягнутих у найрізноманітніші костюми – тварин і птахів, героїв кіно і мультиків, ангелів і демонів. Цього року найбільш чудернацьким мені видався костюм із ванночкою. Квадратна «ванна» кріпилася в районі живота – здавалося, ніби хлопчик у ній купається. От тільки чому у ванни такі довгі ноги? :)
Тепер ніби все… Думаю, тепер зрозуміло, чому я вважаю Хелловін веселим святом?
У школі до свята почали готуватися десь за місяць. Діти майстрували привидів, павучків, розмальовували гарбузики. Частину з них розвішали на стінах і стелі класу, частину забрали додому. Так на поштовій скриньці з’явився привид-флюгер, який махав своїми целофановими лапками, показуючи, куди вітер дме, а на стіні у вітальні став плести павутинку веселий різнокольоровий павучок.
У п’ятницю перед Хелловіном діти не вчилися, а виключно розважалися. Повбиралися у костюми і брали участь у різноманітних іграх і змаганнях. Марічка була панковою кицькою, у класі були також принцеси і лицарі, відьмочки і супергерої, а також різні тварини і комашки. Після ланчу дітлашня мала невеличку вечірку, де їли піцу та інші смаколики, деякі батьки роздавали пакетики з солодощами і хелловінівськими дрібничками. Коли кажу про дрібнички, маю на увазі маленькі м’ячики-очі, перстеники з павучками чи черепами тощо. Цукерки також не всі прості. Є, наприклад, ціла серія до Хелловіну – називається «частини тіла». Марічці з цієї серії попалося око, два закривавлені пальці і невелике червоне серце. Усі цукерки – жувальні. І хоча Марічку уже не страхала павутина на будинках чи скелети на подвір’ях, їсти жувальні пальці вона відмовилася. І я її розумію.
Хелловін у школі – то була лише розминка, початок святкування. Того ж дня я також побувала на Halloween party, святкувала разом з іншими студентами мовної школи. У нас, звісно, було більше страшків, ніж на шкільному святі. Але були й ангели, і зайчики, й кицьки. Ми вирізали гарбузи, смажили на вогні сосиски для хотдогів і зефір, а потім вибирали найкращий костюм. Переміг хлопець у жіночому вбранні. Вважаю, заслужено, бо здійснив кілька подвигів одразу. По-перше, він був у панчохах і туфлях на досить високих каблуках, і при цьому ні разу не впав! По-друге, було дуже холодно, а він був у декольтованому платті (хоча хтозна, чи це подвиг, бо ж так застудитися – раз плюнути). Правда, було і одне недопрацювання, про яке, очевидно, йому повідомили після численних фотосесій із зайчиками-котиками-ангелами: бідака не поголив під пахвами, і другу частину вечірки намагався не піднімати рук. А що він думав? Бути жінкою – не так просто! Від студентів не відставали і викладачі: були помічені граф Дракула, чорна відьма, Пеппі Довга Панчоха і Темний Лицар.
Їжа не вирізнялася різноманітністю: чіпси, горішки, зефір, цукерки у вигляді гарбузиків і зміючок і уже згадувані мною хотдоги. Хоча, зрештою, ми ж зібралися не для того, аби поїсти… Усе було добре, от тільки погода трішки підвела. Ще поки було сонце, усе було добре, а як тільки воно сховалося, замерзли не тільки «герої» з оголеними плечима, а й решта ряджених.
П’ятниця – то була для Марічки і для мене розминка, бо у суботу ввечері доця, Рома та я вирушили на вечірку до Маріччиної однокласниці Сідні. Марічка дуже тішилася, отримавши запрошення від своєї подружки, і чекала на цю подію більше тижня. А у суботу з самісінького ранку записувала, скільки ще лишилося годин. Ми з Ромою збиралися тільки провести Марічку, але мама Сідні запропонувала нам лишитися, тож ми з радістю погодилися, бо одразу зрозуміли, що тут має відбутися щось цікаве. Як зрозуміли? Проминути будинок Сідні було неможливо – стільки декорацій в одному місці я ще ніколи не бачила! Хоча чимало американців дуже щедро прикрашають свої обійстя перед святами. Справа від доріжки, яка веде до будинку, стояла велетенська надувна карета, запряжена трьома чорними кіньми. Керував каретою вершник без голови – голову-гарбуз він тримав під пахвою. А в самій кареті була труна, з якої то піднімався, то лягав назад граф Дракула. Поруч з каретою сиділа відьма. Я б не назвала її дуже страшною, а коли менша сестричка Сідні попросила мене натиснути на кнопку-бородавку на відьминому носі, виявилося, що вона дуже смішна: відьма заблимала зеленими очиськами і стала співати пісеньку, смішно клацаючи нижньою щелепою. Трохи вище від карети, на кущі, розмістився велетенський надувний гарбуз, з якого вилітало трійко привидів.
Це я розповіла тільки про декорації по один бік від доріжки. По інший бік усе набагато скромніше – стилізоване кладовище з надгробками.
Минулого року, пам’ятаю, напередодні Хелловіна мене дуже вразили подібні декорації. Бо ж хіба надгробки – то прикраса? Але це може виглядати дико і дивно для нас. Американці ж змалечку звикли до усіляких скелетонів як ознак цього свята, тому й сприймають усе з гумором. Зрештою, про це ще буде далі.
Окрім наведених вище прикрас, були ще гірлянди – і прості, і у вигляді рук. Вікно веранди – густо заплетене павутиною, на якій сидять два велетенських павука.
З багажника машини також стирчить рука… Що на нас чекає всередині!?
Ой-ой-ой! Стільки скелетів в одному місці! І відьмочок, і павучків… У куточку у тазику стоять… ноги! Точніше, то старі джинси, напхані, мабуть, усіляким непотребом, але стоять! У їдальні на столі серед гамбургерів, хотдогів, курячих крилець, спагеті, чіпсів, яблук, різних соусів лежить на плетеному підносі череп, який реагує на рух. Хтось підходить до столу, а він починає верещати… Посеред столу – надгробок із руками, які періодично шкребуться. На іншому кінці столу – ще якась черепушка – здається, мовчазна. Під столом – ще одна відірвана рука. На поличках – різноманітні варіації гарбузиків – коробочки, скляночки, підсвічники. Звісно, серветки і одноразовий посуд також у дусі свята. Та першу премію серед елементів внутрішнього декору я б віддала скелету, який сидів на електричному стільці. Збоку – кнопочка. Натискаєш – скелет тіпається і верещить. Спочатку здається, що ідея дуже недоречна. Та дивлячись на малого дворічного Міккі Мауса, який майже не відходив від іграшки, розумієш, чому американцям не здаються страшними усі ці декорації. Бо вони звикли до них із дитинства! І Марічка, коли розповідала про те, як їхня учителька, міс Луїс, говорила з черепом, якого посадила собі на плече, сміялася! Вона також подолала свій страх! Звідси ж росте і коріння багатьох американських мультфільмів – назвати хоча б «Монстри Inc» та «Кораліну». Їм вони не здаються страшними! Бо вони змалечку щороку бачать усіляких монстриків по телевізору, малюють їх у школі, проходять повз них, «полюючи» на цукерки на Хелловін.
Це був відступ. Повертаюся до вечірки. Запрошено було багато дітей – братів, сестер, сусідів, однокласників та їхніх братів-сестер. Усього – чоловік п’ятнадцять – сімнадцять, точніше сказати не можу, бо вони ні на секунду не зупинялися і весь час товклися у різних частинах дому і двору. Я не помилилася, коли написала про братів і сестер. Мама Сідні знайомила з її братиками і сестричками і казала, що частина усиновлена. До кінця я не розібралася у цій детективній історії, зрозуміла лише, що діти живуть у різних сім’ях, але дуже люблять одне одного і часто бачаться. Мене особисто зворушила картина, коли приїхав нарешті найстарший брат Сідні, Брендон, хлопець років тринадцяти. Він запізнився, усі чекали на нього, щоб почати нарешті забаву. Хлопець вийшов із машини і перше, що зробив, – по черзі взяв на руки своїх менших сестричок і міцно-міцно їх розцілував.
Потім почалися забави, точніше, дітлахи бігали й гралися і раніше, але після приїзду Брендона почалися організовані забави. Спочатку усіх розділили на пари, видали рулони туалетного паперу, і діти мали зробити мумії одне з одного. У когось виходило краще, у когось – гірше, але весело було всім. Після того, як усі дружно поприбирали залишки паперу, дітлахів розділили на дві команди. Перший учасник у колоні затискає яблуко між підборіддям і шиєю, потім, без допомоги рук, передає його наступному. Марічка була першою у команді хлопців. І їхня команда справилася з завданням швидше! Далі дітлахами уже важко було керувати. Хлопці, майже усі вдягнуті якимись страшками, ганялися один за одним, дівчата стрибали на велетенському батуті, розміщеному у кутку двору. Частина дівчат і хлопців встигла ще спробувати зубами витягти яблуко з води, потім господиня покликала усіх до хати на солодке.
На солодке був finger pie – навіть не знаю, як краще перекласти… Пиріг з пальцями чи що… Це бісквіт, пудинг і вершки, «прикрашені» зверху пальцями. Так я й не дізналася, чи вони їстівні, але виглядали дуже натуралістично.
Один із хлопців одразу схопив палець, але вирішив відкласти його на потім. Окрім пирога з пальцями були ще відьмині голови: кубики зефіру з кокосовою стружкою замість волосся, шоколадними кружальцями-очками і печивом-капелюхом. Тіана, мама Сідні, потрудилася на славу!
