Мої три вагітності. Третя

Стільки всього хочеться написати, що навіть не знаю, з чого почати. Мабуть, із того, що цього разу все було якось інакше. На початку мене нудило не лише вранці, а цілими днями. І вся їжа й напої здавалися зовсім не смачними. От просто зовсім без смаку. П’ю капучино, яке я так люблю, а воно ніяке. Їм тірамісу – знаю, що воно смачнюче, а смаку не відчуваю. Смачною була тільки картопля, якої хотілося весь час. Бажано смажена і бажано з м’ясом. Хоча може бути й пюре, і молоденька, й запечена. Уже тоді з’явилася підозра, чи не хлопчик там часом командує? Але я відкинула цю думку, бо вважала, що наша з чоловіком спеціалізація – дівчатка.

В англійській немає образливого слова «старородка», та все ж протягом вагітності мене направляли на додаткові аналізи, УЗД та скрінінги – because of age. І, мушу визнати, мені й самій цього разу було важче. Фізично. Ніяк не могла вмоститися спати, бо заважав живіт. Причому не лише останні кілька тижнів, а кілька місяців до терміну. Та й взагалі не була така активна, як перших два рази. Під кінець було важко ходити, бо живіт виріс величенький, що й не дивно, бо малюк виявився найважчим із трьох. Під кінець навіть у машину ледь залазила, та й то не по-людськи: спочатку задок, а потім уже підтягала ноги. J І спина боліла, якщо багато ходила чи стояла, хоча з першими двома такого не було, і я ще дивувалася, що часом вагітні жаліються на біль у спині.

І на початку вагітності, і в кінці мучила печія. Не так щоб аж страшенно мучила, але й приємного мало. Кажуть, то через те, що дитя має багато волосся. З Юлею також була печія, а вона народилася майже лиса. Андрійко волохатенький, але не аж такий, щоб дуже вже. Так що кількість волосся тут ні до чого. Так само, як і форма живота. Усі три рази він у мене не був «розпластаний» по всьому тілу, а «стирчав» попереду. Пам’ятаю, ще першого разу сусіди в Черкасах казали, що з таким животом має бути хлопчик. Хахаха. З трьох один. От вам і народні прикмети. ;)

Коли перше ж УЗД показало хлопчика, ми з Ромою трохи розгубилися. От якось не були готові, справді. Що робити з дівчатками – знаємо, купу дівчачих одежок-причандалів маємо. Але в нас буде хлопчик! Чесно кажучи, я навіть трохи побоювалася, бо хлопчики – це ж зовсім інший світ. Але якщо й були якісь сумніви, що я впораюся з новим викликом, вони розвіялися разом із першим криком малюка і моїми сльозами щастя.

Марічка хотіла саме братика, бо в кількох її подружок є маленькі братики, і «вони такі милі!». Юля ж бурмосилася, що всі хлопці хулігани, штовхаються й штрикаються. Але коли вперше побачила Андрійка, сказала, що він краще, ніж вона собі думала. І тепер, коли малюк не спить, Юля завжди поруч. Щоб дивитися, пильнувати, допомогти, якщо потрібно. «Давай, Андрійку, давай, ти ж козак, ти все зможеш!» – каже вона, спостерігаючи, як братик намагається тримати голівку, лежачи на животику. Маленького принца всі люблять. І тепер ми вже не уявляємо, що замість нього міг би бути хтось інший.

А от реакція людей на те, що в нас буде хлопчик, а вже є двоє дівчат, відверто дивувала. Усі, як один, радісно вигукували: «Ну нарешті! Вітаємо! Ви, певне, дуже щасливі, що буде хлопчик!» Особливо це, звісно, стосувалося Роми. «О, чоловік, певне, пишається, що нарешті дочекався хлопчика!» Га? Чого? А якби була дівчинка? Рома добре знає, що з дівчатами також дуже цікаво. Вони інші, так. Їм не байдуже, що вдягати на тренування з футболу. Вони легко відволікаються, бо «ой, метелик» чи «ай, пташка». Вони багато базікають і не надто пильнують, куди полетів м’яч, але й із ними можна грати у футбол. Доведено коучем Романом. ;) Зате вони знають все про принцес і поняшок, а їхні обійми й поцілунки найсолодші в світі.