Опісля солодкого усі повдягалися тепліше і пішли у двір, до вогню. Увечері на Хелловін біля багаття традиційно розповідають страшилки. Тіана почала розповідь і пропонувала продовжувати дітлахам, та вони щось були не надто активні. Тоді вона стала розповідати історію зі своєї юності. «Підлітками ми ходили на кладовище, – почала вона. – усі підлітки ходять на кладовище. Правда ж, Мелінда», – запитала вона маму Маріччиного однокласника. І та у відповідь активно закивала головою. «Так от, на тому кладовищі сидів темний ангел, його звали Грейс, її руки завжди були підняті вгору, – вела далі розповідь Тіана. – Для того, щоб ангел не зачіпав тебе, треба було на нього попісяти, – діти дружно захихотіли, – так-так, саме попісяти. Одного разу мій брат заліз їй на руки, а потім зліз – і йому нічого не було. Це правда! Можете самі у нього запитати! Ще один наш товариш вирішив також спробувати. Але якраз прийшла поліція, і ми втекли. Коли повернулися, то побачили, що ангел опустив руки вниз, коли наш товариш виліз на нього. І товариш той і попісяв, і покакав…» Під дружній сміх історія закінчується, і на сцену виходять два страхопуди. Точніше, брат Сідні у масці Хижака і сусід у масці Франкенштейна. Дівчата пищать і біжать до батьків, хлопці нападають на страшків із поролоновими палками і битками – ніхто насправді не наляканий, усім весело.
Після того, як уже зовсім заганяли бідних страхопудів, гості потроху розходяться. Тіана вручає кожній дитині відерце з хелловінівськими причандалами на зразок ліхтарика для «колядування», шкарпетками, дрібними іграшками у дусі свята і солодощами. Поп-корн запакований у пакетики-руки.
Свято вдалося! Але і це ще не все! Власне Хелловін цього року припав на неділю. Тож у неділю вранці ми взялися вирізати з гарбуза Jack-o'-lantern – ліхтарик Джека.
Традицію вирізання гарбуза привезли з собою ірландці. Точніше, не так. Вони привезли з собою легенду про пройдисвіта Джека, який захоплювався азартними іграми, полюбляв хильнути чарчину і двічі обманув диявола. Тому після смерті він не потрапив ні в рай, ні в пекло, бо диявол відмовився мати з ним справу. От і ходить досі Джек по світу з овочевою головою і ліхтариком усередині. Ірландці робили ліхтарик Джека з брукви, але, приїхавши до Америки, побачили, що вирізати з гарбуза набагато легше. Так і народилася вже американська традиція. І цього разу ми до неї приєдналися – наш Джек стояв на столику біля вхідних дверей і кликав до нас мисливців за цукерками. Кликав – бо діти не заходять до будинків, де не світиться і немає святкових прикрас. Так їх вчать у школі. Якщо у будинку темно – значить, або нікого немає вдома, або люди не хочуть, щоб їх турбували. Це можуть бути старі люди, а може, у сім’ї є немовлятко.
Окрім того, діти привчені брати тільки ОДНУ! цукерку! І щоб взяли ще щось, треба дуже довго вмовляти. Тому нерідко трапляється, що біля будинку стоїть кошик із солодощами, дітлахи приходять і беруть по одній, і господарі не бояться, що хтось загребе усе…
Марічка також пройшлася трохи вулицею з вигуками «Trick or treat!» Звісно, це символічно. Усі радо пригощають дітей. Багато хто навіть спеціально сидить на порозі і роздає цукерки.
Мисливці за цукерками виходять, як тільки стемніє. Спочатку їх ходить небагато, а потім суне цілий натовп сусідських дітлахів, одягнутих у найрізноманітніші костюми – тварин і птахів, героїв кіно і мультиків, ангелів і демонів. Цього року найбільш чудернацьким мені видався костюм із ванночкою. Квадратна «ванна» кріпилася в районі живота – здавалося, ніби хлопчик у ній купається. От тільки чому у ванни такі довгі ноги? :)
Тепер ніби все… Думаю, тепер зрозуміло, чому я вважаю Хелловін веселим святом?
пʼятниця, 29 жовтня 2010 р.
Природничий музей у Вашингтоні
Давно не писала – буду виправлятися! Тим паче, що розповісти є про що. Почну з візиту до Природничого музею, що знаходиться у Вашингтоні. Вхід до музею, як і до багатьох інших, що належать до Смітсонівського інституту, безкоштовний. Взагалі-то ми планували за день відвідати хоча б два музеї – у центрі столиці США вони розташовані компактно, один біля одного, – та сил вистачило лише на один, тому музеї астронавтики, індіанців, картинна галерея чекатимуть нашого наступного приїзду.
Одразу при вході відвідувачів природничого музею зустрічає велетенський слон з високо піднятим хоботом – ні, не справжній, опудало, але дуже подібне на живого. Ми як чемні гості почали оглядати експозиції по порядку. Перша – прадавні часи. Там можна подивитися на закам’янілі відбитки різноманітних давніх рослин і перших тварин, прочитати історію розвитку життя на Землі. Цікаво, але не вражає. Макети і малюнки гігантських істот льодовикового періоду зацікавлюють більше, а от скелети динозаврів у натуральну величину вражають уже по-справжньому: диплодок і трицератопс, тиранозавр і птеродактиль, скелет якого завис у повітрі – він ніби пролітає над відвідувачами експозиції. Мабуть, найбільше врізається у пам’ять хижий тиранозавр: дивлячись на велетенські зуби – більші, ніж палець дорослої людини, – мимоволі здригаєшся і в той же час тішишся, що ці зуби уже нікого не покусають.
Та й пальцюки у нього велетенські, хоча чимось і нагадують курячу лапу.
У залі динозаврів – відповідний звуковий супровід: з невидимих динаміків лунає гарчання стародавніх хижаків, і одразу стає якось дуже незатишно. З одного боку, ти розумієш, що ці звуки – штучні, і ніяких динозаврів уже давно немає, але з іншого, звідкись з глибин виринає страх: а раптом звідкись таки вискочить? Мені пригадалося оповідання Рея Бредбері «Вельд», коли леви, які були на екрані, зжерли батьків, які хотіли виїхати з будинку, який сам усе робив: і їсти готував, і прибирав, і прав, і прасував, і шнурки зав’язував, і малював…
Після оглядин залу з динозаврами Рома побіг до машини, бо у Вашингтоні великі проблеми з парковкою. Її або неможливо знайти, або треба бігати кожні дві години і продовжувати термін, годуючи паркувальний автомат копійками. Ми ж тим часом вирішили пробігтися трошки музеєм, бо ще мали надію відвідати інший. На першому поверсі зазирнули у дослідницьку кімнату. Вона розрахована в основному на дітей, хоча й дорослий знайде для себе чимало цікавого. Там ми бачили метеликів розміром з долоню; могли порівняти величину щелепи білки, бобра і оленя; «насолодитися» спогляданням посмішки акули. Для малят є куточок художника, де вони можуть розмалювати метелика, черепаху чи іншу тварину, і тут же, підписавши своє творіння, вивісити його на своєрідну виставку. Пишу це для того, щоб у черговий раз проілюструвати думку, що в Америці скрізь – у печерах, музеях – передбачені якісь цікаві розваги для дітей.
Ми з Марічкою вирішили, що до зустрічі з Ромою, яку ми призначили на першому поверсі біля слона, ми ще встигнемо пробігтися по другому поверсі. Зайшли у зал геологічних відкриттів. «Шкода, що немає тут нашого дідусика-геолога, йому було б цікаво», – подумалося мені. А от Марічці було не вельми цікаво, тому ми майже не зупинялися біля стендів з різноманітними породами, хіба що біля вітрин з різнокольоровим кварцем – неймовірна краса! А яка тонка гра відтінків! Та Марічка тягнула мене далі. І таки знайшла дещо цікаве для себе. Ми зупинилися біля сенсорних екранів. На них можна було подивитися, як поширюються коливання від землетрусу, або як часто і де саме відбувалися землетруси за останні п’ять років. Марічка тикнула на землетрус у районі Африки. Це просто неймовірно! Хвилі опоясують майже всю планету! Поруч інша картинка – Земля у розрізі. І на ній видно, що коливання від землетрусу доходять аж до ядра! Таке видовище, звісно, вражає. Потім доця забажала подивитися, де і якої сили землетруси були на всій планеті. На екрані з’явилися дві півкулі. Внизу рухався бігунок, показуючи відлік часу. І чим далі він рухався, тим більше фіолетових, синіх і червоних цяточок з’являлося на карті. Найбільша концентрація була на побережжях. Ніколи не думала, що за півсотні років Землю трусило стільки разів! Нехай комп’ютер показував землетруси різної сили, та все ж…
Повертаючись на перший поверх, де на нас мав чекати тато, ми примітили ще кілька залів на другому. Вирішили, що цікавим може бути зал зі скелетами приматів, наших далеких родичів. Та того дня ми до нього так і не дійшли, але побачили ще чимало цікавого. У залі ссавців можна було оглянути опудала тварин із усіх куточків світу! Мишки та кротики, бурундуки і білки, зайці та їхні родичі (запам’ятався нам австралійський представник цієї родини – утричі більший за нашого, з меншими вухами і зовсім без хвоста), бегемоти, жирафи, зебри та інші звірі, які вигодовують своїх дітей молоком. Шкода, що не запам’ятала назви нашого прародича – першого ссавця на Землі. Ми бачили його металеву копію – худенький, невеличкий, він трохи схожий на мишу, трохи – на ласку чи тхора. Зала ссавців Марічці сподобалася найбільше.
Якось непомітно для мене ми перейшли до іншої зали – людини та її предків. Мали змогу порівняти черепи homo sapiens і давніх людей – неандертальця, австралопітека та інших «-пітеків» (їх, виявляється, так багато!) на вітринах і комп’ютері. Прийшли до висновку, що давні люди мали сплюснуті черепи тому, що їхній мозок був невеликий. Чи навпаки: через те, що мозок був невеликий, вони мали сплюснуті черепи. :) А homo sapiens, людина розумна, має більший череп, бо кудись же треба сховати свій найцінніший скарб, а у кістяній скриньці мозок досить добре захищений. Наочно можна також було побачити, наскільки відрізняється сучасна і давня людина статурою, розмірами шлунка і грудної клітки. Усе ж таки homo sapiens мені подобаються набагато більше, ніж згорблені коротконогі неандертальці. :) Хоча я й зробила вигляд, що з задоволенням приймаю у подарунок шматок м’яса від неандертальця.
Перед тим, як вийти з цієї цікавої зали, ми зробили фото на пам’ять. Тільки фото не просте! Зайшовши у кабінку, ми усі по черзі сфотографувалися, а комп’ютер змоделював, як би ми виглядали, якби жили у часи неандертальців.
Усе ж таки добре, що я живу тут і тепер, а не сотні тисяч років тому… :)
Одразу при вході відвідувачів природничого музею зустрічає велетенський слон з високо піднятим хоботом – ні, не справжній, опудало, але дуже подібне на живого. Ми як чемні гості почали оглядати експозиції по порядку. Перша – прадавні часи. Там можна подивитися на закам’янілі відбитки різноманітних давніх рослин і перших тварин, прочитати історію розвитку життя на Землі. Цікаво, але не вражає. Макети і малюнки гігантських істот льодовикового періоду зацікавлюють більше, а от скелети динозаврів у натуральну величину вражають уже по-справжньому: диплодок і трицератопс, тиранозавр і птеродактиль, скелет якого завис у повітрі – він ніби пролітає над відвідувачами експозиції. Мабуть, найбільше врізається у пам’ять хижий тиранозавр: дивлячись на велетенські зуби – більші, ніж палець дорослої людини, – мимоволі здригаєшся і в той же час тішишся, що ці зуби уже нікого не покусають.
Та й пальцюки у нього велетенські, хоча чимось і нагадують курячу лапу.
У залі динозаврів – відповідний звуковий супровід: з невидимих динаміків лунає гарчання стародавніх хижаків, і одразу стає якось дуже незатишно. З одного боку, ти розумієш, що ці звуки – штучні, і ніяких динозаврів уже давно немає, але з іншого, звідкись з глибин виринає страх: а раптом звідкись таки вискочить? Мені пригадалося оповідання Рея Бредбері «Вельд», коли леви, які були на екрані, зжерли батьків, які хотіли виїхати з будинку, який сам усе робив: і їсти готував, і прибирав, і прав, і прасував, і шнурки зав’язував, і малював…
Після оглядин залу з динозаврами Рома побіг до машини, бо у Вашингтоні великі проблеми з парковкою. Її або неможливо знайти, або треба бігати кожні дві години і продовжувати термін, годуючи паркувальний автомат копійками. Ми ж тим часом вирішили пробігтися трошки музеєм, бо ще мали надію відвідати інший. На першому поверсі зазирнули у дослідницьку кімнату. Вона розрахована в основному на дітей, хоча й дорослий знайде для себе чимало цікавого. Там ми бачили метеликів розміром з долоню; могли порівняти величину щелепи білки, бобра і оленя; «насолодитися» спогляданням посмішки акули. Для малят є куточок художника, де вони можуть розмалювати метелика, черепаху чи іншу тварину, і тут же, підписавши своє творіння, вивісити його на своєрідну виставку. Пишу це для того, щоб у черговий раз проілюструвати думку, що в Америці скрізь – у печерах, музеях – передбачені якісь цікаві розваги для дітей.
Ми з Марічкою вирішили, що до зустрічі з Ромою, яку ми призначили на першому поверсі біля слона, ми ще встигнемо пробігтися по другому поверсі. Зайшли у зал геологічних відкриттів. «Шкода, що немає тут нашого дідусика-геолога, йому було б цікаво», – подумалося мені. А от Марічці було не вельми цікаво, тому ми майже не зупинялися біля стендів з різноманітними породами, хіба що біля вітрин з різнокольоровим кварцем – неймовірна краса! А яка тонка гра відтінків! Та Марічка тягнула мене далі. І таки знайшла дещо цікаве для себе. Ми зупинилися біля сенсорних екранів. На них можна було подивитися, як поширюються коливання від землетрусу, або як часто і де саме відбувалися землетруси за останні п’ять років. Марічка тикнула на землетрус у районі Африки. Це просто неймовірно! Хвилі опоясують майже всю планету! Поруч інша картинка – Земля у розрізі. І на ній видно, що коливання від землетрусу доходять аж до ядра! Таке видовище, звісно, вражає. Потім доця забажала подивитися, де і якої сили землетруси були на всій планеті. На екрані з’явилися дві півкулі. Внизу рухався бігунок, показуючи відлік часу. І чим далі він рухався, тим більше фіолетових, синіх і червоних цяточок з’являлося на карті. Найбільша концентрація була на побережжях. Ніколи не думала, що за півсотні років Землю трусило стільки разів! Нехай комп’ютер показував землетруси різної сили, та все ж…
Повертаючись на перший поверх, де на нас мав чекати тато, ми примітили ще кілька залів на другому. Вирішили, що цікавим може бути зал зі скелетами приматів, наших далеких родичів. Та того дня ми до нього так і не дійшли, але побачили ще чимало цікавого. У залі ссавців можна було оглянути опудала тварин із усіх куточків світу! Мишки та кротики, бурундуки і білки, зайці та їхні родичі (запам’ятався нам австралійський представник цієї родини – утричі більший за нашого, з меншими вухами і зовсім без хвоста), бегемоти, жирафи, зебри та інші звірі, які вигодовують своїх дітей молоком. Шкода, що не запам’ятала назви нашого прародича – першого ссавця на Землі. Ми бачили його металеву копію – худенький, невеличкий, він трохи схожий на мишу, трохи – на ласку чи тхора. Зала ссавців Марічці сподобалася найбільше.
Якось непомітно для мене ми перейшли до іншої зали – людини та її предків. Мали змогу порівняти черепи homo sapiens і давніх людей – неандертальця, австралопітека та інших «-пітеків» (їх, виявляється, так багато!) на вітринах і комп’ютері. Прийшли до висновку, що давні люди мали сплюснуті черепи тому, що їхній мозок був невеликий. Чи навпаки: через те, що мозок був невеликий, вони мали сплюснуті черепи. :) А homo sapiens, людина розумна, має більший череп, бо кудись же треба сховати свій найцінніший скарб, а у кістяній скриньці мозок досить добре захищений. Наочно можна також було побачити, наскільки відрізняється сучасна і давня людина статурою, розмірами шлунка і грудної клітки. Усе ж таки homo sapiens мені подобаються набагато більше, ніж згорблені коротконогі неандертальці. :) Хоча я й зробила вигляд, що з задоволенням приймаю у подарунок шматок м’яса від неандертальця.
Перед тим, як вийти з цієї цікавої зали, ми зробили фото на пам’ять. Тільки фото не просте! Зайшовши у кабінку, ми усі по черзі сфотографувалися, а комп’ютер змоделював, як би ми виглядали, якби жили у часи неандертальців.
Усе ж таки добре, що я живу тут і тепер, а не сотні тисяч років тому… :)
пʼятниця, 1 жовтня 2010 р.
Загадкова арабська душа
Весела у нас зібралася група, хоча її й збираються поділити навпіл, бо забагато народу. Цікаво дізнаватися щось нове про інші країни. Так, наприклад, тепер я знаю, що у корейській армії також є дідівщина, що у китайських, корейських і тайських школах вранці усі дружно роблять зарядку, а також те, що у Саудівській Аравії спорудили Royal Mecca Clock Tower. Годинник на башті дуже нагадує англійський Біг Бен, та араби хотіли не просто скопіювати, а перевершити творіння англійців, тому зробили циферблат у кілька разів більшим і нафарширували свою башту надсучасним обладнанням, зокрема купою ліхтариків, які вдень і вночі підсвічують годинник різним світлом. Королівський годинник у Мецці показує час за Гринвічем. Для мене це питання так і лишилося нез’ясованим: навіщо арабам велетенський годинник, який показує неарабський час?
У групі поки що шість арабів, три з них – Абдулли. Якось один із них вийшов розповідати про відомих арабських поетів. Розказував щось про те, яка у них гарна поезія, як король підтримує поетів, та не назвав жодного прізвища. Коли напряму попросили назвати його хоч одне ім’я, сказав, не ховаючи наївну простоту: «У гуглі введіть «відомі арабські поети» – і матимете купу імен». Цей Абдулла і пухкенький ведмедик Ахмад – мабуть, єдині араби, які у мене не викликають підозри. На інших дивишся – і думаєш про терористів. Ну чого сюди приперлися? Та ще й на пари через раз – через два з’являєтеся? Султан і Зора – чи то чоловік і жінка, чи то брат і сестра. Вона весь час голову замотує якимось ганчір’ям. Часом гарними шарфами, але здебільшого – зашмольганою тканиною. Усі про себе розповідали, їх тоді не було. На заняття з’являються рідко, весь час запізнюються. Майже не говорять, сидять набурмосені – ну от що про таких подумаєш? Абдулла поза підозрами, бо з його обличчя не сходить усмішка. Ну не може він не посміхатися! Навіть коли говорить про поетів, короля та інші серйозні речі. І очі завжди сміються. Від цього у хлопця навколо очей уже утворилися зморшки, але вони лише прикрашають його усміхнене обличчя. Терорист не може мати такої наївної посмішки. А Ахмад добрий і відкритий. Спочатку він не надто мені сподобався через свої габарити, але ж є приказка, що хорошої людини має бути багато, – це якраз про Ахмада. Ми з ним у різних групах, але коли бачимося, він радісно вітається і щиро питає, як справи. А коли студенти Мовної школи вибралися у боулінг, і Ахмад побачив дощ – тішився, як мала дитина.