Та ми з Ромою здалися. Простіше кивати й усміхатися, ніж пояснювати, що ми наважилися народити третю дитину не тому, що страшенно хотіли хлопчика і це була наша остання надія, а тому, що хотіли ще одного малюка. Незалежно від статі. Хлопчик – добре, щось новеньке-цікавеньке. Дівчинка – чудово, у нас стільки всього для неї є. Головне – аби маля було здорове.

Якщо з Марічкою я писала дипломну про Юду і читала Достоєвського, з Юлею – виключно дитячі книжки про чарівні світи (от як у Діани Він-Джонс), бо доросла література з її тривогами й проблемами зовсім не читалася, то з Андрійком був баланс дорослого, підліткового й дитячого. А ще ми чимало писали, перекладали й редагували. І головне – попідтягали всі хвости до дня народження. J

Лікарі

Кейті, яка вела другу вагітність, років два тому переїхала, і мене перевели до іншої милої лікарки – Вікі. А що вона не веде вагітних, то останні дев’ять місяців я відвідувала лікарку Зьорчер. От її якось і не назвеш по імені, хоча до більшості лікарів і персонал, і пацієнти звертаються по імені. Андреа, Сем, Вікі. Але доктор Міллер, доктор Зьорчер, доктор Бірман… Може, тому що вони все ж старші…

Про Міллера, нашого сімейного лікаря, я вже колись писала. Мабуть, у фб. Це височезний стрункий бородатий дядько. Лисуватий спереду і з кумедним хвостиком ззаду. Кумедним, тому що злегка кучерявим і з незмінною червоною резинкою. Ще з незмінних аксесуарів – годинник із Міккі-Маусом (це так зворушливо виглядає!), плетені вовняні светри з візерунками, грубий шкіряний ремінь із велетенською пряжкою і грубі чоботи. От не знаю, влітку, певне, він все ж не в чоботах ходить… Треба буде якось спеціально влітку навідатися й перевірити. J І ось цей високий лікар Міллер говорить дуже тихим голосом, майже пошепки, так що одразу треба нашорошувати вушка, щоб його розчути. А ще він дуже демократичний і зовсім не категоричний. І ніколи не дратується.

Чому я раптом про нього згадала? А тому, що моя лікарка Джералін Зьорчер нагадує мені одночасно Міллера й Уляну Супрун. Вона також висока і старомодна. В окулярах, не користується косметикою і не надто переймається тим, що в неї на голові, хоча має досить довге волосся, злегка помережане сивиною. Вона завжди ходить у штанях, грубих черевиках і товстих шкарпетках, навіть улітку. І щоразу вибачається, що в неї завжди холодні руки. А ще вона вміє жартувати з серйозним виразом обличчя і має дуже добрі очі. Одним словом, щастить мені на лікарів.

Цього разу мене записали на консультацію до Бірмана, хірурга, до якого я хотіла минулого разу. Але тепер я вже хотіла до Майкла ЛаБела. Минулого разу він добре виконав свою роботу, тому хотілося знову до нього. Виявилося, що в нашій клініці він не приймає, хоча у лікарні все ще оперує, а на консультацію до нього треба їхати в Декору, це 40 хвилин від нас. Ну що ж, поїхали.

Майкл дуже втішився. Казав, що немає кращої похвали для лікаря, ніж пацієнти, які вертаються. Знову й знову дякував, що прийшли саме до нього. І нам було приємно знову бачити його усміхнене обличчя. За останні шість років він майже не змінився. Тільки запустив борідку. Мабуть, задля солідності, бо надто вже молодо виглядає. J

А в день операції страшенно тішився медперсонал, бо вже скучили за ЛаБелом. «З ним так приємно працювати», – знову і знову повторювали медсестри.

Уже за операційним столом Майкл знову запропонував назвати малюка Майклом, якщо вже цього разу це хлопчик. Та в нас було ім’я, яке чекало вже 15 років. Ще протягом першої вагітності ми з Ромою вирішили, що дівчинку назвемо Марією, а хлопчика – Андрієм. Марії вже чотирнадцять, а Андрійко нещодавно з’явився на світ.

Мої три вагітності. Друга

Друга насправді також була досить екстремальною, але вже в Америці. Рома якраз отримав пропозицію щодо нової роботи, і на нас чекав переїзд із Меріленда до Айови.

Та спочатку треба було… ні, не стати на облік. J Але так, потрапити до лікаря. А ми хоч і прожили на той час півтори роки в Америці, та до лікарів особливо не навідувалися, бо ніби й не хворіли, то навіть не знали, з чого починати. Натрапили на якийсь сімейний центр, але ведення вагітності не входило в їхні обов’язки. А потім хтось зі знайомих порадив гінекологиню Олену, точніше, Єлєну, яка колись виїхала з Одеси.