- Я насолоджуюся такою погодою, – спокійно казав він, коли усі прожогом бігли до автобуса, щоб не намокнути під зливою, – у моїй країні ніколи не буває дощу. – І Ахмад підставляв обличчя під струмені води.
Ні, Ахмад також не може бути терористом. Викреслюю з рядів небезпечних осіб і ще одного Абдуллу – він сьогодні робив доповідь про плюси і мінуси шлюбів між вихідцями з різних країн. Наприкінці сказав, що й сам би не проти одружитися не з арабкою. Насуплені Султан і Зора нагадали йому, що закон забороняє такі шлюби. Та Абдулла не здавався:
- Якщо зібрати усі необхідні папери, уряд може дати дозвіл!
Ми його просто засипали питаннями і поступово від доповіді перейшли на особисте, адже арабські звичаї для багатьох лишаються загадкою. Найактивніше атакували Абдуллу я та в’єтнамка Вай.
- Як думаєш, які почуття має перша жінка, коли її чоловік приводить у дім другу, третю, четверту?
- Усе це нормально, адже усі дружини рівні у правах, кожна має окремий будинок.
Мене більше цікавив психологічний аспект шлюбу з кількома жінками, як вони ставляться одна до одної, які стосунки у Абдулли з іншими батьковими жінками.
- Вони не є моїми «другими мамами», я ставлюся до них з повагою, як до родичів.
- Як до тіток, наприклад?
- Так, з поваги я називаю їх тітками.
Вай не давало спокою інше.
- Якщо у твого батька три дружини, і у кожної – свій дім, де він спить?
Абдулла злегка почервонів, хоча… чи можуть червоніти смагляві араби? Добре, не так: Абдулла трохи зашарівся – очевидно, у їхній культурі не прийнято обговорювати такі делікатні теми.
- Я й сам хотів зачепити це питання, але вирішив, що це не дуже доречно, але раз воно вас цікавить, відповім: щоночі в іншому домі. Чоловік може мати максимум чотири дружини. Правда, зараз це доступно лише для багатих. Але може бути й більше дружин – тоді потрібен спеціальний дозвіл від уряду. Так, король Саудівської Аравії Абдулла має більше п’ятдесяти дружин і дев’яносто п’ять дітей.
- А якби ти закохався у двох сестер, ти одружився б із двома?
Абдулла навіть не встиг розкрити рота, як Султан зірвався з місця і, розкидаючи очима блискавки, відповів за нього:
- Так не можна, це заборонено законом! Не можна, щоб дружини мали якісь родинні зв’язки!
Ох і зануда той Султан, та й Зора разом із ним. У всіх такий гарний настрій, розгорнулася цікава дискусія, а вони тут хмари наганяють. Ревні захисники своєї релігії – горло перегризуть, якщо треба буде. З таких і ліплять терористів… А Абдуллу, схоже, не надто влаштовує стан речей у його країні, раз він готовий одружитися з дівчиною з іншої країни. Як про пережитки минулого розповідав він і про те, що у Саудівській Аравії досі батьки вибирають наречену своєму синові. І до шлюбу вони можуть лише раз побачитися. Добре хоч те, що хлопець може відмовитися, якщо йому не сподобалася дівчина. (Ось про що треба було спитати: чи може дівчина відмовитися! І чого мені це тоді не прийшло в голову? Мабуть, тому, що під час доповіді ми усі дружно співпереживали Абдуллі, ну, окрім Султана з Зорою.) Зараз Абдуллі двадцять сім. Батьки хочуть, щоб він негайно одружувався. Він і сам не проти, але прагне самостійно знайти наречену, хоче, щоб їх пов’язували справжні почуття, а не лише одна зустріч, організована батьками.
Ну добре, два Абдулли і Ахмад завоювали мою довіру, а от з усіх інших я поки що не можу зняти підозру – надто вже вони похмурі та неговіркі: може, саме зараз щось і придумують нехороше…
Повернувшись додому, залізла в інтернет – мені не давали спокою жінки короля Саудівської Аравії. Про особисте життя короля інформації майже немає, це таємниця за сімома печатками, усі джерела скупо повторюють лише одну фразу – про тридцять жінок і тридцять п’ять дітей. Абдулла ж називав зовсім інші цифри… І як той вісімдесятирічний дідусик, маю на увазі короля Абдуллу, пам’ятає імена усіх дружин і дітей? Чи, може, він цим зовсім не заморочується і навіть не намагається запам’ятати. А навіщо? Перша дружина, друга, третя – мабуть, головне жінкам знати свій порядковий номер. А дітям давати однакові імена – Абдулла перший, Абдулла другий…
А ще насмішив і настрашив одночасно нещодавно прийнятий закон, який подають під соусом емансипації. Віднедавна жінки можуть самостійно, без супроводу чоловіка чи родича чоловічої статі, знімати номер у готелі. Але коли жінка сама знімає номер, адміністрація обов’язково дзвонить у поліцію. Оце так емансипація! Цікаво, як прокоментує це Абдулла? Обов’язково його спитаю. А ще – про імена королівських дітей. Ну не повірю я, що їх звуть по-різному, і вінценосний татусько пам’ятає усі імена...
У групі поки що шість арабів, три з них – Абдулли. Якось один із них вийшов розповідати про відомих арабських поетів. Розказував щось про те, яка у них гарна поезія, як король підтримує поетів, та не назвав жодного прізвища. Коли напряму попросили назвати його хоч одне ім’я, сказав, не ховаючи наївну простоту: «У гуглі введіть «відомі арабські поети» – і матимете купу імен». Цей Абдулла і пухкенький ведмедик Ахмад – мабуть, єдині араби, які у мене не викликають підозри. На інших дивишся – і думаєш про терористів. Ну чого сюди приперлися? Та ще й на пари через раз – через два з’являєтеся? Султан і Зора – чи то чоловік і жінка, чи то брат і сестра. Вона весь час голову замотує якимось ганчір’ям. Часом гарними шарфами, але здебільшого – зашмольганою тканиною. Усі про себе розповідали, їх тоді не було. На заняття з’являються рідко, весь час запізнюються. Майже не говорять, сидять набурмосені – ну от що про таких подумаєш? Абдулла поза підозрами, бо з його обличчя не сходить усмішка. Ну не може він не посміхатися! Навіть коли говорить про поетів, короля та інші серйозні речі. І очі завжди сміються. Від цього у хлопця навколо очей уже утворилися зморшки, але вони лише прикрашають його усміхнене обличчя. Терорист не може мати такої наївної посмішки. А Ахмад добрий і відкритий. Спочатку він не надто мені сподобався через свої габарити, але ж є приказка, що хорошої людини має бути багато, – це якраз про Ахмада. Ми з ним у різних групах, але коли бачимося, він радісно вітається і щиро питає, як справи. А коли студенти Мовної школи вибралися у боулінг, і Ахмад побачив дощ – тішився, як мала дитина.
- Я насолоджуюся такою погодою, – спокійно казав він, коли усі прожогом бігли до автобуса, щоб не намокнути під зливою, – у моїй країні ніколи не буває дощу. – І Ахмад підставляв обличчя під струмені води.
Ні, Ахмад також не може бути терористом. Викреслюю з рядів небезпечних осіб і ще одного Абдуллу – він сьогодні робив доповідь про плюси і мінуси шлюбів між вихідцями з різних країн. Наприкінці сказав, що й сам би не проти одружитися не з арабкою. Насуплені Султан і Зора нагадали йому, що закон забороняє такі шлюби. Та Абдулла не здавався:
- Якщо зібрати усі необхідні папери, уряд може дати дозвіл!
Ми його просто засипали питаннями і поступово від доповіді перейшли на особисте, адже арабські звичаї для багатьох лишаються загадкою. Найактивніше атакували Абдуллу я та в’єтнамка Вай.
- Як думаєш, які почуття має перша жінка, коли її чоловік приводить у дім другу, третю, четверту?
- Усе це нормально, адже усі дружини рівні у правах, кожна має окремий будинок.
Мене більше цікавив психологічний аспект шлюбу з кількома жінками, як вони ставляться одна до одної, які стосунки у Абдулли з іншими батьковими жінками.
- Вони не є моїми «другими мамами», я ставлюся до них з повагою, як до родичів.
- Як до тіток, наприклад?
- Так, з поваги я називаю їх тітками.
Вай не давало спокою інше.
- Якщо у твого батька три дружини, і у кожної – свій дім, де він спить?
Абдулла злегка почервонів, хоча… чи можуть червоніти смагляві араби? Добре, не так: Абдулла трохи зашарівся – очевидно, у їхній культурі не прийнято обговорювати такі делікатні теми.
- Я й сам хотів зачепити це питання, але вирішив, що це не дуже доречно, але раз воно вас цікавить, відповім: щоночі в іншому домі. Чоловік може мати максимум чотири дружини. Правда, зараз це доступно лише для багатих. Але може бути й більше дружин – тоді потрібен спеціальний дозвіл від уряду. Так, король Саудівської Аравії Абдулла має більше п’ятдесяти дружин і дев’яносто п’ять дітей.
- А якби ти закохався у двох сестер, ти одружився б із двома?
Абдулла навіть не встиг розкрити рота, як Султан зірвався з місця і, розкидаючи очима блискавки, відповів за нього:
- Так не можна, це заборонено законом! Не можна, щоб дружини мали якісь родинні зв’язки!