УЗД показало термін 3-4 січня. «После кесарева можно, конечно, и природно рожать, но неизвестно, как пойдет, так что я не советую. На Рождество и Новый год я уезжаю отдыхать. Так что рожать будем… – пані Олена подивилася в календарик. – 23 декабря».

Я покивала головою, бо вже знала, що народжувати з нею ми не будемо. Ну і що це за підхід взагалі – я їду на канікули, тому народити треба до того?

Якщо на початку першої вагітності мені хотілося морозива, то вдруге – солодкого. Всякого різного. Мене не нудило, правда, раз чи два втратила свідомість. Але з вагітними таке трапляється. J

Переїзд був веселим. Спочатку треба було попакувати речі по коробках. І виявилося, що за два роки ми добряче обросли речами. Та ще й прикупили меблі…

Через мене в дорозі доводилося зупинятися кожні 1,5-2 години. Зате заходили в «Старбакс» чи на дитячий майданчик – кісточки розім’яти. А за годину до місця призначення повечеряли у славному китайському ресторанчику, де від пуза наїлися крабового м’яса.

А тоді почалося найцікавіше. Перші два тижні (чи, може, навіть три) ми мали жити в готелі, бо перший поверх будинку, який ми збиралися винаймати, ще не звільнила попередня мешканка. А потім – раз – і вона його звільнила раніше, ніж мала. Ми в’їхали. Але ж меблі, посуд та решта речей ще не приїхали. Вантажівка мала привезти речі домовленого дня, а до того ми викручувалися, як могли. Спали втрьох на надувному матраці. Їли за імпровізованим столом – коробкою, сидячи на таких самих, тільки менших, коробках. Купили мінімальний набір посуду – невеличкі каструльку, сковорідку, три ложки, три виделки, ножика. Щодо тарілок не пам’ятаю. Може, їли з одноразових? Одним словом, екстрим ще той. J

Уранці Рома з Марічкою розбігалися по школах-університетах, а я, з чималим уже пузцем, вмощувалася в куточку на підлозі з ноутбуком. Чому в куточку? Там був найсильніший сигнал сусідського вай-фаю. J

Моєю лікаркою виявилася Кейті, яка народилася в Австралії. У неї був незвичний акцент і надзвичайно швидка манера говорити. Щось я перепитувала, щось вгадувала, бо не будеш же весь час перепитувати. Вона одразу сказала, що, якщо я хочу народжувати природним шляхом, треба буде їхати в більшу клініку, бо в них тут немає спецапаратури, потрібної при ускладненнях. Більша клініка – за дві з половиною години від нас. Тож недивно, що від цієї ідеї ми відмовилися, бо в Айові взимку так може замести, що й із двору не виїдеш, не те що за дві години, коли припече…

Персонал дуже ввічливий. Поки тебе зважать, поміряють температуру, тиск, пульс – сто разів подякують, ніби це ти їм послугу робиш, а не вони тобі. А в мене в голові щоразу фраза, що «для цього університетів кінчати не треба…» Такий контраст…

Схема відвідування гінеколога приблизно така сама, як і в Україні. Спочатку – один раз на місяць, потім – двічі на місяць, а останнього місяця – щотижня.

За місяць до терміну призначили зустріч із хірургом. Ми хотіли до старшого, досвідченішого, але в нього саме хворіла дружина, тому він взагалі не приймав. Так ми потрапили до Майкла, лікаря приблизно нашого віку. Привітного, усміхненого, відкритого і позитивного. Він ще просив, якщо хлопчик, назвати його Майклом. Дату операції призначили на 27 грудня – поближче до терміну. Виявилося, що зазвичай і призначають десь за тиждень до терміну. «А як малюк захоче з’явитися на Різдво – зберемося на Різдво», – сказав усміхнений Майкл.

Грудень був на диво, як для Айови, теплим і майже безсніжним. Так що я бадьоро ходила до поліклініки пішки майже до призначеної дати. Уже в другій половині грудня, коли почалися канікули, мене став возити Рома.

На канікулах ми з Ромою й Марічкою дуже багато грали в настільні ігри, добираючи наші останні години утрьох. Щоправда, у перші дні після повернення з лікарні мало що змінилося: Юля чемненько спала в ліжечку, а ми й далі грали… Після того стільки часу на ігри вже не було, так що ми й досі з деяким сумом згадуємо ті пам’ятні канікули…

Від перебування в лікарні у мене лишилися найкращі спогади. Біля мене всі бігали, як біля королеви. А ми з крихітною Юлею тоді були ще й самі на все відділення, то й із сусідніх збігалися, щоб подивитися на «маленького гарбузика». J

Суперзручне ліжко, в якого кнопкою можна регулювати висоту чи опускати й піднімати спинку, – дуже зручно для людини після операції, для якої найважче – процес сідання-вставання. Іншою кнопкою будь-якої миті можна викликати медсестру, яка з радістю виконає твою забаганку – принесе води чи нічну перекуску, забере чи привезе малюка.

Як на мене, це дуже важливо – мати можливість відпочити після операції (чи після природних пологів), але в той же час знати, що тобі привезуть малюка одразу, щойно він подасть сигнал, що голодний. А як маєш сили і бажання – то нехай весь час лишається біля тебе, забиратимуть тільки на огляди-тестування.

У палаті свій душ-туалет, є телефон, телевізор. Хочеш – дивися якісь шоу, хочеш – навчальні відео про догляд за дитиною, грудне вигодовування тощо. Набравши номер кухні, можна замовити собі в палату сніданок, обід чи вечерю. Обираєш пунктики в меню і компонуєш, як собі хочеш і скільки хочеш, без жодних обмежень. Якщо до тебе приходять гості – їм також можна замовити їжу. Правда, не безкоштовно, а за $5 чи $3 – дитячу порцію.

Але ж це вже не про вагітність… Цей допис вийшов коротшим за перший, та я згадала, що протягом другої вагітності вела записи, а потім викладала їх тут, у блозі. Кому цікаво, можна почитати отут.

Це посилання на першу частину. А всього їх вісімнадцять! Ото вже детально писала людина. J

Далі буде…

Мої три вагітності. Перша

Взагалі-то, ці дописи мали написатися ще до народження малятка. Та якщо поздавати вичитані тексти я встигла, то здійснити цей намір забракло часу. А може, просто хотілося відпочити напередодні великої події…

Немає двох однакових вагітностей, як немає двох однакових людей чи сніжинок. J Кожна особлива, унікальна, і, якщо не стається катастрофи, в кінці відбувається диво народження…

Перша

Певне, найекстремальніша. Про те, що в мені поселилася маленька людинка, я дізналася в гуртожитку. Другий курс магістерки, я працюю літредактором у жіночому журналі і маю хорошу сусідку по кімнаті. Єдиний її недолік – вона щоранку встає в шостій (а я могла б спати до восьмої), миє голову, а потім у кімнаті сушить волосся. Феном. І за це хочеться прибити її отим триклятим феном (вибач, Іваночко, але були такі думки J).

Гуртожиток для вагітної – це, звичайно, ще та радість. Уранці всі встають, намагаються пробитися до ванни й туалету, і нікому й невтямки, що тобі потрібніше, бо ранкова нудота з тобою рівнісінько увесь перший триместр. І хоч у нашому блоці й не було надто людно, і не всі вставали в один і той самий час, бо комусь на пари, а комусь – на роботу, та все ж це було не надто приємно. Але ще гірше було, коли нудило в дорозі, а дорога з Троєщини на Поділ – це, на секундочку, не п’ять хвилин, на славному Московському мосту (як там він зараз називається?) ні вийти – бо хто ж тебе потім там підбере, ні всидіти… Еееех…

А потім ми переїхали на квартиру на Солом’янці. Та спочатку треба було стати на облік. У Троєщинській поліклініці, бо ж саме там тимчасово прописані. А потім – уже в поліклініці на Солом’янці, заповнивши купу папірців, відвідавши купу начальницьких кабінетів (бо прописані в іншому місці). В результаті, сходити туди буквально один чи два рази (виявилося, що в них не працює лабораторія, і тому аналізи треба здавати в іншій поліклініці або приватній клініці) і перевестися в жіночу консультацію в Черкасах.

Реферати писалися, статті редагувалися, але було зрозуміло, що якщо дві справи ще можна потягнути, то три – то вже занадто. Від чогось треба відмовлятися. Ясно, хто в пріоритеті. А далі що? Брати академку чи кидати роботу, хоч попрацювала буквально якихось півроку? Але написати диплом, при цьому працюючи й поїдаючи відрами морозиво, не видавалося можливим.