Ох і зануда той Султан, та й Зора разом із ним. У всіх такий гарний настрій, розгорнулася цікава дискусія, а вони тут хмари наганяють. Ревні захисники своєї релігії – горло перегризуть, якщо треба буде. З таких і ліплять терористів… А Абдуллу, схоже, не надто влаштовує стан речей у його країні, раз він готовий одружитися з дівчиною з іншої країни. Як про пережитки минулого розповідав він і про те, що у Саудівській Аравії досі батьки вибирають наречену своєму синові. І до шлюбу вони можуть лише раз побачитися. Добре хоч те, що хлопець може відмовитися, якщо йому не сподобалася дівчина. (Ось про що треба було спитати: чи може дівчина відмовитися! І чого мені це тоді не прийшло в голову? Мабуть, тому, що під час доповіді ми усі дружно співпереживали Абдуллі, ну, окрім Султана з Зорою.) Зараз Абдуллі двадцять сім. Батьки хочуть, щоб він негайно одружувався. Він і сам не проти, але прагне самостійно знайти наречену, хоче, щоб їх пов’язували справжні почуття, а не лише одна зустріч, організована батьками.
Ну добре, два Абдулли і Ахмад завоювали мою довіру, а от з усіх інших я поки що не можу зняти підозру – надто вже вони похмурі та неговіркі: може, саме зараз щось і придумують нехороше…
Повернувшись додому, залізла в інтернет – мені не давали спокою жінки короля Саудівської Аравії. Про особисте життя короля інформації майже немає, це таємниця за сімома печатками, усі джерела скупо повторюють лише одну фразу – про тридцять жінок і тридцять п’ять дітей. Абдулла ж називав зовсім інші цифри… І як той вісімдесятирічний дідусик, маю на увазі короля Абдуллу, пам’ятає імена усіх дружин і дітей? Чи, може, він цим зовсім не заморочується і навіть не намагається запам’ятати. А навіщо? Перша дружина, друга, третя – мабуть, головне жінкам знати свій порядковий номер. А дітям давати однакові імена – Абдулла перший, Абдулла другий…
А ще насмішив і настрашив одночасно нещодавно прийнятий закон, який подають під соусом емансипації. Віднедавна жінки можуть самостійно, без супроводу чоловіка чи родича чоловічої статі, знімати номер у готелі. Але коли жінка сама знімає номер, адміністрація обов’язково дзвонить у поліцію. Оце так емансипація! Цікаво, як прокоментує це Абдулла? Обов’язково його спитаю. А ще – про імена королівських дітей. Ну не повірю я, що їх звуть по-різному, і вінценосний татусько пам’ятає усі імена...
неділя, 12 вересня 2010 р.
Повернення до школи
Back to school – це 1 вересня по-американськи, також так називаються американські «шкільні ярмарки». От тільки американці значно полегшують життя батьків школяриків: за місяць-півтора до початку навчання знижують ціни на канцтовари, шкільну форму, рюкзаки, сумочку для ланчів тощо. Минулого року ми збирали Марічку до школи посеред навчального року і купували усе за повною ціною. Цього ж року мали змогу відчути різницю. Таке враження, що магазини змагаються між собою, хто поставить нижчу ціну і заманить таким чином більше покупців. З одного боку, це виглядає дивно: для чого їм позбавляти себе значної частини прибутку? А з іншого, людина, бачачи дуже низькі ціни – наприклад, загальний зошит за 15 центів або 24 крайони (воскова крейда) за 25 центів, – купує більше, ніж їй потрібно, бо ж наступного разу такі ціни будуть нескоро. В результаті у магазину росте продаж. Тож, мабуть, їм це вигідно.
Інший цікавий момент: кожна школа для кожного класу дає батькам список потрібних речей (крайони, фломастери, папки, зошити, пакетики для ланчів, серветки тощо). Ці списки розсилаються поштою, але крім того, їх можна знайти у великих магазинах. На час шкільного ярмарку там стоять стенди з назвами шкіл у алфавітному порядку, де можна знайти списки для усіх класів.
Саме повернення до школи зовсім не урочисте. Ніяких тобі лінійок, більших за школярів букетів. Молодші школярики простували у жовтих футболках і джинсах, сарафанчиках чи спідничках, старші школярі – у блакитних чи білих футболках і майже виключно джинсах, бо ж так значно зручніше. Батьки чи самі учні несли великі пакети з усім необхідним шкільним спорядженням.
Коли Марічка зайшла до класу, нова учителька, міс Люїс, одразу провела її до підписаного стільця. Значить, вона зараніше продумала, кого і де посадить. Знайомство з учителькою, коротка промова до батьків, коли і де забирати дітей, – і все: ви вільні, а ми беремося до навчання. На жаль, одна з двох Маріччиних подружок опинилася у паралельному класі. Одразу Марічка засмутилася, а з часом повеселішала: Кайнат вчиться у класі навпроти, отже, вони часто бачитимуться. І у їдальні, і на прогулянках, і після школи, коли дітлахи чекають на батьків.
Цього року школа запровадила нововведення – заохочувальні квиточки. За вчасний прихід до школи, гарну поведінку, успіхи в навчанні дітям дають «твітси», які потім можна витрачати на різні гарні речі. Марічка за два тижні назбирала 15 твітсів і не збирається витрачати їх на дрібниці. Якщо у кінці тижня у кожного є три квиточка – клас іде дивитися мультик з попкорном. Ще можна купити веселий олівець, інші шкільні штучки, можна щодня приносити до школи іграшки. Хто назбирає 20 твітсів – може на ланч замовити хепіміл. Список насправді довший, але всього Марічка не запам’ятала, а вчителька ще не роздрукувала і не роздала. Можливо, вчителі якраз працюють над вдосконаленням цього списку. Мені, наприклад, цікаво, що вони пропонують старшим класам, бо ж їх олівцями чи хепімілом не зацікавиш.
Тепер нарешті напишу про те, що мене спонукало зробити ще один допис про школу. На стіні біля класу на днях вивісили перші дитячі роботи. Треба було придумати коротеньку історію, використавши слова, написані на дошці. Там було таке: kitten, key, lemon, lift, mouse, monkey, тобто кошеня, ключ, лимон, підніматися, миша, мавпа. Діти мали використати у своїй історії по одному слову на кожну літеру. Марічка написала таке: I have a kitten. My kitten likes lemons. And my mouse likes lemons too. (У мене є кошеня. Воно любить лимони. І моя миша також любить лимони.) У більшості першокласників в оповідях фігурували кошеня, миша, лимон, трохи рідше – мавпа і ключі. І усі історійки веселі. Зверху над текстом – усміхнені і життєрадісні тваринки, які люблять лимони і не кривляться, поїдаючи їх. І тільки одна робота не вписується у галерею усміхнених кошенят та мишенят. На місці малюнка – щось чорно-сіре. Зрозуміти, що ж там зображено, можна, тільки прочитавши історію. «Бог висить на хресті. Прийшла мавпа, подивилася вгору і заплакала». Мене так вразила ця історія вкупі з малюнком, що я вже третій день про неї думаю. Точніше, про цю дитину, якої батьки позбавили дитинства. У світі якої немає місця усміхненим звірятам, а якщо хтось і з’являється, то тільки для того, аби побачити смерть Бога на хресті.
Цікаво, що б сказали психологи, побачивши цю картину? Що дитина сприймає усе у похмурих тонах і не вміє радіти життю? Що батьки калічать дитину, вдягаючи їй шори і не даючи можливості побачити світ у всьому його розмаїтті? Усе на світі має два боки медалі. Християнство вчить бути добрими, милосердними, людяними. Віра – це не лише обмеження, це осяяння. Ісус воскрес – хіба це не радість? Чому мавпочка, разом із кошеням і мишеням, не радіє з того, що Бог воскрес? Усього має бути в міру. І релігійного виховання також. Воно не повинно руйнувати психіку дитини. Скільки пишу – стільки перед очима той малюнок. Згадала оце Маріччині слова про те, що одному її однокласнику батьки дозволили святкувати лише Різдво. Підозрюю, що цей хлопчик і є автором малюнка. А у списку були ще Хелловін, День подяки, День Валентина. Що можна дитині святкувати з класом, а що – ні – вирішують батьки. Це називається демократією і політкоректністю. Це, звісно, правильно. Не варто ображати погляди і почуття інших. Але мені усе одно шкода дитину, яка в шість років бачить світ таким лихим і похмурим, що навіть тварини плачуть…
Інший цікавий момент: кожна школа для кожного класу дає батькам список потрібних речей (крайони, фломастери, папки, зошити, пакетики для ланчів, серветки тощо). Ці списки розсилаються поштою, але крім того, їх можна знайти у великих магазинах. На час шкільного ярмарку там стоять стенди з назвами шкіл у алфавітному порядку, де можна знайти списки для усіх класів.
Саме повернення до школи зовсім не урочисте. Ніяких тобі лінійок, більших за школярів букетів. Молодші школярики простували у жовтих футболках і джинсах, сарафанчиках чи спідничках, старші школярі – у блакитних чи білих футболках і майже виключно джинсах, бо ж так значно зручніше. Батьки чи самі учні несли великі пакети з усім необхідним шкільним спорядженням.
Коли Марічка зайшла до класу, нова учителька, міс Люїс, одразу провела її до підписаного стільця. Значить, вона зараніше продумала, кого і де посадить. Знайомство з учителькою, коротка промова до батьків, коли і де забирати дітей, – і все: ви вільні, а ми беремося до навчання. На жаль, одна з двох Маріччиних подружок опинилася у паралельному класі. Одразу Марічка засмутилася, а з часом повеселішала: Кайнат вчиться у класі навпроти, отже, вони часто бачитимуться. І у їдальні, і на прогулянках, і після школи, коли дітлахи чекають на батьків.
Цього року школа запровадила нововведення – заохочувальні квиточки. За вчасний прихід до школи, гарну поведінку, успіхи в навчанні дітям дають «твітси», які потім можна витрачати на різні гарні речі. Марічка за два тижні назбирала 15 твітсів і не збирається витрачати їх на дрібниці. Якщо у кінці тижня у кожного є три квиточка – клас іде дивитися мультик з попкорном. Ще можна купити веселий олівець, інші шкільні штучки, можна щодня приносити до школи іграшки. Хто назбирає 20 твітсів – може на ланч замовити хепіміл. Список насправді довший, але всього Марічка не запам’ятала, а вчителька ще не роздрукувала і не роздала. Можливо, вчителі якраз працюють над вдосконаленням цього списку. Мені, наприклад, цікаво, що вони пропонують старшим класам, бо ж їх олівцями чи хепімілом не зацікавиш.
Тепер нарешті напишу про те, що мене спонукало зробити ще один допис про школу. На стіні біля класу на днях вивісили перші дитячі роботи. Треба було придумати коротеньку історію, використавши слова, написані на дошці. Там було таке: kitten, key, lemon, lift, mouse, monkey, тобто кошеня, ключ, лимон, підніматися, миша, мавпа. Діти мали використати у своїй історії по одному слову на кожну літеру. Марічка написала таке: I have a kitten. My kitten likes lemons. And my mouse likes lemons too. (У мене є кошеня. Воно любить лимони. І моя миша також любить лимони.) У більшості першокласників в оповідях фігурували кошеня, миша, лимон, трохи рідше – мавпа і ключі. І усі історійки веселі. Зверху над текстом – усміхнені і життєрадісні тваринки, які люблять лимони і не кривляться, поїдаючи їх. І тільки одна робота не вписується у галерею усміхнених кошенят та мишенят. На місці малюнка – щось чорно-сіре. Зрозуміти, що ж там зображено, можна, тільки прочитавши історію. «Бог висить на хресті. Прийшла мавпа, подивилася вгору і заплакала». Мене так вразила ця історія вкупі з малюнком, що я вже третій день про неї думаю. Точніше, про цю дитину, якої батьки позбавили дитинства. У світі якої немає місця усміхненим звірятам, а якщо хтось і з’являється, то тільки для того, аби побачити смерть Бога на хресті.
Цікаво, що б сказали психологи, побачивши цю картину? Що дитина сприймає усе у похмурих тонах і не вміє радіти життю? Що батьки калічать дитину, вдягаючи їй шори і не даючи можливості побачити світ у всьому його розмаїтті? Усе на світі має два боки медалі. Християнство вчить бути добрими, милосердними, людяними. Віра – це не лише обмеження, це осяяння. Ісус воскрес – хіба це не радість? Чому мавпочка, разом із кошеням і мишеням, не радіє з того, що Бог воскрес? Усього має бути в міру. І релігійного виховання також. Воно не повинно руйнувати психіку дитини. Скільки пишу – стільки перед очима той малюнок. Згадала оце Маріччині слова про те, що одному її однокласнику батьки дозволили святкувати лише Різдво. Підозрюю, що цей хлопчик і є автором малюнка. А у списку були ще Хелловін, День подяки, День Валентина. Що можна дитині святкувати з класом, а що – ні – вирішують батьки. Це називається демократією і політкоректністю. Це, звісно, правильно. Не варто ображати погляди і почуття інших. Але мені усе одно шкода дитину, яка в шість років бачить світ таким лихим і похмурим, що навіть тварини плачуть…
середа, 25 серпня 2010 р.
Тести у Таусоні
З’явилася нагода поновити записи. Нагодою цією стало тестування у Мовному центрі Таусона, університета, де викладає Рома. Цей центр створено для іноземних студентів, які вступили до університету, але мають недостатній рівень знання англійської. Тож перед навчанням за обраною спеціалізацією іноземці мають підтягнути свою англійську у кількох напрямках: reading, writing, grammar, speaking, listening. Є також окремий курс вимови і коригування акценту. Окрім студентів, звісно, можуть звертатися у цей центр і особи на зразок мене. Такі персони у більш вигідному становищі, бо не зобов’язані брати усі курси. Після тестування і визначення рівня англійської на кожному з названих напрямків вони можуть вибрати один чи декілька курсів.
Так, вступ зроблено. Тепер переходжу до суті. У понеділок Рома привіз мене до University Union, одного з численних корпусів Towson University. Саме там мало відбутися знайомство студентів із викладачами. Я прийшла однією з перших, бо Рома поспішав на засідання кафедри, тому мала можливість вибрати гарне місце і роздивитися навколо. Народ поступово збирався. Біля мене всівся огрядний хлопець, як я дізналася згодом, Ахмад із Саудівської Аравії. Трохи пізніше з іншого боку примостилася кореянка Юурад.
Зі вступним словом виступила директорка центру, представила викладачів. А потім по черзі мали назватися майбутні студенти. Звісно, що з першого разу аж ніяк не запам’ятати усіх імен та прізвищ, тим паче що багато з них більш ніж екзотичні. Тому для початку скажу, що, мабуть, половина студентів – китайці. Наступна чимала група – корейці. Спочатку була тільки одна чорна дівчина – з Сенегалу, і то не просто чорна, а чорніше чорної землі, але згодом приєдналося ще двоє чорних. Звідки – я не зафіксувала. Так от, були ще представники Саудівської Аравії (звичайно, хлопці, і вони, бідні, нічого не їли, бо у них Рамадан), Тайваню, болгарка, гватемалка, індуска (КрУпа – її ім’я я легко запам’ятала). Я тішилася, що немає росіян чи вихідців із інших республік, бо ж якщо є можливість розмовляти звичною мовою, хіба вправлятимешся з іноземною. Правда, згодом виявилося, що таки є одна дівчина з Киргизтану (зовні вона органічно вписується у китайсько-корейську суміш), але не думаю, що ми з нею будемо аж так багато спілкуватися...
Знайомство і розповідь про роботу Мовного центру відбувалися у невимушеній атмосфері – можна було набрати собі кави чи чаю, взяти тост. Викладачі показали нам приклад, щоб ми почувалися вільніше.
Далі кожен отримав листок, який запрошував до своєрідної гри: серед присутніх у залі потрібно було знайти того, хто народився того самого місяця, що й ти; такого самого віку; хто має таку ж кількість братів і сестер, як ти; кому подобається той самий вид спорту, музика, їжа, що й тобі; у кого така сама (майбутня) професія; хто приїхав з іншої країни, а також написати «привіт» і «до побачення» іншою мовою. Український варіант я написала кільком китайцям і сусіду Ахмаду, який ще й виявився такого самого віку, як я. Найважче було знайти людину, яка не має братів чи сестер, але я таки знайшла! Цією людиною виявився Ерік. Насправді у хлопця зовсім інше ім’я, але некитайцям його вимовляти дуже важко, тому він взяв собі американський варіант. Так само зробив ще один китаєць, якого тут величають Кеном. Коли питала болгарку Мартіну про улюблену музику, окрім танцювальної, вона назвала російську і додала: «Алла Пугачова». Коли гра закінчилася, директорка запитала, хто заповнив усі поля. Я виявилася одна така. Правда, я пізно вчиталася у вказівки до гри. Треба було, щоб для кожного питання була інша людина, а у мене двоє чи троє повторювалися, тому приз я не отримала. Шкода. Хоча корисні дрібнички отримали усі. Я ще не розказала, що усім роздали антистресові м’якенькі м’ячики-глобуси і папки з символікою Таусона: з різноманітними анкетами, олівцями, розкладом заходів на найближчі дні і на весь семестр (виявляється, ми разом будемо ходити у боулінг, на футбол, матимемо Halloween party), а також картою кампусу. Надзвичайно корисна річ! Два дні походила – і вже більш-менш можу орієнтуватися у студмістечку.
Раніше мені здавалося, що усі китайці на одне лице, та й корейці також. Тепер же з подивом виявила, що їх також можна відрізняти. Їм добре, я одна з України, уже майже усі запам’ятали, хіба що зрідка плутають з болгаркою. Але й я декого уже вирізняю з загальної китайсько-корейської маси. Кореянок Джоан і Юурад, тайванку Коні, китаянку Ши-шин, корейця Джи Хуна, китайців Кена та Еріка. Це ті, чиї імена я знаю, бо декого впізнаю, але імені не пам’ятаю.