Майже щодня, вертаючись з редакції, я заходила у крамницю «М’ясо. Птиця» і купувала собі відерце морозива. Не відро, а відерце, грамів так на 400. І нерідко сама все з’їдала. За один раз. От страшенно хотілося морозива. Я його тоді стільки з’їла, що потім довго не могла навіть дивитися на нього.

Коли вже в Черкасах ходила в жіночу консультацію, обов’язково купувала свіжі пиріжечки й булочки – там був величезний стіл з випічкою з хлібзаводу чи кондитерської фабрики. І нічого, не відклалося. Що то значить, молодий організм і гарний обмін речовин.

Хочеться, щоб було стрункенько, але щось думки почали стрибати…

Роботу я покинула, хоч як це було сумно, та про мене не забули і згодом, коли Марічка трохи підросла, я повернулася. Разом із Марічкою ми писали дипломну про трансформацію образу Юди в сучасній літературі. Тоді ж мені надзвичайно пішов Достоєвський: «Ідіот», «Брати Карамазови», повісті. З великих текстів лишилися, здається, «Гравець» і «Біси», але до них я так і не повернулася. Вже не було того настрою. А після певних подій, певне, вже й не повернуся. Але тоді дуже добре зайшло. Пам’ятаю, коли говорили про дипломну, однокурсниці жартували, що, певне, мудра дитина виросте, раз з мамою такі теми досліджує.

Минуло майже п’ятнадцять років, а я й досі часто згадую ту жіночу консультацію. Зрештою, то не обов’язково мало відбуватися в Черкасах, по всій Україні ставлення до жінок однакове… Хочеться вірити, що зараз щось змінюється, і не лише в приватних клініках. Але щодо державних – не дуже вірю… Особливо часто я згадувала ті відвідини лікарки цього року, коли регулярно ходила до своєї гінекологині. Про неї я обов’язково напишу в іншому дописі, бо вона того варта, а зараз – про людей із минулого.

Не секрет, що до гінеколога ніхто не любить ходити. Але, забігаючи наперед, зауважу, що в Америці ці походи аж ніяк не такі стресові. Ти відчуваєш підтримку й солідарність, а не приниження. Мало того, що тебе розпинають на кріслі, ще й додають коментарі типу «Ну чого ти кривишся? Я ж скраєчку. Чи ти кривишся і коли чоловік заходить?» Такі фрази не стираються навіть після того, як в іншій країні ти чуєш зовсім інше: «Так, я знаю. Також дуже не люблю цю процедуру. Потерпи ще трішечки. Я майже закінчила. Все. Молодчина!» Ні, не стираються, навпаки, згадуються знову й знову.

Так само, стаючи на ваги на початку будь-якого візиту до американського лікаря, я згадую, як важилася протягом першої вагітності. Акушерка, груба і нахабна жінка, яка постійно втридорога намагалася втюхати якісь диво-мазі, яких нібито ніде в місті не можна купити, казала мені: «Ти шо – досі не зважилася? Для цього інститутів кінчати не треба». От тяжко їй було посовати ті гирьки, хоча то її робота, і я аж ніяк не мала важитися сама. Американські медсестри сто разів тобі подякують, що ти стала на ваги, і не згадуватимуть ні про які «інститути».

Так, я досі згадую ту фразу і мені досі хочеться плакати від неї. Вагітну жінку так легко образити… Хоча подібні фрази ображають будь-кого.

Мушу все ж зауважити, що не всі лікарі були такими грубими. На денному стаціонарі працювала дивовижна лікарка, до якої всі хотіли потрапити, і все питали, коли вона повернеться на дільницю. Бо то було її покликання і до своїх пацієнток вона була дуже доброю і відкритою.

Ще перша вагітність мені запам’яталася кількома днями в лікарні «на збереженні». У кімнаті нас було кілька мам-бегемотиків, які переходжували. Ми і по сходах ходили, і кола довкола лікарні намотували, а воно якось не дуже допомагало.

На ліжку навпроти була Таня. Вона дуже поспішала. Просила лікарів простимулювати пологи, бо хотіла повернутися додому до 1 вересня. Дитина йде у перший клас – вона не може таке пропустити. На перше вересня її відпустили додому, і вона все одно народила першою серед нас.

Поруч стояло Людине ліжко. У Люди була товста руса коса до пояса, їй було тридцять, це була перша довгоочікувана вагітність. Вона була страшенно розгублена і не впевнена, що буде хорошою мамою. Зрештою їй зробили кесарів.

Ми започаткували традицію – та, хто першою сяде на ліжко рожениці, піде наступною. Я всілася на Людине ліжко і теж скінчила кесаревим. (Не думаю, що це пов’язано. J )

Біля вікна лежала Лєна. Тоді вона здавалася мені значно старшою. Зараз я розумію, що їй було десь стільки, як мені зараз. Лєна здавалася дуже мудрою жінкою – напевне, на фоні нас, жовторотиків. У неї ледь не розпався шлюб. А потім вона завагітніла, і все ніби змінилося. Та вона не була впевнена, що можна склеїти те, що вже розвалювалося, тому майже весь час ходила сумна. А вдома на неї чекали чоловік і донька-підліток.

Та найколоритнішою була вісімнадцятирічна Оксана, яка приїхала з якогось райцентру. (Так, це важлива деталь. ;) ) Вона без упину балакала, все одно, на яку тему. Завжди перебувала в чудовому настрої і знаходила приводи для веселощів. Сердилася тільки на свого чоловіка, бо він… страшенно її ревнував! Так, ревнував жінку з велетенським пузом до кожного побаченого чоловіка, а до лікарів як ревнував! Не уявляю, що твориться в головах таких ото чоловіків? J

Оксана, як і я, багато читала. Тільки якщо в мене на тумбочці були «Брати Карамазови», то в неї – ціла купа журналів типу «Отдохни», «Лиза», «Теленеделя» тощо. І коли вони жваво обговорювали Сашу Бєлого, я не знала, про кого йдеться. А коли Оксана запитала, що я читаю, і я відповіла, що Достоєвського, вона попросила розповісти, про що книжка. Вислухавши, зробила висновок: «А, це, типу, детектив». Ну, мабуть, можна й так на це подивитися…

А ще Оксана була дуже забобонна. Моя бабуся казала, що в неділю не можна мити голову, бо гріх. У Оксани ж таких «прикмет» був цілий букет: у понеділок не можна, бо люди нападатимуться; у середу не можна, бо волосся сіктиметься; у п’ятницю не можна, бо чоловік буде п’яниця. Коли можна? Лишаються вівторок, четвер і субота. Але в четвер теж не можна, бо взагалі не можна митися й міняти спіднє. Чому? Певне, ми всі були настільки шоковані, що навіть не спитали Оксану.

Оксана вважала, що я вчуся на вчительку укрмови, бо дуже вже правильно говорю. Вона ж балакала живою черкаською говіркою.

Ще з яскравих і неприємних спогадів тієї першої вагітності – коли вже перед кесаревим голили станочком по сухому. Це страшенно боляче. До сліз. А від того, що медсестра голить мовчки, з відстороненим виразом обличчя, можливо, навіть трохи сердитим: ну чого кривишся? а хто тобі казав, що буде легко? – ще більше хотілося плакати. А коли подерту шкіру щедро залили йодом, сльози вже самі котилися…

Тут також голили по сухому, бо ж шкіру перед тим продезінфікували, не може бути ніяких допоміжних гелів. Але дуже обережно, делікатно, з розумінням того, що це болить. При тому знову і знову вибачаючись і прохаючи ще трішки потерпіти. Коли тебе розуміють, коли тобі співчувають, можна і потерпіти…

Можна, звісно, ще згадати, як на другу ніч після пологів, коли я опинилася у двомісній палаті (бо розбила термометр, так би ще одну ніч ночувала сама), верещав сусідчин хлопчик. Дитина надривалася, але жодна медсестра (а їхні двері – поруч із нашою палатою) так і не зазирнула. Або згадати чудові ліжка з пружинними сітками, які прогиналися ледь не до підлоги. Жінкам після пологів, для яких сісти чи встати – це надзавдання, звичайно, тільки такі й треба. Такі витончені тортури…

Але це ж уже не про вагітність… А взагалі, ця перша була найактивніша для мене. Два переїзди – на Солом’янку, а потім – у Черкаси, поїздки автобусами й поїздами (де ніхто не готовий поступитися вагітній першою поличкою), чого тільки не було. Полежавши трохи з мамами-слониками і зрозумівши, що це аж ніяк не прискорює процес, я стала ходити на ніч додому. Пішки. Хоч то й не надто близько. Аж до самого дня Х.

Далі буде…