Після знайомства та гри нас розділили на групи і повели на екскурсію по кампусу. Викладачка розповідала про корпуси і показувала їх на карті. Дуже зручно те, що на кожному корпусі написано його назву, а на карті – абревіатуру. Маючи в руках мапу і роззирнувшись довкола, можна зорієнтуватися, де саме ти є. Кінцевим пунктом нашої екскурсії був University Union, де ми мали пообідати, скориставшись виданими нам талонами на ланч. На талоні значилася сума в $9, тож, якщо хтось перевищував цей ліміт, мав доплатити зі своєї кишені. Я вклалася у цю суму: взяла великий йогурт – близько $4 (сам насипаєш у стаканчик, а зверху накидаєш, що хочеш – фрукти, горішки, шоколад), маленький салат «Цезар» $2,26 (насправді не такий і маленький) і наповнила великий стакан пепсі (не знаю точно, скільки коштує пепсі, але я нічого не доплачувала). Джоан, з якою ми трималися в їдальні разом, взяла якусь чудернацьку страву, яку при ній «приготували», а насправді розігріли, на грилі. Там була курка, яйце, листя салату... Але усе разом виглядало не надто апетитно. До нас сіла ще й Юрад, яка взяла невеличкий набір суші, але й те не з’їла. Приєдналася ще одна кореянка з великим салатом, який був густо присипаний чіпсами. Чи тому, що їй не смакував її салат, чи з якоїсь іншої причини, вона багато говорила і багато мене розпитувала. Можливо, тому, що у їдальні було дуже гамірно, можливо, тому, що вона сиділа не поруч зі мною, а навпроти, але вона чомусь мене погано і чула, і розуміла. Я б могла подумати, що дуже погано говорю, але ж і Джоан, і Юурад мене розуміли! І перекладали своєю свистячою мовою саіввітчизниці. Я навіть не знаю її імені. Але усе ж вона встигла багато про себе розповісти. Що її компанія дала їй рік відпустки і гроші на самовдосконалення, от вона і самовдосконалюється тут, в Америці. Що вона займається медичним обладнанням чи чимось на зразок того. Що збиралася писати статті про медичне устаткування у місцевих госпіталях, а потім вирішила написати книжку про життя у Мериленді. Бо у Кореї уже вийшло дві праці про життя в Америці, але писали про інші штати, ніхто ще не писав про Мериленд. Коли я розповіла, що писала статті для українських журналів, зокрема і про життя у США, вона сказала: «О! То я з тобою буду консультуватися!» Ага, і скільки ж нам знадобиться перекладачів?..
Повернувшись в аудиторію після ланчу, я не на жарт змерзла. Вдягнута у довгі шорти та футболку, я була не готова до холоду у кімнаті, спричиненого кондиціонером, та внутрішнього холоду, спричиненого холодним пепсі. Довелося терміново грітися: я набрала з термоса-бачка не чаю чи кави, а просто гарячої води. Спочатку гріла руки, а вже потім випила. Трохи зігрілася.
Знову були ігри, щоб ми краще запам’ятали імена одне одного та країни, звідки прибули. Але ці ігри були у невеличких групках, тому чимала кількість імен лишається таємницею для мене.
У вівторок з самого ранку було тестування. Спочатку протягом тридцяти хвилин ми писали есе. Можна було писати або про (майбутню) професію, або про користь чи шкоду від сучасного ТБ. Подумавши, вирішила, що краще напишу про роботу, тим паче що про телебачення треба було писати щось одне – або користь, або шкода – а не описувати обидва аспекти. Так нецікаво. Уже сьогодні дізналася, що моє есе читав не один викладач, а кілька, і усім сподобалося – приємно, чорт забирай...
Потім було reading – тест на сприйняття текстів. Я ледь-ледь вклалася у відведені сорок п’ять хвилин, а викладач ще казала: якщо зробите раніше – перевірте. Де там! Аби встигнути!
Після десятихвилинної перерви почалося найгірше – аудіювання не люблю ще зі школи. Кожне речення чи діалог звучали лише раз. А моя проблема полягає у тому, що у голові ніколи не зупиняється біг думок. Побігла одна думка, за нею – інша, а тут – ой! – недочула останній діалог. Тож доводилося не тільки вслухатися, але й притлумлювати неслухняні думки. Одразу після listening почалося останнє дообіднє випробування – граматика. Я уже знаю свої бали – 67 з 75 – чесно кажучи, думала, буде гірше. Тому що кілька разів ловила себе на тому, що правильної відповіді немає серед поданих варіантів! Точно знаю: має бути перфект, а його немає... І взагалі у тесті чимало уваги було приділено тому, на що при вивченні мови в Україні не звертають аж такої уваги.
Після граматики – перерва. Кожен мав листочок із призначеним часом на останній іспит – speaking. Спочатку я побоювалася цього випробування, бо, зрештою, це саме та проблема, яку я хочу подолати: прагну збороти страх говорити. Але виявилося, що на кожного виділено лише десять хвилин. Мене інтерв’ювали заступник директора Мовного центру і викладачка, яка у понеділок проводила екскурсію по кампусу. «О, Наталія! З Болгарії!» – усміхаючись, наспівувала вона. «Ні, з України». – «Ой, вибачте, я ще добре усіх не запам’ятала. А з якої частини України? Я знаю, що є відмінності між Західною і Східною частинами». Така обізнаність мене подивувала, хоча, з іншого боку, вона ж викладач, певне, що у них училися українці. А та кореянка, яка чомусь мене не розуміла, не знала, де Україна. І навіть коли я їй сказала, що біля Росії, у неї не промайнуло ні краплинки розуміння. Хоча вона й вибачилася. Але повертаюся до тесту. Поговорили про відмінності між Заходом і Сходом України, про мою колишню роботу («Так-так, я читала ваше есе на цю тему».), про те, скільки я тут. Це питання потягнуло за собою й інші: а як же чоловік? Жили окремо п’ять років! Який жах! Яка ви сильна жінка! Так, я така – і не сумнівайтеся! Шеллі, заступник директора і викладач одночасно, сказала, що вона також протягом двох років жила окремо від чоловіка, але вони бачилися раз на два-три тижні. Знайшла з чим порівнювати... Після розмови – опис картинки, і я вільна.
Добре, що вільна. Але хтозна, скільки ще чекатиму на Рому. Я ж сказала, що це усе триватиме до четвертої, а звільнилася в другій. Я встигла написати йому імейл, але не факт, що він вчасно прочитав листа.
Так і виявилося, у вівторок я чекала на нього дві з половиною години. Якби ж записала службовий телефон – могла б подзвонити, але ж не записала. Наступного разу спробую добратися до його корпусу. Це трохи в стороні від тих будівель, які я вже знаю, але ж карта зі мною.
Поки чекала Рому з Марічкою, роздивлялася студентів. А повз мене їх проходили цілі натовпи, бо я всілася якраз навпроти бібліотеки, де видавали книжки, а на початку нового навчального року тут постійно черга, хоча й не дуже велика. Скажу чесно, жодної студентки на каблуках я не побачила, як і особи у костюмчику. Здебільшого усі у шортах чи джинсах, футболках, майках, в’єтнамках або кросівках. Бачила кількох у спідницях чи платтях, але, як правило, американки їх носять так само, як і шорти – хода абсолютно не змінюється, немає жіночності. За ці три дні, що я тусуюся у Таусоні, лише двічі бачила дівчат у платтях, які себе несли з гідністю, знаючи собі ціну. І чомусь мені здається, що це не американки, що цілком природно, враховуючи те, що в університеті навчається багато іноземних студентів. Найбільше мене, мабуть, вразила дівчина, взута у домашні капці. Так, звичайні хатні шльопки з хутром усередині. Коли розповідала Ромі, його це не здивувало. Він звик. А я – ще ні…
А от викладачі собі такого вільного стилю в одязі не дозволяють. Принаймні, наскільки я встигла зауважити. Чоловіки – у сорочках і брюках (або у костюмах), ніяких джинсів і футболок. Жінки – у костюмах чи платтях, навіть якщо потім поверх плаття буде начеплений рюкзак.
Отакі-от перші новини цього року. До нових зустрічей!
Так, вступ зроблено. Тепер переходжу до суті. У понеділок Рома привіз мене до University Union, одного з численних корпусів Towson University. Саме там мало відбутися знайомство студентів із викладачами. Я прийшла однією з перших, бо Рома поспішав на засідання кафедри, тому мала можливість вибрати гарне місце і роздивитися навколо. Народ поступово збирався. Біля мене всівся огрядний хлопець, як я дізналася згодом, Ахмад із Саудівської Аравії. Трохи пізніше з іншого боку примостилася кореянка Юурад.
Зі вступним словом виступила директорка центру, представила викладачів. А потім по черзі мали назватися майбутні студенти. Звісно, що з першого разу аж ніяк не запам’ятати усіх імен та прізвищ, тим паче що багато з них більш ніж екзотичні. Тому для початку скажу, що, мабуть, половина студентів – китайці. Наступна чимала група – корейці. Спочатку була тільки одна чорна дівчина – з Сенегалу, і то не просто чорна, а чорніше чорної землі, але згодом приєдналося ще двоє чорних. Звідки – я не зафіксувала. Так от, були ще представники Саудівської Аравії (звичайно, хлопці, і вони, бідні, нічого не їли, бо у них Рамадан), Тайваню, болгарка, гватемалка, індуска (КрУпа – її ім’я я легко запам’ятала). Я тішилася, що немає росіян чи вихідців із інших республік, бо ж якщо є можливість розмовляти звичною мовою, хіба вправлятимешся з іноземною. Правда, згодом виявилося, що таки є одна дівчина з Киргизтану (зовні вона органічно вписується у китайсько-корейську суміш), але не думаю, що ми з нею будемо аж так багато спілкуватися...
Знайомство і розповідь про роботу Мовного центру відбувалися у невимушеній атмосфері – можна було набрати собі кави чи чаю, взяти тост. Викладачі показали нам приклад, щоб ми почувалися вільніше.
Далі кожен отримав листок, який запрошував до своєрідної гри: серед присутніх у залі потрібно було знайти того, хто народився того самого місяця, що й ти; такого самого віку; хто має таку ж кількість братів і сестер, як ти; кому подобається той самий вид спорту, музика, їжа, що й тобі; у кого така сама (майбутня) професія; хто приїхав з іншої країни, а також написати «привіт» і «до побачення» іншою мовою. Український варіант я написала кільком китайцям і сусіду Ахмаду, який ще й виявився такого самого віку, як я. Найважче було знайти людину, яка не має братів чи сестер, але я таки знайшла! Цією людиною виявився Ерік. Насправді у хлопця зовсім інше ім’я, але некитайцям його вимовляти дуже важко, тому він взяв собі американський варіант. Так само зробив ще один китаєць, якого тут величають Кеном. Коли питала болгарку Мартіну про улюблену музику, окрім танцювальної, вона назвала російську і додала: «Алла Пугачова». Коли гра закінчилася, директорка запитала, хто заповнив усі поля. Я виявилася одна така. Правда, я пізно вчиталася у вказівки до гри. Треба було, щоб для кожного питання була інша людина, а у мене двоє чи троє повторювалися, тому приз я не отримала. Шкода. Хоча корисні дрібнички отримали усі. Я ще не розказала, що усім роздали антистресові м’якенькі м’ячики-глобуси і папки з символікою Таусона: з різноманітними анкетами, олівцями, розкладом заходів на найближчі дні і на весь семестр (виявляється, ми разом будемо ходити у боулінг, на футбол, матимемо Halloween party), а також картою кампусу. Надзвичайно корисна річ! Два дні походила – і вже більш-менш можу орієнтуватися у студмістечку.
Раніше мені здавалося, що усі китайці на одне лице, та й корейці також. Тепер же з подивом виявила, що їх також можна відрізняти. Їм добре, я одна з України, уже майже усі запам’ятали, хіба що зрідка плутають з болгаркою. Але й я декого уже вирізняю з загальної китайсько-корейської маси. Кореянок Джоан і Юурад, тайванку Коні, китаянку Ши-шин, корейця Джи Хуна, китайців Кена та Еріка. Це ті, чиї імена я знаю, бо декого впізнаю, але імені не пам’ятаю.
Після знайомства та гри нас розділили на групи і повели на екскурсію по кампусу. Викладачка розповідала про корпуси і показувала їх на карті. Дуже зручно те, що на кожному корпусі написано його назву, а на карті – абревіатуру. Маючи в руках мапу і роззирнувшись довкола, можна зорієнтуватися, де саме ти є. Кінцевим пунктом нашої екскурсії був University Union, де ми мали пообідати, скориставшись виданими нам талонами на ланч. На талоні значилася сума в $9, тож, якщо хтось перевищував цей ліміт, мав доплатити зі своєї кишені. Я вклалася у цю суму: взяла великий йогурт – близько $4 (сам насипаєш у стаканчик, а зверху накидаєш, що хочеш – фрукти, горішки, шоколад), маленький салат «Цезар» $2,26 (насправді не такий і маленький) і наповнила великий стакан пепсі (не знаю точно, скільки коштує пепсі, але я нічого не доплачувала). Джоан, з якою ми трималися в їдальні разом, взяла якусь чудернацьку страву, яку при ній «приготували», а насправді розігріли, на грилі. Там була курка, яйце, листя салату... Але усе разом виглядало не надто апетитно. До нас сіла ще й Юрад, яка взяла невеличкий набір суші, але й те не з’їла. Приєдналася ще одна кореянка з великим салатом, який був густо присипаний чіпсами. Чи тому, що їй не смакував її салат, чи з якоїсь іншої причини, вона багато говорила і багато мене розпитувала. Можливо, тому, що у їдальні було дуже гамірно, можливо, тому, що вона сиділа не поруч зі мною, а навпроти, але вона чомусь мене погано і чула, і розуміла. Я б могла подумати, що дуже погано говорю, але ж і Джоан, і Юурад мене розуміли! І перекладали своєю свистячою мовою саіввітчизниці. Я навіть не знаю її імені. Але усе ж вона встигла багато про себе розповісти. Що її компанія дала їй рік відпустки і гроші на самовдосконалення, от вона і самовдосконалюється тут, в Америці. Що вона займається медичним обладнанням чи чимось на зразок того. Що збиралася писати статті про медичне устаткування у місцевих госпіталях, а потім вирішила написати книжку про життя у Мериленді. Бо у Кореї уже вийшло дві праці про життя в Америці, але писали про інші штати, ніхто ще не писав про Мериленд. Коли я розповіла, що писала статті для українських журналів, зокрема і про життя у США, вона сказала: «О! То я з тобою буду консультуватися!» Ага, і скільки ж нам знадобиться перекладачів?..
Повернувшись в аудиторію після ланчу, я не на жарт змерзла. Вдягнута у довгі шорти та футболку, я була не готова до холоду у кімнаті, спричиненого кондиціонером, та внутрішнього холоду, спричиненого холодним пепсі. Довелося терміново грітися: я набрала з термоса-бачка не чаю чи кави, а просто гарячої води. Спочатку гріла руки, а вже потім випила. Трохи зігрілася.
Знову були ігри, щоб ми краще запам’ятали імена одне одного та країни, звідки прибули. Але ці ігри були у невеличких групках, тому чимала кількість імен лишається таємницею для мене.
У вівторок з самого ранку було тестування. Спочатку протягом тридцяти хвилин ми писали есе. Можна було писати або про (майбутню) професію, або про користь чи шкоду від сучасного ТБ. Подумавши, вирішила, що краще напишу про роботу, тим паче що про телебачення треба було писати щось одне – або користь, або шкода – а не описувати обидва аспекти. Так нецікаво. Уже сьогодні дізналася, що моє есе читав не один викладач, а кілька, і усім сподобалося – приємно, чорт забирай...
Потім було reading – тест на сприйняття текстів. Я ледь-ледь вклалася у відведені сорок п’ять хвилин, а викладач ще казала: якщо зробите раніше – перевірте. Де там! Аби встигнути!
Після десятихвилинної перерви почалося найгірше – аудіювання не люблю ще зі школи. Кожне речення чи діалог звучали лише раз. А моя проблема полягає у тому, що у голові ніколи не зупиняється біг думок. Побігла одна думка, за нею – інша, а тут – ой! – недочула останній діалог. Тож доводилося не тільки вслухатися, але й притлумлювати неслухняні думки. Одразу після listening почалося останнє дообіднє випробування – граматика. Я уже знаю свої бали – 67 з 75 – чесно кажучи, думала, буде гірше. Тому що кілька разів ловила себе на тому, що правильної відповіді немає серед поданих варіантів! Точно знаю: має бути перфект, а його немає... І взагалі у тесті чимало уваги було приділено тому, на що при вивченні мови в Україні не звертають аж такої уваги.
Після граматики – перерва. Кожен мав листочок із призначеним часом на останній іспит – speaking. Спочатку я побоювалася цього випробування, бо, зрештою, це саме та проблема, яку я хочу подолати: прагну збороти страх говорити. Але виявилося, що на кожного виділено лише десять хвилин. Мене інтерв’ювали заступник директора Мовного центру і викладачка, яка у понеділок проводила екскурсію по кампусу. «О, Наталія! З Болгарії!» – усміхаючись, наспівувала вона. «Ні, з України». – «Ой, вибачте, я ще добре усіх не запам’ятала. А з якої частини України? Я знаю, що є відмінності між Західною і Східною частинами». Така обізнаність мене подивувала, хоча, з іншого боку, вона ж викладач, певне, що у них училися українці. А та кореянка, яка чомусь мене не розуміла, не знала, де Україна. І навіть коли я їй сказала, що біля Росії, у неї не промайнуло ні краплинки розуміння. Хоча вона й вибачилася. Але повертаюся до тесту. Поговорили про відмінності між Заходом і Сходом України, про мою колишню роботу («Так-так, я читала ваше есе на цю тему».), про те, скільки я тут. Це питання потягнуло за собою й інші: а як же чоловік? Жили окремо п’ять років! Який жах! Яка ви сильна жінка! Так, я така – і не сумнівайтеся! Шеллі, заступник директора і викладач одночасно, сказала, що вона також протягом двох років жила окремо від чоловіка, але вони бачилися раз на два-три тижні. Знайшла з чим порівнювати... Після розмови – опис картинки, і я вільна.
Добре, що вільна. Але хтозна, скільки ще чекатиму на Рому. Я ж сказала, що це усе триватиме до четвертої, а звільнилася в другій. Я встигла написати йому імейл, але не факт, що він вчасно прочитав листа.
Так і виявилося, у вівторок я чекала на нього дві з половиною години. Якби ж записала службовий телефон – могла б подзвонити, але ж не записала. Наступного разу спробую добратися до його корпусу. Це трохи в стороні від тих будівель, які я вже знаю, але ж карта зі мною.
Поки чекала Рому з Марічкою, роздивлялася студентів. А повз мене їх проходили цілі натовпи, бо я всілася якраз навпроти бібліотеки, де видавали книжки, а на початку нового навчального року тут постійно черга, хоча й не дуже велика. Скажу чесно, жодної студентки на каблуках я не побачила, як і особи у костюмчику. Здебільшого усі у шортах чи джинсах, футболках, майках, в’єтнамках або кросівках. Бачила кількох у спідницях чи платтях, але, як правило, американки їх носять так само, як і шорти – хода абсолютно не змінюється, немає жіночності. За ці три дні, що я тусуюся у Таусоні, лише двічі бачила дівчат у платтях, які себе несли з гідністю, знаючи собі ціну. І чомусь мені здається, що це не американки, що цілком природно, враховуючи те, що в університеті навчається багато іноземних студентів. Найбільше мене, мабуть, вразила дівчина, взута у домашні капці. Так, звичайні хатні шльопки з хутром усередині. Коли розповідала Ромі, його це не здивувало. Він звик. А я – ще ні…
А от викладачі собі такого вільного стилю в одязі не дозволяють. Принаймні, наскільки я встигла зауважити. Чоловіки – у сорочках і брюках (або у костюмах), ніяких джинсів і футболок. Жінки – у костюмах чи платтях, навіть якщо потім поверх плаття буде начеплений рюкзак.
Отакі-от перші новини цього року. До нових зустрічей!
Підписатися на:
Дописи (Atom)